Словосполучення як синтаксична одиниця 1 страница

Я

і навчання і виховання п

Рецензенти: д-р філол. наук К. Г. Городенська (Інститут української мови НАН України), канд. філол. наук Л. Ю. Шевчен­ко (Київський національний університет імені Тараса Шевченка)

Редактор Н. В. Леонова

Бевзенко С. П. та ін.

Б 36 Сучасна українська мова. Синтаксис: Нам. посіб. / С. П. Бевзенко, Л. П. Литвин, Г. В. СемврвНКО. — К..¹ Вища шк., 2005. — 270 с. ІЗВИ 966-642-190-9

Подано цілісний систематичний виклад синтаксису сучасної української літературної мови. Зроблено спробу огляду основних напрямів вивчення українського синтаксису. Головну увагу при­ділено опису основних синтаксичних одиниць — словосполучен­ня, речення, надфразної єдності, або складного синтаксичного цілого. До кожного розділу подано систему вправ для практич­них занять.

Для студентів філологічних спеціальностей вищих навчальних закладів.

УДК 81'367«161.2 (075.8) ББК81.2(4Укр)-2я73

© С. П. Бевзенко, Л. П. Литвин. Г. В. Семеренко, 2005

актуальним нині є ^вивче™^я У^^^залежній Україні, а й сприяє об'єднанню українців»^{е Л}™^^В ^_и українського на-за її межами, освоєнню культурної спадщини у у

^яус—ооволодшнямовоюв—
функціонування мовних одиниць уахр!^™в, за _{словнико}.
мірності різних аспектів мови - п звукове, _{навчальний}

вого складу, граматично. ^б^^ОВИ_си^_и"_у° Знання характер-посібник присвячено ^ІІИГІ11!^І'^я_е^М_іе^С"'^І1_ї^Д_х^К^_{в у} системі мови та них ознак словосполучень і речень «т«^ _корИстуватися особливостей реалізації у мовленн їда^зм / ^ * _{дію фоне}. синтаксисом як тонким механізмом, що при д тичну і лексико-фразеолопчну системи мови.

сполучень, усіх типів Р^^чеН_м^Ь_п⁽складних - дво-1 багатокомп ділено матеріал про надФР^ актуально, адже в текст. _Р як комунікативна одиниця. саме

_ся вивчення рідно» мо„и _и ^і;;;;;;;_і^і;;;;;і;.;;2_{с си}„,а

Оскільки одним із принцип.» ііуіікіуаіи ₃ синтаксису

водночас із висвітленням теоретичного 2 '^'У ^І подаються практичні ^'^^^^^о, доступ-Теоретичний матеріал У^^в^ї_ОЯСненням диску-• но, несуперечливо, а за потреби ЗУ*^. _{його тісний} зв'язок '

сійних питань. Повнота викладу ^^^^товувати посібник
зі шкільним курсом дає можливість використову _також

студентам філологічних ^"^"^Й^ццюгіяних ко-середніх спеціальних навчальних закладі V

леджів та ліцеїв) та учням середніх навчальних закладів, які прагнуть поглибити знання з української мови. Наявність пи­тань для самоконтролю допоможе тим, хто вивчає українську мову самостійно.

До кожного розділу, до окремих тем подано вправи, вико­нання яких допоможе глибше засвоїти теоретичний матеріал, перевірити рівень цього засвоєння, виробити вміння й навич­ки застосування теоретичних положень на практиці.

Ілюстративний матеріал дібрано з кращих зразків художніх творів письменників України та української діаспори, залучено ілюстрації з публіцистичного, наукового та розмовного стилів, що мають пізнавальне і виховне значення.

Автори з вдячністю приймуть зауваження та пропозиції читачів і врахують їх у подальшій роботі.

Посібник підготували: теоретичну частину — С. П. Бевзен-ко; вправи до розділів та тем «Словосполучення», «Речення», «Двоскладне речення», «Безсполучникові складні речення», «Складні синтаксичні конструкції», «Надфразна єдність, або складне синтаксичне ціле» — Л. П. Литвин; «Односкладне ре­чення», «Слова-речення. Неповні речення», «Порядок слів у простому реченні», «Просте ускладнене речення», «Складно­сурядне речення», «Складнопідрядне речення» — Г. В. Се-мєренко.

интаксис як учення-про будову зв'язного мовлення

Предмет синтаксису

Синтаксис є складовою частиною вчення про граматичну будову мови, до якого входить також морфологія. Проте якщо морфологія за об'єкт вивчення має слово, зокрема його будову, форми і граматичні категорії, то синтаксис, об'єктом вивчення якого також є слово, розглядає його у функціонуванні, стосун­ках з іншими словами, в які воно вступає у процесі мовлення, творячи словосполучення, речення, зв'язне мовлення загалом.

У мовознавчій науці існують різні погляди на предмет син­таксису. Одні вчені визначають синтаксис як учення про слово­сполучення та поєднання слів у процесі мовлення, вважаючи його завданням вивчення словосполучення, під яким розуміють будь-яке можливе у певній мові поєднання слів. Проте за тако­го підходу завдання синтаксису зводяться до вивчення форм окремих слів у словосполученні й обмежується сам його об'єкт, оскільки багато явищ синтаксичної будови мови, що перебува­ють поза словосполученням, не піддаються аналізу.

Інші визначають синтаксис як учення про речення, його типи, складові компоненти (головній другорядні члени), а отже, й усі різновиди поєднання слів, що виникають у реченні. Такий підхід до вивчення синтаксису виправдовується тим, що голов­ним об'єктом його ііиичсііііи (речення як основна синтаксична одиниця, наділена комунікативною функцією. Однак при цьо­му синтаксичні функції слів і їх форм, закономірності їх сполу­чуваності в деяких випадках визначити важко, оскільки вони губляться у самій тканині речення.

Іще одна група вчених розглядає синтаксис як розділ гра­матики, що вивчає і словосполучення, й речення, зістарляючи словосполучення як зі словом, так і з реченням і не ототожню­ючи його ні з тим, ні з тим, бо словосполучення і речення — це різні об'єкти синтаксису, що перебувають водночас у якнайтіс­нішому взаємозв'язку. Нарешті, чимало сучасних учених звер-

тають увагу на те, що речення в мовленні не ізольовані одне від одного, а перебувають у тісному семантичному і граматично­му взаємозв'язку, становлячи своєрідну структурно-семантич­ну єдність, творячи блоки речень, пов'язані між собою як за змістом, так і граматично. Ці блоки речень становлять окрему синтаксичну одиницю, яка в різних працях має різні назви — надфразна єдність (Л. А. Булаховський), складне синтаксичне ціле (І. Р. Вихованець), складна синтаксична єдність (М. А. Жов­тобрюх), текст, контекст, прозова строфа. Однак найуживані­шими є терміни «складне синтаксичне ціле» та «надфразна єдність». Таким чином, об'єктом вивчення синтаксису є різні синтаксичні одиниці, що можуть бути виокремлені у зв'язному мовленні.

Отже, синтаксис це розділ граматики, що вивчає будову зв'язного мовлення, структуру, значення і функціонування син­таксичних одиниць. Синтаксис (від гр. сгігута^іс;) буквально означає «зв'язок», «побудова». Справді, синтаксис дає можли­вість виявити, якими засобами слова поєднуються в словоспо­лучення і речення, з чого і як складаються, творяться синтак­сичні одиниці — словосполучення, речення, надфразна єдність, або складне синтаксичне ціле.

§ 2. Основні одиниці синтаксису

Основними одиницями синтаксису, крім словоформ, є слово­сполучення, речення й надфразна єдність, або складне синтак­сичне ціле. Ці одиниці взаємопов'язані і взаємообумовлені; для них характерні свої правила побудови і функціонування. Сло­воформи г об'єктом нинчсннм такого розділу граматики, як морфологія. Щодо решти синтаксичних одиниць, то на їх ко­роткій характеристиці зупинімося окремо.

Слопосиплучсніїм це мінімальне, граматично оформлене поєднаний днох або більше повнозначних слів, що, як і слово, мис номінативне значення. Воно становить перехідну ланку від лексики і морфології до синтаксису. Синтаксис словосполучен­ня вивчає синтаксичні властивості слів, установлює правила їх сполучуваності, визначаючи при цьому зв'язок між ними як за граматичними ознаками, так і за лексичним значенням.

Речення — це основна синтаксична одиниця, що складаєть­ся з окремих словоформ та словосполучень і виконує комуніка­тивну функцію. Синтаксис вивчає будову речення з огляду на його семантику, граматичні особливості, їх різновиди, типи. Саме в реченні виявляється вся різноманітність синтаксичних зв'язків між його компонентами (членами речення), значень і категорій.

Як основні синтаксичні одиниці словосполучення і речення різняться і за своїми функціями, і за принципами побудови, і за граматичними властивостями.

Входячи у зв'язне мовлення, речення пов'язуються у тексті з іншими реченнями. Група взаємопов'язаних між собою речень утворює надфразну єдність, або складне синтаксичне ціле, — особливу синтаксичну одиницю, що має свої правила і закони побудови. Цю одиницю називають ще складною синтаксичною єдністю, чи просто зв'язним текстом. Вивчення надфразної єдності, або складного синтаксичного цілого як сукупності ре­чень, об'єднаних змістом, граматичними зв'язками та інтона­цією, є предметом синтаксису тексту, надфразної єдності, чи складного синтаксичного цілого.

Словосполучення, речення, надфразна єдність, або складне синтаксичне ціле, — взаємопов'язані і взаємообумовлені одини­ці синтаксичної системи. Відповідно до цих основних синтак­сичних одиниць наука про синтаксичну будову мови поділяєть­ся на три розділи: 1) синтаксис словосполучення; 2) синтаксис речення; 3) синтаксис надфразної єдності, чи складного син­таксичного цілого (тексту).

§ 3. Основні засоби вираження синтаксичних відношень

У процесі мовлення компоненти синтаксичних одиниць всту­пають у синтаксичні зв'язки, основними різновидами яких є су­рядність і підрядність. Сурядним зв'язком пов'язуються синтак­сично однорідні, рівноправні елементи, зокрема однорідні члени речення і частини складносурядних речень, а підрядним — син­таксично неоднорідні, нерівноправні елементи, один з яких є го­ловним, незалежним, а інший — залежним. Цим зв'язком поєдну­ються словоформи у складі словосполучень, а також частини склад­нопідрядних речень.

Синтаксичні зв'язки виражають відношення між предметами та явищами дійсності. Синтаксичні відношення, що склалися між елементами синтаксичних одиниць, поділяються на преди­кативні і непредикативні. Предикативні відношення, виража­ючи ствердження чи заперечення якогось факту чи явища ре­альної дійсності, характеризують граматичну основу речення — підмет і присудок, які постійно перебувають у предикативних зв'язках. Непредикативні відношення, виникаючи між компо­нентами словосполучень і речень, характеризують відношення між іншими, другорядними, членами речення (або між одним із головних та другорядними), а також між членами словоспо­лучення. Серед останніх розрізняють: 1) атрибутивні (озна-

чальні) відношення, що встановлюються між двома компонен­тами словосполучення, один з яких є означенням, а другий оз­начуваним; 2) об'єктні, що виражають залежність предмета від дії, спрямованої на нього безпосередньо чи опосередковано, або від стану, з яким пов'язаний предмет; 3) обставинні, що вказують на залежність обставин місця, часу, причини, умови тощо від присудка, означення чи обставини.

Основними засобами вираження синтаксичних відношень в українській мові є: 1) флексії (закінчення), що слугують засо­бом оформлення словоформ; 2) службові слова, насамперед прийменники, що входять до складу словоформ; 3) типізовані лексичні елементи, зокрема деякі займенники і прислівники, що виступають у ролі сполучних та співвідносних (вказівних) слів; 4) порядок слів, особливо у випадках, коли підмет і пря­мий додаток чи підмет і присудок виражені однаковою фор­мою (пор., наприклад: Мій батько коваль і Коваль мій батько: Бур 'ян глушить жи.то та ін.); 5) ритмомелодика, або інтона­ція, що слугує для семантичного об'єднання компонентів ре­чення в одне ціле, для виділення у його складі слів і словоспо­лучень, для оформлення самих речень, фонетичними засобами якого є словесний і фразовий наголос, мелодика, тембр, інтен­сивність, темп мовлення та окремих його відрізків, що розділя­ються паузами.

Усі засоби вираження синтаксичних відношень виступають у взаємодії, доповнюючи один одного. Одні з них, зокрема флексія, прийменники, порядок слів, виражають синтаксичні відношення у словосполученні, а флексії, службові слова, зокрема сполучни­ки, частки, прийменники, типізовані лексичні елементи, особливо сполучні і співвідносні (вкачівні) слова, порядок слів, ритмомело­дика (інтонація) у реченні.

§ 4. Осііонііі напрями у вивченні українського синтаксису

Хоча перші спроби опису старослов'янської (церковносло­в'янської), а також староукраїнської літературної мови було здійснено ще у XVII ст. (М. Смотрицький, 1619,1. Ужевич, 1643), дослідження синтаксису нової української літературної мови з'явилися лише у другій половині XIX ст. в західноукраїнських граматиках для середньої школи (М. Осадца, 1863, О. Огонов-ський, 1889, С. Смаль-Стоцький і Т. Гартнер, 1893), а також у перших наукових граматиках української мови (Огоновський О. Зіисііеп аиі'ііет ЬсЬіеіе (іег гиіЬешзспеп ЗргасЬе. — Л., 1880. — С. 149—218; Смаль-Стоцький С, Гартнер Т. Сгаттаіік (іег

гиіпепізспеп (икгаіпізсЬеп) §ргаспе. — Відень, 1913. — С. 377— 454). Ці дослідження були виконані у плані синтаксичних тра­дицій німецько-австрійських граматик, зокрема під сильним впливом праць видатного славіста професора Віденського уні­верситету Фр. Міклошича. У своїй синтаксичній частині ці гра­матики грунтувалися на логіко-граматичному принципі, успад­кованому з грецьких та латинських граматик, і зводилися власне до розгляду синтаксису частин мови, хоч у кращих із них (Ого­новський О. Граматика руського язика для шкіл середніх. — Л., 1889. — С. 166—258; СімовичВ. Граматика української мови. — Київ; Лейпциг, 1921. — С. 359—484) значне місце відводилося і синтаксису речення. На східноукраїнських землях утвердженню в синтаксисі логіко-граматичного принципу сприяли граматичні праці російських учених О. X. Востокова й особливо Ф. І. Бус-лаєва, праця якого «Историческая грамматика русекого язьїка» (М., 1863) свого часу справила величезний вплив на розвиток синтаксичних досліджень усіх слов'янських мов.

Окрім логіко-граматичного напряму, заснованого на логіч­ному обґрунтуванні мовних категорій, залежності їх від катего­рій логіки, у вітчизняному мовознавстві другої половини XIX — початку XX ст. у вивченні синтаксису оформилося ще два на­прями: а) психологічний, активно опрацьовуваний найвидат-нішим українським мовознавцем професором Харківського університету О. О. Потебнею та його учнями, який постав із критики логічної концеїщії Ф. І. Буслаєва, і, виходячи з принци­пів органічного зв'язку мови й мислення, намагався пояснювати явища мови поняттями психології, розглядаючи мовленнєву діяльність як психічний процес, а, наприклад, речення, що вва­жалося основною синтаксичною одиницею,—як відображення психологічного судження, акту думки; б) нео-, чи молодогра­матичний, відомий також під назвою формально-граматичний, що виокремився з психологічної школи порівняльно-історич­ного мовознавства, представники якого приділяли пильну увагу формальному вияву мовних одиниць.

Психологічний напрям (окрім праць самого О. О. Потебні, зок­рема «Из записок по русекой грамматике» (т. 1—2. — Воронеж, 1884; 2-ге вид., 1888; Т. 3. — X., 1899), що, по суті, становили незавершену спробу опису порівняльно-історичного синтаксису слов'янських мов, у якому дуже широко представлений матеріал української мови), на жаль, не знайшов належного продовження у вивченні синтаксису української мови. Виняток становлять хіба що IX—X лекції «Синтаксису української мови в історично-по­рівняльному освітленні» К. Німчинова в колективному «Історич­ному курсі української мови» (X., 1929. — С. 167—230), що були першою спробою більш-менш систематичного викладу історич-

ного синтаксису української мови (щоправда, обмеженого про­стим реченням).

11 {одо формально-граматичного напряму, започаткованого видатним російським ученим П. Ф. Фортунатовим (який вва-жаи основною синтаксичною одиницею словосполучення, а ре­чення — лише розгорнутим словосполученням) і продовжено­го його численними учнями й послідовниками (О. О. Шахма-товим, О. М. Пєшковським, М. М. Петерсоном та ін.), то він знайшов відображення також в українських синтаксичних пра­цях 20—ЗО років XX ст., щоправда, не в розрізі занадто вже формалістичного «Очеркасинтаксисарусскогоязьіка»М. М. Пе-терсона (М.; Пг., 1923), у якому основною одиницею синтак­сису вслід за П. Ф. Фортунатовим вважається словосполучен­ня, а в плані «Синтаксиса русекого язьїка» О. О. Шахматова (вин. І--ІІ.Л., 1925—1927), де основною синтаксичною одини­цею с речення. Ця праця мала величезний вплив на синтаксич­ні дослідження не тільки російської, а й інших слов'янських мов. До цих праць належать розділи із синтаксису в низці загальних курсів української мови, що вийшли друком упродовж 20-х — початку 30-х років XX ст. переважно за редакцією Л. А. Була-ховського, зокрема у двічі виданому «Підвищеному курсі ук­раїнської мови», де автором розділу з синтаксису був М. Пере-гінець (X., 1931. — С. 191—317), та в оригінальних «Нормах української літературної мови» О. Синявського (X.; К., 1931. — С. 187—361).

Окрім низки загальних курсів української мови, в українському мовознавстві в цей час було створено чимало монографічних син­таксичних праць, «окрема Є. Тимчсмка (Акузатив в українській моні. К.. 1928; Поки і ив і інструмеп галі, в українській мові.— К., 1926; Функции генитиші н іожіюрусскоМ язьжовой областе.— Вирішиш, І9ІЗтм ін.).О. Курило (У паї и до сучасної української літературної моїш. К., 1920. 3-тс вид., 1925 та ін.), М. Су-лими (Українська фра іа. X., 1928 та ін.), С. Смеречинського (Нариси ч української синтакси. — X., 1932). Переважну більшість їх було присвячено вивченню будови словосполучен­ня, хоча рекомендації їхніх авторів щодо впровадження низки синтаксичних конструкцій уснорозмовного мовлення як норм української літературно-писемної мови не витримували науко­вої критики.

Упродовж 30—40-х років унаслідок сталінських репресій, війни і післявоєнної розрухи, крім шкільних підручників, з укра­їнського синтаксису майже нічого не видавалося. Не займали­ся цією проблемою на належному рівні і мовознавці україн­ської діаспори. Щоправда, починаючи з 1935 р. в журналі «Рідна мова» з'являються статті І. Огієнка, в яких робиться

спроба систематичного викладу українського синтаксису з істо­ричними коментарями. Ці статті почали виходити як окреме видання «Складня української мови» (ч. І. Вступ до вивчення складні. — Жовква, 1935; ч. II. Головні і пояснювальні члени речення. — Жовква, 1938), однак ця спроба залишилася не­завершеною. Значно пізніше інший представник української діаспори Ю. Шерех (Ю. Шевельов) опублікував «Нарис сучас­ної української літературної мови» (Мюнхен, 1951), де знахо­димо оригінальний виклад українського синтаксису (с. 71— 161), а згодом і спеціальну монографію англійською мовою «Синтаксис сучасної української мови» (ТЬе 8упіах оґ Мосіегп Ьііегагу ІЛсгаіпіап: ТЬе 8ітр1е Зепіепсе. —Нью-Йорк, 1963), яка становить доопрацьований варіант раніше опублікованої ук­раїнською мовою праці із синтаксису простого речення. Лише 1951 р. з виходом у світ двотомного «Курсу сучасної україн­ської літературної мови» за редакцією Л. А. Булаховського, дру­гий том якого було повністю присвячено синтаксису, наукове опрацювання цього розділу граматики відчутно просунулося вперед. Щоправда, в цій праці, переважно підготовленій ще до початку другої світової війни, найдокладніше опрацьовано час­тину про складне, зокрема складнопідрядне, речення. Ця пра­ця, виконана на засадах панівного тоді логіко-граматичного принципу, й нині іалишас і і.ся найі'рунтовнішим описом струк­тури цих типів речень. Щодо частини про просте речення, ви­конаної в іншому плані, вже відразу після виходу її у світ ви­словлювалася нігжа критичних зауважень, у яких зазначалася неповнота опису його структури, зокрема відсутність підрозді­лу, присвяченого теорії другорядних членів речення. Л. А. Бу-лаховський готував новий варіант цієї частини, з якої було опубліковано чимало окремих статей та брошур-лекцій для сту-дентів-заочників. Крім цієї узагальнювальної праці впродовж 50—60 років було видано низку монографічних досліджень (І. Г. Чередниченка, А. С. Колодяжного, І. К. Кучеренка, І. Г. Матвіяса, Г. М. Удовиченка, П. С. Дудика, Ф. П. Медве-дєва, І. Р. Вихованця, А. II. Грищенка та ін.).

Широке розгортання синтаксичних досліджень, що спира­ються на різножанровий фактичний матеріал, поглиблене тео­ретичне осмислення синтаксичної будови мови з використан­ням нових прийомів наукового пошуку, з одночасним критич­ним переглядом існуючих підходів, сприяло опрацюванню й утвердженню у вітчизняному мовознавстві багатоаспектного підходу до вивчення синтаксичної системи, що дістав назву структурно-семантичного напряму. Цей напрям, опрацьований багатьма вченими, увібравши все найраціональніше, найцінні­ше, забезпечує комплексний підхід до опису всіх наявних у мові

синтаксичних одиниць, беручи за основу як граматичну семан­тику, тик і формильні засоби їх вияву. Набувши великої попу­лярності серед дослідників-синтаксистів, він поширився й у практиці шікладнння сучасної української мови як у вищій, так і й середній школі.

\ Іай шачпіїним доробком вивчення синтаксису в українсько­му моночпаистві є такі праці, як «Розвиток структури слов'ян­ського речення» О. С. Мельничука (К., 1966) та синтаксичний том академічної «Сучасної української літературної мови», підготовлений колективом науковців під керівництвом цього самого автора (К., 1972). Перша з них належить до визначних досягнень загальної славістики, що вносить чимало оригіналь­ного до порівняльно-історичного вивчення синтаксису слов'ян­ських мов, а друга, порівняно з попереднім академічним кур­сом українського синтаксису, поряд із докладним розглядом структури речення подає також оригінальний опис словоспо­лучення та синтагматичного членування речень. Проте і до цієї праці можна писловити окремі зауваження. Так, автор розділу про словосполучення невиправдано скептично поставився до думки багатьох сучасних синтаксистів щодо предикативних і сурядних словосполучень, які виникають лише у складі ре­чення. Можна висловити сумнів і щодо правомірності розгля­ду структури складнопідрядного речення перед складносуряд­ним. Крім того, слід було б уважніше поставитися до можли­востей іншої, структурно-семантичної, класифікації складно­підрядних речень, яка тепер панує в курсах синтаксису для середньої і вищої школи.

У 70—80-х роках XX ст. з'явилося також чимало моногра­фічних досліджень, у яких було глибоко опрацьовано окремі питання синтаксису як слоііосіїолучсннм (І. Р. Вихованець, 3. І. Іішнепко та ін.), так і речення (С. І. Дорошенко, Л. О. Ка-домцена, Ц. Д, Горяний, М. Я. Плющ, Н. Л. Іваницька, К. Ф. ІІІульжук та ін.), а також праць, присвячених вивченню синтаксису усного розмовного літературного мовлення, на­приклад «('интаксис сучасного українського розмовного літе­ратурного мовлення» П. С. Дудика (К., 1973). На окрему увагу заслуговують синтаксичні монографії, виконані із застосуван­ням новітніх прийомів дослідження. Найгрунтовніші з них — колективна праця «Семантико-синтаксична структура речен­ня» І. Р. Вихованця, К. Г. Городенської, В. М. Русанівського (К., 1983); «Деривація синтаксичних одиниць» К. Г. Городен­ської (К., 1991); «Нариси з функціонального синтаксису укра­їнської мови» І. Р. Вихованця (К., 1992) та спроба цілісного ви­кладу функціонального синтаксису в праці І. Р. Вихованця «Гра­матика української мови. Синтаксис» (К., 1993), що вийшла як

навчальний посібник для вищої школи (див. також: Слинько 1.1., Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф. Синтаксис сучасної україн­ської мови: Проблемні питання. — К., 1994).

Список рекомендованої літератури

Бевзенко С. П. Історія українського мовознавства: Історія вивчення ук­раїнської мови. — К., 1991. — С. 86—114.

Вихованець 1. Р. Граматика української мови. Синтаксис. — К., 1993. — С. 5—50.

Городенська К. Г. Деривація синтаксичних одиниць. — К., 1991.

Плиско К. М. Синтаксис української мови із системою орієнтирів для са­мостійного вивчення. — X., 1992. — С. 7—22.

Слинько І. І., Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф. Синтаксис сучасної ук­раїнської мови: Проблемні питання. — К., 1994. — С. 5—18.

Сучасна українська літературна мова. Синтаксис / За ред. І. К. Білоді-да. — К., 1972. — С. 5—50.

Сучасна українська мова. Синтаксис / За ред. О. Д. Пономаріва. — К., 1994. — С. 5—20.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Обгрунтуйте завдання синтаксису, виходячи з того, що є предметом
його вивчення.

2. Ніпніть основні одиниці синтаксису. Схарактеризуйте істотні особли­
вості кожної і них.

3. У чому ішлиіш и шгмооОумоилаїісп. основних одиниць синтаксису?

4. С'хирнк ісрп іуіііс огінчні! рі'шпннлн синтаксичних зв'язків між компо­
нентний ініїїіікіичмих одиниць.

5. У чому иідмшшеп. між предикитинними і нспредикативними синтак­
сичними підношеннями?

6. Нп'іні 11. різновиди непредикативних синтаксичних відношень. Наведіть
приклади.

7. Схарактеризуйте основні засоби вираження синтаксичних відношень.

8. Назвіть основні напрями вивчення українського синтаксису. Коротко
схарактеризуйте кожен з них.

Словосполучення як синтаксична одиниця

Словосполучення — це така синтаксична одиниця, що утво­рюється поєднанням двох або більше повнозначних слів, пов'я­заних між собою підрядним зв'язком і певними лексико-гра­матичними відношеннями і виражає єдине, але розчленоване поняття. Повнозначні слова, що входять до складу слово­сполучення, нерівноправні: одне з них пояснюване, а друге — пояснювальне. Пояснюване слово називається головним, опор­ним, або стрижневим, а пояснювальне — залежним.

Словосполучення — складне найменування явищ дійсності, в якому повнозначні слова передають окремі деталі, розрізню­ючи ознаки як елементи складного поняття. Це таке поєднан­ня повнозначних слів, яке слугує для позначення явищ дійсності в їх зв'язках і підношеннях. Отже, основною функцією слово­сполучення (помиї.11 инпа, тобто функція називання. Входячи ришм і окремими снопами до складу речення як елементи його структури, слоінкінніучснняс однією ч основних синтаксичних одиниць.

Ча низкою властивостей словосполучення наближені до ок­ремих слів: І) словосполученню, як і слову, властива номі­нативна функція — воно також означає предмети та явища дійсності, але дає їх повнішу, конкретнішу назву (пор.: лист і лавровий лист, вода і дистильована вода); 2) словосполучення не є комунікативною одиницею, а набуває комунікативної функції лише в реченні, входячи до його складу як структур­ний елемент; 3) словосполучення, подібно до слова, не має пре­дикативних значень та інтонації повідомлення; 4) словосполу­чення має систему форм, або парадигму, яка зумовлена систе­мою форм головного, стрижневого слова (пор., наприклад: роз­порядження декана, розпорядженню декана, розпорядженням декана тощо).

Поряд зі спільними ознаками словосполучення і слово мають низку відмінностей. Найхарактернішими серед них є такі: 1) конкретне словосполучення утворюється у процесі спілкування за певною схемою, тоді як слово існує в мові як готова одиниця; 2) порівняно зі словом словосполучення має складнішу структуру: воно утворюється з двох або більше пов­нозначних слів, поєднаних підрядним зв'язком, одне з яких є головним, стрижневим, а друге — залежним; 3) словосполучен­ня порівняно зі словом конкретніші за характером позначува-них явищ дійсності (див. наведені вище приклади), хоч в окре­мих випадках конкретнішу назву подає слово (пор.: суха тра­ва і сіно).

Слугуючи «будівельним матеріалом» для речення, слово­сполучення тісно пов'язані з ним і мають як спільні, так і відмінні ознаки, зокрема: 1) словосполученню не властиві такі синтаксичні категорії, як предикативність і модальність, що є найхарактернішими ознаками речення; 2) на відміну від речен­ня словосполученню не властива інтонаційна завершеність; 3) якщо словосполучення будується лише за принципом залеж­ності одного компонента від іншого, то для речення властива більша різноманітність синтаксичних зв'язків; 4) словосполу­ченню притаманна лише номінативна функція, а комунікатив­ну воно іігшичнй виконує тільки в реченні; 5) у складі речення словосполучення можуть перебудовуватися і навіть розпада­тися.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: