О слово рідне! Орле

Скутий!..

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: патріотична.

Провідні мотиви: любов до рідної мови і заклик до її збереження.

Віршовий розмір: ямб.

О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий гімн батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левів рев…

О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.

Володимир Винниченко

Момент

Літературний рід: епос.

Жанр: новела.

Тема: історія короткої любові між революціонером і панною в ризи­кованій для життя ситуації.

Головна ідея: оспівування почуття кохання; усвідомлення скороми-нущості щастя.

Головні герої: революціонер, панночка Муся, контрабандист Семен Пустун.

Сюжет: революціонер зустрічається з панночкою в клуні перед спланованим нелегальним переходом через кордон. Панночка так само тікає від переслідування поліції. Герой закохується в панночку — і чи­тач стає свідком народження й розвитку високого почуття. Молоді лю­ди переживають страшний, екстремальний момент: перебігаючи при­кордонну смугу під обстрілом, вони уникають смерті і як переможці святкують радість життя.

Павло Тичина

О панно Інно

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: інтимна (любовна).

Провідний мотив: нестерпна туга за втраченим коханням, поєдна­на зі світлим спогадом про нього.

Віршовий розмір: ямб.

О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив -
Дитинно, злотоцінно.

Любив? — Давно. Цвіли луги…
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…

Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.

А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші.- Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив…

Арфами, арфами…

Із збірки «Соняшні кларнети»

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: пейзажна.

Провідний мотив: гімн весні як символу любові, життя й натхнення.

Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.

Думами, думами —
наче море кораблями, переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…

Стану я, гляну я —
скрізь поточки як дзвіночки, жайворон
як золотий
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітами-перлами
Закосичена.
Любая, милая,—
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям
вкрай.
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий…

Ви знаєте, як липа шелестить…

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: інтимна.

Провідний мотив: світле й радісне почуття кохання весняної ночі.

Віршовий розмір: ямб.

Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить…
Ви чули ж бо: так липа шелестить.

Ви знаєте, як сплять старі гаї? —
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї…
«Я твій»,— десь чують дідугани.
А солов’ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!

Максим Рильський

Молюсь і вірю…

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: філософська.

Провідний мотив: молодечий оптимізм, відчуття польоту.

Віршовий розмір: ямб.

Автор: Super User

Молюсь і вірю. Вітер грає
І п'яно віє навкруги,
І голубів тремтячі зграї
Черкають неба береги.

І ти смієшся, й даль ясніє,
І серце б'ється, як в огні,
І вид пречистої надії
Стоїть у синій глибині.

Кленусь тобі, веселий світе,
Кленусь тобі, моє дитя.
Що буду жити, поки жити
Мені дозволить дух життя!

Ходім! Шумлять щасливі води,
І грає вітер навкруги,
І голуби ясної вроди
Черкають неба береги.

Микола Хвильовий

«Я (Романтика)

Жанр: новела.

Тема: протистояння добра і зла в душі героя («чекіста і людини»), його роздвоєність.

Головна ідея: фатальна невідповідність між ідеалами революції та засо­бами їх досягнення; розвінчання й засудження революційного фанатизму.

Головні герої твору: «Я» — главковерх «чорного трибуналу», доктор Тагабат, дегенерат, Андрюша, мати «Я».

Місце дії: «Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки. Тут засідає садизм».

Сюжет: засідання «чорного трибуналу комуни» у «фантастичному палаці» (будинок розстріляного шляхтича) — ухвалення одного й того ж вироку: «Розстрілять!» (без адвокатів і прокурорів) — увечері вдома ма­ти «Я» заспокоює розтерзану душу «м’ятежного сина революції» — одно­го дня «чорний трибунал» ухвалює вирок розстріляти черниць за антиреволюційну агітацію — серед них «Я» упізнає свою матір — щоб довести відданість революційній справі, «Я» власноруч застрелив свою матір.

Композиція: ліричний заспів і три частини; розповідь ведеться від першої особи; поєднання картин-марень і картин моторошної реальності.

Кольори: темні ночі, чорний трибунал революції, апарат військового телефону тягне печальну тривожну мелодію, канделябр тускло горить, у городі — тьма, північна тьма, холодна трясовина, заграва, гарматний гул, палахкотять блискавиці, хмари пилу, які покривають мутне вогняне сонце; сонце — мідь і неба не видно, мутна курява над далеким небосхилом, зелено-лимонна безвість мертвої дороги.

Звуки: дзвенить мідь, глуха канонада, насуваються грози, виють собаки, передзвін сердець, росте передгроззя, скоро буде гроза; вечір не розрядив заряду передгроззя, кричить вокзальний ріжок, одноманітно відбиває кулемет.

Воєнна лексика (+ стилістично маркована): атака, полки, кавалерія, фланг, інсургенти (повстанці), контратака, синедріон (верховний суд Іудеї), військовий телефон, тачанки, версальці, батальйон, гарнізонні роти, гінці з фронту, обози, чека, штаб Духоніна, розірвався снаряд, версальці наступають — інсургенти відступають, конвойні, авангард, маузер.

Я — главковерх чорного трибуналу революції, зовсім чужа людина, бандит за однією термінологією, інсургент — за другою. Я — чекіст, але я і людина. Мої мислі — до неможливості натягнутий дріт. Нікчема в руках Тагабата, м’ятєжний син, справжній комунар. Я йшов у нікуди. Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я». Людині властиво помилятися.

Доктор Тагабат — біла лисина, надто високий лоб, з холодним розумом і каменем замість серця, мій безвихідниі хазяїн, мій звірячий інстинкт, злий геній.

Андрюша — розгублене обличчя, тривожний погляд, квола воля, невеселий комунар, коли треба розписатись, завше мнеться і ставить незрозумілий житейський ієрогліф, з тремтячим непевним голосом, усе поривається щось сказати, чудний комунар, наївно каже.

Дегенерат — вірний вартовий на чатах із дегенеративною будівлею черепа, трохи безумні очі, низенький лоб чорна копна розкуйовдженого волосся, приплюснутий ніс, нагадує каторжника, мусив бути у кримінальній хроніці палач із гільйотини, якому Я складав гімни; солдат революції, тільки тоді йшов з поля, коли танули димки.

Початок: «З далекого туману, з тихих загірних озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. За вікном ішли росяні ранки і падали на перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір’я. Мені до болю хочеться впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни. Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни. І тоді я горів у вогні фанатизму.

Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилася вона на мене».

Кінець: «Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка. Я зупинився серед мертвого степу: — там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни».

Юрій Яновський

Подвійне коло

З роману «Вершники»

Літературний рід: епос.

Жанр: новела.

Тема: зображення родини Половців у кривавих подіях громадян­ської війни 1919 р.

Головна ідея: засудження братовбивства й недотримання закону на­родної моралі «тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду» — протиставлення загальнолюдських вартостей класовим.

Головні герої: брати Половці — денікінець Андрій, петлюрівець Оверко, махновці Панас і чотирнадцятирічний Сашко, червоний коман­дир Іван; їхній батько Мусій Половець; червоний комісар Герт.

Сюжет: бій у степу під Компаніївкою в серпні 1919 р.: перша сце­на — Оверко вбиває Андрія; друга сцена — від Панасової кулі помирає Оверко, поховання загиблих братів; третя сцена — самогубство Панаса після програного бою з Іваном.

Початок: «Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, а ґелґання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою, ось і розбіглися всі по степу, і Овреко переміг. Загони зіткнулися на рівному степу під Крмпаніївкою. Небо здіймалося вгору блакитними вежами. Був серпень 1919 року. Був серпень нечуваного тембру».

Кінець: «На степу під Компаніївкою одного дня серпня року 1919 стояла спека, потім віяв рибальський майстро, ходили високі, гнучкі стовпи пилу, грего навіяв тривалого дощу, навіть зливи, а поміж цим точилися криваві бої, і Іван Половець загубив трьох своїх братів, — „Одного роду, — сказав комісар Герт, — та не одного з тобою класу».

Блакитні вежі степового неба; у всього загону текли дощові сльози; степові пірати зчепилися бортами; майстро переліг на грего;

Слова Мусія Половця: „Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду».

Брати Половці родом з Дофінівки:

1) Андрій — командував загоном Добровольчої армії генерала Денікіна; привіз батькові Мусію бінокль з турецького фронту; за Мать-Росію; підпрапорщик російської армії, поверхетроковий вояка за веру, царя і отечество; герой Саракамиша й Ерзерума.

„Проклинаю тебе моїм руським серцем, іменем великої Росії-матінки, од Варшави до Японії, од Білого до Чорного моря «.

2) Оверко - під жовтто-блакитним прапором; командував купою кінного козацтва Симона Петлюри; мазепа проклятий; бавився шликом, як дівчина косою; петлюрівське стерво; по „Просвітах» в Одесі на театрі грав та вчительську семінарію пройшов.

„Рід наш великий, голови не щитані. Рід — це основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід нехай плаче… Рід перевернеться, а держава стоятиме. Навіки амінь».

3) Панас — під чорним прапором — махновський душогуб; вільний моряк батька Махна; колишній моряк торговельного флоту й контрабандист; важкий і дебелий, довне волосся; застрелився сам.

„Рід наш рибальський, на морі бувальський, рід у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття?»

4) чотирнадцятилітній Сашко з Панасом

5) Іван — під червоним прапором кінного інтернаціонального полку; сухорлявий: служить революції, Інтернаціоналу; наймит Леніна й комуни, комісарська морда.

„Рід наш роботящий, та не всі в роді путящі. Є горем горьовані, свідомістю підкуті, пролетарської науки люди, а є злодюги й несвідомі, вороги й наймити ворогів. От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас і Карл Маркс».

Шаланда в морі

Літературний рід: епос.

Жанр: новела.

Тема: зображення надзвичайної ситуації рибалок у штормовому крижаному морі.

Головна ідея: возвеличення родини, подружньої відданості, гуман­них основ життя, народної моралі, етичних ідеалів.

Головні герої: Мусій Половець, його дружина Половчиха, рибалка Чубенко.

Сюжет: Мусій Половець змагається з крижаними хвилями, але на­магається врятувати не себе, — артільну шаланду. З берега його майже не видно, допомогти йому ніяк. Друзі-рибалки вже не вірять у щасливе повернення. На березі залишається лише його вірна дружина. Вона з на­дією дивиться на море, згадує своє життя з Мусієм, своїх синів. Раптом з’являється шаланда, і Половчиха дивиться й боїться роздивитися. І ось вона почула голос свого змученого крижаними хвилями чоловіка. Му­сій сказав, що не міг кинути артіль, бо вона й так бідна. Подружжя По­ловців, ніжно обнявшись, пішло до домівки.

Володимир Сосюра

Любіть Україну

Літературний рід: лірика.

Жанр: ліричний вірш.

Вид лірики: патріотична.

Провідний мотив: щира любов до рідної України.

Віршовий розмір: амфібрахій.

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: