Чужинці і,, Основа". Журналістика. Суспільство

Широким відгуком зустріла „Основу" російська журналістика. Журналів прихильних було небагато. Переважна кількість поста-вилася або вітверто вороже, або приховуючи свою неприхильність чемною назовні формою.

До журналів, що зустріли вихід „Основи" прихильним словом, належали такі, як „Отечественние Записки" і „Современник".

„Цей рік приніс нам декілька нових видань... найбільш з усіх ми співчуваємо програмі журналу „Основа".

„...Бажаємо новому виданню успіху, якого він цілком заслуговує" - так писали „Отеч. Записки". Торкаючись змісту першої книжки, вони підкреслювали, що зміст книжки „Основи" чудовий. Такі статті, як Куліша про Котляревського і Костомарова „Мисли о федеративном начале в древней Руси" не часто трапляються і в наших ліпших журналах".

Так само зустрів „Основу" і „Современник" – найповажніший в ті часи орган, в якому близьку участь брали Н. Чернишевський, Добролюбов та інші. Відгукнувся він вже на саму оповістку, а потім і на першу книжку. Подавши зміст-програму журналу, він писав:

„3 великим співчуттям прочитали ми оповістку про южно-русский літературно-науковий Вістник п. н. „Основа"... Бажаємо успіху цьому прекрасному підприємству". По виході першої книжки повертається „Современник" до „Основи" в огляді нових перйодичних видань, кажучи:

„Програма „Основи" читачам відома. Отже переповідати її знову права зайва, але треба лише сказати про те, як випадає перше
число „Основи".

Переглянувши далі зміст, зазначав він, що... „тепер вже ніхто з нас не може говорити про малоруську літературу без поваги і співчуття, якщо не хоче заслужити назви неука (невежди)".

Закінчено статтю побажанням журналу успіхів.

Слов'янофільський „День" зустрів „Основу" властивим йому чванством і самовпевненістю та з прихованою неприязню на зразок такого побажання редакції:

„Ми щиро бажаємо повнішого процвітання „Основ!" і повнішої без перешкод свободи розвитку малоруської літератури, почасти саме для того, щоб наші гарячі малороси-літератори переконалися на досвіді самі, чи можливо створити окрему Малоруську словес-ність в тому розумінні і в тих розмірах, як вони мають на думці".

Правдиве обличчя цього часопису щодо „Основи" чи не найліпше розкрило в одному з листів до його редактора I....?....популярна в той час письменниця Н. С. Соханська (Кохановська).

„Ви і „День" – писала вона – в становищі вітвертої неприязні до представників малоруської народности, що заявила про своє існування... З вашего боку, з боку братського всеслов'янського значения вашої газети, це така непередбаченість, така відсутність політичного такту вмішатися до справи оборони повістей Гоголя і поставити проти себе всю „Основу". Але и „Основа" багато в чому має правди. Має вона правду саме в тому, у чому винна перед нею вся наша поточна літартура газет і журналів. Ця рідна література на певний камертон виводить „верхні ноти" та твердить народність! Всі права – італійській народності, а от на наших очах рідна слов'янська народність заявила про своє літературне існування і в якому органі слова нашего суспільства зустріла вона співчуття і дружній привіт? Навіть у вашему – ні, а навпаки слов'янофільський „День" з перших же чисел устряв в докори та „перекори"... Як би ви знали, з яким щирим жалем звертаю увагу на ці помилки вашего бурхливого „Дня" – іменно бурхливого".

Представником третьої групи можна вважати „Русский Вестник" Каткова з його ж „Московскими Ведомостями" та „Соврем. Летописью", яким один із співрпобітників „Рус. Вести." складає признания за їх виступи проти „Основи" при її появлению. „Журналістика наша, – пише він – що звикла співчувати також однаково всім національним змаганням, зустріла появления „Ос-нови" з повним співчуттям, але більш поважні видання встояли проти нового вітру. Честь першої заяви про нього належить „Русскому Вістнику", за ним пішли деякі інші журнали – „Московские Ведомости", „Библіотека для чтения", „Сион" і зараз же по свойому появлению „День" і „Вестник Западной и Югозападной Росии".

Точніше ця честь першого виступу належить „Современном Летописи" що за рік з додатку зробилася окремим виданням. Зу­стріла вона „Основу" оцінкою українських письменників, як тих, що „перекривлюють всі відтінки і тони народньої говірки". Цей погляд викликав гостру відповідь „Основи", на що „Рус. Вестник", беручи, формально, назад слова „Совр. Летоп." відгукнувся „при-вітанням" такими словами:

„Ми ще не мали нагоди привітати появления цього журналу (Основи), що має служити органом Южної Руси і почасти малоросійській літературі. Появилися дві книжки цього журналу, які в багато дечім виправдують те співчуття, з котрим ми були готов! його зустріти".

Так розкланявшись, переходить він до розгляду самого закиду „Совр. Летоп.", залишаючись в засаді на її позиції.

„Ми бачили – пише він – такі малоросійські альфабети, яких певно немає ніде в усьому світі, не альфабети, а ноти, якими схоплюються не тільки відтінки і тони говірки, але трохи не модуляція голосу. А втім і в самій „Основі" ми бачимо альфабет, який має своею і головнішою метою схоплювати відтінки згука, з повним забуттям етимології і всіх традицій („преданий") мови".

Ще гостріше виступив проти „Основи" „Вестник Западной и Южнозападной России", що виходив за редакцією Говорського. Зустрів він її найбрутальнішими вигуками, характеризуючи її спів-робітників „виродками", а українську мову, як грубое и каррикатурное наречие".

Подібно ж на три групи можна поділити представників російської суспільної думки щодо їх оцінки „Основи". Одним з перших з невеличкої групи прихильників був Н. Катенік, який не лише мо­рально, але і матеріяльно пішов назустріч появлению „Основи" Побіч з ним -- Н. Чернишевський, який «иступив з прихильним голосом у кількох дрібних замітках та у більшій, згаданій вже статті: „Национальная безтактность, що появилася на сторінках „Современника". Позитивну оцінку „Основи" дав також О. Пипін в „Истории рус. етнографии".

Звернув він увагу на багатий етнографічний матеріял „Основи" та підкреслив, що – „зміст „Основи" полягає в дуже корисних історичних та етнографічних працях, в скромних (непритязательних) літературних спробах у малоруській мові, в природному захисті малоруської історії від її тенденційних перекручувань (наприклад; у деяких польських письменників) та інших дармиць („напрослин") в самій руській літературі.

Відгукнувся і такий представник російської літератури того часу, як Ів. Тургенев. В одному з листів до Марка Вовчка він іронізує такими словами:

„Дали мені 4 нумери „Основи", з яких я міг зробити висновок, що вище малоруського племени нічого немає в світі, і що ми вели-коруси погань і нікчемність. А ми, великоруси, гладимо собі бороду, всміхаємося та думаємо: нехай діти бавляться, поки молоді. Ви-ростуть – подумають. А тепер ще від власних слів п'яніють – і журнал у них на такому гарному папері, і Шевченко такий великий поет... Тіштеся, тіштеся, малі діти..."

Сюди треба віднести і згаданого вже Ів. Аксакова, який дивився на „Основу" лише, як на знаряддя боротьби з поляками.

„До того ж „Основа" підупадає – писав до М. Максимовича, – шкода. Якби „Основа" не проповідувала, або вірніш, якби не тхнуло від неї духом відділення від Росії, вона могла б сприяти піднесенню місцевого народнього елементу, піднесенню, що так необхідне, щоб з успіхом боротися проти польської стихії".

Представниками третьої групи, що визначилася безглядною неприязню, були в першу черту такі речники більшої частини російського суспільства, як: проф. Погодін, журналіст, публіцисти М. Катков, Говорський та інші.

Проф. Погодін зараз же по виході „Основи" звернувся листом до М. Максимовича з такими словами:

„Чом не дасиш по голові засліпленим... Що вигадують малоросійські письменники? Там намагаються об'єднати Неаполь з П'ємонтом і Венецію з Римом, а ми хочемо ділитися в Полтаві, Курську, Вороніжі, Києві. Нехай виробляється мова, процвітає література, розвивається життя, але ділитися то для чого!

Становище Каткова до „Основи" випливало з його погляду на українську мову, як штучний і глибоко шкідливий витвір, що йде проти реальних вимог „русскаго" народа. Та коли згадані та інші, подібні їм представники російського суспільства, свою неприязнь намагалися вбрати у форму, бодай якоїсь пристойности, то редактор „Вестника Западной и Югоза-падной России" Говорський не спинявся перед найбрутальнішими виступами.

,,Ви не можете повірити, – писав наприклад до Як. Головацького – з яким презирством ставляться тепер до сепаратистичної банди послідовників згубного для цілости Росії вчення Костомарових, Кулішів, Основи, Шевченка та інших все малоросійське панство і духовенство, їх імена вимовляються з прокляттям з того часу, як довідалися, що ці виродки з руської родини, прикриваючись навчанням народу на його простонародній говірці, якій задумали були дати право громадянства під іменем малоросійської мови, хотіли підготувати народ до розриву жадними людськими зусиллями нерозривного природного союзу з великоросами..."

Не менш цікавим був лист кн. С. I. Урусова до гр. А. Толстого у лютому 1861 р., в якому він писав, що „Малоросійський дух, хоч надто обережно і надто хитро проявляється в народі і серед поміщиків диким почуттям відчуження до всього російського (русского). Є особливий журнал, що виходить, здається, в СПБ під назвою „Основа", за яким треба сильно стежити..."

Не обійшлося і без анонімних голосів. Відомим є лист до кн. Долгорукова, гол. пальника III відділу (охранного отделения), в якому автори звертають його увагу на українські змагання за мову та переклад Св. Письма. Писали::

„Ваше Сіятельство! 3 праху Шевченка зродилася ціла банда завзятіших сепаратистів і ненависників Росії": тепер головне гніздо їх у Києві, але декотрі з них склали трупу навколо „Основи", де від кожної майже статті тхне революцією і відділенням Малоросії. Ці люди притягли до своєї партії в Києві і Петербурзі декілька визначніших людей, хоч і засліплених. Вигадка цих революціонерів, тепер досить невинна, розраховує на занадто широкі наслідки, почавши з відокремлення мови, вона мітить на відділення Малої Руси від Великої і федерацію з Польщею".

Тим часом польське суспільство устами своєї публіцистики так само зустріло...,,Обнову" широким відгуком на сторінках своєї преси та поодиноких видань. Зокрема чи не найвиразніше пролунав голос польського публіциста В. Міцкевича в його публікації „La pologne et ses provinces meridionales manuscript d’um Oukrainien…etc", в якій він писав, що „Орган, який зосереджує всі ідеї руїнницького комунізму і фальшивого соціялізму, есть „Основа", яка виходить в Петербурзі. Цей журнал більш шкідливий для поляків, аніж „День" (в Москві) через певну шляхетність та обережний вибір його редакторів.

Врешті звернув увагу на появления „Основи" секретар Пруського посольства в Петербурзі. В час, коли заступав посла (О. Бісмарка), писав він в одній зі своїх реляцій до свого міністра закордонних справ (1861 р.), що: „Малороси в багатьох відносинах, особливо в політичних, мають зовсім інші цілі, ніж великоруси, через те тут уже другий рік виходить журнал, що його засновано для висвітлення інтересів Малоросії, а саме прямувань, які там панують".

Безперечно мова про „Основу", але секретар посольства зробив помилку, кажучи, що виходить вона вже другий рік, бо цього (1861 р.), був щойно перший рік її існування.

Припинення,, Основи"

Проїснувала „Основа" неповних два роки. 3 десятою книжкою другого річника (1862) вона перестала виходити. Склалася думка, що до припинення журналу спричинився непорядок в самій редакції, що випливав з невміння вести справи та вдача В. Білозерського.

Автором такого погляду був П. Куліш, який не скупився на відповідну характеристику редактора часопису, не спинявся перед гострим осудом і закидами, що випливали з того його становища до В. Білозерського, що зродилося при початку видання і не при-пинялося впродовж всього часу існування журналу, а навіть і пізніш. Зрозуміло, що ці погляди і твердження найближчого співробітника мусіли відповідно впливати і на опінію суспільства.

Але були сучасники, що вказують на інші причини і переносять пояснения припинення „Основи" на цілком іншу площину. В першу чергу це вказівки О. Кониського (О. Переходовця), який у лютому 1862 р. писав: „Нема того, щоб працювати всім разом дружньо, вкупі: кат зна, що видумали. Нам давайте карти, бенкети, танці, от наше діло, а голови нехай здорові, спочивають... Єсть у нас ще такі панки, що „Основу" читають для „потехи", а вже за те „Сина Отечества" начитуються до схочу, для розуму, для „направления", химерні люди!"

Подібне ж писав співробітник „Основи" В. Гнилосиров до Костомарова: „Сором казахи, як дивляться тутешні пани на свою рідну крашу, на себе, на „Основу".,Бодай не казать, як казав Тарас!"

Вже з цих двох голосів чути, що перед „Основою" лежало чимало перешкод, які мусіли відбитися в тій чи іншій мірі на її матеріяльній стороні, а тим самим і на її існуванні. Були вони наслідком культурно-національного, а в деякій часті соціяльного стану широких кругів української інтеліґенції шістдесятих років минулого століття. Тому зрозумілими стають свідчення О. Кониського про причини припинення журналу, коли він пізніш писав до львівської „Мети", кажучи, що „в її („Основи") завчасній смерті винні не одні вороги нашої мови та цензурні устави, але і сама українська громада..."

При цьому всьому не можна було сподіватися на створення в короткому часі бази самозабезпечення видання. Умови и обставини вимагали поважної витримки в супроводі з такою ж жертвенністю, як ідейного, так і матеріяльного характеру. I коли першу можна було бачити в поодиноких представників видання, то на підставі низки свідчень, мусимо ствердити майже цілковиту відсутність другої, на яку сподівалося від поодиноких членів суспільства. Крім свідчень Костомарова, Куліша, Кониського та інших, підтвердження цього дає між іншим також свідчення М. Лободовського в його листі до О. Петрова з 22-го січня 1911 р. з приводу праці останнього: „Очерки истории украинской литератури XIX ст.".

У 1898 році – нише він – я відвідав хутір в Чернігівській губернії Мотронівку, бажаючи поклонитися могилі мого доброго знайомого П. О. Куліша, де я зустрів редактора „Основи" В. М. Білозерського, рідного брата Ол. М. Кулішихи, який приїхав до неї, своєї рідної сестри, вмерти і бути похованим поруч зі своїм вже померлим тут товарищем праці П. О. Кулішем. На мое запитання: чому припинила свое існування „Основа"... він відповів:

„Руський, т. є. великоруський поміщик П. Катенін, з любови до покійного Куліша і до мене подарував нам на видання журналу малоруського 8 000 рублів чистоганом. От ми і на ці гроші видавали журнал „Основа", а коли ці гроші витратили, ми звернулися до знайомих українських поміщиків, до Галагана, по грошеву підмогу, посилали і журнал наш, – і ні від кого не дістали бажаної допомоги на наше здивовання".

Факт цей не раз згадується з різних приводів і в різних матеріялах, зв'язаних з діяльністю П. Куліша того часу і в пізніших роках.

Зf таких умовин перед В. Білозерським ставала неминучість перевести видання журналу на шлях, що більш забезпечував биможливість для самодостатности. Тим шляхом вважав він створення часопису, що живо відгукувався на прояви поточного життя, своїм змістом приступного ширшим колам українського народу. Мав би бути це популярний тижневик з політичним відцілом. При ньому ж, як додаток, мали бути 3-4 книжки на рік за програмою „Основи".

3 цією метою В. Білозерський був випрацював програму і подав прохання про дозвіл. Але дозволу на це видання не одержав.

Пізніш П. Куліш ще робив спроби відновити видання подібне до „Основи" та незабаром переконався в цілковитій неможливості дістати дозвіл. Надходили нові часи. Можливість існування будь-якого періодичного органу була вже передрішена п'ястуком політичної реакції, що вже наступала.

,,Черниговский листок": Програма. Характер. Зміст. Співробітники. Відгук,, Основи"

Не на довго пережив „Основу" і побратим її „Черниговский Листок", перше число якого за редагування Л. Глібова появилося 12-го липня 1861 р. Ініціятива цього видання, очевидно, йшла від того ж гуртка літераторів, що постачав матеріяли до згадуваних „Черниг. Губерн. Ведомостей" і в якому Л. Глібов, тоді професор місцевої гімназії, брав найактивнішу участь.

Прохання до цензурного комітету подано було 12-го березня 1861 р. за підписом: „младший учитель Черниговской Губернской Гимназии Глебов".

Разом з тим подано було назву часопису: тижневик „Черниговский Листок" і програму, в яку входили такі відділи:

1) Літературний; 2) Новини, вісті і чутки; 3) Загально корисні відомості (сільське господарство, хатнє господарство, промисловість, торгівля, популярна медицина тощо); 4) бібліографія, відомості; 5) Різні об'яви, виклики, запити.

Подано було також розмір і формат, а саме: від пів до одного друкованого аркуша у чвертку середньої великости...

Цензурний комітет звернувся по опінію до Чернігівського Губернатора. Відповідь тодішнього губернатора кн. Голіцина була позитивна. Згідно з „Уставой о цензуре" комітет подав свій дозвіл Міністрові Освіти на затвердження. Врешті і Головне Управління цензури в Петербурзі погодилося на дозвіл. Наслідком цього було повідомлення Київського Цензурного Комітету директору шкіл Чернігівщини з проханням сповістити вчителя Глібова про дозвіл, а вчителеві Петропавловському наказати доглядати за точним до-держанням редакцією затвердженої программ.

На вихід „Черниговского Листка" відгукнулася „Основа" такими словами:

„Редакція Основи від всього серия бажає успіху цьому прекрасному підприємству, і певна, що за редакцією Л. Ів. Глібова „Черниговский Листок" здобуде співчуття громадянства і знайде собі наподоблення і в інших місцях".

Першого року „Черниговский Листок" виходив регулярно лише до вересня. Після того почалися перерви, що пояснюються тяжкими умовами журналістичної праці в такому закутку, як Чернігів. А все ж головнішою причиною був таки брак коштів. Все це привело у другому році до того, що Л. Глібів думав вже з 1863 р. припинити видання. Але через те, що саме в цей час збільшилася кількість передплатників, вирішив він ще спробувати, і після перерви знову почав випускати часопис з травня 1863 р. Та протриматися все ж йому не пощастило, але вже з причин іншого характеру.

Щодо змісту, „Черниговський Листок" був більш літературним журнальчиком, аніж газетою, що безпосередньо реаґувала б на прояви поточного життя. Як і „Основа" ставив він свої'м завданням, побіч із розвитком української літератури всебічне дослідження України і в першу чергу Чернігівщини та захист національних ін-тересів українського населения.

Головна праця лежала на самому редакторов! Л. Глібову, який одночасно був і редактором, і співробітником, і дописувачем, і коректором. Крім нього бачимо такі імена, як Куліш, Кониський, Кузьменко, Вербицький (Білокопитенко), Номис, а з місцевих I. Андрущенко та інші.

3 опублікованих матеріялів на долю самого редактора Л. Глібова припадають майже всі провідні статті, фейлетони, театральні рецензії, багато поезій, оповідань тощо.

Після того, як перестала виходити „Основа" (жовтень 1862 р.) „Черниговский Листок" став единим українським періодичним органом. У тяжкі часи реакції, що наступили з 1863 р., коли провадилася вже підготова заборони українського слова, коли в російській пресі дедалі все з більшою силою розгорталася боротьба з українським рухом, „Черниговский Листок" твердо стояв на стороні інтересів українського народу та його змагань, доки не придушила його реакційна рука міністра Валуева. Останнє число появилося 6-го серпня 1863 р., після якого часопис був заборонений, а видавця і редактора його звільнено з посади професора гімназії.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: