Основні складові правничої лінгвістики.

Безумовно, немає необхідності давати майбутнім юристам той рівень лінгвістичних знань, що передбачений для студентів-філологів. Але вбачається за потрібне у нових програмах відобразити такі аспекти:

1. Соціолінгвістична складова.

Соціолінгвістика – це галузь мовознавства, що вивчає мову в поєднанні з соціальними умовами її існування.

Соціолінгвістична складова ПЛ досліджує: мова як суспільне явище; функції мови; специфіка правової функції мови; місце мови у загальному комплексі прав людини; соціальні умови, сфери і середовища функціонування мови; літературна мова і соціальні діалекти; правові засади функціонування мов в Україні і т.ін.

Одне з перших письмово зафіксованих спостережень, яке свідчить про необхідність дослідження мови в контексті її функціонування в суспільстві, відноситься до 17 ст. і належить викладачеві Саламанкського університету в Іспанії Гонсало де Корреасу: “Слід зазначити, що мова має, крім діалектів, поширених у провінціях, деякі різновиди, пов’язані з віком, положенням і майном жителів провінцій: існує мова сільських жителів, простолюдинів, міщан, знатного панства і придворних, вченого-історика, старця, проповідника, жінки, чоловіка й навіть малих дітей”. Термін “С.” уперше вжив 1952 року американський соціолог Герман Каррі.

Одним з ключових понять С. є мовна ситуація – це сукупність форм існування мови, що обслуговує континуум спілкування у певній етнічній спільноті чи адміністративно-територіальному об’єднанні.

Види мовних ситуацій:

1) ендоглосні – функціонує кілька підсистем однієї мови (територіальні діалекти, соціолекти);

2) екзоглосні – сукупність кількох мов спілкування у суспільстві;

3) змішані.

Параметри характеристики мовної ситуації:

1) ступінь різномовності в регіоні;

2) ступінь генетичної близькості мов, які функціонують в регіоні;

3) кількісне співвідношення мовців, які користуються різними мовами;

4) наявність чи відсутність стандартизації та унормування;

5) оцінка ситуації з боку мовців різних категорій.

Мовна політика – свідоме й цілеспрямоване керівництво суспільною мовною діяльністю, а також вплив на повсякденне мовлення з метою його удосконалення як найважливішого засобу спілкування й показника загальної культури людини.

Чинники, які є актуальними з погляду мовної політики:

1) нормативність і стилістична диференціація літературної мови;

2) взірцевість мови друкованих та електронних ЗМІ, державних документів, парламентських виступів, виступів провідних політичних діячів;

3) підвищення мовної культури в середній та вищій школі;

4) систематична й планомірна пропаганда лінгвістичних знань у пресі, по радіо, на телебаченні;

5) (для багатонаціональних країн) урахування проблем багатомовності, державної й офіційної мови, урахування мовних прав представників етнічних меншин;

6) створення громадських та державних організацій, покликаних контролювати й корегувати стан мовної політики, запровадження інституту “мовної поліції” (у Франції).

Функціонування мов в Україні регулюється низкою нормативних актів і відомчих документів, зміст яких часто є суперечливим:

1) Конституцією України;

2) Законом України “Про мови в Українській РСР” від 28.10.1998;

3) Рішенням Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення статті 10 Конституції України від 14.12.1999 № 10-рп/99;

4) міжнародними документами, що визначають особливості функціонування мов у різних сферах існування суспільства і ратифіковані Україною (Європейська хартія регіональних мов та мов меншин від 05.11.1992, ратифікована Законом від 15 травня 2003 року; Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин від 1 лютого 1995 року, ратифікована Україною 9 грудня 1997 року; Угода з питань, пов'язаних з поновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів, підписана 9 жовтня 1992 року представниками держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у місті Бішкеку і ратифікована Україною 17 грудня 1993 року; Конвенція про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин, укладена 21 жовтня 1994 року в Москві державами Співдружності Незалежних Держав за участю України);

5) відомчими документами.

Державна мова – мова, закріплена традицією або законодавством, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та справочинства, громадянських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики.

Приблизно половина країн у світі мають державні мови. У деяких (наприклад, Албанія, Франція, Німеччина або Литва) це єдина державна мова. У деяких – їх кілька (наприклад, Білорусь, Бельгія, Канада, Фінляндія, Афганістан, Парагвай, Болівія, Індія, Швейцарія).

У низці країн (Ірак, Італія, Іспанія, Росія) існує одна державна мова для всієї країни і державні мови для окремих регіонів (наприклад, татарська мова у Татарстані). Деякі країни, такі як США, не мають державної мови для всієї країни, але мають такі для окремих своїх регіонів, наприклад штатів у США. І нарешті, в деяких країнах поняття державної мови взагалі відсутнє, наприклад в Австралії, Люксембурзі, Швеції.

Деякі країни (африканські держави) як спадщину колоніального минулого зберігають державні мови і мови навчання (наприклад, французьку або англійську), які не є національними мовами населення цих країн або, принаймні, мовами, на яких говорить більшість населення. На противагу цьому, націоналістичні тенденції в Ірландії призвели до того, що ірландська мова, якою говорить меншість населення, є національною мовою і першою державною мовою цієї країни. Англійська мова, якою спілкується більшість населення, названа в конституції Ірландії лише як друга державна мова.

Не слід плутати державні мови й офіційно визнані мови національних меншин, якими може вестися навчання і які можуть використовуватися в справочинстві. Багато суперечностей стосовно розмежування понять “державна мова” та “офіційна мова” маємо в Україні. Так, з одно боку, Конституційний Суд України Рішенням № 10-рп/99 від 14 грудня 1999 року ототожнив ці поняття: “Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя”. З другого боку – відповідно до пункту 2 Закону України “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов та мов меншин” № 802-IV від 15.05.2003[1] “положення Хартії застосовуються до мов таких національних меншин України: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької та угорської”. Цими мовами дозволяється оформлення документів і показань свідків у цивільних справах та справах про адміністративні правопорушення, а в разі потреби скористатися допомогою перекладача. У кримінальних справах не допускається відмова від прийняття звернення чи свідчення громадян лише на тій підставі, що вони викладені регіональною мовою чи мовою меншини. Органи місцевої чи регіональної влади зобов’язані дозволяти й / або заохочувати опублікування офіційних документів, крім державної мови, регіональною мовою чи мовою меншини. Вони можуть використовувати ці мови в ході дебатів на сесіях їх представницьких органів, що не виключає можливість використання у таких випадках державної мови.

2. Документна лінгвістика.

Об’єктом дослідження документної лінгвістики як складової ПЛ є:

1. Особливості офіційно-ділового стилю мови.

2. Мова законів і підзаконних актів з погляду відповідності нормам мови й мовлення.

3. Юридично-лінгвістичне тлумачення (герменевтика): поняття лінгвістичного тлумачення текстів законодавчих і підзаконних актів; розмежування систематичного, історичного, цільового і лінгвістичного способів тлумачення змісту правової норми; специфіка процесів перцепції при роботі з правовими текстами.

4. Лінгвістична експертиза проектів законів і підзаконних актів.

3. Правнича психолінгвістика

Об’єкт дослідження як складової ПЛ: мовні здібності людини в нормі та в патології; мовлення при змінених станах свідомості; співвідношення мовної та правової поведінки особи; вербальні засоби впливу на людину і групи людей у ситуаціях, що можуть мати правові наслідки; істина й неправда в словесній картині світу.

4. Лінгвістична експертологія

Судова експертиза – це самостійна процесуальна форма отримання нової й уточнення (перевірки) наявних доказів.

До уваги беруться: мовлення людини як джерело інформації про неї; загальне поняття авторознавчої та фоноскопічної експертиз, лінгвістичні вимоги до підготовки матеріалів на експертизу; можливості застосування мовних знань для ідентифікації та діагностики особи за її мовленням.

Завдання світової експертології (за Оленою Ігорівною Галяшиною):

1) ідентифікація й діагностика особистості мовця, незалежно від контексту й мови, якою записана фонограма мовлення;

2) автоматизація процедури перевірки автентичності мовленнєвого твору, записаного на фонограмі;

3) реставрація та фільтрація мовленнєвих сигналів, які піддавалися спотворенню й маскуванню шумовими та іншими перешкодами (у тому числі музичними, голосовими);

4) перевірка стійкості значимої вербальної та акустичної інформації до навмисних чи апаратних спотворень мовленнєвого сигналу;

5) авторизація письмового тексту;

6) автоматизація процедури визначення атрибуції (достовірності, автентичності) тексту й ідентифікації автора письмово-мовленнєвого твору;

7) діагностика автора письмово-мовленнєвого твору;

8) верифікація судового перекладу письмового й усного твору.

Види правопорушень, специфіка яких полягає в тому, що вчинені вони шляхом використання вербальної діяльності: посягання на честь, гідність, ділову репутацію; образа; наклеп; заклики до насильницької зміни конституційного ладу; погроза і вимагання; за відомо неправдиві відомості про терористичні акти тощо.

2. Основними видами експертиз, які проводяться в експертних установах, є: 2.1. Криміналістична: почеркознавча; авторознавча; технічна експертиза документів;. (Інструкція про призначення та проведення судових експертиз, затверджена Наказом Міністерства юстиції України від 08.10.98 N 53/5)

Науково-методичні рекомендації з питань підготовки та призначення судових експертиз

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: