Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Г. Квітка-Основ’яненко




Маруся

Літературний рід: епос.

Жанр: повість (сентиментально-реалістична, соціально-побутова).

Тема: зображення життя українського селянства, праця, побут і зви­чаї народу.

Головна ідея: оспівування високих морально-етичних якостей прос­тої людини.

Головні герої твору: Наум Дрот і його дружина Настя, їхня дочка Маруся; Василь (коханий Марусі), Олена (подруга Марусі).

Сюжет: розповідь про сім’ю Наума Дрота — на весіллі подруги Ма­руся й Василь знайомляться й закохуються з першого погляду — Ва­силь просить у Наума Дрота руки його дочки, проте дістає відмову — на другий день Наум Дрот пояснює Василеві причину відмови (Василя за­беруть у солдати) — хлопець іде на заробітки, щоб на зароблені гроші знайти собі заміну в солдати — Маруся, збираючи в лісі гриби, потрап­ляє під зливу, застуджується й раптово помирає (за день до повернення Василя) — тяжко переживаючи втрату, Василь іде до Києва в монастир, а згодом помирає — батьки Марусі знаходять утіху в труді й молитвах.

Про твір: естетичним ідеалом Г. Квітки-Основ’яненка став образ го­ловної героїні — Марусі, у якому втілено найкращі риси української дівчи-ни-селянки. її неймовірна казкова зовнішня і внутрішня врода ідеалізова­на й змальована в народнопоетичному ключі: «Та що то за дівка була! Ви­сока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бро-воньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте…»; «на все село була і красива, і розумна, і багата, звичайна та ще ж к тому ти­ха, і смирна, і усякому покірна». У зображенні Марусі, окрім ознак сенти­менталізму, письменник широко використав ліризм народної пісенності, засоби фольклорного зображення внутрішнього світу дівчини, сильних і піднесених почуттів. Мова героїні пересипана уснопоетичним народним багатством: пестливою лексикою, опоетизованими звертаннями, емоційни­ми вигуками, прислів’ями, порівняннями (Василечку, голубчику, соколику мій! мій козаченьку; матінко моя рідненька!).

В образі Василя найяскравіше втілені риси сентименталізму — пси­хологічний стан закоханого хлопця, віщування серця під час розставан­ня пари на кладовищі, переживання смерті Марусі, добровільний відхід від мирського життя.

Повість насичена позасюжетними елементами: українські народні звичаї, обряди — весілля, сватання з усталеним текстом, емоційними піснями, дотепними примовками. Вражає сцена похорону, народні го­лосіння в устах батьків виписані з етнографічною точністю. Майстерно змальовані в традиціях сентименталізму чудові пейзажі української но­чі, елегійна картина ранку, що стали взірцем для багатьох поколінь письменників. Розлогі портретні характеристики персонажів, насичені фольклорними елементами, повчальні авторські відступи, репліки — це все становить етнографічне тло твору.

Григорій Квітка-Основ’яненко першим в історії української літератури утвердив оповідну манеру письма, за що Т. Шевченко назвав його «бать­ком», пізніше це ім’я поширилося і закріпилося надовго: «батько україн­ської прози». За словами І. Франка, Квітка — «творець людової повісті, один із перших того роду творців у європейських письменствах».

Тарас Шевченко

До Основ’яненка

Літературний рід: лірика.

Жанр: послання.

Вид лірики: громадянська.

Провідні мотиви: захоплення героїчним минулим України; роль уроків історії для вирішення проблем сучасності; віра в безсмертя рід­ного народу.

Про твір: поштовхом до написання романтично-величального по­слання «До Основ’яненка» стала публікація в «Отечественньїх записках» нарису Г. Квітки-Основ’яненка «Головатий (Нарис для історії Малоро­сії)», який справив на Т. Шевченка глибоке враження. Поет заохочував свого старшого побратима висвітлювати історико-героїчну, патріотичну тематику, спонукав відтворювати в усій величі героїку минулого Украї­ни, щоб розбудити пасивних сучасників для боротьби за соціальне й на­ціональне розкріпачення народу, тим самим не розриваючи вісь безперер­вності історичного часу.

Поезія пройнята народнопоетичною символікою: місяць, вітер, чай­ка, степ, могили, домовина. Тропи також мають народнопісенне похо­дження: порівняння («Чайка скиглить літаючи, // Мов за дітьми пла­че»)’, персоніфікація («На тім степу скрізь могили // Стоять та суму­ють»)’, постійні епітети («сине море», «червоні жупани», «чужі люде», «слава козацькая»). Усе це сприяє висловленню основних ідей послання:

· минуле має дати відповідь на проблеми сучасності, щоб дізнати­ся, «Чия правда, чия кривда // чиї ми діти»;

· заклик поета оспівувати героїчне минуле народу;

· віра в безсмертя рідного народу, його мови, культури.

Елегійні описи славного історичного минулого, яке не вернеться, звеличення козацтва, сцени звитяжних козацьких походів характерні й для інших ранніх творів Т. Шевченка.

Катерина

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: соціально-побутова поема.

Провідний мотив: зображення трагічної долі жінки-покритки й дитини-безбатченка в кріпосному суспільстві.

Головні герої: Катерина, її батько й мати, син Івась, москаль Іван.

Сюжет твору: кохання Катрі з офіцером — від’їзд москаля — наро­дження нешлюбного сина — вигнання батьками дочки з дому — поневі­ряння Катрі на чужині — зустріч із москалем Іваном — самогубство ге­роїні (в епілозі — сцена зустрічі Івася-підлітка з батьком).

Про твір: у своїх творах Т. Шевченко втілює Україну в образі саме жінки. Поет усвідомлював, що Бог зможе порятувати те суспільство, яке духовно зростає. Так зростає, еволюціонує жінка в поемах «Катери­на» (1838), «Наймичка» (1845) й «Марія» (1859). Зверніть увагу на слово «еволюціонує», воно означає передусім удосконалення. Поеми на­писані на різних етапах творчості, тож у них по-різному втілено й жіно­чі долі: романтично — у поемі «Катерина», реалістично-побутово — у «Наймичці», із символічним узагальненням — у поемі «Марія».

Поему «Катерина» Т. Шевченко написав у двадцятичотирьохрічно-му віці, отже, життєвий досвід поета був не такий і великий, проте у тво­рі відчувається рука вже досвідченого майстра й людини. Образ жінки-кріпачки поетові був близький своїм трагізмом: багатостраждальною була доля його матері, яку «у могилу нужда та праця положила», і рід­них сестер, у яких «у наймах коси побіліли».

Поема розповідає про трагічну долю покритки й дитини-безбатчен-ка в умовах тогочасного суспільства, у якому норми народної моралі були надто жорстокі. Відомо, як у той час ставилися до матерів, які на­роджували позашлюбних дітей: їх цуралися навіть батьки. Однак не Шевченко — він не тільки не цурається зганьблених жінок, а й стає на їхній захист.

Щирість почуттів Катерини тонко підкреслена в сцені зустрічі герої­ні з офіцером-кривдником: вона до останньої миті плекає надію на взаєм­не кохання, незважаючи на пережите: «Любий мій Іване!// Серце моє ко­ханеє! // Де ти так барився?// Та до його… за стремена…» У відповідь на теплі слова, у яких немає й тіні докору, лунає навіть не жорстокість, а приниження й огида: «Дура, отвяжися!// Возьмите прочь безумную!»

У розпачі Катерина скоює страшний гріх — накладає на себе руки, по­рушивши волю Всевишнього, а до того ж прирікає на вірну смерть свого сина. В авторських інтонаціях і відступах не звучать звинувачення й до­кори на адресу нещасної жінки, навпаки — Шевченко її, грішну, жаліє.

Гайдамаки

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: поема (революційно-романтична, історико-героїчна, соціаль­на; перший український історичний роман у віршах).

Тема: боротьба українського народу проти польсько-шляхетського па­нування в Україні, змалювання широкої картини народного повстання 1768 р. під назвою Коліївщина на чолі з Максимом Залізняком та Іваном Ґонтою.

Головні ідеї твору: необхідність перегорнути трагічну сторінку істо­рії, по-сучасному оцінити минуле; заклик до єднання слов’янських наро­дів; усвідомлення того, що здобуття незалежності — ідеал історичного розвитку нації; осмислення можливостей вирішення конфліктів між на-родами-сусідами, історичного примирення народів; складність історич­ної долі українського народу, невідворотність його боротьби за визво­лення; «крила» особи в злитості її боротьби з боротьбою свого народу.

Композиція і сюжет твору: 2 вступи, 10 розділів, епілог; відсутність розв’язки.

Лірично-філософський вступ: роздуми над плинністю часу, вічними змінами в природі і в людському суспільстві («Все йде, все минає»); звернення до гайдамаків.

«Інтродукція»: характеристика політичного стану в суспільстві, розкриття причин повстання — експозиція першої сюжетної лінії (СЛ).

«Галайда»: знайомство з наймитом Яремою, його коханою дівчи­ною Оксаною — експозиція другої СЛ.

«Конфедерати»: напад конфедератів на жида Лейбу, вимагання в нього грошей; Лейба вказує на титаря у Вільшаній, який зберігає цер­ковні гроші, та його дочку Оксану — зав’язка.

«Титар»: зустріч Яреми з Оксаною в гаю; конфедерати закатували титаря, Оксану забрали із собою — розвиток подій.

«Свято в Чигирині»: туга поета за гетьманським ладом в Україні; гайдамаки зібралися в Чигирині перед повстанням освятити ножі; еле­менти драматичного твору (полілоги старшин, запорожця, кобзаря, гай­дамаків) — розвиток подій.

«Треті півні»: початок загальнонародного повстання («Гомоніла Україна,//довго гомоніла»); Ярема приєднується до гайдамаків — розви­ток подій.

«Червоний бенкет»: розгортання повстання («Задзвонили в усі дзвони //По всій Україні; закричали гайдамаки: «Гине шляхта, гине!»); Ярема дізнається про смерть титаря й полон Оксани, записується в гайдамаки, тужить за коханою — розвиток подій.

«Гупалівщина»: загальнонародний характер повстання; Ярема з гайдамаками мандрує повстанською Україною; зустріч із підлітком з Керелівки — розвиток подій.

Бенкет у Лисянці: Ґонта й Залізняк на чолі повстання; жорстока помста гайдамаків («Кари ляхам, кари!»); бенкет серед трупів; зустріч із Лейбою, який показує, де Оксана; Ярема рятує Оксану — розвиток подій.

«Лебедин»: Оксана перебуває в Лебедині під наглядом черниці; вінчання Яреми й Оксани — кульмінація другої СЛ.

«Ґонта в Умані»: продовження повстання («минає літо, //А Украї­на, знай, горить»)’, страшні наслідки руйнування; трагедія Ґонти — убивство синів — кульмінація першої СЛ.

Епілог: наслідки повстання; основне джерело написання поеми — народні перекази; долі керівників повстання — за народною версією.

Про твір: головним героєм поеми є повсталий народ (про це свід­чить і назва твору), який конкретизується в індивідуальних образах-персонажах Яреми, Ґонти, Залізняка, Волоха, кобзаря, запорожця та ін. Шевченко розвіяв міф багатьох істориків про гайдамаків як розбійни­ків, лиходіїв, які в жадобі крові втратили людські якості.

Для змалювання образів Залізняка й Ґонти Т. Шевченко використо­вував фольклорні джерела, зокрема перекази, пісні. Величним й одно­часно простим постає Максим Залізняк у народній пісні «Гей, літа орел», названий «орлом сизим», «отаманом», а гайдамаки — «орлята», «хлоп’ята», «сини його, діти». Залізняк — хоробрий, стійкий воїн, не­щадний до ворогів, відданий народові.

За народними джерелами письменник подає і смерть ватажків: неві­домо, як і де загинув Ґонта; а Залізняк «Умер неборака. // Нудьга його задавила //На чужому полі, //В чужу землю положила». Болить душа поета, що «Нема Ґонти; нема йому //Хреста, ні могили»; що нащадки не ставлять собі запитань: «Де Ґонти могила? Мученика праведного //Де похоронили?//Де Залізняк, душа щира, //Де одпочиває?»

Такими ж привабливими рисами змальовано в поемі й Івана Ґонту. Найповніше його характер розкривається в розділі «Ґонта в Умані». Він — один із керівників повстання. Це трагедійний образ ідеального ге-роя-патріота, який заради вірності присязі, ідеям повстання жертвує найдорожчим в ім’я свободи батьківщини. У сцені дітовбивства Т. Шев­ченко відходить від історичної правди, проте тут вражає художня прав­да — довершені психологічні сцени страждань героя, який має вибира­ти між вірністю присязі та життям власних дітей.

Наймит-попихач Ярема, якому гайдамаки дали прізвище Галайда, ставши повстанцем, борцем за справедливість, відчув, що в боротьбі за волю в нього «виросли крила, // Що неба дістане, коли полетить»: на­родне повстання розігнуло пригноблену людину. Вражає чистота й глибина його любові до Оксани. Поет особливо ліризував ті місця, де показано стосунки закоханих, використовуючи весь арсенал народно­поетичних засобів образотворення: сцена зустрічі в гаю на тлі прекрас­ної української природи, багатої на звуки й барви; лірична пісня Яреми «У гаю, гаю», з якої читач бачить ніжну, поетичну душу юнака; внут­рішні монологи хлопця про свою сирітську долю, проте освітлену обра­зом коханої; пестлива, експресивна лексика в устах молодих. Удалим композиційним прийомом є те, що найліричніший розділ «Титар» по­дано в обрамленні жорстоких знущань шляхтичів над народом, кату­вань Оксаниного батька титаря. Ця антитеза підсилює експресивне змалювання подій.

Кавказ

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: сатирична поема з елементами лірики та героїки. Іван Франко так писав про поему: «…це огниста інвектива проти темного царства…»

Тема: зображення загарбницької політики російського самодер­жавства, реакційної ролі церкви й прогнилої дворянської моралі.

Головні ідеї твору: заклик до об’єднання зусиль народів для бороть­би проти спільного ворога — російського царату (співчуття поневоле­ним, схвалення патріотичної, мужньої боротьби горців, утвердження безсмертя народу).

Літературознавці про твір. У символічному образі Прометея Т. Шевченко показав незламність, титанізм народів, а в образі неситого орла — царат, який «карає… що день Божий добрі ребра й серце розби­ває». Та народ безсмертний, тому царат «не вип’є живущої крові», «не скує душі живої». Як гімн нездоланності народів звучать натхненні сло­ва: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля». Звертаючись до всіх народів, уярмлених царатом, Т. Шевченко закликає «Борітеся — поборете!», бо «за вас правда». Так забриніли в поемі виразні революційні мотиви.

Головна частина поеми — це монолог російського колонізатора, звернений до горця. Колонізатор облудно запевняє, що хліб і хату ніхто в черкеса не відбере, а його самого «не поведе… в кайданах». Загарбник обмовився, що він хотів би кинути горцеві його ж хліб, «як тій собаці». Колонізатор мріє про час, коли підкорені будуть платити податок навіть за сонце. Підступні завойовники закликають горців до «дружби» й обі­цяють, що ті від них «багато б дечого навчились!». У пориві захоплення собою загарбник вихваляється своєю культурою, християнськими чес­нотами, а насправді демонструє власне варварство. Він з гордістю по­вторює: «Усе добро… у нас!» Що ж, пригляньмося, яке то добро в росій­ських можновладців. Багатозначна фраза «од глибокої тюрми та до ви­сокого престола — усі ми в золоті і голі» свідчить, що в Росії два антаго­ністичні класи: один — у золоті, а інший — голий, у злиднях.

Що ще є в царату? «Сибір неісходима!» Цей епітет ще глибше під­креслює бездонність цієї незамкнутої тюрми…

Закінчує поему Т. Шевченко інтимним зверненням до загиблого дру­га (якому й присвятив поему), «доброго», «незабутнього» Якова де Баль-мена, який загинув не за рідну Україну, а «випив з московської чаші мос­ковську отруту», отже, його вбивця — царат, а не горці.

Сон

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: сатирична поема (політична сатира).

Провідний мотив: зображення справжньої суті російського імпер­ського режиму.

Головні ідеї: засудження самодержавства й кріпосництва в Росій­ській імперії, вірнопідданства й аморальності земляків-перевертнів.

Сюжет твору: політ ліричного героя над Україною (жахливі кар­тини закріпаченої України на тлі розкішної природи) — над Сибіром (каторжні роботи засланих декабристів) — ліричний герой у Петер­бурзі (палац самодержця, сцена «генерального мордобитія» (І. Фран-ко), роздуми біля пам’ятника Петру І, білі птахи як символ загиблих козаків).

Про твір: авторський підзаголовок твору — комедія — указує не стільки на його жанр, стільки на спосіб відображення дійсності в ньому.

У поемі «Сон» Т. Шевченко вдається до форми сну. Саме такий композиційний прийом (подорож уві сні) дав можливість авторові у відносно невеликому творі зобразити широку панораму життя в того­часній Росії. В основі композиції поеми чотири частини: вступ і три час­тини — зображення України, Сибіру й Петербурга.

Перші два рядки вступу звучать іронічно: «У всякого своя доля, І свій шлях широкий», але те, що це іронія, стає зрозуміло читачеві з наступних рядків:

Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком —
За край світа зазирає…
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.

А ось останній рядок вступу звучить уже з відкритою ненавистю — саркастично: «Кров, як воду, точить!…»

Саме маскування й форма сну розширили можливості зобразити широку панораму Російської імперії. Фантастичний політ оповідача за совою переносить читача з України до Сибіру, а звідти до Петербурга. Здавна в нашому народі сову сприймають як віщого птаха, який накли­кає смерть, цей образ ніби навіює тривогу. Справді, пролітаючи над Україною, ліричний герой милується теплим пейзажем, який викликає в читача радість і естетичне задоволення, але ненадовго, адже чарівна природа різко контрастує з картинами життя простих людей: «Он глянь, — у тім раї, що ти покидаєш, // Латану свитину з каліки зніма­ють, бо нічим обуть//Княжат недорослих…»

Далі спостерігаємо вже не літній, а зимовий пейзаж, який не кон­трастує з описом життя народу, а, навпаки, підсилює його, будучи спів­звучним: на тлі холодної пустелі чути дзвін кайданів. У цьому звуково­му образі втілено тисячі людей, засланих у Сибір на каторжні роботи. Хто такий «цар волі», про якого урочисто говорить оповідач? Дослід­ник творчості Шевченка Ю. Івакін зазначає, що в образ «царя волі» вкладено щось більше, аніж може вмістити образ дворянина із Сенат­ської площі, це образ величезної узагальнювальної сили: а й справді, ві­домо, що декабристів не таврували розпеченим залізом, а Шевченків «цар волі штемпом увінчаний». Цей образ ототожнений із Христом, ро­зіп’ятим між двома розбійниками, у нього від тернового вінця рани, які нагадують сліди від припікання металом.

У третій частині поеми ліричний герой переноситься до Петербур­га — міста, збудованого на кістках козаків. Душі померлих на будівниц­тві столиці символізують білі птахи (білий птах — символ Нового Запо­віту, уособлення Святого Духа), а одна з пташок символізує Павла По­луботка, якого дуже поважав Т. Шевченко.

Різкому висміюванню піддає автор поеми свого землячка, якого зуст­рів перед царським палацом, цей дрібний чиновник-хабарник відцурав­ся рідної мови, так і не навчившись літературної російської. Тут суржик виступає засобом характеристики героя, глузування з нього: «Так як же ти//Й говорить не вмиєш//По-здєшнєму?»…

Для викриття звироднілості й зажерливості панівної верхівки Т. Шевченко використовує різні сатиричні засоби, а найбільше — сар­казм: він наділяє панів емоційно-оцінними епітетами «пикаті», «пуза­ті», порівнянням «мов кабани годовані», називає їх «блюдолизами». їх­ню суть розкриває гротескна картина, яку І. Франко назвав «генераль­ним мордобитієм». По суті, у цьому епізоді узагальнено державно-бю­рократичну машину імперії, її політичний устрій, у якому вирішальни є кулак. Саркастичними коментарями ліричний герой наділяє царицю, називаючи її «цяцею», він розчарований, бо раніше повірив її «віршома­зам», описує її зовнішність, удаючись до карикатури — сатиричного за­собу: «Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога». З осудом ставиться оповідач до Петра І й Катерини II, які зруйнували Запорозьку Січ і за­провадили кріпацтво: «Це той первий, що розпинав // Нашу Україну, // А вторая доконала //Вдову сиротину».

Гротесковим є й кінцевий епізод поеми, у якому від безглуздого крику царя провалюється під землю його челядь, без якої він стає жалюгідним, без­силим і смішним, саме в цей момент розкривається примарна сила царизму.

Іван Франко назвав поему «Сон» «сміливим маніфестом слова про­ти темного царства», «першим у Росії сміливим і прямим ударом на гниль і неправду кріпацтва».

І мертвим, і живим, і ненарожденним…

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: послання.

Вид лірики: патріотична (громадянська).

Провідні мотиви: критика української еліти, яка зневажає український народ, і заклик до соціального примирення заради відродження нації.

Про твір: до жанру послання Т. Шевченко звернувся, щоб через пе­ресторогу й прохання пробудити в українців почуття національної гіднос­ті й честі. Отже, твір був написаний із наміром змінити підневільне стано­вище України. Саме послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним…» стало тим Шевченковим твором, який найбільше цитують, адже багато рядків з нього стали афоризмами: «В своїй хаті своя й правда,//і сила, і воля», «Нема на світі України,// Немає другого Дніпра», «Одцурається брат брата //і дитини мати», «Якби ви вчились так, як треба, //Той мудрість би була своя», «І чужому научайтесь, //Й свого не играйтесь»…

Лицемірство панівної верхівки Т. Шевченко викриває із самого по­чатку твору — з епіграфа: «Коли хто говорить: люблю Бога, а брата сво­го ненавидить, — лжа оце». Ліричний герой послання тяжко переживає трагічну ситуацію покріпаченої України, свої емоції він не приховує: «Тілько я, мов окаянний, //1 день і ніч плачу».

Цікавим є образ автора в поемі-посланні, процитуємо з цього при­воду дослідника творчості Т. Шевченка В. Смілянську: «Цей образ не­однозначний: «автор» обертається до читача обличчям то юродивого — печальника за людей («Тілько я, мов окаянний,//1 день і ніч плачу //На розпуттях велелюдних»), то пророка («Схаменіться! Будьте люди, // Бо лихо вам буде»), то апостола-проповїдника («І чужому научайтесь»), загалом — поета-громадянина, патріота, чиє серце розтяла розколина, яка зруйнувала націю. Кожна з іпостасей автора творить емоційний оре­ол скорботи, прокляття, апокаліптичної погрози, іронії та сарказму, лю­бові й надії».

Композиційно поема поділяється на п’ять частин: епіграф; вступ, у якому ліричний герой закликає тогочасну інтелігенцію полюбити свій народ, не бути байдужою до долі України; у наступній частині ліричний герой критикує тогочасну українську еліту; далі йде узагальнення й проповідницький монолог автора; у кінці лунає заклик до інтелігенції повести народ праведним шляхом.

У згаданих вище афоризмах сконденсовано головні проблеми того­часної дійсності.

В своїй хаті й своя правда, і сила, і воля. Цими рядками автор кон­статує: український народ має всі підстави для формування незалеж­ної держави, адже він має свою мову, культуру, велику історію. Саме тому у творі засуджуються ті дворяни, які шукають передової культу­ри в чужих краях.

Нема на світі України, немає другого Дніпра. Свій рідний край треба любити всім серцем і помислами, адже батьківщина одна, як і Дніпро. Ці рядки й кілька наступних є інвективою — прийомом, що полягає в гостросатиричному викритті певних осіб чи соціальних явищ: «А ви претеся на чужину //Шукати доброго добра».

Одцурається брат брата //І дитини мати. У цьому афоризмі зву­чить страшне передбачення майбутніх діянь провідної верстви: «гірше ляха» розіпнуть Україну «свої діти». Свій полемічний запал ліричний герой спрямовує передусім на українську інтелігенцію, бо саме в її ру­ках майбутня доля України.

Якби ви вчились так, як треба,//То ймудрість би була своя. Це сло­ва з третьої частини поеми-послання, у якій автор звертається до укра­їнських інтелігентів-раціоналістів. У ній привертає увагу вислів «німець узловатий». Що означає характеристика «узловатий»? З цього приводу цікавими є спостереження В. Пахаренка: «Річ у тім, що раціоналізм — типова риса саме німецького національного характеру. Зрештою, відо­мий життєвий поштовх до створення цього символу: на початку 1840-х років молоді друзі Шевченка — київські студенти — захоплено читали німецьких філософів-атеїстів Фейєрбаха й Штрауса. Отже, — це без­душний холодний розум. «Куций», бо з відсіченою душею, короткий, обрубаний. «Узловатий» — такий, що заплутує вузлами, суть думки якого важко зрозуміти».

/ чужому научайтесь, й свого не цурайтесь. Цей крилатий вислів на­лаштовує передусім цінувати й знати своє, у той же час брати все найкра­ще від інших народів, але лише те, що не заперечує національних пріорите­тів. Отже, треба вчитися так, щоб «розкрились високі могили //Перед ваши­ми очима».

У кінці поеми-послання поет благає: «Обніміте ж, брати мої,// Найменшого брата», бо в основі української душі є любов до людини, заповідана Ісусом.

Заповіт

Жанр: ліричний вірш.
Вид лірики: громадянська.
Провідний мотив: заклик до повалення експлуататорського ладу й розбудови нового вільного суспільства.
Віршовий розмір: хорей.

Заповіт Т. Шевченка — патріотичний гімн.

«Заповіт» Тараса Шевченка є бойовою програмою для закріпаченого народу, неповторним поетичним заповітом у світовій літературі.

Твір був написаний у грудні 1845 року, коли Шевченко лежав хворий у Переяславі у знайомого лікаря А. Козачковського. Літературознавець Г. Нудько писав, що хоч поштовхом до написання вірша була тяжка хвороба автора, проте «причини, що породили твір, крилися в тій суспільно-політичній дійсності, яку спостерігав і вивчав поет у 30-40-х роках…»

Вірш починається звертанням поета до народу. У ньому висловлюється палка любов до трудящих, до рідної землі, віра в те, що пригноблені повстануть, розірвуть кайдани і побудують нове суспільство. Спочатку автор ніби спокійно висловлює своє бажання бути похованим на могилі, серед широкого українського степу. Він хоче:

Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Дніпро тут символізує могутність народу. Автор замість звичайного «реве Дніпро» використовує тавтологію «реве ревучий», щоб надати образові сильнішого звучання, щоб підготувати читача до сприйняття думки про повстання. І одразу ж після змалювання картин природи звучить заклик до повстання:

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
І Волю окропіте.

Усі дієслова цього уривку стоять у наказовому способі, виражаючи волю автора, який спонукає інших до дій. Висловлюється впевненість у тому, що все це буде здійснено, що народ обов’язково повстане й розірве віковічні кайдани. Наприкінці вірша Т. Шевченко звертається до майбутніх поколінь, він ніби переноситься в нове суспільство, в якому не буде неволі й рабства. Нову сім’ю народів поет називає великою і вільною. У «Заповіті» звучать нотки й суму, й гордості, а найбільше — віри в перемогу, в те, що завтрашній щасливий день неодмінно настане, а щастя прийде тоді, коли Дніпро «…понесе з України у синєє море кров ворожу».

Мріє Т. Шевченко, як і О. Пушкін у поезії «Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний…», прийняти шану від майбутніх поколінь. Він пише:

І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим, тихим словом.

У поезії «Заповіт» відчувається сила народу, віра в його безсмертя, впевненість у неминучій перемозі. Т. Шевченко не тільки висловлює мрію про майбутнє, а й прагне уявити його собі, закликає до революційної боротьби.

Мені однаково

Із циклу «В казематі»

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш (медитація).

Вид лірики: громадянська (медитативна).

Провідний мотив: патріотичні почуття відповідальності за батьків­щину.

Про твір: цикл «В казематі» Т. Шевченко написав навесні 1847 р., очікуючи в камері вироку за участь у Кирило-Мефодіївському братстві та написання революційних творів. Художній (літературний) цикл — це сукупність творів одного жанру, що об’єднуються задумом автора в ес­тетичну цілість. Послідовність творів, які включають до циклу, визнача­ється мінливістю настрою ліричного героя.

Усього до циклу «В казематі» входить тринадцять віршів: «Садок вишневий коло хати…», «Мені однаково, чи буду…», «Ой три шляхи широкії…» та ін. Усі вірші цього циклу різні за настроєм, мотивами, ритмі­кою, проте їх об’єднує задум автора: передати сум за рідним краєм і пе­реживання ліричного героя (ув’язненого поета) за долю України.

Почуття глибокого патріотизму долають чорний смуток і безнадію в поезії «Мені однаково, чи буду…», горе в селянській родині — провідний мотив вірша «Ой три шляхи широкії…». Ніби протиставленням до цих та інших творів циклу виступає ідилічний пейзаж вірша «Садок вишне­вий коло хати…». Саме в цій ідилії Т. Шевченко вбачає ідеальну модель українського села — красу людських стосунків і родинне щастя в гармо­нії з розкішною природою.

Жанр поезії, у якому автор висловлює свої роздуми над проблема­ми життя і смерті, сенсу людського буття тощо, називається медита­цією. Вірш Т. Шевченка «Мені однаково, чи буду…» є зразком меди­тації.

 

Пантелеймон Куліш

Чорна рада

Літературний рід: епос.

Жанр: перший історичний роман в українській літературі (роман-хроніка; історико-пригодницький роман).

Тема: зображення історичних подій у Ніжині 1663 р. — доби Руїни.

Головна ідея: утвердження думки про необхідність національної зла­годи українців, про те, що провідною силою для розумної організації українського суспільства є його національна еліта (культурна, освічена, здатна до мудрого державотворення).

Головні герої твору: наказний гетьман Лівобережжя, переяслав­ський полковник Яким Сомко, правобережний гетьман Павло Тетеря, ніжинський полковник Васюта Золотаренко, кошовий гетьман Запо­розької Січі Іван Брюховецький, московський князь Гагін, запорозький козак, курінний отаман Кирило Тур; полковник і панотець Шрам (справжнє прізвище Чепурний), його син Петро Шраменко; колишній козак, господар хутора Михайло Черевань, його дружина Меланія і доч­ка Леся; Божий Чоловік.

Сюжет твору: приїзд батька й сина Шрамів на хутір Хмарище до Череваня, знайомство Петра Шрама з родиною Череванів, спілкування з Божим Чоловіком — бажання Шрама заручити Петра й Лесю — Шра­ми й Черевані в Києві, розмова з незадоволеними міщанами — зна­йомство Лесі з Кирилом Туром — зустріч Череваня й Шрама з Якимом Сомком у Києво-Печерській лаврі — вечеря Сомка, Шрама, Череваня, Тура й Лесі в Києві, натяк Тура на викрадення Лесі — нічне викраден­ня Лесі, двобій Кирила Тура з Петром Шраменком — гостини Шрама на хуторі в Гвинтовки, недалеко від Ніжина — зустріч Петра Шрамен-ка з Кирилом Туром, сніданок у нього вдома — покарання біля стовпа Кирила Тура в урочищі Романовський Кут, повернення Кирила й Пет­ра додому — перипетії в Ніжині — Чорна рада в Ніжині — обурення об­дуреної черні, розчарування її в Брюховецькому — пропозиція Тура по­рятувати ціною свого життя Сомка (у в’язниці) й відмова останнього — засудження Тетерею на смерть старого Шрама («як бунтівника») — од­руження Петра ІІІраменка й Лесі.

Композиція: роман складається з вісімнадцяти частин, у ньому на­явні дві сюжетні лінії: головна — політична (вибори гетьмана) і друго­рядна (любовна). Оригінальним композиційним прийомом у творі є образ дороги, якою полковник Шрам і його син їдуть із Правобереж­ної України на Лівобережну до наказного гетьмана Якима Сомка.

Літературознавці про твір. Історичною основою твору є події, що відбулися після Переяславської угоди 1654 р. Боротьба за гетьмануван­ня після смерті Б. Хмельницького стала гострою, як ніколи до того. Від різних соціальних груп були висунутими на гетьманство Павло Тетеря, Яким Сомко й Іван Брюховецький. Отже, претендентів було троє, а бу­лава одна. На Чорній раді гетьманом було обрано підступного Брюхо-вецького. Переможець скарав Сомка та його прибічників на горло…

Центральним у романі є образ соціальних низів, черні (звідси й на­зва «Чорна рада»). Це узагальнений демократичний образ українського народу — запорозьких козаків, міщан, селян тощо…

Усі історичні персонажі роману, крім Сомка, — Брюховецький, Ва-сюта, Вуяхевич — позначені владою й користолюбством, зажерливістю й підступністю. Автор ставиться до них з неприхованою антипатією: «Мізерна пиха розгорнулась усюди по гетьманщині. Почали знатні коза­ки жити на лядський кшталт із великої розкоші… Запобігаючи царської ласки, кожен себе глядить, аби йому було добре. О, неситая жадоба старшинування! Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби тільки вер­ховодити над іншими».

Брюховецький — це політичний авантюрист і безчесна людина, яка давно втратила елементарну гідність і ловить у свої сіті простаків, удаючись до лукавства й демагогії: «Усі будемо рівні!»; «Хліб та вода — козацька їда» тощо…

Батько і син Шрами, Сомко щиро засмучені долею рідного краю, усе роблять, аби не допустити брюховецьких та їм подібних до влади, про­те, на жаль, це не вдається. Сомка та його побратимів змальовано в ро­мані найповніше і найпозитивніше. Якима Сомка виведено як продов­жувача справи Б. Хмельницького. Про це свідчать Сомкові слова: «Зло­жити до купи обидва береги Дніпрові, щоб обидва… приклонились під од­ну булаву! Виженем недоляшка (Тетерю) з України, одтиснем ляхів до самої Случі — і буде велика одностайна Україна».

З любов’ю зображений Кулішем і паволоцький полковник Шрам, палкий поборник об’єднання України… Чесний і скромний, Шрам не терпить людей, які продалися шляхтичам за «лакомство нещасне» і зли­галися з поневолювачами народу… Образ Шрама, козацького полковни­ка і священика в одній особі, — це узагальнення характеру запорожців-старшин, їхніх звичаїв і патріотизму.

Гідний батька і син Петро — «орел не козак». Він до того гарний, що красуня Леся не спускала з нього очей, а в тих очах «сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами». Мужність, хо­робрість Шраменка вражають навіть старих козаків: «не кожен здатен під кулями велику ріку перепливати»… У ту пам’ятну ніч, коли Кирило Тур викрав Лесю, Петро подався навздогін і, відстоюючи дівчину, бив­ся із зловмисником не на життя, а на смерть.

Окремо визначимо образ сліпого старця-кобзаря, у якому сконцен­тровано іншу проблему — народ і співець. Це романтичний образ «Бо­жого ясного Чоловіка», людини національно свідомої, котра в мораль­ному плані стоїть дуже високо: вище міщан, селян, козацької верхівки… Не шлунок, а дух визначає його сутність, тож він «наче бачить таке, чо­го видющий зроду не побачить». Автор пише, що «душа його жила не на землі, а на небі»…

Найяскравіший з образів козаків — Кирило Тур. Про те, що він ко­ристується симпатією автора, легко визначити з опису зовнішності ге­роя: «…здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима…» Цей портрет повністю виправдовує прізвище героя, справді схожого на тура. Для Кирила, за його ж словами, Січ — мати, а Луг — батько… Го­ловне для Кирила — козацька честь: «Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного». Хоробрий лицар, бунтарської і дещо химерної вдачі, Кирило не має корисливих інтересів, прагне до незалежності, відчайдушних вчинків і козацького побратимства. Перед гетьманом він тримається як рівня з рівнею… Останній штрих образу Тура, який ще більше посилює до нього симпатію, — викрадення вночі нареченої гетьмана, Лесі, спроби визволити самого гетьмана Сомка, за­судженого до страти.

Хуторяни, козаки Череваня, живуть безтурботним життям на лоні ідилічної природи. Про Череваня, колись завзятого козарлюгу, а тепер обважнілого хуторянина, саме прізвище говорить. Череваниха — «моло­диця свіжа й повновида, пряма, як тополя». Про їхню дочку Лесю напи­сано скупо, але промовисто: « Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті — так усякому на душі мов сонечко світить». Череванів хутір — ідеал Куліша натурального життя людини в повній гармонії з природою і совістю, у дотримуванні Божих заповідей.

Марко Вовчок

Максим Гримач

Літературний рід: епос.

Жанр: родинно-побутове оповідання.

Тема: зображення життя вільних селян у закріпаченій Україні се­редини XIX ст.

Головна ідея: обстоювання не спотвореного майновими розрахунка­ми родинного щастя.

Головні герої: заможний козак Максим Гримач, Катря — старша доч­ка, Тетяна — молодша; Семен, кріпак, коханий Катрі.

Сюжет: заможний господар Максим Гримач (удівець) виховує сво­їх доньок: старшу Катрю й молодшу Тетяну — Катря зустрічається з крі­паком Семеном таємно від батька, адже той дасть згоду на одруження лише з вільний чоловіком — під час бурі Семен загинув — Катря з горя втопилася в річці — старий Гримач у розпачі п’ять років не виходить з двору, звеселило його тільки одруження молодшої доньки із сотником.

Про твір: цей твір був надрукований П. Кулішем у збірці «Народні оповідання» 1857 р. в Петербурзі. В оповіданні йдеться про трагічне ко­хання Катрі, яка жила в родині заможного козака Максима Гримача. Автор наділяє своїх героїв лаконічними характеристиками, на яких по­значився фольклорний уплив: Максим — «повновидий, чорнобровий, чорновусий; а веселий, а жартівливий!», Катря — «хороша та пишна, як королівна». Це по суті й уся зовнішня характеристика головних героїв, глибше й рельєфніше персонажів змальовує автор через їхні вчинки, репліки: «А такий був [Максим Гримач]: нехай тільки станеться кому з нашого села пригода — головою ляже, а вирятує; нехай зачепить хто чужий, то й не збудеться лиха: налетить, як той вихор нагальний, до­щенту викорчує. Колись шляхтич да заняв козаче поле, то він і хату йо­го спалив, і попіл розвіяв, і самого протурив за Дніпро». Головний герой постає перед нами благородним (боронить ближнього), мужнім і хазяй­новитим, люблячим батьком. Саме бажання добра своїй Катрі (аби вона і в шлюбі жила в достатках) спричинило трагічний фінал взаємин доч­ки й Семена. Максим міг дозволити доньці одружитися лише з вільним козаком, тож Катря й почала дожидати Семена, поки він відслужить у пана. Але не дочекалася: уже перед самим звільненням коханий загинув під час бурі на Дніпрі.

Оповідання написано в романтичному ключі: автор періодично пе­реносить читача в нічну пору, змальовує неймовірні пейзажі, які підси­люють психологізм у творі: «А на самому березі верба — аж геть попус­тила віти на воду. Вона й сіла коло вербового кореня дуплинастого, схи­лила голівку на білую ручку; взяли її думки та гадки. Там під кучерявою вербою, і освітив її місяць, хорошу й смутну, у маковому вінку».

Оповідання має традиційну композицію: класично розміщені сю­жетні елементи — експозиція (І частина), зав’язка (II частина), розви­ток дії (III частина), кульмінація (IV частина) і в останній (V частині) розв’язка.

Зображення трагізму внутрішнього світу героя, ліризм і драматич­ний сюжет, наявність в оповіданні діалогів, казкових елементів дають підстави назвати оповідання Марка Вовчка «Максим Гримач» баладним.

Тарас Шевченко присвятив авторці «Народних оповідань» вірш «Марку Вовчку», у якому назвав її «кротким пророком» і «донею».




Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2019 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных