Іван Карпенко-Карий. Літературний рід: драма.

Мартин Боруля

Літературний рід: драма.

Жанр: трагікомедія.

Тема: дворянство як міф про краще життя.

Головні ідеї: викриття бюрократизму й судової системи, заснованої на хабарництві; засудження підміни особистісних цінностей становою належністю.

Дійові особи: заможний хлібороб Мартин Боруля, його дружина Па-лажка, син Степан, дочка Марися; багатий шляхтич Гервасій Гуляниць-кий, його син Микола; реєстратор з ратуші Націєвський; повірений Трандалєв Омелько й Трохим — наймити Борулі.

Сюжет

Мартин Боруля збирається подати позов до суду на Кра-совського, який Мартина назвав «бидлом», цю справу від доручає пові­реному Трандалєву, що одночасно працює і на Красовського, тобто на двох фронтах заробляє гроші — також Боруля домагається докумен­тально підтвердити втрачене дворянство (у відновленні дворянства по­лягає основний конфлікт твору) — Мартин просить сина Степана, щоб він привіз із міста чиновника Націєвського, щоб видати за нього свою доньку Марисю — багатий шляхтич Гервасій Гуляницький приходить до Борулі, щоб засватати Марисю для його сина Миколи (Марися й Микола вже давно закохані) — Боруля відмовляє, оскільки його дочка без п’яти хвилин дворянка не може одружитися з мужицьким сином — з міста приїхав Націєвський з гітарою, Марися пояснила, що не любить його, сказала, що в неї вже є коханий, проте Націєвський каже, що жін­ки від нього «тануть» і батько дає за неї великий посаг — на самоті На­цієвський починає сумніватися, чи не підсунуть йому наречену, яка че­кає дитину, а, підслухавши розмову Марисі з матір’ю про вибір майбут­ніх кумів, остаточно вирішує тікати із заручин — розлючений Боруля бере коня і, наздогнавши Націєвського, лупцює його — земський суд, де працював канцеляристом Степан, скасовано, тому хлопець повертаєть­ся додому безробітний, батькові про це боїться сказати — після випадку з Націєвським і листа від Красовського про те, що Боруля має висели­тися з орендованої землі, Мартин занедужав — Марися й Степан звер­нулися до Гервасія по допомогу — Мартин ледь вийшов до світлиці, йо­го всі почали вмовляти покинути добиватися дворянства, адже із Сена­ту надійшла відмова (в одному з документів написано не «Боруля», а «Беруля») — Мартин палить папку з паперами — Гервасій просить благословити Миколу й Марисю до шлюбу, Боруля їх благословляє.

Про твір

Цим твором І. Карпенко-Карий сатирично викриває того­часні суспільні порядки — бюрократизм, судову систему, засновану на хабарництві. В основі сюжету — справжній факт: багаторічне клопотан­ня батька драматурга Карпа Адамовича з метою документально відно­вити втрачене предками дворянство. Цікаві міркування про свого героя висловив уже на схилі літ сам автор: «Згадую Борулю, хоч люди сміють­ся з нього, бо їм здається, що вони не такі чудаки, як Боруля, а коли гар­ненько придивитися, то й сміятись нічого: хто б не хотів вивести своїх дітей на дворянську лінію, щоб вони не черствий кусок хліба мали?!»

На відміну від Пузиря («Хазяїн»), Калитки («Сто тисяч») Мартин Боруля не труситься за кожну копійку, не знущається з бідніших за се­бе, але він, як і мольєрівський Журден, у своєму прагненні офіційно ста­ти дворянином, по суті, утрачає здоровий глузд.

Яка ж мотивація такої поведінки Борулі? Вона на поверхні, її Мар­тин не приховує: захист людської гідності як своєї, так і своїх дітей, прагнення оберегти їх від тяжкої («чорної») селянської праці, від «дав­ньої залежності і бідності». Боруля марить тим, щоб хоч онуки його «бу­ли дворяне, не хлопи, що не всякий на них крикне: бидло! теля!» І сам він затято відстоює свою гідність: намагається будь-що домогтися пока­рання для свого кривдника дворянина Красовського.

Сповнені іронії, а іноді й сарказму сцени, у яких Боруля силиться за­вести у своєму домі «дворянські порядки». Комізм тут досягається через разючу невідповідність між давно усталеним способом життя селянина-хлібороба й омріяною панською шляхетністю. Усі починання Борулі, спрямовані на досягнення примарного щастя, завершуються поразкою. Інакше й бути не могло, адже для Борулі дворянство — це те, чим можна зовні прикрити своє мужицьке походження, йому не доступні поняття «духовність», «культура», «освіченість», «шляхетність», «етика».

Дочка Борулі Марися — найбільш стійка до змін, бо має міцну мо­ральну основу, вона намагається зберегти своє щастя, їй панське життя, яким марить батько, ні до чого. Справді, Мартин Боруля виховував сво­їх дітей у дусі здорової народної моралі, про що свідчать Марисині сло­ва: «Перше батько казали, що всякий чоловік на світі живе затим, щоб робить, і що тільки той має право їсти, хто їжу заробляє».

Повною протилежністю Марисі виступає її брат Степан: він прагне добутися чиновницької посади не стільки шляхом якихось інтелектуальних зусиль, роботою над собою, щоденною старанною працею, скільки обманом, хитрістю, — себто так, як у чиновницькому колі було заведено.

Сумною тональністю забарвлена картина, у якій батько радить си­нові порвати з другом дитинства Миколою, бо він тепер, як Борулі зда­ється, уже нерівня їхньому роду. Яскравий сатиричний персонаж — по­вірений Трандалєв. Його спеціалізація — махінації з документами, він уособлює в собі бюрократичне суспільство, морально звиродніле й охоплене корупцією. Один з найколоритніших образів п’єси — Омель-ко. За його простакуватістю ховається глибока народна мудрість, мрій­ливість, гумористично-філософське ставлення до мирської «суєти» і водночас життєвий практицизм. Мартин і Омелько представляють два абсолютно протилежні світи: перший — дисгармонійний світ сучасної індустріальної цивілізації (на стадії його становлення) з хворобливими амбіціями, пристосуванством, нещирістю, пихатістю, хибними ціннос­тями, метушливістю, трагікомічними стресами тощо; другий — гармо­нійний світ традиційної української сільської цивілізації з простим, при­родним устроєм життя, сердечністю, пошаною до традицій, до праці, з веселою й ліричною вдачею.

У кінці твору перед глядачем розкриваються позитивні риси Мар­тина, він ніби народжується заново на світ, бо нарешті може природно себе поводити, тобто бути собою: «Чую, як мені легше робиться, наче нова душа сюди ввійшла, а стара, дворянська, — попелом стала».

Іван Франко

Мойсей

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: філософська поема.

Тема: зображення «смерті Мойсея як пророка, не признаного своїм народом» — так визначає тему сам автор і далі наголошує: «ця тема в та­кій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім опові­данні».

Головна ідея: заклик вірити у свій народ, у своє майбутнє, позбутися рабської психології й будувати нове життя.

Головні герої: ліричний герой, Мойсей, князь конюхів Єгошуа; Єгова (Бог); єврейський народ; супротивники Мойсея — Датан і Авірон; де­мон пустелі Азазель.

Композиція: поема складається з прологу і двадцяти пісень.

Сюжет твору: сорок років єврейський народ, який вийшов з єгипет­ської неволі, шукав землю обітовану, але за лічені дні до досягнення ба­жаного краю він зневіряється і втрачає оптимізм — у високу світлу мрію вірить лише провідник народу Мойсей — Датан і Авірон пропонують за­кидати Мойсея камінням — Мойсей виходить на широкий майдан, стає на камінь і виголошує промову (невже доведеться розтоптати, «як гнилу колоду», того, кого «батьки звали батьком народу»?) — Мойсей застері­гає народ від Божого гніву, адже йому долею написано йти вперед — Мойсей розповідає притчу про дерева й розтлумачує її зміст — Авірон насміхається й наводить контраргументи (він не вірить у Єгову й пропо­нує євреям поклонятись іншим богам — Ваалу й Астарті) — Датан почав звинувачувати Мойсея (євреїв з Єгипту вийшло сотні тисяч, а сьогодні залишилася «жменька») і закликав народ закидати камінням пророка, проте ніхто не наважився зробити це — юрба виганяє з табору Мойсея, пророк підкоряється, прощається з народом і йде у степ — Мойсей звер­тається до Бога, але у відповідь чує голос злого духа пустелі Азазеля, котрий намагається довести йому марність справи, якій пророк присвя­тив життя — Мойсей упадає в розпач, і на якусь мить його охоплюють сумніви — у цей час з’являється Єгова й пояснює Мойсею, для чого він нині» сипів Ізраїлю з Єгипту — оскільки Мойсей «па момент» засумні­вався, йому призначено, уже побачивши обіцяний край, не ступити до нього і вмерти перед самим порогом своєї мети — вихор у степу, раптом в оточенні парубоцтва з’являється князь конюхів Єгошуа й закликає єв­реїв до походу, до бою, ще мить — і всі зірвуться й ліниві кочівники пе­ретворяться на завойовників, героїв, Авірона поб’ють камінням, а Дата-на повісять.

Віршовий розмір поеми: анапест (пролог написано ямбом).

Літературознавці про твір. Поему розпочинає пролог — звернення до народу: «Народе мій, замучений, розбитий, мов паралітик той нароз-дорожжу…» Таким було українство на початку сторіччя: розштампова-не, розділене між кількома державами, після кількох століть панської неволі, воно, не маючи свого ватажка, пророка, не знало, куди і як руха­тися. Мойсей присвятив себе служінню народові, та доля проводиря складна й підступна. Авірон і Датан підбурюють народ проти Мойсея. Вони навіть погрожують закидати Мойсея камінням. Та ні погрози, ні залякування не спинять пророка. Мойсей усвідомлює, що найголовніше для народу, який тільки-но піднявся, — увесь час рухатись уперед, не спиняючись ані на мить. Він розповідає народові алегоричну притчу— казку про те, як дерева обирали собі короля.

Жодне з розкішних дерев: ані кедр, ані пальма, ані рожа, ані дуб, ані береза — не погодилися служити для захисту, честі, надії, підмоги інших дерев… лише терен згодився принести себе в жертву деревам, боронити їх, щоб вони буяли до неба. Мойсей розкриває алегорію казки — «виклад до неї»:

Дерева — се народи землі,
А король у їх колі —
Божий вибранець, син і слуга
Господевої волі.

У цій притчі Франко викладає свій погляд на пророка-вождя наро­ду, який прагне дістати свободу. Відданість своєму народові, усвідом­лення його прагнень — риси, якими має бути наділений поводир. Зне­вірившись у власних силах, у подальшій боротьбі, піддавшись намов­лянням Авірона й Датана, народ відмовляється слухати Мойсея, віри­ти йому, визнавати за свого пророка. Мойсей полишає табір. Після розмови з Азазелем Мойсей відчуває сумнів, чи справді він служив своєму народові, чи не варто було залишатися в Єгипті. За це Єгова суворо покарав його:

А що ти усомнивсь на момент
Щодо волі моєї,
То побачивши сю вітчину,
Сам не вступиш до неї.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: