Особисті немайнові благафізичної особи як об'єкти цивільного права

Особистими немайновими благами фізичної особи є невід'ємні від особи нематеріальні цінності, права на які визначають міру її мож­ливої поведінки в особистій життєдіяльності, а такожу соціально­му та суспільному бутті, можливість існування і здійснення котрих забезпечується шляхом встановлення у цивільному законодавстві їх невичерпного переліку та комплексу засобів для забезпечення захис­ту останніх на випадок порушення або невизнання.

Стаття 201 ЦК особистими немайновими благами, які охороняю­ться цивільним законодавством, визнає здоров'я, життя; честь, гід­ність і ділову репутацію; ім'я (найменування); авторство; свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості та інші блага. Це, зокрема, недоторканність житла; таємниця листування; телефон­них розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; недоторканність особистого і сімейного життя; вільний вибір роду занять; свобода пе­ресування; вільний вибір місця проживання; свобода інформації; сво­бода об'єднань; безпечне для життя і здоров'я довкілля тощо. Вказа­ний перелік особистих немайнових благ не є вичерпним.

Особисті немайнові права надають носіям останніх право вимага­ти від усіх інших осіб утримуватися від посягання на них. Наприклад, праву на захист честі, гідності та ділової репутації суб'єктів цивіль­ного права кореспондує відповідний обов'язок усіх інших осіб утри­муватись від порушень прав, пов'язаних з особистими немайновими благами. Виходячи з того, що уповноваженій особі протистоїть неви-значене коло зобов'язаних осіб, обов'язки яких є пасивними (утриму­ватися від порушень особистих немайнових прав інших осіб), осо­бисті немайнові права є абсолютними.

У порівнянні з іншими абсолютними правами права на особисті немайнові блага мають специфіку. По-перше, вони є особистими, то­му що їх виникнення, реалізація та припинення безпосередньо пов'я­зані з відповідною особою. По-друге, виникнення та правова охорона останніх не залежать від волі їх носіїв. По-третє, вони є невідчужува-ними і не підлягають передачі іншим суб'єктам. По-четверте, їм при­таманний немайновий характер, тому що вони не мають економічно­го змісту та безпосереднього правового зв'язку з майновими відно­синами. По-п'яте, особисті немайнові блага передбачені цивільним правом, але у більшості випадків не підлягають детальній правовій

регламентації. По-шосте, особисті немайнові блага не підлягають віндикації як об'єкти інших абсолютних прав. Віндикація є найбільш дієвим засобом захисту права власності як абсолютного права. Поши­рення речових засобів захисту абсолютних прав суперечило б сутно­сті особистих немайнових благ як невіддільних від особи.

Особисті немайнові блага фізичної особи класифікуються залежно від їх призначення у цивільному обороті. За цією підставою вони по­діляються на такі, що забезпечують:

природне існування людини - право на життя, охорону здоров'я, усунення небезпеки, що загрожує життю та здоров'ю, медичну допо­могу і медичне страхування, на інформацію про стан свого здоров'я, на таємницю про стан здоров'я, безпечне для життя та здоров'я до­вкілля тощо (глава 21 ЦК);

соціальне буття фізичної особи — право на ім'я, на його зміну, на використання імені, на повагу до гідності та честі, на недоторкан­ність ділової репутації тощо (глава 22 ЦК);

автономію особистості - право на свободу та особисту недотор­канність, недоторканність особистого і сімейного життя, адвокатську таємницю, таємницю нотаріальних дій, банківську таємницю, лікар­ську таємницю, таємницю усиновлення, комерційну таємницю, таєм­ницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої корес­понденції, недоторканність житла, вибір місця проживання, вільне пересування, особисті папери, власне зображення та його викорис­тання тощо;

спрямовані на охорону результатів інтелектуальної та іншої діяль­ності - право на свободу літературної, художньої, наукової і техніч­ної творчості.

Право на життя є природним, невід'ємним правом кожної людини. Виходячи з цього гуманістичного принципу, в Україні, як і у більшо­сті країн Європи, скасована смертна кара. Закон, зокрема ч. 4 ст. 281 ЦК, забороняє також задоволення прохання фізичної особи про при­пинення її життя (евтаназію). Право на життя треба розуміти як забез­печену законами та визначену моральними засадами суспільства можливість біологічного існування людини. З правом на життя тісно пов'язане право давати нове життя (мати дітей) і право життєздатно­го людського ембріону (зародка) бути народженим. Стосовно можли­вості визнання останнього особистим немайновим благом слід заува­жити, що цивільному праву відомі випадки визнання цивільної правоздатності за ненародженою дитиною (зокрема, у спадкових правовідносинах). Відносини, змістом яких є право давати нове жит­тя та право бути народженим, цивільне законодавство пов'язує з во­лею і волевиявленням вагітної жінки, крім випадків, визначених за­коном. Визнаючи право людського ембріону бути народженим, вагітна жінка уже в момент вирішення питання подальшої долі вагіт­ності діє як його законний представник. Чинне законодавство (ч. 6

' «Цивільне право України», т. 1

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

195

ст. 281 ЦК) надає вагітній жінці право вирішення питання штучного переривання своєї вагітності, термін якої не перевищує 12 тижнів. У деяких випадках (за медичними та соціальними показаннями), штуч­не переривання вагітності може бути проведене і без згоди жінки. Пе­релік обставин, які дають право на переривання вагітності після спли­ву 12 тижнів з моменту її початку, встановлюється законом. При відсутності зазначених обставин вагітність у таких випадках перери­ванню не підлягає. Це правило є гарантією здійснення права жит­тєздатного людського ембріону бути народженим як необхідна скла­дова права на життя. У відповідності з ч. 7 ст. 281 ЦК повнолітня жінка має право за медичними показаннями на штучне запліднення та імплантацію зародка. Згідно з ч. 5 вказаної статті ЦК стерилізація (на­слідком якої є неможливість мати дітей як для жінки, так і для чоло­віка) може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи. На загальнолюдських гуманістичних засадах грунтується визначена законодавством більшості країн заборона дослідів над людськими ембріонами. Гуманістичний характер має також боротьба громад­ськості європейських країн за заборону на законодавчому рівні штуч­ного переривання вагітності, крім випадків, визначених законом, а також дослідів щодо клонування людини.

Кожна фізична особа має право на охорону здоров'я. Воно в Укра­їні забезпечується низкою організаційних та профілактичних заходів і здійснюється державними та альтернативними (наприклад, приватни­ми) закладами охорони здоров'я. Право на медичну допомогу забез­печується можливістю фізичної особи, яка досягла чотирнадцяти ро­ків, вільно вибирати лікаря та метод лікування відповідно до його рекомендацій. З правом на охорону здоров'я тісно пов'язане право на інформацію про стан свого здоров'я (ст. 285 ЦК) і на таємницю про стан здоров'я (ст. 286 ЦК). Чинне законодавство визначає право фізичної особи не тільки на медичну допомогу, а й на медичне страху­вання. Цілий комплекс прав має особа, яка перебуває на стаціонарно­му лікуванні у закладі охорони здоров'я (ст. 287 ЦК).

Право на безпечне для життя та здоров'я довкілля забезпечується низкою природоохоронних заходів, які визначаються екологічним за­конодавством України. В ім'я нинішнього та майбутніх поколінь всі фізичні, а також юридичні особи повинні утримуватись від дій або бездіяльності, які призводять до погіршення екологічної ситуації у нашій країні.

Право на ім'я забезпечує індивідуалізацію особистості як у су­спільстві, так і у цивільному обороті. їм 'я у фізичної особи, яка є гро­мадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить (ст. 28 ЦК). Зміст права на ім'я включає повноваження особи називати себе закріпленим за нею в ре­єстрації актів цивільного стану ім'ям в усіх сферах соціального жит­тя; право змінити ім'я, по батькові або прізвище (ст. 295 ЦК), а також

визначити ім'я своїх дітей. Порядок надання імені дитині визначаєть­ся положеннями Сімейного кодексу України.

Ім'я людини нерозривно пов'язане з її особистістю і є засобом ін­дивідуалізації останньої у цивільному обороті. При здійсненні окре­мих цивільних прав фізична особа відповідно до закону має право ви­користовувати псевдонім або діяти анонімно (без вказання імені). Псевдонімом називають вигадане ім'я, яким особа користується, не маючи наміру оприлюднювати своє справжнє ім'я. Ним найчастіше користуються автори літературних творів, політики, критики, пуб­ліцисти, інші відомі особистості. Використовуючи псевдонім при здійсненні відповідних публікацій, вони переслідують мету не опри­люднювати справжнє ім'я. Слід зазначити, що у переважній біль­шості випадків добре інформованим щодо стану справ у даній сфері суспільних відносин людям відома особистість автора чи іншої осо­би, яка використовує даний псевдонім.

Стаття 297 ЦК визначає право на повагу до гідності та честі фізич­ної особи. Гідність і честь - етичні категорії. Поняття гідності вжи­вається для визначення самооцінки особи щодо належних їй мораль­них якостей та її особистих рис як людини. Дане поняття включає як складову усвідомлення індивідом своєї особистості як представника тієї чи іншої соціальної спільноти.

Честь виражає оцінку (визнання) моральних якостей особистості суспільством, іншими людьми, громадську значущість конкретної людини. Перебуваючи у соціумі, людина враховує відбиття обраної нею поведінки і моральних якостей на уявлення про себе з боку лю­дей, які її оточують. Таким чином, честь має важливе значення не тільки для її носія, а й для оточуючих.

Ведучи мову про зміст права на повагу до честі та гідності, слід ви­знати, що висловлювання, які принижують людину, не зменшують її значущість як особистості, її гідність. Проте такі висловлювання обра­жають її особисто, викликають у неї моральні страждання і можуть не­гативно позначитися на її престижі, репутації, оцінці як людини з погля­ду інших. Саме тому п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК визначає, що моральна шкода, яка підлягає відшкодуванню, може полягати у приниженні честі, гідно­сті, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Честь і гідність є благом для людини у її стосунках з іншими людь­ми та тісно пов'язана з повагою у собі цих почуттів і особистої мо­ральної оцінки. Самооцінка поведінки та особистих рис особи мож­лива не з моменту її народження, а лише тоді, коли вона завдяки рівню свого психологічного розвитку може усвідомлювати значу­щість своєї особистості.

Відомості, що впливають на честь і гідність людини, можуть бути фактичного або оціночного характеру і стосуватися її вчинків (пове­дінки) чи моральних якостей, рис. При цьому часто значна частина інформації про людину доводиться до громадської думки у формі оцінок. Не маючи можливості визначити фактичний зміст спірних

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

оцінок, суд повинен встановити: чи мали насправді місце факти, які стали підставою для такої оцінки.

Відомості, які порочать людину, розуміють у трьох аспектах: з точки зору їх існування (вираження), викладу (виконання) та поши­рення (доведення до інших осіб). Форма існування (вираження) відо­мостей може бути письмовою, усною, образотворчою тощо. Виклад означає манеру подання матеріалу (різку, м'яку, непристойну, гро­теск тощо). Поширення відомостей, як їх доведення до необмеженого кола інших осіб, визначає відповідний спосіб передачі інформації.

Відомостями, що принижують честь і гідність особи, є інформація, яка може перекрутити погляди на її особистість у громадській думці чи у сприйнятті окремих осіб, з точки зору додержання законів, за­гальновизнаних правил співжиття, принципів людської моралі, і не відповідає дійсності або неправдиво викладена¹. Коло відомостей, що порочать особу, не підлягає визначенню в законодавстві, таму що однакові факти і оцінки в одних випадках можуть принижувати, а у інших - ні. Залежно від статі, віку, професії, соціального статусу, ро­динного стану, віросповідання тощо вимоги, що ставляться до люди­ни, а також її самооцінка, можуть бути різними. Крім того, якщо окремі однакові факти можуть зганьбити людину з добрим ім'ям, то стосовно іншої вони не можуть вплинути на загальну моральну оцін­ку особи, яка і без цього характеризується у суспільстві негативно.

Узвичаєним є те, що до принижуючих гідність не належать висло­влювання, які стосуються професійної діяльності іншої особи (на­приклад, нудний лектор, нецікавий викладач). Не підлягають розгля­ду як такі, що принижують честь та гідність відповідної особи, критичні рецензії, негативна оцінка певних фактів, недоліків, які мали місце, якщо вони стосуються не особи автора, а створених ним образів².

Наведене значною мірою стосується і захисту ділової репутації. Стаття 299 ЦК визначає право фізичної особи на недоторканність ділової репутації. Останньою є позитивна оцінка особи як кваліфі­кованого, а також добросовісного у виконанні своїх зобов'язань під­приємця або фахівця-професіонала з боку інших осіб, з якими він має ділові, професійні відносини. Найчастіше правового захисту потре­бує ділова репутація підприємців. Умисне поширення неправдивих або неточних відомостей, що можуть завдати шкоди діловій репута­ції чи майновим інтересам іншого підприємця, одержання, викорис­тання і розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою заподіяння шкоди вказаній репутації визнаються

¹ Пункт 3 розд. IV Правових позицій щодо розгляду судами окремих категорій ци­
вільних справ (Захист честі, гідності і ділової репутації, поновлення прав реабілітова­
них) // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1998. - № 8. - С. 144.

² Пункт 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в
справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди // Бюлетень законодавства і
юридичної практики України. - 1998. - № 8. - С 10.

недобросовісною конкуренцією. Такі дії заборонені Законом України «Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конку­ренції в підприємницькій діяльності»¹.

Вищий господарський суд України роз'яснив поняття «поширення відомостей» як опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телеба­ченню, з використанням інших засобів масової інформації, оприлюд­нення у іншій формі, у тому числі у заявах, оголошеннях тощо².

Не вважається протиправним поширення відомостей (за умови пе­ревірки їх достовірності), розповсюдження яких входить до складу професійних обов'язків відповідних осіб. Наприклад, згідно з поло­женнями Закону України «Про інформацію» редакція зобов'язана пе­ревірити відомості, що надійшли, про чиюсь протиправну або безвід­повідальну поведінку; і з цією метою з'ясувати їх достовірність, вико­ристовуючи відповідні джерела можливого надходження останніх.

Суб'єктом відповідальності при захисті честі та гідності є особа, яка поширила відомості, що принижують честь і гідність, незалежно від того: вона сама їх вигадала чи лише передала те, що їй повідомив хтось інший. Разом з тим для суду має значення джерело одержання відомостей такою особою. Так, якщо громадянин передає відомості, які стали загальновідомі через радіо, телебачення, пресу, то очевид­но, що залучати як відповідача необхідно не цього громадянина, яким міг би стати кожний, хто прослухав передачу або прочитав статтю, а автора такої передачі чи публікації. При неможливості встановлення або притягнення до відповідальності особи, яка поширила відомості, що порочать честь і гідність, справа може розглядатися у порядку окремого провадження — про встановлення факту невідповідності по­ширених відомостей дійсності. Такі факти мають юридичне значення тому, що їх встановлення має наслідком право на відновлення доброї репутації потерпілої особи.

Стаття 275 ЦК визначає можливість захисту особистого немайно-вого права особи. Способи захисту особистих немайнових прав у від­повідності з вказаною статтею викладені у статтях 16,17 ЦК. Можли­вість поновлення порушеного особистого немайнового права визна­чає ст. 276 ЦК. Поновленням особистого немайнового права є віднов­лення становища, яке існувало до його порушення. Стаття 277 ЦК встановлює порядок та особливості спростування неправдивої інфор­мації. Потерпілий або його спадкоємці у відповідності з вказаною нормою мають право на відповідь, а також на спростування неправ­дивої інформації. Під спростуванням розуміється повідомлення про невідповідність дійсності поширених відомостей. Обов'язок спрос­тування покладається на відповідача. За загальним правилом відомо-

¹ Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 21. - Ст. 296.

2 Пункт 9.1 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 29 лютого 1996 р.
№ 02-5/95 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуван­
ням моральної шкоди» // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. —
1997. -№ 9-Ю.-С 848.

В

РозділП

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

199

сті, що принижують особу, повинні спростовуватись у спосіб, най­більш близький до того, яким вони були поширені (шляхом публі­кації у пресі, повідомлення по радіо, телебаченню, оголошення на сході громадян, зборах трудового колективу, заміни офіційного доку­мента тощо).

Якщо відомості, що порочать честь і гідність, були опубліковані у пресі, обов'язок написати спростування покладається на автора, а обов'язок його опублікувати - на редакцію. Законодавчо встановле­но, що відомості, розміщені у пресі, також у ній спростовуються. Від­повідно до ст. 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»¹ спростування повинно бути надруко­ване у тій же газеті або журналі, що друкували невірні відомості, у спеціальній рубриці чи на тій самій полосі і тим самим шрифтом, що й спростовуване повідомлення: у газеті - не пізніше місяця з дня на­брання рішенням законної сили, у інших періодичних виданнях - у черговому підготовлюваному випуску. Якщо редакція друкованого засобу масової інформації не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов'язана на вимогу заявни­ка опублікувати їх спростування у найближчому випуску друковано­го засобу чи зробити це за власною ініціативою.

Обсяг спростування не може більше ніж удвічі перевищувати об­сяг фрагмента, який спростовується, опублікованого повідомлення або матеріалу. Встановлено заборону вимагати, щоб спростування було менше половини стандартної сторінки друкованого тексту. Ско­рочення чи інші зміни у тексті спростування заявника без його згоди не допускаються. Законом передбачений місячний строк від дня над­ходження вимоги, протягом якого редакція зобов'язана: опубліку­вати спростування; письмово сповістити заявника про строк і час публікації спростування у разі затримки або про відмову в його пуб­лікації із зазначенням підстав відмови. В останньому випадку, а та­кож при порушенні порядку публікації заявник має право звернутися зі скаргою до суду. Якщо відомості опубліковані у книзі, суд повинен у відповідному рішенні вказати спосіб спростування і періодичне ви­дання, у якому воно буде розміщене. Текст спростування суд не за­тверджує, але у необхідних випадках він може його викласти².

Крім спростування відомостей, що принижують честь, гідність і ділову репутацію особи, остання має право вимагати відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також врахування майнових і не-майнових інтересів, які при цьому можуть бути порушені. Таким ін­тересами, зокрема, можуть бути:

¹ Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 1. - Ст. І.

2 Пункт 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 вересня 1990 р. № 7
«Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової ре­
путації громадян та організацій» // Постанови Пленуму Верховного Суду України у
цивільних справах (1972-2003). Офіційне видання. - К.; Концерн «Виставничий Дім
«Ін Юре», 2004. - С. 45.

1) довіра до особи його контрагентів (як наявних, так і потенцій­них); 2) добра репутація; 3) втрата клієнтури фізичної особи-підпри-ємця; 4) родинні стосунки; 5) претензія на певне суспільне становище і визнання.

Отже, порушуються як майнові, так і немайнові інтереси особи, що тісно пов'язані між собою, оскільки у формі відшкодування мо­ральної шкоди від посягань на честь, гідність і ділову репутацію від­шкодовується у крайньому разі потенційна майнова шкода. Справді, часто важливо не тільки і не стільки відшкодувати збитки, скільки за­побігти поширенню відомостей та даних, які компрометують особу, в майбутньому.

Слід зазначити, що особисті немайнові права можуть належати та­кож юридичним особам. їх коло значно вужче, ніж коло особистих не-майнових благ фізичних осіб. Особистим немайновим благом є право юридичної особи на найменування (ч. 1 ст. 90 ЦК), на зміну наймену­вання (ч. 4 ст. 90 ЦК). Право на комерційне (фірмове) найменування у відповідності з ч. 2 ст. 90 ЦК мають тільки підприємницькі товарис­тва. У відповідності зі ст. 94 ЦК юридична особа має право на недото­рканність її ділової репутації, на інформацію та інші особисті немай­нові права. Зокрема, вона має право на комерційну таємницю, конфі­денційну інформацію, таємницю службових телефонних розмов її співробітників, таємницю службової телеграфної та іншої кореспон­денції, право на свободу літературної й технічної творчості (результа­том якої, наприклад, може бути виникнення та здійснення прав на службові винаходи). Перелік особистих немайнових прав юридичної особи, як і фізичної, не може бути вичерпним.

Глава 10. ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА

§ І» Поняття і класифікація особистих немайнових прав

Особисті немайнові права людини забезпечують її природне існу­вання і соціальне буття, а відносини, які виникають у сфері їх реаліза­ції, складають предмет цивільно-правового регулювання. Показово, що при визначенні предмета цивільного права особисті немайнові відносини стоять на першому місці, а майнові — на другому.

Конституцією України особистим правам людини присвячено од­не з центральних місць, а саме Розділ II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина». Перелік цих прав і свобод досить великий, але не вичерпний (ст. 22), а самі вони не є відчужуваними (ст. 21). Держава гарантує рівність прав і свобод людини незалежно від раси_а кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця прожи­вання, мовних або інших ознак (ст. 24).

Розділ IT

'.ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

201

Права, що виникають з приводу особистих нематеріальних благ, мають специфічні, характерні для них властивості, ознаки.

По-перше, немайнові права невіддільні від особистості їх носія, належать конкретній людині та йменуються «особистими». Нероз­ривний зв'язок немайнових прав з особистістю їх носія дозволяє від­різнити одного суб'єкта права від іншого, індивідуалізувати людину, зберегти і захистити її неповторність і своєрідність.

По-друге, особисті немайнові права мають абсолютний харак­тер. Так, людині, їх носію, протистоїть необмежене коло зобов'яза­них осіб, кожна з яких повинна утримуватися від порушення цих прав. Якщо у відносних правовідносинах заздалегідь відомі обидва суб'єкти цих відносин, то в абсолютних - відомим є тільки один суб'єкт (носій особистого права), інший суб'єкт або суб'єкти (зобо­в'язані особи) - невідомі. їх існує невизначена кількість, і кожний з них зобов'язаний не порушувати особистого права, що охороняється законом. І тільки у разі порушення особистого права виділяється з не-визначеної кількості зобов'язаних утримуватися від порушення осіб порушник, який і є суб'єктом відповідальності.

По-третє, особисті немайнові права позбавлені матеріального (май­нового) змісту. Навіть, якщо вторгнення у сферу особистих прав призве­ло до негативних наслідків економічного характеру для їх носія, особис­ті права не наповнюються матеріальним змістом. Наприклад, порушен­ня ділової репутації фізичної особи може привести до розриву ділових відносин з нею, що, безумовно, призведе до погіршення її матеріального стану як у теперішньому, так і у майбутньому. Однак саме особисте пра­во не стає майновим.

Поняття особистих немайнових прав і становить єдність зазначе­них властивостей (ознак). Особисте немайнове право - це міра можливої поведінки управомоченої особи щодо невіддільних від її особистості абсолютних благ немайнового характеру, які позбав­лені економічного змісту і надають людині можливість за своїм розсудом, без втручання інших осіб, визначати свою поведінку в сфері особистого життя.

Класифікація особистих прав має теоретичне і практичне зна­чення. Вона полегшує процес вивчення особистих прав людини, дає можливість відшукати внутрішні закономірності, що визначають розвиток, зміну і доповнення зазначеного у Конституції їх переліку. Оточуюча нас дійсність не є незмінною, що й сприяє розширенню цього переліку. Тому й класифікація особистих прав не може бути не­порушною. Однак вірно обрані критерії поділу особистих прав до­зволять у подальшому не змінювати запропоновану класифікацію, а лише доповнювати, уточнювати й конкретизувати її з урахуванням появи нових прав. Вирішення проблеми класифікації особистих не­майнових прав цивільно-правовими засобами закладено у ЦК, де на законодавчому рівні вони поділені на дві великі групи:

права, що забезпечують природне існування фізичної особи:

право на життя; право на охорону здоров'я; право на усунення небез­пеки, що загрожує життю і здоров'ю; право на надання медичної до­помоги; право на інформацію про стан свого здоров'я; право на таєм­ницю про стан здоров'я; права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров'я; право на свобо­ду; право на особисту недоторканність; право на донорство; право на сім'ю; право на опіку або піклування; право на безпечне для життя і здоров'я середовище;

та права, які забезпечують соціальне буття фізичної особи: право на ім'я, його зміну й використання імені; право на повагу до гідності та честі; право на повагу до людини, яка померла; право на недоторканність ділової репутації; право на індивідуальність; право на особисте життя та його таємницю; право на інформацію; право на особисті папери, розпорядження ними та ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів; право на таєм­ницю кореспонденції; право на захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- і відеозйомок; право на охорону інтере­сів особи, зображеної на фотографіях та у інших художніх творах мистецтва; право на свободу літературної, художньої, наукової і тех­нічної творчості; право на місце проживання; право на недоторкан­ність житла; право на вибір роду занять; право на свободу пересуван­ня; право на свободу об'єднання; право на мирні зібрання.

У цілому запропонована ЦК класифікація заслуговує на увагу. Од­нак наведений у ньому поділ особистих прав не можна визнати пов­ним. Слід зазначити, що ці права можна об'єднати в однотипні групи і підгрупи, що дозволить поділити їх за схожістю, тотожністю, харак­теристикою їх змісту, властивостей, ознак. В основу класифікації особистих прав може бути покладена низка критеріїв, що характери­зуватимуть різні сторони названих прав:

по-перше, спосіб їх виникнення; по-друге, ступінь пов'язаності їх з майновими правами; по-третє, їх зміст; по-четверте, за­лежність від структури зв'язку учасників у особистому немайно-вому відношенні; по-п 'яте, цільова спрямованість.

За способом виникнення особисті немайнові права можна по­ділити на такі види:

природжені- права, що належать людині внаслідок факту її наро­дження. Творці вчення про права людини (Гроцій, Томазій, Вольф та інші) визначали, що вже у момент своєї появи вона набуває природне право на захист елементарних благ - життя, здоров'я, тілесної недо­торканності, свободи; вони складають її природжені права, jura connata, права, що випливають із самої суті людини як особистості';

¹ Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. - М.: Статут, 1998.-С. 121-122.

Pound;02

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

придбані - це права, що визначають соціальне буття людини, тоб­то ті, які людина набуде у процесі своєї діяльності, коли бере участь у суспільному житті. Ці права, у свою чергу, поділяються на: права, якими людина наділяється у силу закону (наприклад, право на ім'я) ^х\йті, що людина сама набуває у процесі діяльності (зокрема, право на охорону таємниці нотаріальних дій, відомостей, які станов­лять об'єкт адвокатської, банківської, медичної таємниці). Підстава­ми виникнення названих прав можуть бути: дії самої людини, спрямо­вані на виникнення певного особистого права (так, право на адвокат­ську таємницю виникає у людини тільки після її звернення за кон­сультацією до адвоката); інші юридичні факти. Написання твору літератури, мистецтва наділяє його творця комплексом особистих прав (зокрема, правом вважатися автором зазначеного твору; заборо­ни згадування свого імені, якщо авторство є анонімним; обирати псевдонім; протидіяти перекрученням і змінам твору; оприлюднюва­ти твір).

Особливість даної групи прав полягає у тому, що момент виник­нення і момент реалізації їх збігаються. Так, звертаючись за консуль­тацією у нотаріальну контору і повідомляючи необхідну для надання послуг інформацію, людина одночасно набуває ї реалізує право на додержання таємниці нотаріальних дій.

За ступенем пов'язаності їх з майновими правами на: особисті немайнові права, не пов 'язані з майновими правами, тобто особисті права «у чистому вигляді» - право на ім'я, зовнішній вигляд, честь, гідність тощо; та особисті немайнові права, пов 'язаніз майновими правами - права, що виникають у зв'язку з написанням літературних, наукових творів, творів мистецтва, право на таємницю нотаріальних, банківських відомостей, адвокатську, медичну таємницю тощо. Так, за надання нотаріальних послуг нотаріальні контори одержують пев­ну грошову винагороду від фізичної особи, що звернулася до них. При цьому особисті немайнові права не протистоять майновим пра­вам. Вони не випливають одні з других, а складають єдиний комплекс прав. Наприклад, створивши твір мистецтва, автор набуває особис­тих немайнових прав: право авторства, право на авторське ім'я, право на недоторканність твору тощо. До того ж автор, який уклав договір на створення такого твору, має право на одержання гонорару. Зв'язок особистих і майнових прав яскраво проявляється при захисті зазначе­них прав у разі їх порушення. Виконавши замовлення на написання картини, художник набуде для себе комплекс прав, а саме: має право вимагати передачі йому обумовленої договором винагороди, право доступу до цієї картини тощо.

За їх змістом? особисті права як комплексні права, які є сукуп­ністю певних повноважень (правомочностей) — наприклад, право на охорону особистого життя; та особисті права як окремі повнова-

1 Більш доклад, про це див. главу б даного підручника.)

ження. Повноваженнями, наприклад, є право на охорону недотор­канності особистого життя і право на таємницю особистого життя. Вони становлять комплексне особисте немайнове право - право на охорону особистого життя.

Залежно від структури зв'язку учасників у особистому немайно» вому відношенні поділяються на: абсолютні'права, що належать участ­никам правовідносин, у яких особі, котра володіє особистим немайно-вим правом, протистоїть невизначене коло осіб, що зобов'язані утриму­ватися від порушення її права. Більшість особистих немайнових прав є абсолютними, однак при порушенні абсолютного нрава на порушника покладається цілком визначений обов'язок вчинити дії, спрямовані на відновлення порушеного права; відносні права, що належать учасникам правовідносин у яких уяравомоченій особі протистоять чітко визначені особи (або особа); і вони повинні здійснювати аб& не здійснювати ціл­ком визначені дії. Наприклад, усі вади «таємниць» як особисті права є відносними правами оскільки коло осіб, зобов'язаних не розголошува­ти довірену їм інформацію, відоме. Це—медичтпршрвнши, службовці нотаріальних, адвокатських контор тшида.

За цільовою спрямованістю особисті немайнові права поділяю­
ться на: асобшєті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію
асебиетоежі: право на ім'я, право на індивідуальний вигляд, право
на честь, гідність і ділову репутацію; особисті немайнові права, що
забезпечують фЬичну недоторканність особи: право на охорону
життя, здоров'я, здорове навколишнє середовище, свободу, вибір
місця проживання; особисті немайнові права, спрямовані на забез­
печення недоторканності внутрішнього світу особистості, які
забезпечують її автономне існування: право на додержання таєм­
ниці особистого і сімейного життя, невтручання у сферу особистого
життя; право на дотримання таємниці відомостей, що становлять
предмет адвокатської, нотаріальної, банківської, страхової, медичної
таємниці, таємниці усиновлення; право на таємницю листування, те­
лефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на не­
доторканність житла.;

^с § 2. Окремі види

'- особистих немайнових прав

Зважаючи на те, що перелік особистих прав не є вичерпним і може, бути у подальшому доповнений, недоцільно докладно досліджувати всі права, що названі у ЦК. Зупинимося лише на дослідженні деяких з них.

Права, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК відносить до них ті, що забезпечують фізичну і психічну ціліс­ність особистості фізичної особи (право на охорону життя, здоров'я, свободи, особистої недоторканності, право на донорство, право на безпечне для життя і здоров'я середовище тощо). Виходячи з того,

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

пщ життя, здоров'я, фізична і психічна недоторканність є тими блага­ми, які належать людині в силу факту народження, вона з моменту своєї появи на світ набуває природного права на охорону і захист за­значених благ. У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. встановлено: ніхто не повинен бути позбавлений свобо­ди інакше як на таких підставах і відповідно до такої процедури, що встановлена законом (ст. 9). Відповідно до ст. 29 Конституції Украї­ни кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність; причому кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця про­живання, право вільно залишати територію України, за винятком об­межень, які встановлюються законом (ст. 33 Конституції).

Право на фізичну (тілесну) і психічну недоторканність. Стат­тя 29 Конституції проголошує право кожної людини на особисту не­доторканність. Остання включає фізичну (тілесну) і психічну недо­торканність. Дане право регулюється також Основами законодавства України про охорону здоров'я (далі - Основи)¹. Фізична недоторкан­ність означає автономне вирішення питань про користування і розпо­рядження своїм тілом, органами, тканинами. Психічна недоторкан­ність - це вільне вчинення дій відповідно до своєї свідомості.

Ведучи мову про фізичну (тілесну) цілісність організму людини, необхідно зазначити, що з цим особистим правом тісно пов'язані пи­тання вторгнення у тілесну цілісність організму - пересадження орга­нів і тканин. Відповідно до Закону «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» (далі - Закон) транспланта­ція - спеціальний метод лікування, який полягає у пересадженні ре­ципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини або тварини².3 огляду на це, одні вчені вважають, що органи і ткани­ни є частиною організму і утворюються в результаті природного біо­логічного процесу, а, відтак, не підпадають під поняття речі і не мо­жуть бути предметом цивільно-правових правочинів³. З наведеним слід погодитися, бо навряд чи труп, органи і тканини можна успадко­вувати як звичайне майно. Між тим органи і тканини, відділені від ор­ганізму, потрібно визнати речами, обмеженими у обороті. Відповідно до Закону донором при трансплантації можуть бути жива людина (ех vivo) і труп (ex mortuo). Безумовно, вилучення трансплантата у живої людини порушує тілесну цілісність її організму, заподіює тілесні ушкодження, шкоду здоров'ю, що охороняється законом.

Право на фізичну (тілесну) і психічну недоторканність людини має абсолютний характер. До його змісту входять правомочність лю-

¹ Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. //
ВідомостіВерховноїРадиУкра^;іни.-1993.-Ха4.-Ст. 19.

2 Голос України. - 1999. -Ла 151 (2153). -17 серп.,,,

³ 5оложсЗ.„7.Правонакровь//Вестниксоветскойюстипии.-1928.-К°7.-С.216.,

дини самостійно користуватися і розпоряджатися своїм тілом, окре­мими органами і тканинами, правомочність вільно здійснювати вчин­ки відповідно до своєї свідомості, а також правомочність вимагати, щоб інші суб'єкти утрималися від порушення її права.

Цивільно-правова охорона психічної і тілесної недоторканно­сті людини, її життя та здоров'я не може бути зведена тільки до відшкодування заподіяної шкоди. Сьогодні існує необхідність у наданні людині права вимагати усунення будь-яких обставин, що порушують здорові і безпечні умови її життя. Останнє тісно по­в'язане з правом на безпечне для життя і здоров'я середовище, що є предметом вивчення не тільки цивільного, а й екологічного права. Наявність у ЦК зазначеного права відіграє позитивну роль у створен­ні людині гідних умов життя.

Окремого розгляду заслуговують права, що забезпечують недо­торканність інформації медичного характеру (право на інформа­цію про стан свого здоров'я, право на таємницю про стан свого здо­ров'я тощо). Відносини між пацієнтом і лікарем мають будуватися на довірчих засадах, оскільки чим точніше хворий розповість про свою хворобу, тим успішніше перебігатиме процес лікування. Встановлен­ня відвертих стосунків між медичним працівником і хворим стане не­можливим, якщо останній не буде впевнений, що інтимні подробиці його життя і здоров'я не будуть збережені у таємниці. Тому обов'яз­ком медичних працівників є збереження у таємниці таких відомо­стей. Даний обов'язок складає медичну таємницю, обов'язок дотри­мання якої міститься, навіть, у клятві Гіппократа: «Щоб при ліку­ванні, а також і без лікування, я не побачив, як і не почув стосовно життя людського з того, що не слід коли-небудь розголошувати, я змовчу про те, вважаючи подібні речі таємницею»¹. Згадування в да­ній клятві про медичну таємницю є не випадковим, оскільки успіх лікування будь-якої хвороби залежить насамперед від того: встанов­ляться чи ні довірчі відносини між пацієнтом і лікарем.

Медична таємниця - це сукупність певної медичної та немедич-ної інформації, яка не підлягає розголошенню. У таємниці повинні зберігатися відомості щодо факту звернення особи до лікувального закладу за медичною допомогою, стану здоров'я, діагнозу її захворю­вання та інші, включаючи інформацію про сімейне, інтимне життя людини, а також про стан здоров'я родичів, близьких осіб пацієнта. Сукупність відомостей, що становлять медичну таємницю, можна поділити на два види: медичні - відомості про стан здоров'я пацієнта та немедичні - про його інтимне і сімейне життя.

Постає питання: чи поширюється необхідність дотримання медич­ної таємниці щодо самого хворого. Основи у зв'язку з цим містять за­гальне правило: «пацієнт має право знайомитися зі своєю історією

¹ Петров Б. Д. Врачебная тайна // Фельдшер и акушерка. -1974. - Ха 1. - С. 55-57.

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

хвороби...», а лікар у тих випадках, коли пацієнт бажає реалізувати своє право на ознайомлення з діагнозом хвороби.., «зобов'язаний по­яснити пацієнту в доступній формі стан його здоров'я, мету запропо­нованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого роз­витку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров'я» (ст. 39). Таким чином, слід акцентувати увагу на праві па­цієнта, а не на обов'язку лікаря. Це означає, що лікаря не можна будь-який раз примушувати повідомляти пацієнту повну інформацію про стан його здоров'я, але у останнього повинно бути право знати істину про це. Він може як реалізувати своє право (тобто вимагати від лікаря правдивої, повної інформації), так і не реалізувати його (тобто одержувати тільки ту інформацію, яку лікар вважає за потрібне йому повідомити).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: