Жаргонізми й аргонізми в складі української лексики.

Арго (франц. аrgot) — особлива мова певної обмеженої професійної або соціальної групи, що складається з довільно обраних видозмінених елементів однієї або кількох мов. Арго використовується, як правило, з метою приховування предмета комунікації, а також як засіб відокремлення групи від решти суспільства. Термін "арго" частіше використовується у вузькому значенні, позначаючи засіб спілкування декласованих елементів, розповсюджений у середовищі бандитського світу.

У наш час арго, як система, зникло (немає арго лірників, прасолів, офень та ін.), вести мову можна тільки про арготичні підсистеми в межах жаргонів, тому що кількість власне арготичних слів (відомих обмеженому колу людей) дуже мала. Примітивна форма арго ще збереглась у шкільному жаргоні.

Наприклад, мова на "ку" (до кожного складу звичайного слова в препозиції додається цей склад): кухлокупець - хлопець;

кукукупикути — купити.

Частково ще збереглось злодійське арго ("блатна музика", "стук по блату"), але знову ж таки як підсистема кримінального жаргону:

бер - будинок, квартира;

дурка - жіноча сумочка;

орел — серце та ін.

Жаргон (франц. jargon) - різновид мови, що використовується переважно в усному спілкуванні окремою, відносно стійкою соціальною групою, яка об'єднує людей за ознакою професії (жаргон програмістів), місця в суспільстві (жаргон російського дворянства у ХІХ ст.), зацікавлень (жаргон філателістів) або віку (молодіжний жаргон). Від загальнонародної мови жаргон відрізняється специфічною лексикою і фразеологією та особливим використанням словотворчих засобів

До цього визначення слід додати, що жаргонізми характеризуються виразним емоційно-експресивним навантаженням.

Наприклад: кера - класний керівник (жінка);

студебєкер - студентський квиток;

комп - комп'ютер;

точка, крапка - нелегальне місце продажу спиртних напоїв;

макаронник, кусок - прапорщик і под.

Якщо арго виникло з метою ідентифікації групової належності співрозмовника та конспірації мовлення, то основою появи жаргонізмів у певному середовищі є бажання носіїв мови бути дотепними, вразити співбесідників свіжістю, яскравістю і точністю висловлення, виділитись за допомогою мови між співрозмовниками, самоствердитись, прагнення показати свою зневагу або байдужість до предмета розмови, пом'якшити або навпаки посилити враження від висловлення, намагання уникнути "затертих" або пишномовних слів і виразів, настанова на фамільярність висловлення, і, зрештою, гра слів для розваги. З цього приводу В.М.Жирмунський писав, що жаргони є свого роду суспільною забавою, мовною грою, яка підпорядкована принципам емоційної експресивності.

Художній стиль

Стиль художньої літ-ри (художньо-белетристичний). В якому відображу все багатство мови.

Тут можливе поєднання елементів усіх стилів літ мови (навіть діалектизмів, жаргонізмів, якщо це вмотивоване мистецьким задумом зображення дійсності).Цьому стилю притаманна організація мовних засобів прози, поезії, драматургії, а кожна з них хар-ється влісним розмаїттям жанрових особливостей. Та попри жанрові відмінності, Х. стиль – це цілісна категорія літ мови, оскільки всі виконують спільну функцію – функцію впливу. Призначення стилю – образно відтворити дійсність, тобто змалювати її через образи, втілені в слові. Саме тому використав так багато мовних засобів. Характерна ознака — чуттєвість конкретність при відтворенні образів людей та явищ навкол дійсності, глибока виразність, емоційн, малювничисть, картинність, строкатість. Вимога – естетична вмотивованість. Зображальна функція худ літ-ри вмотивовує широке викор специфічн засобів (лексичних, фразеологічних, синтаксичн). Реалізується мелодика мови. Відчувається творча індивідуальність автора в доборі мовних засобів. Проте, якщо автор вживає просторічно-жаргонні елементи, говірки, фольклор, то має пам’ятати про художньо-словесні норми.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: