Тема: Альтруїзм у міжособовій взаємодії.

Лекція №2

План:

1. Характеристика альтруїстичної поведінки.

2. Спонукальні фактори альтруїстичної поведінки.

3. Особистісні фактори, що сприяють виникненню спонукання до надання допомоги.

4. Ситуаційні фактори, що сприяють прояву альтруістичної поведінки.

Альтруїзм – це поняття в соціальній психології тлума­читься, по-перше, як мотив надання комусь допомоги, котрий не пов'язується свідомо із власними егоїстичними інтересами; по-друге, як вчинки, спрямовані на благо іншої людини, притому, що є вибір, здійснювати їх чи ні; по-третє, як допомога іншому, що не потребує винагороди, без свідків, ціною можливих власних втрат. Є так зва­ний чистий (справжній, автентичний) альтруїзм, який не розраховує на вдячність. У великих гуманістичних ученнях, у класичній світовій літературі передусім саме такий альтруїзм оспівувався і прославлявся як найвища цінність людства, як найкращий взірець для наслідуван­ня. Натомість відомо чимало прикладів, коли альтруїстична поведінка проявляється на публіці й коли альтруїстичний вчинок не обов'язково позбавлений особистої вигоди. Зокрема, чимало поп-зірок мають певні переваги, коли жертвують часом і грошима за­для тих, хто їх потребує, адже своїми альтруїстичними діями сприя­ють популярності власних записів. Те ж саме можна сказати і про безкорисливість альтруїстичної поведінки: у певних випадках вона явно чи приховано, але винагороджується. В цьому контексті вини­кає й таке запитання: «А чи є альтруїстичним вчинок людини, яка допомагає злісному злочинцеві?» Як випливає з наведених міркувань, альтруїзм, з одного боку, характеризується як дія, котра нічого не передбачає натомість, а з іншого — вчинок, котрий може здійснюва­тися на людях і за який альтруїст може отримати винагороду. Однак і в першому, і в другому випадку — це допомога іншому. Окрім того, така царина проявів людської особистості набуває смислу лише в системі певної соціальної діяльності, тобто тільки широкий соціаль­ний контекст дає змогу правильно інтерпретувати альтруїзм.

Важливою проблемою, яка дає змогу зрозуміти природу альт­руїзму, є проблема мотивів, на якій він ґрунтується. Теорія соціаль­ного обміну (згідно з якою людська взаємодія являє собою своєрідні угоди, що ставлять за мету збільшити «винагороду» і зменшити «витрати») альтруїзм пояснює таким чином: людська взаємодія спрямовується «соціальною економікою». Ідеться про те, що люди­на в ході взаємодії обмінюється не лише товарами, грошима, інши­ми благами, але й любов'ю, статусом, інформацією та ін. При цьому відбувається зменшення витрат і збільшення винагород. Та це зовсім не означає, що людина свідомо розраховує на винагороду. Просто, як стверджують представники теорії соціального обміну, саме аналіз витрат і винагород (чи зменшиться почуття провини, чи збільшиться повага, чи отримаю задоволення від того, що надав допомогу) та бажання досягти максимально позитивного для себе результату визначають наші альтруїстичні вчинки.

У ході експериментів такі мотиви, як моральні зобов'язання, емпатія (співчуття), бажання відповісти на аналогічну послугу (відплатити добром за добро), підвищення самооцінки, прагнення до визнання, були визнані альтруїстичними. Доведено позитивний зв'язок між хорошим настроєм і наданням допомоги: готовність до­помогти зростає за умов доброго настрою (відсутність небезпеки), викликаного успіхами чи приємними спогадами; поганий настрій (наявність небезпеки), коли людина зосереджена на собі, пригнічує альтруїзм. Окремі дані підтверджують той факт, що найчастіше на­дають допомогу іншим люди емоційні й ті, шо є самостійними у своєму життєвому виборі.

Відомо чимало фактів, які свідчать передусім про те, що можна створити таку ситуацію, де людина автоматично або з примусу про­явить себе альтруїстом. Також вважається, що альтруїзм виникає як один з наслідків «гріхопадіння», тобто почуття провини посилює схильність до надання допомоги. Натомість, за результатами досліджень, одні дії з надання допомоги є явно егоїстичними (щоб заслужити схвалення, уникнути покарання, стати частиною певної групи тощо), другі — майже егоїстичними (полегшити внутрішній дистрес), треті — власне альтруїстичними, спрямованими на збільшення чийогось блага (турбота про благополуччя інших, а не про своє особисте). Крім цього, є дослідження, в яких наводяться мотиви, що заважають альтруїстичній поведінці. Серед причин ненадання допомоги найчастіше називаються такі: дефіцит часу (людина, котра поспішає, менш за все схильна надати допомогу), стрес, небезпека, матеріальні витрати, некомпетентність.

Згідно з уже згадуваною теорією діадичної взаємодії (Д. Тібо, Г. Келлі), люди, перебуваючи в залежності один від одного, вступа­ють у мінові стосунки й тим самим намагаються отримати винаго­роду. Автори теорії припустили таку ситуацію, коли взаємозалежні індивіди трансформують мінові стосунки, засновані на поняттях ви­нагороди та витрат, у стосунки альтруїстичні (просоціальні), здійснення яких може бути бажане для взаємозалежних партнерів. Таке бажання визначається багатьма чинниками: співчуттям, пере­осмисленням свого характеру тощо.

У ході подальших досліджень у рамках міжособистісного підходу були отримані результати, відповідно до яких за умов близьких взаємин особливе значення надається солідарності, міжособистісній гармонії, згуртованості, справедливому розподілові винагороди, а за умов поверхових стосунків — розподілові винагороди відповідно вкладу кожного у виконане завдання. Було також доведено, що за умов мінових стосунків, котрі діють між людьми незнайомими або малознайомими, людина керується егоїстичними мотивами, адже намагається досягти максимальної винагороди, а за умов близьких (між друзями) — намаганням полегшити страждання індивіда, поза- як враховує благополуччя іншого. Отже, розглянута модель взає­модії свідчить, що людина більш схильна надавати допомогу тому, з ким її з'єднують близькі взаємини, а не тому, з ким вступає у сто­сунки обміну. Щоправда, коли в мінових стосунках передбачається послуга у відповідь, то взаємодія може набути іншого забарвлення. Результати досліджень засвідчили, шо готовність надавати допомогу близькій людині зростає, якщо той, хто її отримує, перебуває у стані горя, печалі, тобто йдеться про альтруїзм, заснований на співчутті. Була також проведена серія дослідів, в яких зафіксовано, що атри­бутивне перевиховання підвищує бажання брати участь у соціально значущих діях, тобто воно спрямовується на формування альт­руїстичної поведінки і сприяє її закріпленню.

Альтруїстичні дії пов'язані з соціальними нормами, які диктують нам певну поведінку, певні життєві зобов'язання. У зв'язку з цим було виокремлено норми, котрі мотивують альтруїзм: взаємності, справедливості й соціальної відповідальності. Дослідники стверджу­ють, що норма взаємності є моральним кодом і передбачає, що люди передусім нададуть допомогу, а не нашкодять тим, хто їм допоміг. Стосовно норм справедливості, то ними перевіряється бла­го і брак цього блага. Більше того, людям властиво вірити у справед­ливе існування. Отож кожен отримує те, на що заслуговує. Звісно, індивід співчуває і вдається до альтруїстичної дії тоді, коли доля іншого здається йому незаслужено поганою. Соціосистемний підхід вказує на врахування сприятливих і стримувальних чинників, котрі впливають на альтруїзм. Дослідники виокремили такі стримувальні чинники, які послаблюють альтруїстичний вчинок: безвідповідальна поведінка жертви, гіпертрофоване розуміння внутрігрупової солідарності, зовнішній вигляд жертви та ін. Щодо норми соціаль­ної відповідальності, то вона передбачає, шо люди повинні надава­ти допомогу іншим безвідносно до отримання винагороди чи якоїсь вигоди. Необхідно також допомагати людям, котрі залежать від ва­шої допомоги.

Емпіричні дослідження показали, що за екстремальних умов готовність прийти на допомогу найвища там, де свідок небезпеки один, аніж їх ціла група. Виокремлені причини, котрі гальмують процес надання допомоги: розмивання відповідапьності (коли свідок один, то він відчуває, що саме йому слід втрутитися, а якщо є й інші свідки, то почуття відповідальності розподіляється на всіх); суспільна оцінка (кожен із свідків зволікає, адже намагається зрозуміти, що ж буде, і всі вони стають один для одного приклада­ми пасивної поведінки, тобто процес соціального порівняння приз­водить до помилкового тлумачення ситуації: інші інтерпретують те шо відбулося, як безпечну подію); боязнь оцінки (присутність інших свідків викликає почуття невпевненості, бо інші стануть свідками надання допомоги; коли ж свідок впевнений у своїх силах і компетентності, то присутність інших може слугувати стимулом для надання допомоги).

З позицій еволюційної психології є два види альтруїзму — захист роду, відданість йому і взаємна вигода. Людей необхідно вчити аль­труїзму, адже, як вважають представники цього підходу, гени егоїстичних індивідуумів виживають з більшою вірогідністю, аніж гени тих, хто собою жертвує.

Розглянуті вище підходи до проблеми альтруїзму мають багато спільного. Зокрема, кожна з наведених теорій пропонує два типи просоціальної поведінки: обмін за схемою «я — тобі, ти — мені». Кожна з них також пропонує широкі можливості зрозуміти мотиви і причини двох типів альтруїзму: заснованого на взаємному обміні й того, який не передбачає жодних додаткових умов. Зрештою, кожен з підходів тією чи іншою мірою шукає й моделює умови для форму­вання стійкої альтруїстичної установки в людини. Вважається, шо альтруїзм може передаватися дітям, по-перше, як частина сімейного сценарію, звична модель поведінки; по-друге, шляхом наслідуван­ня; по-третє, через телевізійні просоціальні моделі виливу. Практи­ка показує, що ефективнішим є те навчання альтруїзму, яке не вдається до засобів зовнішньої стимуляції: заохочення і покаран­ня — адже добрі справи не купуються, а здійснюються за велінням серця, совісті й честі. Знання причин, що гальмують прояв альт­руїзму, а також умов, які сприяють альтруїстичній поведінці, допо­магають людям стати уважнішими до оточення. В цілому можна назвати низку рекомендацій, які стануть у пригоді тій людині, кот­ра хоче навчитися допомагати: поважати того, кому допомагаєш; мати до людини, яка потребує допомоги, гуманні, теплі почуття; намагатися бути незалежним від того, кому допомагаєш; не претен­дувати на свободу й незалежність людини, якій допомагаєш; надати людині право залишатися такою, яка вона є; пам'ятати, що допомо­га має відповідати потребам реципієнта.

Поняття «агресія» використовується в різних значеннях. Згідно з теорією інстинктів і потягів (В. Мак-Дугалл, 3. Фройд, К. Ло- ренц) агресія — природна внутрішня властивість людини; форма поведінки, яка визначається вродженими інстинктами й потягами. У зв'язку з цим агресивна енергія періодично накопичується в індивіда й потребує виходу або трансформації. 3. Фройд у межах психоаналітичного підходу поряд із інстинктом життя (Ерос) виявив другий інстинкт — інстинкт смерті (Танатос). Отож, щоб уникнути саморуйнації, людина повинна позбутися деструктивної енергії, пов'язаної з цим, другим, інстинктом. На думку 3. Фройда, агресив­на поведінка спрямовує в певне річище деструктивну енергію, зни­жуючи таким чином напруження. К. Лоренц, на відміну від Фройда, розглядав агресію не як саморуйнівну поведінку, а як адаптивну. Агресії приписується роль функції, яка обслуговує вид. Вона, за К. Лоренцом, з'явившись у результаті природного добору, збільшує шанси виживання і збереження роду. Зрештою, і Фройд, і Лоренц одностайні в тому, що агресивна енергія має інстинктивну природу й що агресія неминуча. Щоправда, теорія агресії як інстинкту в наш час вважається застарілим історичним явищем.

Фрустраційні теорії агресії (Д. Доллард, Л. Берковіц та ін.) роз­глядають агресію як наслідок фрустрації, тобто перешкоди, що ви­никає на шляху цілеспрямованої дії людини або досягнення індивідом цільового стану. Л. Берковіц, відповідаючи на запитання про причини агресії, між поняттями фрустрації і агресії ставить проміжне — поняття відповідних умов середовища (або сигналів), що викликають агресію. Отже, фрустрація не завжди й не відразу призводить до агресії, вона пробуджує в людини стан емоційної ак­тивації, а саме гнів, який готує підґрунтя для агресивної поведінки. Водночас ця поведінка можлива тільки тоді, коли в ситуації будуть наявні сигнальні стимули, котрі мають агресивне забарвлення. Таким чином, акт агресії має два джерела: гнів, що виник у індивіда, та сигнали. Л. Берковіц разом з колегами провів цілу низ­ку експериментів, один з яких отримав назву ефекту зброї. Йдеться про те, що в результаті життєвого досвіду окремі об'єкти (сигнали агресії) асоціюються в людини з агресією. Таким об'єктом може слугувати зброя, яка не лише провокує агресію, а й створює психо­логічну дистанцію між жертвою та агресором. Можна сформулюва­ти такі основні висновки експериментальних досліджень у рамках фрустраційної теорії агресії:

• агресія є важливою, але не єдиною відповіддю індивіда на фру­страцію;

• такі чинники, як культура, звичаї, виховання, регулюють агре­сивну поведінку;

• агресивна енергія не виробляється автоматично, шляхом внут­рішнього процесу, а є наслідком певної події, якоїсь невдачі:

• покарання і агресія — взаємопов'язані елементи: покарання в одних випадках може посилити, а в інших послабити чи взагалі не вплинути на прояв агресії.

Згідно з теорією соціального научіння (А. Бандура та ін.), агресія, подібно до інших форм поведінки, набувається в результаті індивідуального досвіду взаємодії. А. Бандура вважає, що ми навчаємося агресії не лише тому, що це може бути корисним, а й переймаємо її як модель поведінки, спостерігаючи за іншими людь­ми. Тобто зрозуміти й дослідити агресію можна, якщо підійти до неї не з погляду фрустраційних умов і покарань, а з погляду заохочу­вальних її наслідків. Отже, сутність теорії соцішіьного научіння сто­совно агресії полягає в тому, що людина засвоює агресивну манеру поведінки так само, як і більшість соціальних навичок, спостерігаю­чи за діями оточення, імітуючи ці дії, зауважуючи наслідки цих дій, під впливом винагород і покарань. Агресивній поведінці можна навчитися шляхом інструментального обумовлювання й моделю­вання, перебуваючи під впливом випадкового оточення.

У своїх дослідженнях А. Бандура разом з колегами припустив, що першим кроком до засвоєння нової форми агресивної поведінки є процес моделювання, тобто людина, спостерігаючи за поведінкою інших людей, засвоює її. Відомий його експеримент з моделювання, під час якого діти, переглядаючи фільм, спостерігали поведінку до­рослого щодо певних іграшок: агресивну і неагресивну. При цьому кожна модель поведінки мала два різних варіанти наслідків: пока­рання і винагородження. Отже, різні групи дітей спостерігали одну з чотирьох моделей поведінки дорослого: агресію, яка винагороджу­валася; агресію, котру карали; неагресивну поведінку, яка винагоро­джувалася; неагресивну поведінку, котра каралася. Отримано такі результати:

• діти, котрі спостерігали за агресивною моделлю, були у своїх вчинках агресивніші, ніж їхні однолітки, які переглянули фільм із протилежною моделлю поведінки дорослого;

• діти, котрі спостерігали за агресією, що винагороджувалася, проявляли її частіше, ніж ті діти, які спостерігали за покара­ною агресією;

• покарана агресія дорослого відтворювалася дітьми в іграх з подібними іграшками.

Важливим у цих спостереженнях є те, що вони мають наукову, соціальну й педагогічну цінність, адже дають змогу побачити підва­лини соціальної агресії; намітити як шляхи її профілактики, так і формування неагресивної моделі поведінки.

У контексті розгляду трьох підходів (теорій) до проблеми агресії у міжособистісній взаємодії важливою є проблема чинників, котрі провокують вияв соціальної агресії. Передусім цікавим є питання, чи призводить демонстрування насилля на телеекрані до агресивної поведінки. Так, польові й лабораторні дослідження показали, що в більшості випадків спостерігається короткочасний вплив насилля в засобах масової інформації на схильність до агресії. У ході інших лонґітюдних досліджень дійшли висновку, про наявність взаємо­зв'язку між переглядом телепередач, які демонструють агресивні дії і сцени насилля, і агресивною поведінкою. Зокрема, тестування індивідів у віці восьми, а потім 18 років виявило, що відносно висо­ка агресивність у вісімнадцятирічних співвідносилася з частими переглядами фільмів із сценами насилля у віці 8 років. Ці дані наво­дять на роздуми про авторитетну для дітей і дорослих соціальну модель поведінки, яку несе телебачення. Сцени насилля, за якими ми спостерігаємо з телевізійних екранів, можуть слугувати моделлю власної поведінки навіть тоді, коли за агресивну поведінку карають. Однак найнебезпечнішим прийомом, з погляду виховання, є аг­ресія, яка винагороджується. Серед інших чинників, що провокують прояв агресивної поведінки, називають такі: норма відплати (венде­ти, кровні війни та ін., тобто у відповідній культурі агресія, воро­жість стосовно іншого може бути нормою), ефект зброї (якщо лю­дина має зброю, то вона шукатиме можливість її застосувати, адже наявність зброї збільшує схильність індивіда до агресивної дії), страх покарання (небезпека бути спійманим і покараним у цілому знижує агресивність, натомість на рецидивістів загроза покарання належним чином не впливає), самоствердження (за допомогою аг­ресивних вчинків, приниження іншої людини).

Розгляд чинників наводить на роздуми про те, як можна звести агресію до мінімуму. Є чимало рекомендацій з цього приводу. Зок­рема, вважається, що мовчки стримувати свою агресію так само неефективно, як і зривати свій гнів на оточенні. Відомі неагресивні способи виявити власні почуття й повідомити інших, як їхня поведінка вплинула на вас: перебудування «ти-висловлювання» на «я-висловлювання», тобто подається почуття таким чином, що іншій людині стає легше відреагувати на нього позитивно, схвально чи принаймні нейтрально. А. Маслоу пропонував такі джерела боротьби зі злом; рух до зрілості (самоактуалізація) і правильно організовані соціальні інституції. З позицій теорії соціального научіння, необхідно заохочувати в дітях кооперативність і неагресивну поведінку, зміцнювати її, адже в експериментах було показа­но, що діти ставали менш агресивними, коли їхню агресивну поведінку ігнорували, а неагресивні дії підтримували.

Лекція №3

Тема: Поняття соціальної установки. Поняття соціальної ролі. (6 годин)

План:

1. Антитюд: поняття, структура, функції, поняття.

2. Антитюди і реальна поведінка.

3. Формування і зміна соціальних установок.

4. Поняття «Соціальна роль».

5. Види соціальних ролей та їх основні характеристики.

6. Вплив соціальної ролі на розвиток особистості.

1. Внутрішній стан готовності людини до дії передує поведінці й має назву антитюд (від англ. attitude — ставлення, установка). Аттитюд формується на підставі попереднього соціально-психологічного досвіду, розгор­тається на усвідомленому й неусвідомленому рівні та здійснює регу­лятивну (спрямовує поведінку або управляє нею) функцію стосовно поведінки індивіда. Він також визначає стійкий, послідовний, цілеспрямований характер поведінки в ситуаціях, що змінюються; звільнює суб'єкта від необхідності приймати рішення й довільно контролювати поведінку в стандартних ситуаціях; може виступати і як чинник, що зумовлює інертність дії та гальмує пристосування до нових ситуацій, котрі вимагають зміни програми поведінки.

Залеж­но від того, на який об'єктивний чинник діяльності спрямована установка, виокремлюють три рівні регуляції поведінки — рівні смислових, цільових та операційних аттитюдів. Смислові аттитюди складаються із інформаційного (світогляд людини), емоційного (симпатії, антипатії стосовно іншого об'єкта), регулятивного (го­товність діяти) компонентів. Вони допомагають сприймати систему норм і цінностей у групі, зберігати цілісність поведінки особистості в ситуаціях конфлікту, визначати лінію поведінки індивіда тощо. Цільові антитюди зумовлені цілями й визначають стійкість перебігу певної дії людини. У процесі вирішення конкретних завдань на підставі врахування умов ситуації та прогнозування розвитку цих умов виявляються операційні аттитюди, що проявляються в стерео­типності мислення, конформній поведінці особистості тощо.

Особистість, виступаючи суб'єктом спілкування в групі, маючи певну позицію в соціальному середовищі, характеризується оцінним, вибірковим ставленням до людей, які її оточують. Тобто вона зіставляє, оцінює, порівнює і вибирає людей для спілкування, керуючись можливостями конкретної групи і своїми власними пот­ребами, інтересами, установками, минулим досвідом спілкування, які в сукупності створюють конкретну ситуацію життєдіяльності особистості, постають як соціально-психологічний стереотип її поведінки. Більшість праць соціальну установку (аттитюд) розгляда­ють як самостійний об'єкт дослідження й самостійний розділ у підручниках із соціальної психології. Відомо, що вивчення цієї проблеми було започатковано американськими соціологами В. Томасом і Ф. Знанецьким ще в 1918 році.

3. Соціальна установ­ка — це пояснювальне поняття для визначення суб'єктивних орієнтацій індивіда як члена групи (суспільства) на ті чи інші цінності, соціальні об'єкти. Названі орієнтації диктують індивідові певні, соціально прийнятні способи поведінки. Соціальна установка розглядалась як елемент «структури особистості» й водночас як еле­мент «соціальної структури». Саме тому вона набула такого широкого визнання в соціальній психології: в ній вбачали ту пояснювальну категорію, вихідну одиницю, яка може подолати дуалізм соціально­го та індивідуального, визначити соціально-психологічну реальність в її цілісності.

Соціальна установка (У. Томас, Ф. Знанецький, 1918):

1) є одним із показників рольової поведінки, який допомагає пізнати її стандарти;

2) з'ясовує зміст понять «рольове навчання», «прийняття ролі»;

3) це вміння індивіда або групи реагувати на певні явища на­вколишньої дійсності;

4) стійка система поглядів, уявлень про об'єкти, яка стимулює до певних дій.

В основі соціальної установки лежить навіювання. Основні наукові уявлення про її структуру (Г. Спенсер, 1862):

1) певний стан свідомості;

2) організованість;

3) досвід.

Функції соціальної установки:

1) пристосовницька;

2) пізнавальна;

3) ціннісна;

4) регуляційна;

5) захисна.

Трьохкомпонентна структура соціальної установки (М. Сміт, 1942):

1) когнітивний компонент - знання, оцінні судження про об'єкт;

2) афективний компонент - емоційна оцінка події, домінуван­ня почуттів симпатії та антипатії;

3) поведінковий компонент - послідовність у ставленні до об'єкта.

Рівні соціальної установки як умова регуляції поведінки осо­бистості (В.О. Ядов):

1) елементарні фіксовані установки, які виявляються в прос­тих повсякденних ситуаціях (основа - вітальні потреби);

2) соціально фіксовані установки, які виявляються в малих гру­пах і складаються з когнітивного, афективного, поведінко- вого компонентів (основа - потреба людини в спілкуванні);

3) базові соціальні установки як показники спрямованості інте­ресів особистості (основа - потреба особистості в самореалізації);

4) система ціннісних орієнтацій як вияв дієвості особистості в значущих для неї ситуаціях соціальної активності (основа - потреба в постійній реалізації та самовдосконаленні).

4. Роль (вихідна основа - спрямованість особистості) - це стій­кий, нормативно схвалений та очікуваний комплекс форм пове­дінки, який відповідає певній функції особистості в системі со­ціальних відносин.

Поняття ролі належить Дж. Міду, у соціально-психологіч­ній концепції якого особистість розглядається як динамічне поєднання ролей.

Показники ролі - мета, переконання, почуття, соціальні установки, дії.

Види ролей:

1) інституціоналізовані - закріплені правовими актами і чітко сформульовані правила соціальної поведінки;

2) соціально-психологічні - залежать від спрямованості різно­планових соціальних груп, у яких перебуває індивід.

У ролях відображаються соціально-типові особливості пове­дінки. Роль і статус перебувають у взаємозв'язку як характери­стики психологічної структури колективу.

Роль у соціальному плані — це об'єктив­ний результат і суспільна значущість діяльності суб'єкта; роль у психологічному плані — це відповідність якостей індивіда викону­ваній ролі; у соціально-психологічному трактуванні — це глибина розуміння, прийняття й відповідальності у виконанні ролі, це спів­відношення ролі з груповими нормами та цінностями.

Із соціально-психологічного боку роль розуміється як поведінка, тобто соціально-психологічна роль виникає тільки в контексті соціальних відносин особистості. При цьому характер ролі визна­чається характером групи, в якій відбувається взаємодія і в якій бе­ре участь або уявляє себе людина. Спільнота впливає на рольову по­ведінку індивіда тією мірою, якою особистість дотримується суспільних і групових норм і стереотипів. Так формуються рольові очікування (експектації) стосовно індивіда — учасника взаємодії.

В соціально-психологічній літературі подаються такі стадії розвитку ролі: - зразок ролі (у процесі соціалізації індивід засвоює певні зраз­ки поведінки, які є чимось зовнішнім стосовно людини, певним стандартом, якого вона має дотримуватися спочатку шляхом наслідування, пристосування, а потім і свідомо; зразок ролі виконує функцію орієнтира й регулятора поведінки, поступово перетворю­ючись на норму поведінки);

- моделі ролі (соціум подає людині багато зразків поведінки, залишаючи при цьому місце для індивідуальних варіантів; зіставляючи зразки поведінки один з одним та із власни­ми здібностями й можливостями, індивід виробляє свою власну мо­дель соціальної поведінки, яка, на відміну від зразка, є не простим відображенням зовнішніх вимог, а результатом поєднання індивіду­ального й соціального в структурі особистості; модель ролі, таким чином, втілює не лише знання рольових вимог та очікувань, а й ставлення до них);

- рольова поведінка (це реальні вчинки людей, опосередковані вимогами та очікуваннями оточення, індивідуаль­ними властивостями людини, її уявленнями про себе та інших людей; рольова поведінка формується в процесі міжособистісного спілкування, через засвоєння впливу засобів масової інформації; вона неможлива поза спілкуванням). Щодо рольової поведінки, то вона описується такими основними поняттями: погодженість, конформність, рольовий конфлікт (він часто спричинюється боротьбою мотивів діяльності, в якій перемагає вагоміший з них у конкретній ситуації), прийняття ролі.

Роль є і особистісною характеристикою індивіда за умови, коли вона прийнята особистістю, коли людина відчуває рольову ідентичність. Виокремлюють такі форми рольової ідентичності: статева (одна з основних форм ідентичності, яка полягає в ототожненні себе з тією чи іншою статтю), етнічна (пов'язана з національною самосвідомістю, мовою, етнопсихологічними та соціокультурними особливостями), групова (викликана членством у різних соціальних групах), політична (пов'язана із соціальними й політичними цін­ностями), професійна (зосереджена на певній професії). Довготри­вале виконання ролі можна співвіднести з маскою, яка зростається з обличчям і стає самим обличчям людини.

Статусно-рольова реалізація особистості передбачає рівень її введення в соціальне середовище та в структуру соціальних зв'язків. Статусно-рольові особливості індивіда визначають міру входження людини в систему соціальних норм, правил, очікувань та обов'язків, наявних у струк­турі групових стосунків. Значення цього особистісного параметра полягає в тому, шо статусно-рольові характеристики індивіда, в одному випадку, виступають інструментом пристосування особи до соціуму, елементом входження в нього, а в іншому — є засобом самоутвердження особистості, розкриття її комунікативного, про­фесійного, творчого та інших потенціалів. Важливим у цьому кон­тексті є співвідношення особистісних властивостей не лише між собою, але й з ієрархією соціальних ситуацій, в яких діє індивід.

Лекція

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: