Пробудження другої половини

ІІ. РОКИ 1860-1880

Преса на східньоукраїнських землях. Роки 1850–1860-ті.

По ліквідації Кирило-Методіївського Братства.

„Самостайне Слово"

Ліквідація Кирило-Методіївського Братцтва відбилася тяжкими наслідками на національно-громадському житті східньоукраїнських земель кінця сорокових та першої половини 1850-х років. Зокрема в літературно-журналістичному житті ці роки визначалися, як роки порожнечі, що за винятком лише деяких спроб протяглися аж до початку 1860-х років.

До цих спроб треба зарахувати також перший український рукописний часопис п. н. „Самостайне Слово", що його в 1854-56 рр. видавали студенти-українці Київського Університету.

Поза цим українське слово в публікаціях зовсім замовкло, а коли часом і озивалося, то лише десь на сторінках провінціяльної чужої преси. Серед органів цієї преси крім інших в першу чергу треба зга-дати „Черниговские Губернские Ведомости", у редаґуванні яких брав участь український етнограф О. Шишацький Іллич – ближчий знайомий Л. Глібова. У неофіційному відділі тут часто було друкова-но матеріяли літературного характеру і то українською мовою, що їх постачав гурток літературних діячів при активній співпраці Л. Глібова.

Пробудження другої половини

1850-х років,,Записки о Южной Руси"

Та придушене змагання національного відродження не переставало жевріти ще серед українського суспільства. У другій половині 1850-х років здобуває воно підпертя з боку селянських заворушень, у творению „Громад" та в спробах організації ширших кіл на ґрунті культурної і наукової праці. Сприяє тому послабления політичного утиску, що наступило по смерті царя Миколи I і з вступлениям на російський престіл Олександра II.

Першою ластівкою літературно-наукового руху цього часу стають „Записки о Южной Руси", що їх 1856 р. в Петербурзі починає видавати П. Куліш. Це були цінні збірки наукових праць та друкованих українською мовою літературних творів.

Серед праць і матеріялів тут опублікованих звертають на себе увагу в першу чергу такі, як: „О древности и самобитности Южно-Рускаго язика" I. Могильницького, де автор оперуючи широкою ерудицією справи, всупереч поширеним думкам тогочасних авторитетів (Лінде, Дубровський та інші) доводить самостійність української мови, що вийшла від мови слов'янської, вказуючи при цьому на те, „що народ може втратити свою самостійність, але характер і мова його завжди залишаються його власністю"; статті П. Куліша та М. Грабовського: „О причинах взаимного ожесточения поляков и малороссиян в XVII в.", Закревського: „Разсказ современника-поляка о походах проти гайдамак"; цікава и цінна як історичний документ „Записка члена Малороссийской Коллегии, Григория Николаевича Теплова составленная в царствование императорици Єлисавети Петровни: о непорядках, которие происходят от злоупотребления прав и обикновений, грамотами подтверджених Малороссии", в якій автор подав зловживання, що їх терпів український нарід від панста і старшинства.

3 літературних творів – поема Т. Шевченка, „Наймичка", оповідання П. Куліша „Орися" та інші.

Наймичку опубліковано було тут вперше, хоч вона була написана ще 1845 р. Подано її без підпису автора з передмовою від видавця такого змісту:

„Один з моі'х приятелів, разом з паперами, що дісталися йому від когось в спадщину, передав мені зшиток різних пісень та віршів, писаних жіночим письмом, і все в українській (малоросійській) мові. Був це один з альбомів, що їх чимало ходить по руках між нашими українськими (малоросійськими) панночками, і особливо між тими з них, котрі не були в пансіонах і не вчилися по-французьки. Я люблю ці альбоми і не пропускаю жадного з них, не перелиставши...Та ніколи мої розшукування не були так щасливі, як на цей раз. У заялозеному і неправильно списаному альбомі якоїсь самотньої мрійниці, а може бути, що и веселої подруги цілого товариства сільських красунь, знайшов я поему, про яку досі не чув ні від кого ані слова. Ім'я автора на ній не зазначено, і я навіть не знаю, хто б міг бути її автором".

Далі йде характеристика поеми, що кінчається такими словами:...„I такий твір заховується, може бути, що в єдиному списку, у зшитку якоїсь сільської панночки! I сам його автор, може бути, що вже не існує, може бути, що ми вже не почуємо інших його звуків, других його щирих мотивів! Даючи в своєму збірнику його поеми, я далекий від того, щоб я важився на чужу власність; навпаки, думаю, що роблю послугу, як йому самому, так і його землякам, для котрих писав він, котрих серця, що з’єднаються співзвучно між собою, чарівною силою його віршу, будуть для нього ліпшою нагородою"...

Так писав до поеми видавець „Записок" П. Куліш. Тяжко вірити, що він не знав автора. До певної міри прозраджує, як сама характеристика, так і думки, висловлені ним у кінцевих рядках. Треба думати, що, як переднє слово, так і анонімність поеми є наслідком нічого іншого, як цензурних умов, що могли не пропустити твору поста, який у цей час був на засланню.

Серед інших матеріялів опис з українського побуту, звичаїв тощо. Тут же збірки українських пісень, зібраних О. Максимовичем і поданих у супроводі нот, та інші.

„Записки о Южной Руси" зробили велике вражіння на Т. Шевченка. Ще в сорокових роках, коли був на волі, мріяв він про потребу українського журналу. Дістаючи тепер в далекому засланні „Записки", Шевченко ще більш захопився думкою про такий журнал. Порушив він цю думку наприкінці 1857 р. у листі до П. Куліша, нав'язуючи її до другого тому „Записок".

,,.,. як би мені хотілося, – пише він – щоб ти зробив свої „Записки о Южной Руси" постоянним періодичним виданням на кшталт журналу. Нам з тобою треба б добре поговорити о сім святім ділі.".

Перша спроба. Альманах „Хата".

3 невідомих причин П. Куліш відповів відмовно, кажучи: „Про журнал я і не помишляю"... Шевченко занотував це в своєму щоденнику 17 грудня 1857 р. такими словами:

„...від журналу, про котрий я йому писав, він (Куліш) на відріз відмовився".

А тим часом Куліш саме тоді, коли так відповідав Шевченкові, мав ту ж саму думку.

„У мене така думка, -- писав він на початку того ж року до Гр. Галагана – що нам би не вадило завести свій журнал"... а пізніше В. Тарновському: „У мене в голові важне діло, що вимагає нарад і переговорів з вами, а саме – журнал з малоросійським напрямком".

Реалізуючи цю думку, П. Куліш дня 23-го жовтня 1858 р. звернувся до міністра Народньої Освіти Ковалевського з проханням дозволити видавати під назвою „Хата" Южно-Русский журнал словесности, истории, етнографии и сельскаго хазяйства". Мініс-терство звернулося по опінію головного начальника ІІІ-го відділу2 князя Долгорукова, від якого дістало „отзив" з вказівкою, що Куліш „в літературній своїй діяльності продовжує йти тим самим шляхом, що був причиною особливих заходів, вжитих проти нього урядом", - через що,,я вважаю – писав Долгоруков – дозвіл губернському секретарю Кулішу на видання журналу відхилити („отклонить").

В наслідок цього Міністерство 22.XII.1858 р. повідомило Куліша, що воно „не визнало можливим ходатайствовать" (просити) про дозвіл йому на видання журналу.

Діставши таку відповідь, Куліш приступив 1859 р. до видання замість журналу альманаху під тією ж назвою „Хата". Появився цей альманах 1860 р. у Петербурзі в розмірі 215 ст. з такими бадьорими словами видавця до громади:

„Вмовчана правда краща від голосної брехні... Се дарма, панове браття, що ми в ряди-ґоди появимо невеличку книжку, як отся „Хата", аби була в ній щира правда народня. Аби ми своє діло щирим серцем зробили, а вже наше слово дасть плод свой во время свое"...

Зміст альманаху склався з поезій, оповідань тощо. Серед поезій перше місце займає „Кобзарський гостинець" – вибрані твори Шевченка. Крім того, „Первоцвіт" Щоголева і Кузьменка з передмовою, в якій цю збірку названо „пробою пера", та збірка байок Є. Гребінки. 3 оповідань „Чари" Марка Вовчка, „Лихо не без добра" Г. Барвінок, „Сіра кобила" Иродчука (Куліша), „Колії" – драма з часів останнього польського панування в Україні.

Альманах зустрінуто було в українському суспільстві дуже прихильно і з широким відгуком. Це підтримало Куліша в його намірах щодо журналу.

Журнал,, Основа". Підготовча праця,, Основ'яни"

3 приїздом до Петербургу Т.Шевченка справа журналу набрала ще більш активного характеру. Вирішено було подати нове прохання про дозвіл на цей раз на ім'я Маркова. Пізніш цей намір було змінено і прохання було подано для шурина Куліша Василя Білозерського. Залишаючи в цілому попередній зміст прохання, змінено було в ньому лише назву „Хати" на „Основу". Дозвіл на цей раз було одержано і в червні 1860 р. оповіщено в часописах про видання та заклик до письменників і учених брати в журналі участь.

Головним керманичем і організатором залишився П. Куліш. „Саме ім'я сему місячникові нарек аз; програму до нього скомпонував аз"... писав так він пізніше до М. Павлика.

Вихід журналу визначено було на січень 1861 р. Загальна програма остаточно була опрацьована в таких точках: 1) красне письменство, 2) історія, 3) народопис, мовознавство, побут (суспільний і особистий), 4) освіта і виховання, 5) географія, природознавство, медицина, 6) сільське господарство, промисловість, торгівля, 7) урядові розпорядження щодо України, 8) бібліографія, рецензії на видання, 9) вісті, дописи, з уст народу і т. д.

Підготовчу працю провадили крім Куліша і Білозерського, також учасники гуртка, що прибрав назву „Основ'ян". Був серед них і Т. Шевченко, присутність якого на сходинах гуртка була завжди бажаною і вітаною.

...,,усі ми дуже жалкували, що Ви недужі – писав до нього 2-го січня 1861 р. В. Білозерський, але сподіваємося, що при доброму бажанню Ви переможете трохи себе і не позбавите нас радости бачити Вас серед „Основ'ян", як первоначальника загального нашого діла".

Та недуга виявилася сильнішою і здійснення давньої мрії застало Т. Шевченка вже в останніх днях його життя.

Перше число „Основи" появилося за січень 1861 року в формі книжки в 23x15, яку і додержувано впродовж усього часу видання. До загальної сторінки кожної книжки додавано мотто: „Добра хочу братьи и Руськой Земли" – Володимир Мономах.

Виходив журнал у Петербурзі. Редактором його став В. Білозерський. Подекуди згадується ще секретар редакції проф. Київського Університету О. Кістяковський. Видавець на журналі не за-значений. Технічний та господарський бік часопису доручено було Д. С. Каменецькому, який того часу був управителем друкарні Куліша, де друковано „Основу". Періодичність часопису не було вказано. Про неї згадувано лише в проспект! та в деяких листах Куліша. Не зважаючи на те, що в проспекті розмір журналу визначено було на 12-15 аркушів друку кожного числа, вже перша книжка не дотримала його і появилася в 22 аркуші. Це ж повторювалося і з іншими числами журналу, доходячи в деяких місяцях до 24 аркушів.

Співробітники. Зміст,,Основи"

Серед співробітників „Основи" в першу чергу треба згадати М. Костомарова (Іеремія Галка), проф. і ректора Київського Університету М. Максимовича, українського історика В. Антоновича, Т. Рильського, Марка Вовчка, Л. Глібова, Номиса та ін. Поруч з цими іменами з'являється ціла низка співробітників, твори чи праці яких щойно починали появлятися. Одні з них пізніше стали відомими і популярними, як письменники, поети – Ст. Руданський, Ол. Кониський, Г. Барвінок та інші, другі, як учені – П. Житецький, П. Чубинський, О. Кістяковський та інші. Тут же імена тих, що їх вже забуто, але хто своїми працями, творами, кореспонденціями тощо поклали свого часу ті цеглини, на яких зростало українське відродження та культура. Були це П. Кузьменко, В. Кулик, А. Чужбинський, Г. Ге з його цінними записками та інші.

Виходила „Основа" у двох мовах. Зміст її в цілому складався з творів красного письменства, з праць на теми історичного характеру та історичних матеріялів (документів), літературної критики, публіцистики, етнографії, праць господарського, педагогічного та іншого характеру. Можна також бачити тут чимало мотивів і матеріялів для студій суспільного життя взагалі і національно-суспільного життя українського, зокрема. До того ж цінні матеріяли документального характеру, як спомини, листування, денники тощо. Врешті бібліо-графії, рецензії, описи, хроніки, дописи та різні дрібніші замітки.

Щодо кількости вміщених в „Основі" впродовж двох років праць та творів з красного письменства та їх особливої вартости, в першу чергу треба згадати М. Костомарова, П. Куліша і Т. Шевченка. Творами Т. Шевченка і починається перша книжка „Основи" -„Не для людей і не для слави". Далі йдуть його ж „Іван Гус", „Чернець", „Ой три шляхи" та інші.

По смерті Шевченка публікує „Основа" далі його твори п. заг. „Кобзар" та приступав до опубліковання його листування і щоденника. Серед більших творів у другому річнику (кн. IV) з'являються „Неофіти". Поеми та дрібніші ліричні твори П. Куліша друковано в „Основі", як під власним ім'ям, так під цілою низкою псевдонімів (Ломус, Іван Горза, Т. Вешняк та ін.) До поем Куліш, як правило, завжди додавав примітки-коментарі, які були часом і в кілька сторінок, а іноді більшими за самий твір, і в яких часто губилося навіть безпосереднє почуття, який повинен викликати кожний художній твір. Тут же з'являються поезії Л. Глібова, О. Кониського, Ст. Руданського, популярні пізніш, що їх можна було часто і довгий час чути в співі, як напр., „Повій, вітре, на Вкраїну", або „Гей, гей, воли". Творів Л. Глібова більше. Є це байки та популярний пізніше вірш п. з. „Журба", що дожив донині, як відома пісня „Стоїть гора високая, а під горою гай"... тощо.

Тут же твори Ієремії Галки (М. Костомарова), дещо з поезій В. Кулика, в яких відбилося замилування історичним минулим України, М. Вербицького під псевдонімом Миколайчук Білокопитенко, П. Кузьменка, М. Максимовича, присвячені Шевченкові, та відгук на смерть Як. Кухаренка; врешті невідомого, до одного з віршів якого подано примітку редакції з вказівкою, що вірші прислано з догадкою, що мусять вони бути першими пробами Шевченка. На цей здогад редакція відповіла:

„Не знаємо, що скаже громада, а нам здається, що ні, не та хода і не та мова була в молодого Тараса".

Проте вірші редакції сподобалися і вона закликає автора їх ще присилати.

Крім згаданих, були тут ще твори Ф. Галузенка, М. Чайки, як також варіянти українських історичних пісень, як: „Олексій Попович", „Про Семена Палія", „Сава Чалий".

Серед співробітників, що містили тут свої твори прозою, на першому місці стоїть Марко Вовчок („Три долі", „Два сини", „Не до пари", „Від себе не втечеш" та ін.). 3 творів Куліша треба згадати такі, як: „Старосветское дворище" – повість з ухилом до хроніки, „Другой человек" (из воспоминаний бьілого), „Гордовита пара" (під псевдонімом Петро Задонець), „Про півника – гішпанська дітська казочка", „Липовая пущи" (псевд. Д. Хоречко) – частина роману, що дає образ старосвітського побуту, з переднім словом підписаним ім'ям П. Шищак-Василевський – Гребля, в якому подається характеристика ніби „померлого автора".

Поруч Марка Вовчка та Куліша треба згадати також оповідання О. Стороженка, з яких популярне пізніш п. н. „Вуси", далі „Матусине благословения", „Кіндрат Бубненко-Швидкий", в якому оповідається про тяжку недолю українського люду, як то відбилося в устах народу, та ін. Особливу увагу в „Кондраті" звертає на себе місце, в якому йде мова про Хмельниччину та про Залізняка, що може ще и тепер зробити глибоке вражіння ще непережитого.

Тут же твори згадуваного вже Кузьменка, з яких Кулішем відзначено було особливо повість „Не так ждалося да так склалося", що вразила його добірною мовою і викладом; Ганни Барвінок -„Нечуй вітер" (Г. Кулішевої), оповідання якої освітлюють долю української жінки, Д. Мордовця, М. Олельковича, М. Чайки, Мол. Димського, який в оповіданні „Наталь-озеро" порушує справу впливу російської (московської) освіти та відразу села до зрусифікованого міста з його псевдовихователями.

Вперше на сторінках „Основи" появляється і п'єса Т. Шевченка „Назар Стодоля" з такою редакційною приміткою:

,,Під цим заголовком зберіглася спроба драматичного твору незабутнього поета, судячи за сценічними пояснениями на великоруській мові, призначана для Петербурзького театру".

3 цієї ж примітки довідуємося, що було два ориґінали п'єси в мовах українській і російській. Обидва ці рукописи Шевченко віддав на переховання одному з українців. Року 1847 (ліквідація Кирило-Методіївського Братства) цей пан заховав і'х до стріхи і щойно за кілька років насмілився їх звідти витягнути і пустити в світ. Тут же подає Куліш ті відміни, що були в початковому рукописі і піз-нішому, як також в ориґіналі в російській мові і в українській.

Крім „Назара Стодолі" опубліковано було в „Основі" ще комедію на одну дію Вас. Гоголя п. н. „Простак, или хитрость женщини, перехитренная солдатом", яку Куліш вважав за першу українську комедію і ставив вище „Москаля – чарівника"; драматичний образок О. Стороженка „Гаркуша"; Як. Кухаренка – „Чорноморський похит на Кубані між 1794 і 1796 роками", що в переробці („Чорноморці") заховалася донині, врешті п'єсу М. Костомарова п. з. „Загадка".

Цікавими з історичного боку були тут праці літературно-критичного характеру. Переважно П. Куліша. Досить згадати з них такі, як: „Обзор украинской словесности", що мала кілька розвідок, як, напр., про Климентія, українського поета часів Мазепи, про I. Котляревського, про Артемовського-Гулака та про М. Гоголя, як автора повістей з українського життя, яка викликала гостру полеміку П. Куліша з М. Максимовичем, що мала в свою чергу відгук в деяких російських часописах, як „День", „Время" тощо. Цю полеміку викликано було вказівкою Куліша на етнографічні помилки в творчості Гоголя та не достатнє, мовляв, знайомство його з життям та історією українського народу. В той же час, не зважаючи на виразне підкреслення Кулішем вартости поетичної творчости Гоголя та корисної з українського становища ролі, що його творчість відіграла серед російського суспільства, проти вказівок Куліша виступив М. Максимович у часописі „День" (Москва) в статті п. з. „Оборона украинських повестей Гоголя", назвавши критику Куліша „шумной и грозной".

Крім Куліша появилися тут ще праці О. Холєвського про Ско­вороду, цінні матеріяли до біографії Шевченка, подані О. Лазарським та Сави Ч. і т.д.

Особливе значения мають тут історичні студії М. Костомарова. Він був першим, що висунув тут загальну програму нової української історіографії та подав методу історичних студій, опертих на житті народніх має, самого народу, з його побутом, інтересами, рухами тощо. Це були такі праці, як: „Черти народной южно-русской истории", „Мисли о федеративном начале древней Руси" та „Две русские народности".

На підставі аналізи історичних фактів та суспільно-державних форм, життьового укладу та ідеалів, вказували ці праці на межу, що проходить поміж двома східньослов'янськими народами ро-сійським і українським.

Викликали ці праці живий відгук у російській журналістиці. Йшов він двома напрямками. 3 одного боку об'єктивно-позитивним -на сторінках „Отечественних Записок", а з другого, виразно ворожим, з обвинуваченням у сепаратизмі, в таких журналах, як: „Русский Вестник" та подібні.

Крім праць Костомарова бачимо тут, „Письма о Богдане Хмельницком к Н. И. Костомарову", писані М. Максимовичем та його ж замітку „О славним певце Митусе", про якого згадує Волинський літопис під 1241 роком.

3 історичних праць П. Куліша в „Основі" опубліковано було „Історію України од найдавніших часів" з переднім словом, в якому крім вказівок щодо методи викладу, дав він вперше гостру оцінку козаччини та уступи: „Хмельнищина" і „Виговщина".

3 праць інших авторів звертає тут на себе увагу стаття (без підпису), присвячена пам'яті Т. Шевченка п. з. „Русини в 1848 р.", в якій автор, розгортаючи перед читачем життя українського народу в Австрії до 1848 р., публікує цікавий документ із часів Сиґизмунда II (1587-1682) – проект на знищення української народности.

Не менш цікавим документом, що його подано польською и російською мовами, є „Універсал Региментаря Стемиковського до українського селянського стану, 30-го серпня 1768 р.". Вкінці зазначено, що ориґінал певно був українською мовою, один з уступів якого, між іншим, каже, що „Бог, Творець світу, розподіляючи людей за станом, від монарха і до останньої верстви, поставив і'х на певних щаблях і вас, піддані (селяни), створив для залежности, не залишив у вас нічого, рівного іншим, крім душі"...

Між матеріялами: „Метрические и юридические акти", особливо цікавими є: „Журнал зустрічі в Україні Кирила Розумовського та обрання його гетьманом" і вісім листів I. Мазепи до Петра I.

Тут же, не позбавлена інтересу, стаття Н. Краснова з історії виникнення донського козацтва; відгук на історію чеського народу Ф. Палацького з критикою його поглядів на початки козацтва та інші.

Цінними і цікавими є „Листи з хутора" П. Куліша, що носять зав'язки розв'язання питания взаємовідношення між зрусифікованим містом в Україні і українським селом.

Праці на соціяльно-економічні теми містив в „Основі" Т. Рильський (Максим Чорний), а саме: „С правого берега Дніпра" та „Несколько слов о дворянах правого берега Днепра". В першій, погляди автора на родину в зв'язку з побутом українського селянства, у другій, що наробила багато галасу, характеристика шляхти в Україні.

Особливе значения мають статті, призначені шкільництву та взагалі освіті, авторами яих були М. Костомарів, П. Куліш, П. Чубинський, О. Лазаревський та інші. Зокрема М. Костомрова „О преподавани на южно-русском языке", О. Лазаревського „Ста-тистическе сведения об українських народних школах и госпиталях в XVIII веке", П. Куліша „Устная мова з науки", як заклик до підготови викладів українською мовою. Як відгук – зразок викладу на популярно-наукові теми В. Нечуя „Про дощ".

Так само статті з української географії, як: „Краткое географическое описание южнорусскаго края", автор якої заховався за іні-ціялами М. М. „Краткое географическое обозрение края, Населенаго южнорусским (украинским или малорусским) народом" та Мих. Левченка „Места жительства и местние названия, Русинов в настоящее время". Остання праця викликала відгук на сторінках „Основи" Ю. Мохраниці, що в статті п. з. „Несколько слов о Пинчуках" до певної міри доповнює М. Левченка.

Чимало цінного матеріялу дає відділ „Вісті", де є переважно дописи інформаційного характеру. Дають вони чимало матеріялу про настрої селянства, про сільське господарство освітній рух та становище шкільництва на українських землях, взаємини між селянством і панством тощо. Крім дописів тут же і більші праці, з яких, напр. Гр. Ге „Наблюдання мирового посредника" та „Выдержки из записок мирового посредника". О. Кістяковський опублікував тут цінну працю п. н. „Характеристика русскаго и польськаго законодательства о крепостном праве по отношению к Малоросии".

У цьому відділі полишені були 1) Лист Тадеуша Падалиці до В. Антоновича у зв'язку з опублікованим листом останнього: „Што об етом думать" – про Варшавську бібліотеку і 2) відома „Исповедь" В. Антоновича, в якій він остаточно пориває з поляками і стає на Грунт повороту спольщеного українського роду до свого народу.

Є в „Основі" такі матеріяли документального характеру, як листування та щоденник Т. Шевченка, що були тут вперше опубліковані, та декілька споминів про Шевченка, М. Костомарова, Л. Жемчужнікова та ін. Макарова про М. Марковича, М. Д. Мізка – про Соленика: „Воспоминание о Соленике, знаменитейшем украинском актере", відомого свого часу харківського артиста, характеристику якого між іншим дає у своему „Щоденнику" Т. Шевченко.

Тут же статті А. Серова і Л. Жемчужнікова, присвячені музиці та пісні.

Окреме місце має відділ, який можна назвати відділом української етнографії. Це кілька статтей та збірка матеріялів п. н. „3 народніх уст". Щодо статтей,, то в першу чергу А. Свидницького „Великдень у Подолян", Номиса: „Різдвяні святки", С. Носа „Хуртовина" – етнографічні оповідання на підставі зібраних матеріялів.

Збірка „3 народніх уст", ще и донині може бути тією криничкою, яку ледве чи можна оминути при студіях українського побуту. Цінний відділ бібліографічний. Тут праці В. Межова, зокрема: „Библиографический указатель книг и статтей относящихся до южнорускаго края" та „Библиографический указатель Галицко-русской литератури. Далі Н. М. в своїй рецензії на „Историю Русской литератури" П. Петраченка, наприкінці якої автор додав „Краткий исторический очерк украинской литератури" і підносить справу необхідности бібліографічного огляду української літератури. Був це М. Мізко – книголюб і знавець книжної справи.

Врешті різні рецензії та огляди з-під пера Куліша, О. Лаза-ревського, Гатцука та інших.

Суспільно-національні мотиви в,,Основі"

З метою дати наукове підґрунтя руху українського відродження, представники українського науково-літературного світу ще в першій половині XIX ст. почали думати про потребу студій суспільних явищ. Однак виразнішу форму цьому становищу було надано щойно в журналі „Основа".

В одному з уступів своєї програми редакція зазначила:

„З цієї книжки, ми, по можливості, будемо старатися слідкувати за ступневим розвитком тих чи інших явищ „Южнорусского" життя, підводити ці явища до їх спільних початків і вишукувати таким чином необхідний зв'язок між ними".

Поставивши такс завдання, „Основа" дала чимало місця, як матеріялам в їх первісному вигляді, так працям, що носять в собі спробу пізнання суспільного процесу шляхом розкриття чинників, що впливають на систему взаємочинности в суспільних скупченнях. Звідси ж і спроба вияснити істоту таких суспільних форм, як: родина, рід, нація, даржава. Ці спроби були в працях Костомарова, Куліша, Лазаревського, Ге, Чубинського та інших. Зокрема автори спиняються на чинниках, що характеризують національність і впливають на її творения. 3 цим тісно в'яжеться суспільна типологія, що дає образ різних верств суспільства.

Тут кілька поглядів, що торкаються загальної характеристики українського селянства в порівнянні з іншими трупами та з московським селянством. Погляди и характеристики поодиноких станів, каст тощо, антагонічні мотиви, питомі між пануючими трупами и упослідженими. Виразно і яскраво змальовує „Основа" взаємини поміж народами, що їх життя поставило побіч, конкретно: між українським і московським, польським чи жидівським.

Окреме місце займають в „Основі" думки про становище міста і села в Україні та їх взаємовідношення.

Все це було першими спробами знайти і дати наукове обгрунтовання українському національному руху. Крім ориґінальних праць зібрано було тут чимало цінного сирового матеріялу (дописи, перекази тощо), який прислужився праці пізніших часів з тією ж метою.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: