Недійсність правочину Поняття та види недійсних правочинів

Недійсними правочинами є дії фізичних та юридичних осіб, які не створюють юридичних наслідків, що передбачалися ними, че­рез непритаманність цим діям властивостей юридичного факту.

ЦК встановив наступні визначальні засади щодо недійсності право­чинів.

По-перше, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) будь-якої із загальних вимог, додержання яких необхідне для його чинності, крім вимоги щодо форми право­чину. Це пов'язано з тим, що згідно зі ст. 218 ЦК недодержання сто­ронами письмової форми правочину має наслідком його недійсність не завжди, а лише у випадках, встановлених законом. ЦК передбачає такий наслідок у разі недодержання вимог про нотаріальне посвід­чення одностороннього правочину (ст. 219) або договору (ст. 220). Недодержання вимог щодо простої письмової форми правочину, за загальним правилом, немає наслідком його недійсність. Такий право­чин вважається дійсним, але у разі заперечення однією із сторін фак­ту його вчинення або оспорювання окремих його частин ці факти мо­жуть доводитися тільки письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, оскільки рішення суду не може ґрунтуватися на показаннях свідків (ч. 1 ст. 218 ЦК). У разі недоведе­ності зазначених фактів вважається, що правочин не був вчинений. І тільки, як уже зазначалося, у випадках, прямо передбачених законом, порушення вимог щодо простої письмової форми правочину тягне його недійсність. Такий наслідок передбачений, наприклад, у ст 547 ЦК для правочинів щодо забезпечення виконання зобов'язання.

По-друге, ЦК не тільки закріплює поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані, а й містить їх легальне визначення.

РозділІІ

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

Нікчемний правочин - це правочин, недійсність якого встанови

лена у законі (ч. 2 ст. 215 ЦК). Оскільки закон кваліфікує даний пра­вочин як недійсний, не вимагається визнання його недійсності судом. Останній лише застосовує наслідки недійсності нікчемного правочи­ну. Нікчемними є правочини, передбачені статтями 218-221,224,226 та 228 ЦК. Слід мати на увазі, що кваліфікація названих правочинів у науці як абсолютно недійсних¹ не відповідає вимогам ЦК. Це пов'я­зано з тим, що будь-який нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Виняток зроблено лише для правочинів, які порушу­ють публічний порядок (ст. 228 ЦК).

Оспорюваний праввчин - це правочин, недійсність якого прямо не встановлена у законі, але який може бути визнаний недійсним судом у разі, коли одна із сторін або інша заінтересована особа за-перечують його дійсність на підставах, передбачених законом (ч. З ст. 215 ЦК). До вказаних правочинів ЦК відносить правочини, 'передбачені статтями 222-223, 225, 227, 229-233.

По-третє, ЦК, закріплюючи у ст. 216 загальні правові наслідки не­дійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції, відшкоду­вання збитків та моральної шкоди, передбачив можливість встанов­лення як особливих (спеціальних) наслідків для окремих видів недійсних правочинів, так і особливих умов їх застосування (питання про які детально розглядаються в § 3 цієї глави).

По-четверте, ЦК встановив коло осіб, які можуть звертатися з по­зовом до суду про визнання правочину недійсним (у разі його оспо-рюваності) або про застосування наслідків недійсності правочину (у випадку його нікчемності). За загальним правилом це право нале­жить будь-яким заінтересованим особам (тобто тим, які мають пев­ний юридичний інтерес, пов'язаний з виникненням, зміною або при­пиненням у них відповідних прав чи обов'язків). Вказане не виклю­чає можливості звуження кола цих осіб (їх конкретизацію) стосовно окремих видів недійсних правочинів.

Саме наведені визначальні засади щодо недійсності правочинів зу­мовили підхід законодавця до закріплення у ЦК окремих складів недійсних правочинів, суть якого полягає у наступному.

По-перше, законодавець, виходячи з легального визначення нік­чемного правочину, вичерпно передбачив усі його склади.

По-друге, перелік складів оспорюваних правочинів, закріплених у ЦК, є невичерпним (відкритим). Більше того, він і не міг бути ви­черпним за визначенням.

Практично це означає, що суд може визнавати недійсними будь-які правочини, що не відповідають загальним вимогам, закріпленим у ст. 203 ЦК, крім тих, які визнаються ним як нікчемні, незалежно від

¹ Новицкий И. Б. Недействительные сделки / Вопросы советского гражданского права. - М: Изд-во АН СССР, 1945. - С. 35-37.

того, чи містить він конкретний склад оспорюваного правочину, чи ні. У разі, коли ЦК такого складу не містить, суд може застосовувати відповідну частину ст. 203 ЦК, вимоги якої не було додержано сторо­ною (сторонами) при вчиненні правочину.

По-третє, ЦК не містить загального складу недійсного правочи­ну, який не відповідає будь-яким вимогам закону (аналогічний скла­ду, що був передбачений у ст. 48 ЦК УРСР).

Підстави нікчемності правочинів

Правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними (ст. 228 ЦК). Нормативне посилання на публічний порядок давно відоме цивільному законодавству. Достатньо вказати, що у ст. 6 Ко­дексу Наполеона 1804 p. містилося правило про неможливість пору­шувати приватними угодами закони, які стосуються публічного по­рядку і добрих звичаїв¹. При цьому йшлося про внутрішній публіч­ний порядок. У цей період практика визнавала, що такий публічний порядок порушують угоди, які суперечать державному устрою, на­лежному функціонуванню державних органів, правилам громадян­ського стану тощо. Пізніше термін «публічний порядок» почав вико­ристовуватися й у відносинах з іноземним елементом. У цих випад­ках йшлося про зовнішній публічний порядок. Незважаючи на таке широке використання інституту публічного порядку, питання щодо змісту останнього остаточно не вирішено до цього часу. Західноєвро­пейські юристи при його аналізі або лише вказують на особливу гру­пу імперативних норм, що віддзеркалюють «основу всього правопо­рядку», «загальні блага», «загальні інтереси», моральні вимоги су­спільства, захист яких державна влада вважає за потрібне здійснюва­ти силою примусу², або ж обмежуються наведенням окремих прикла­дів, що зустрічаються в судовій практиці при застосуванні цього інституту³. Необхідно вказати й на те, що застосування зовнішнього публічного порядку (застереження щодо публічного порядку у відно­синах з іноземним елементом) розглядається ними не як правило, а як виняток, тоді як акти визнання недійсними приватних угод, що супе­речать вимогам внутрішнього публічного порядку, приймаються ре­гулярно⁴.

За радянських часів, коли поділ права на приватне і публічне не визнавався, у цивільному законодавстві термін «публічний порядок» використовувався лише як застереження, за допомогою якого на те­риторії СРСР обмежувалося використання дії іноземного права й ви­конання судових рішень, що виносилися іноземними судами. Таким

¹ Международное частное право: Иностранное законодательство / Под ред.
А. Н. Жильцова, А. И. Муранова. - М.: Статут, 2001. - С. 594.

² Морадьер Ж. Гражданское право Франции. -Т. l.-M., 1958.-C. 158.

³ АлексидзеЛ. А. Проблема jus cogens в современном международном праве // Сов.
Ежегодник международного права; Под ред. Р. Л. Боброва. - М., 1970. - С, 131.

⁴ Там само.-С. 132.

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

235

чином, йшлося про зовнішній публічний порядок. У внутрішніх від­носинах цей термін не використовувався. ЦК усіх союзних республік містили норми про недійсність угод, укладених з метою, суперечли­вою інтересам держави і суспільства, які мали своїм наслідком одно­сторонню реституцію або неможливість реституції, залежно від того, одна чи усі сторони угоди діяли при цьому умисно.

При здійсненні нової кодифікаціі цивільного законодавства РФ за значені підходи збереглися. Так, ст. 169 ЦК РФ передбачає нікчем­ність угоди, вчиненої з метою, що суперечить основам правопорядку та моральності, наслідки якої також складають односторонню рести­туцію або її неможливість. Через невизначеність такої категорії, як основи правопорядку, висловлена думка про те, що це ускладнить за­стосування зазначеної статті ЦК РФ. Знадобиться, як зазначає Ф. С. Хейфец, немало зусиль та часу, доки буде визначено коло зако­нів, які складають основи правопорядку й умови застосування такого неправового поняття як «мораль»¹.

Що ж стосується ЦК України, то він у ст. 228 закріплює беззасте­режне правило про нікчемність правочину, що порушує публічний характер. І хоча ЦК не розкриває поняття публічного порядку, але вказує на спрямованість дії сторін або однієї з них, що свідчать про порушення вказаного порядку. Перелік цих дій є вичерпним. Йдеться про дії, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод лю­дини та громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наведене свідчить, що ці дії порушують виключно публічно-правові норми і становлять правопорушення у вигляді зло­чину чи адміністративно-правового порушення і які мають тягти від­повідне покарання особи (осіб). Оскільки при вчиненні даних дій від­бувається порушення виключно публічно-правових приписів, то й наслідки таких дій встановлюються не ЦК, а окремими публічними законами. Вказаний підхід повністю узгоджується з тим, що новий ЦК - це Кодекс приватного права, у якому непередбачені, навіть, такі примусові заходи конфіскаційного характеру як одностороння рести­туція та її неможливість. Отже, правила про недійсність (нікчемність) правочинів, що порушують публічний порядок, з точки зору цивіль­ного (приватного) права, мають не прагматичний, а концептуальний характер.

Правочини, вчинені з порушенням вимог щодо їх форми, є нікчемними лише у випадках, коли закон спеціально передбачає такі наслідки (ч. 1 ст. 218, ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220 ЦК). Нікчемним є правочин, вчинений з порушенням вимог щодо простої письмової форми у випадках, прямо передбачених законом. Йдеться, наприк­лад, про правочини щодо встановлення способу забезпечення вико-

¹ Хейфец Ф.С. Недействительность сделок по российскому гражданскому праву. -М., 2000.-С. 75.

нання зобов'язань (ст. 547 ЦК), кредитні договори (ст. 1055 ЦК), до­говори дарування майнового права та договори дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ч. З ст. 719 ЦК). Але, якщо за правочином, для якого обов'язкова письмова форма, укладе­ним усно, одна із сторін вчинила дію, а друга підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним (ч. 2 ст. 218 ЦК).

За загальним правилом недодержання стороною (сторонами) ви­мог закону щодо нотаріальної форми одностороннього правочину (ч. 1 ст» 219 ЦК) або договору (ч, 1 ст„ 220 ЦК) має наслідком нікчем­ність правочину чи договору. Але у обох випадках передбачені й ви­нятки із загального правила.

Так, суд може визнати односторонній правочин, вчинений з недо­держанням вимоги щодо нотаріальної форми, дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчини­ла, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обстави­на, що не залежала від її волі (ч. 2 ст. 219 ЦК).

Суд може визнати дійсним і договір, вчинений з недодержанням вимоги закону про його нотаріальне посвідчення, але за наявності су­купності наступних умов. По-перше, для цього треба надати письмо­ві докази того, що сторони домовилися стосовно усіх істотних умов договору. По-друге, слід довести письмовими доказами, що відбуло­ся повне чи часткове виконання договору (про це свідчить, наприк­лад, поштова квитанція про сплату грошей, які становлять покупну ціну або їх частину). По-третє, потрібно встановити, що одна із сто­рін ухилилася від нотаріального посвідчення договору.

Визнання судом за таких обставин дійсності одностороннього пра­вочину або договору є його правом, а не обов'язком.

У тих випадках, коли суд визнає дійсним договір, вчинений з недо­держанням вимоги про нотаріальне посвідчення, наступне таке по­свідчення договору не вимагається (ч. 2 ст. 220 ЦК).

Правочини, вчинені малолітніми особами за межами їх цивіль­ної дієздатності, є нікчемними (ст. 221 ЦК). Межі цивільної дієздатності малолітніх осіб встановлені в ст, 31 ЦК. Правочини, вчи­нені вказаною особою за цими межами, у разі відсутності наступного їх схвалення, нікчемні. Особами, що можуть схвалити правочин, є батьки малолітньої особи (один з батьків, з яким вона проживає), уси-новлювачі або опікун. Правочин вважається схваленим, якщо названі особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не за­являть претензії другій стороні. Отже, схвалення правочину прояв­ляється у пасивній поведінці зазначених осіб. Суд за позовом заінте­ресованої особи може визнати правочин, вчинений малолітньою особою за межами її дієздатності, дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь останньої (ч. 2 ст. 221 ЦК). Прикладом такого правочину може бути договір дарування, за яким малолітня особа є обдарованою.

236

РозділІІ

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

23?

Наслідки нікчемності правочину, вчиненого малолітньою особою, залежать від того: хто був у ньому другою стороною.

Якщо правочин з малолітньою особою вчинила повністю дієздат­на фізична особа, остання повинна повернути батькам такої особи (усиновлювачам) або одному з них, з ким вона проживає, чи опікуну все, що вона одержала за правочином від малолітньої особи. Крім то­го, дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати збитки, заподіяні укладеним правочином, якщо у момент його вчинення вона знала або могла знати про вік другої сторони. У свою чергу, батьки (усиновлю-вачі) або опікун малолітньої особи зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а за неможли­вості - відшкодувати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування.

У разі, якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, то кож­на з них зобов'язана повернути другій все, що одержала за цим право­чином у натурі, а у разі неможливості повернення майна відшкодуван­ня його вартості провадиться батьками (усиновлювачами) або опіку­ном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину чи втраті май­на, яке було предметом правочину, сприяла їх винна поведінка.

Якщо правочин з малолітньою особою вчинила неповнолітня осо­ба, кожна з них зобов'язана повернути другій стороні усе одержане нею за цим правочином у натурі, а у разі неможливості повернення майна відшкодовується його вартість за цінами, які існують на мо­мент відшкодування. У разі відсутності у неповнолітньої особи кош­тів, достатніх для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклу­вальник зобов'язані відшкодувати завдані збитки, якщо вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину чи втраті майна, яке було предметом правочину.

Правочини, вчинені недієздатною особою, є нікчемними (ч. 1 ст. 226 ЦК). Нікчемність правочинів, укладених особами, визнаними судом недієздатними (ст. 39 ЦК), обумовлена їх нездатністю усвідом­лювати значення своїх дій або керувати ними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу здоров'я.

Навіть дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною осо­бою, у разі його наступного несхвалення опікуном такої особи, є нік­чемним. Схвалення опікуном цього правочину (про що свідчить неза-явлення претензії другій стороні протягом місяця) робить даний правочин дійсним. Усі ж інші правочини, вчинені недієздатною осо­бою, є нікчемними без будь-яких застережень.

Суд лише на вимогу опікуна може визнати дійсним правочин, вчи­нений недієздатною особою, якщо буде встановлено, що він вчине­ний на користь вказаної особи.

Наслідки нікчемності правочину полягають у наступному. Діє­здатна сторона зобов'язана повернути опікунові недієздатної фізич­ної особи все одержане нею за цим правочином, а у випадку немож­ливості такого повернення - відшкодувати вартість майна за цінами,

які існують на момент відшкодування. Крім того, дієздатна сторона зобов'язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім'ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона зна­ла про психічний розлад чи недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан. У свою чергу опікун недієздатної особи зо­бов'язаний повернути дієздатній стороні все одержане недієздатною фізичною особою за нікчемним правочином, а у разі, коли майно не збереглося, - відшкодувати його вартість, якщо він своєю винною по­ведінкою сприяв вчиненню правочину або втраті майна.

Правочин, вчинений без згоди органу опіки та піклування, є нікчемним (ст. 224 ЦК). Перелік правочинів, вчинення яких неможливе без дозволу органів опіки та піклування, встановлений у ст. 71 ЦК. Йдеться про наступні правочини: пов'язані з відмовою від майнових прав підопічного (наприклад, відмова від орендної плати); щодо видачі письмових зобов'язань від імені підопічного (наприклад, зобов'язання про поруку); договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі про поділ або обмін житлового будинку, квартири; договори, що укладаються стосовно іншого цінного майна. Вказані правочини, вчинені опікуном без дозволу органу опіки та піклування, а так само особами, над якими встановлене піклування, хоча і з дозволу піклувальника, за умови, що останній діяв без згоди на це ор­гану опіки та піклування, є нікчемними.

Між тим, на вимогу заінтересованої особи, такий правочин може
бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він від­
повідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або
піклування. j

Підстави оспорюваності правочинів в

Можливість визнання судом недійсними правочинів, вчинених неповнолітніми фізичними особами за межами їх цивільної діє­здатності (ст. 222 ЦК), пов'язана з тим, що цивільна дієздатність особи у цьому віці є неповною. Дані особи можуть самостійно вчиня­ти лише ті правочини, що передбачені ст. 32 ЦК. Інші ж правочини во­ни вчиняють тільки за згодою батьків (усиновлювачів) або піклуваль­ників. Саме ці правочини, вчинені без згоди зазначених осіб, вва­жаються такими, що виходять за межі їх дієздатності і можуть за позо­вом заінтересованої особи визнаватися судом недійсними, але за умо­ви, що після їх вчинення вони не були схвалені батьками (усновлюва-чами), піклувальником неповнолітньої фізичної особи. Правочин вва­жається схваленим, якщо вказані особи, дізнавшись про його вчинен­ня, протягом одного місяця не заявили претензії іншій стороні.

Якщо обома сторонами недійсного правочину є неповнолітні осо­би, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні все одержа­не нею за цим правочином у натурі, а у разі неможливості - відшкоду­вати його вартість за цінами, які існують на момент відшкодування. У випадку відсутності у неповнолітньоїособи коштів, достатніх для та-

23В

РозділП

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

кого відшкодування, обов'язок з відшкодування завданих збитків по­кладається на його батьків, (усиновлювачів) або піклувальника за умови, що вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню право-чину або втраті майна, яке було його предметом.

Можливість визнання судом недійсним правочину, вчиненого фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межа­ми її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК). Правочини, що виходять за межі дієздатності таких осіб, - це правочини щодо розпорядження майном та інші, які виходять за межі дрібних побутових, вчинені без згоди піклувальника (ст. 37 ЦК). Саме останні можуть бути за позо­вом піклувальника визнаватися судом недійсними, але за наявності наступних умов. По-перше, якщо такий правочин не був після його вчинення схвалений піклувальником. Він вважається схваленим, як­що піклувальник, дізнавшись про вчинення правочину, протягом од­ного місяця не заявив претензії іншій стороні. По-друге, якщо судом буде встановлено, що вчинений правочин суперечить інтересам під­опічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зо­бов'язаний утримувати.

Можливість визнання судом недійсним правочину дієздатної фізичної особи, вчиненого у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК), по­в'язана з тим, що особа, яка вчинює правочин, хоча і є дієздатною, але у цей момент не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керу­вати ними. Такий стан дієздатної особи може бути зумовлений різни­ми обставинами, які підлягають доведенню в суді. До них, наприклад, належать: нервове потрясіння, фізична травма, глибоке алкогольне або наркотичне сп'яніння.

Будь-який правочин, вчинений дієздатною особою у такому стані, може бути визнаний судом недійсним за позовом самої особи, а у разі її смерті—за позовом інших осіб, чиї права або інтереси, що охороня­ються законом, були порушені. Якщо ж особа, що вчинила правочин, згодом буде визнана недієздатною, позов про визнання правочину не­дійсним може подати її опікун.

Сторона, яка знала про такий стан фізичної особи у момент вчи­нення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, за­вдану у зв'язку з його вчиненням.

Можливість визнання судом недійсним правочину, укладеного юридичною особою, якого вона не мала права вчиняти (ст. 227 ЦК). Хоча юридичні особи за ЦК мають загальну цивільну правоздат­ність і можуть здійснювати будь-які види діяльності (дії), що не су­перечать закону, існують правочини, які вони мають право вчиняти при отриманні на це спеціального дозволу (ліцензії) відповідно до За­кону України «Про ліцензування певних видів господарської діяль­ності» від 1 червня 2000 рА Правочини, вчинені юридичною особою

¹ Офіційний вісник України. - 2000. - № 27. - Ст. 1109.

без відповідного дозволу (ліцензії), можуть бути визнані судам не­дійсними за позовом заінтересованої особи. Юридична особа вва­жається такою, що не має спеціального дозволу (ліцензії) у тих ви­падках, якщо вона взагалі не отримувала ліцензії, коли на момент вчинення правочину закінчився строк дії отриманої ліцензії або коли на цей час видана ліцензія була анульована за рішенням органів ліцензування, що набрало чинності.

Слід мати на увазі, що найменування ст. 227 ЦК є значно ширшим, ніж її зміст. Але перевагу потрібно віддавати саме змісту. Ось чому у випадках вчинення юридичною особою правочину, який вона не мо­же вчиняти не через відсутність у неї спеціального дозволу (ліцензії), а через наявність, наприклад, певних заборон, що містяться в уста­новчому документі, такий правочин не може бути визнаний судом не­дійсним на підставі ст. 227 ЦК.

У разі, якщо юридична особа ввела другу сторону в оману стосов­но свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана від­шкодувати їй моральну шкоду, ним завдану.

Можливість визнання судом недійсним правочину, який особа вчи­нила під впливом помилки (ст. 229 ЦК), пов'язана з тим, що воля особи у такому випадку формувалася під впливом невірного сприйняття пред­мета правочину та інших обставин, які мають істотне значення.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей предмета, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Прикладом помилки особи у правовій природі право­чину може бути вчинення нею договору купівлі-продажу у випадках, коли вона насправді бажала укласти договір довічного утримання. Помилка у природі правочину тягне за собою і помилку особи, що його уклала, у правах та обов'язках сторін. Не може бути підставою для визнання правочину недійсним помилка щодо мотивів його вчи­нення. Питання про наявність чи відсутність помилки при вчиненні правочину у кожному разі вирішується судом з урахуванням кон­кретних обставин справи.

Помилка у особи, що вчинила правочин, може бути результатом її власного недбальства, а можуть траплятися випадки, коли помилка виникає у сторони з необережних (винних) дій іншої сторони у пра-вочині.

У разі визнання правочину недійсним особа, яка помилялася в ре­зультаті її власного недбальства, зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Сторона, яка своєю необережною поведін­кою сприяла помилці, зобов'язана відшкодувати збитки, заподіяні другій стороні.

Суб'єктний склад цього правочину в рівній мірі охоплює як фізич­них, так і юридичних осіб.

Визнання судом недійсним правочину, вчиненого під впливом обману (ст. 230 ЦК), пов'язано з тим, що при цьому правочин не від-

РозділП

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: