Права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

До цієї групи положеннями ЦК віднесені права, спрямовані на ін­дивідуалізацію фізичної особи (право на ім'я, на його зміну і викорис­тання, право на індивідуальність, право на охорону інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- і відеозйомок, право на пова­гу гідності та честі, недоторканності ділової репутації тощо).

Міжнародна конвенція про права дитини 1989 р. визнає за дити­ною право на ім'я з моменту її народження (ст. 7). З ім'ям пов'язують сукупність уявлень про зовнішність людини та її внутрішні якості, які визначають індивідуалізацію останньої у суспільстві і цивільному обороті. Індивідуалізація людини забезпечується також завдяки її зовнішньому (індивідуальному) вигляду.

Під ім'ям у широкому сенсі розуміється власне ім'я людини, її по батькові і прізвище. За українським законодавством прізвище дитини визначається прізвищем батьків. Якщо вони мають різні прізвища, то дитині дається прізвище батька або матері - за їх згодою. Якщо дити­на народилася у матері, яка не перебуває у зареєстрованому шлюбі, немає спільної заяви батьків або рішення суду про встановлення батьківства, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень робиться на прізвище матері. По батькові дитини утворюється за іме­нем батька. При народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлю­бі, якщо немає спільної заяви батьків і рішення суду, по батькові ди­тини записується за вказівкою матері. Компонентом імені може бути визнаний також підпис. Підпис обирається людиною самостійно і фіксується у паспорті.

Ідентифікація людини в суспільстві забезпечується за рахунок вико­ристання її імені, зареєстрованого в органі реєстрації актів цивільного стану і зафіксованого -в офіційних документах (свідоцтво про народжен­ня, паспорт тощо). Беручи участь у суспільних відносинах, людина ко­ристується своїм ім'ям, може його приховувати (наприклад, при здійс­ненні авторських прав діяти анонімно), використовувати псевдонім; давати дозвіл на використання свого імені іншим особам. Людина може

змінити ім'я (ст. 295 ЦК), передати своє прізвище дитині. Поряд зі зміною імені передбачена можливість зміни прізвища.

У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. проголошується: ніхто не може піддаватися незаконним посяганням на його честь і репутацію (ст. 17). Честь - це оцінка особи з боку гро­мадської думки. Гідність —самооцінка особою своїх якостей: мораль­них, професійних. Ділова репутація - це сформована в суспільстві думка про професійні позитивні якості і вади особи. Правовідносини, що випливають із зазначеного права особи, є абсолютними.

Такими, що порочать честь і гідність людини, визнаються відо­мості, які принижують її оцінку в громадській думці або серед окремих осіб з погляду додержання норм моралі, звичаїв ділового обороту і законів. Під поширенням відомостей, що принижують честь і гідність людини, розуміють повідомлення їх якійсь третій особі, або невизначеному колу осіб. Причомуповідомлення їх осо­бі, котрої вони стосуються, не є поширенням. Фізична особа, чиє право на повагу честі і гідності порушено, має право звернутися до суду з позовом про захист її честі, гідності, ділової репутації.

Важливе значення мають права, що забезпечують автономне існу­вання особистості (право на особисте життя та його таємницю, право на інформацію, право на особисті документи і право розпорядження ними, право на таємницю кореспонденції, право на недоторканність житла тощо). Життєдіяльності кожної людини притаманні дві взаємо­пов'язані і взаємообумовлені сторони - особисте і суспільне життя. Суспільне життя індивіда полягає у його участі в суспільному вироб­ництві й інших сферах громадського буття, що як врегульовані зако­нодавством, так і залишаються поза межами регламентації. Врахову­ючи важливість для людини її особистого і сімейного життя, відноси­ни у цих сферах забезпечуються правовою охороною. Відповідно до ст. 32 Конституції ніхто не може зазнавативтручання в його особисте і сімейне життя. Тим самим на рівні Конституції закріплюється право людини на таємницю особистого життя.

Таємниця — це певні відомості, розголошення (передача) яких мо­же завдати шкоди інтересам її власника. Поняття «таємниця» може охоплювати різні сторони життя людини. Однак об'єднуючим для них є те, що у кожному конкретному випадку йдеться про інформа­цію конфіденційного характеру, доступ до якої можливий тільки за згодою її власника або у силу приписів закону, але в суворо визначе­них випадках.

Безумовно, не вся інформація про особисте життя людини стано­вить таємницю. Наприклад, повідомлення про місце роботи, навчан­ня, сімейний стан хоча і є інформацією особистого характеру, але об'єкт таємниці особистого життя не становлять. Змістом таємниці є: відомості про осіб, об'єкти, вчинки людини; відомості, що мають конфіденційний, тобто секретний, довірчий характер і не підлягають

Розділ 11 ' v

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

загальному розголошенню; відомості, які охороняються традиціями» нормами моралі і законом; відомості, що підлягають розголошенню тільки в суворо визначених законом випадках обмеженому колу осіб.

Таємниця особистого життя — це відомості конфіденційного ха­рактеру прорізні сторони індивідуальної життєдіяльності людини, розголошення яких заподіює або може заподіяти їй шкоду. Таємниці як особисті права поділяються на особисті і професійні¹.

Особисті таємниці-це відомості, що нікому не довірені. Таємни­ці сімейних стосунків, творчості, особистої документації, поштово-; телеграфної кореспонденції і телефонних розмов є особистими.

Професійні таємниці - інформація, довірена представникам пев­них професій для вчинення дій або захисту прав та інтересів людини. В основі таких таємниць завжди лежать особисті таємниці, захищені від розголошення правовими заборонами, адресованими тим, кому вони за необхідністю довірені. До професійних таємниць належать банківська, адвокатська, нотаріальна, таємниця усиновлення.

Відомості, що становлять об'єкт банківської таємниці, визначені в Законі «Про банки і банківську діяльність». Це - відомості конфіден­ційного характеру щодо особи клієнта і кореспондента банку, їх фі­нансово-економічного стану; інформація про операції і стан рахунків (суми рахунка, час надходження сум на рахунок, особа, від якої на­дійшла сума, і підстави такого надходження, а також суми вилучення грошових коштів з рахунка), а також інші відомості, що безпосеред­ньо не стосуються банківського рахунка клієнта. Крім того, захища­тися повинна інформація не тільки про свого клієнта, а й про його контрагента за правочином.

Внаслідок договору доручення на надання юридичних послуг між сторонами виникають майнові і немайнові права та обов'язки, серед яких важливе значення мають особисті немайнові відносини з приво­ду збереження адвокатської таємниці. Адвокатську таємницю ста­новлять відомості про факт звернення людини за юридичною допо­могою до адвоката, відомості про злочинне діяння, учасників, наслід­ки; про особисте життя людини, що звернулася до адвоката, тощо. Суб'єктами названої таємниці є: адвокати, їх помічники; посадові особи та інші особи адвокатських об'єднань, які беруть участь у здійсненні правового обслуговування; особи, що представляють інте­реси інших осіб; захисники.

Нотаріальну таємницю складають відомості: про людину, яка звернулася до нотаріуса; про вид і характер послуг, що надаються; про зміст документів; про третіх осіб, згаданих при зверненні до но­таріальної контори. Суб'єктами таємниці нотаріальних дій передусім є державні і приватні нотаріуси, а також особи, яким вона стала відо­ма у зв'язку з виконанням останніми своїх службових обов'язків.

¹ Петровский Б. В. Этика хирурга // Хирургия. - 1997. - Я° 2. - С. 18-20.

Об'єктом таємниці усиновлення є сам факт усиновлення, справж­нє ім'я, місце народження, вказівка про батьків, тобто вся інформа­ція, яка дозволяє зробити висновок про те, що усиновителі дитини не є її кревними батьками. Закон не тільки встановлює таємницю уси­новлення, а й передбачає конкретні заходи, що гарантують її додер­жання. З цією метою усиновителі можуть бути записані як батьки усиновленого; на їх прохання усиновленому присвоюється їх прізви­ще. На прохання усиновителя можуть бути змінені і місце народжен­ня усиновленої дитини, а також у виняткових випадках й дата її наро­дження. Розголошення таємниці усиновлення - це повідомлення інформації про факт усиновлення і про інші, пов'язані з ним обстави­ни, як самому усиновленому, так і третім особам, в усній або письмо­вій формі. Суб'єктами таємниці усиновлення є: посадові особи орга­нів рацсу, опіки і піклування, виконавчих комітетів, охорони здо­ров'я, працівники суду, прокуратури та інші особи, яким внаслідок їх службових обов'язків стала відома зазначена інформація.

Поінформованими про різні сторони особистого життя людини можуть бути медичні працівники, адвокати, працівники нотаріальних. контор, службовці банків та інші особи. У зв'язку з цим можна зазна­чити, що розголошення відомостей, які становлять таємниці особис­того життя, може здійснюватися як за бажанням самої людини (по­відомлення інформації медичному працівнику, адвокату), так і без такого (у тих випадках, коли інформація стає відомою працівникам прокуратури, суду). Разом з тим треба враховувати, що втручання в особисте життя людини, розголошення її таємниць може потягти за собою вельми негативні наслідки для людини, а у деяких випадках й згубні для неї. Пояснюється це тим, що особисте життя є індивіду­альним і не терпить стороннього втручання або впливу на нього.

Стаття 30 Конституції гарантує людині недоторканність її житла. Не допускається проникнення у житло або у інше володіння особи, проведення у них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Форма реалізації даного права - елемент немайнової частики змісту цивільної правоздатності. Право на недоторканність житла складає зміст абсолютного правовідношення, у якому особі, котра володіє зазначеним правом, зобов'язаний протистояти всякий і кожний, чиї дії можуть потягти порушення цього права. Назване пра­во хоча і є абсолютним, однак має певні юридичні межі, які фіксують­ся у загальних і спеціальних нормах закону. У разі незаконного про­никнення в житло особа, чиє право порушується, може застосувати певні засоби захисту, а саме: вимагати припинення дій правовідно­син, що порушують її право, або зміни правовідносин, а у деяких ви­падках й визнання оспорюваного права. Відомі й інші способи захис­ту особистих немайнових прав.

І І

Щш.

Події ТТ

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

" § 3= Цивільно-правова охорона

-- особистих немайнових прав

т-

:«Недоторканність особистих немайнових прав людини на законо­давчому рівні забезпечується системою засобів їх охорони і захисту від протиправних посягань.

Охорона права - ширше, ніж захист, поняття, що включає всі юри­дичні правила з приводу певного блага¹. Поняттям охорони охоп­люється вся сукупність засобів, що забезпечують як розвиток цивіль­них правовідносин в їх непорушеному стані, так і відновлення порушених або оспорюваних прав. Захист прав здійснюється у тих випадках, коли право вже порушене, і полягає у системі заходів, спрямованих на припинення правопорушення та усунення його на­слідків. Будь-який спосіб захисту спрямований проти правопорушни­ка. Захист слід розглядати як окремий вид охорони, що застосовуєть­ся у разі наявного правопорушення.

Розглядаючи особисті немайнові права, на нашу думку, потрібно вести мову про охорону особистих прав, а не про захист², тобто про поняття більш об'ємне і широке, що включає, крім норм-заборон, ще й систему запобіжних заходів. Охорона особистих прав є родовим по­няттям, а захист — видовим способом охорони. Встановлюючи у пра­вових нормах масштаби і рамки поведінки з приводу конкретного блага, визначаючи права та обов'язки учасників правовідносин, їх ба­жану, з погляду суспільства, поведінку й наслідки небажаних (забо­ронених) вчинків, держава таким чином бере під охорону ці блага³.

§ 4. Способи захисту особистих немайнових прав

Цивільне законодавство, визнаючи за тією чи іншою особою певні суб'єктивні права і обов'язки, надає уповноваженій особі також пра­во на їх захист. Суб'єктивне право, хоча і таке, що належить особі, але не забезпечене законодавчо від порушень необхідними засобами захисту, «залишиться лише декларативним правом»⁴. Таким чином, право буде проголошено у законі, але не буде забезпечено державни-

¹ Малеин Н. С. Охрана прав личности советским законодательством. - М.: Наука,
1985.-С. 18.

² Так, у Законі України «Про авторське право і суміжні права» у статтях 1, 5-7, 24,
31,32,38 йдеться і про охорону авторських та суміжних прав, і про їх захист (розділ 5),
не акцентуючи уваги на їх відмінності. До речі, чинне законодавство не завжди чітко
розрізняє ці поняття, підмінюючи одне одним.

³ Малеин Н. С Бказ. праця. - С 18-19.

⁴ Грибанов В. 77. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. - М.: Изд-во
Моск.ун-та, 1972.-С. 153.

ми правоохоронними заходами¹, відповідно, додержуватиметься тільки на добровільних засадах з боку неуповноважених осіб і буде забезпечено лише нормами моралі, оскільки у разі його порушення держава або уповноважений суб'єкт не будуть мати можливості ре­алізувати своє право на захист внаслідок відсутності у законі відпо­відних заходів.

Способи захисту, які застосовуються до порушників цивільних прав, можна поділити на: способи фактичного характеру, що засто­совуються уповноваженою особою при самозахисті прав (необхідна оборона, заходи крайньої необхідності); способи оперативного ха­рактеру, які хоча і є способами юридичного впливу, але застосовую­ться самою уповноваженою особою (відмова від прийняття простро­ченого виконання); правоохоронні способи державно-примусового характеру, які застосовують державні або громадські органи, що розглядають спір. До них входять: цивільно-правові санкції як спо­соби цивільно-правової відповідальності; способи державно-приму­сового характеру як визнання права за тією чи іншою особою (поділ спільного майна між власниками, повернення сторін у первинний стан внаслідок визнання правочину недійсним тощо, які не можуть бути віднесені ні до цивільних санкцій, оскільки не пов'язані з покла­данням на правопорушника цивільно-правової відповідальності, ні до способів оперативного впливу, бо застосовуються не самою упов­новаженою особою, а тим органом, який розглядає і вирішує даний цивільно-правовий спір².

Запропоновані В. П. Грибановим способи впливу на винну особу застосовуються при порушенні цивільних прав як певної сукупності, окремої підсистеми прав людини. Однак, виділяючи з даної підсисте­ми особисті немайнові права людини, слід зазначити, що не все за­пропоноване можна застосувати у разі порушення названих прав. Так, важко навести випадки, коли при порушенні таємниць особисто­го життя людини застосовували б засоби оперативного характеру, здійснювані самою уповноваженою особою. Очевидно, вплив слід співвідносити з характером права, що захищається.

Наведене свідчить про те, що особисті немайнові права не можуть охоронятися за допомогою універсальних способів захисту. Навіть тоді, коли деякі з них можна застосовувати у названих випадках, останні по-

¹ У теорії цивільного права, як зазначає М. С Малеїн, поняття «захід» і «спосіб» є
тотожними (Малеин Н. С. Гражданский закон и права личности в СССР. - М.: Юрид.
лит., 1981. - С. 192.). Однак з цим погодитися важко. Способи захисту - ті дії, які має
право здійснювати особа, чиє право порушено. Захід - це інтенсивність впливу на пра­
вопорушника, його наслідки (визначення правочину недійсним повністю, у частині,
компенсація тощо). У даному випадку захід - не характеристика виду дій, а кількісний
або якісний результат їх впливу.

² Грибанов В.П. Пределы осуществления и защиты гражданских прав. - М.: Изд-во
Моск.ун-та, 1972.-С. 156,157.

212

РоздіпІІ

і ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

винні застосовуватися з урахуванням низки особливостей, що обумов­люються об'єктом захисту, пов'язаним з психологічними, соціальними, фізіологічними чинниками, притаманними кожній окремій особистості.

ЦК вказує на захист цивільних прав, припускаючи при цьому як майнові, так і особисті немайнові права. Зазначені у ньому способи захисту повністю застосовуються до майнових прав людини, але складніша справа із захистом особистих немайнових прав, які хоча й не виміряються в точних одиницях, але посягання на які може завда­ти, як правило, значно більшу шкоду людині, ніж применшення її майнового інтересу (ст. 16).

Ведучи мову про характер заподіюваної людині шкоди, пов'язаної з порушенням її немайнових прав, слід зазначити, що остання має мо­ральний, психологічний аспект і не завжди піддається повному від­новленню. Так, розголошення відомостей, які становлять медичну таємницю, є незаконним вторгненням у сферу особистого життя лю­дини, що порушує її звичний спосіб життя, ставить під загрозу розірвання сімейних, ділових відносин. Вказана інформація може стати відома досить широкому колу осіб; і жодний спосіб захисту не в змозі цілком відновити її душевний спокій та повернути людину до звичного способу життя.

Оскільки порушені особисті права важко піддаються відновленню і захисту, то певне значення при охороні особистих прав повинно бу­ти відведено запобіганню правопорушення шляхом встановлення системи заходів, спрямованих на пропаганду правових знань і поси­лення відповідальності винних посадових осіб.

Велика увага проблемі віднайдення способів захисту особистих не­майнових відносин приділялася вченими у 60-70 pp. XX ст. У цей пе­ріод розробляється досить широкий перелік цивільно-правових спо­собів захисту вказаних відносин. Так, С. М. Братусь до зазначеного переліку відносив: право вимагати визнання особистого немайнового права, якщо воно порушено або будь-ким оспорюється; право вимага­ти припинення дій, що порушують особисте право; право вимагати вчинення позитивних дій, спрямованих на усунення наслідків пору­шення і які забезпечують відновлення порушеного права¹. Л. О. Кра-савчикова серед названих способів виділяла: визнання права; віднов­лення становища, що існувало до порушення права; припинення дій, які порушують право; припинення і зміну правовідношення².

Крім викладених способів, у науці цивільного права розроблені й нетипові способи захисту особистих прав: відшкодування заподіяної шкоди і самостійний захист своїх особистих прав у випадках, перед­бачених законом.

¹ Братусь С Н. Предмет и система советского гражданского права. - М: Госюриз-
дат, 1962.-С.86.

² Красавчикова Л. О. Гражданско-правовая охрана личной жизни советских граж­
дан: Дис. канд. юрид. наук. - Свердловск, 1979. - С. 52.

Що стосується сьогодення, то ЦК у ст. 16 визначив загальні спосо­би захисту цивільних прав.

Визнання права. Цей спосіб є саме способом охорони особистих прав, а не захисту, оскільки необхідність його використання виникає тоді, коли ще немає прямого порушення конкретного права особи, але існування у неї даного права заперечується іншою зацікавленою особою. Так, законодавець визнає таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції особистим немайновим правом людини і охороняє його від незаконних втручань (ст. 31 Кон­ституції). Разом з тим опікун або піклувальник, надмірно витлума­чивши свої правомочності, може вимагати перегляду всієї кореспон­денції, у тому числі й особистої, своїх підопічних.

Застосування зазначеного способу охорони здійснюється й у випад­ках, коли один з адресатів листа намагається опублікувати документа­цію, яка має особистий характер, без згоди на те іншої зацікавленої особи.

Відновлення становища, яке існувало до порушення права, при­пинення дій, що порушують право. Слушно зазначала 3. В. Ромов-ська, що передбачені у цих двох способах дії (відновлення і припи­нення) повинні розглядатися у більшості випадків як двоєдиний процес¹. Саме припинення протиправних дій ще не має можливості повністю захистити право, оскільки результати цих дій не усунуті. З іншого боку, відновлення становища, що раніше існувало, без при­пинення протиправних дій практично нездійснене. Це вірно, однак лише для такої ситуації, де протиправні дії тривають до постановлен­ия судового рішення. Якщо ж ці дії до зазначеного часу припинилися, суд ставить своїм завданням лише ліквідацію наслідків такої поведін­ки, тобто відновлення становища, що існувало до порушення права. При захисті права даним способом суд не встановлює наявність у по­терпілої сторони відповідного права. Воно не викликає сумніву в су­ду. Не заперечує існування цього права й відповідач.

Даний спосіб захисту застосовується при посяганнях на такі осо­бисті немайнові права як честь, гідність. У цьому випадку засобом відновлення становища, що існувало до порушення права, є спросту­вання. Однак навряд чи можна погодитися з тим, що в разі, наприк­лад, розголошення адвокатської, банківської, медичної таємниці можна за допомогою даного способу захисту відновити становище, що існувало до порушення права. І справа тут не у тому, яким пови­нен бути спосіб захисту, а швидше у тому, що повністю відновити становище, яке існувало до порушення, взагалі неможливо, оскільки конфіденційна інформація вже піддана розголошенню. Тому тут ско­ріше потрібно вести мову про можливість тільки припинення дій, які порушують право.

¹ Ромовская 3. В. Личные неимущественные права граждан СССР (понятие, виды, классификация): Дис.... канд. юрид. наук. - К., 1968. - С. 227.

Розділ П

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

Припинення дій, що порушують право - найбільш результатив­ний спосіб захисту таємниць особистого життя людини.

Примусове виконання обов'язку в натурі є одним із способів за­хисту суб'єктивних прав. Зазначений спосіб застосовується у тому випадку, коли на особу покладений певний обов'язок, але вона не ви­конала його, порушивши тим самим суб'єктивні права іншої особи. Зобов'язання вважається виконаним у натурі тільки за умови вико­нання взятого на себе зобов'язання.

Дана форма захисту застосовується лише при захисті майнових прав. Вона не може застосовуватися при захисті немайнових прав, ос­кільки можливість використання цього права обмежується лише ви­падками порушення права внаслідок невиконання уречевленого ци­вільно-правового зобов'язання¹.

Компенсація моральної шкоди — один із способів захисту особис­тих прав людини. Законодавство України довго йшло до визнання факту: в результаті заподіяння шкоди особистості неминуче виника­ють моральні переживання, страждання, змінюється звичний спосіб життя, порушуються нормальні життєві зв'язки, розриваються сто­сунки з оточуючими людьми, настають інші негативні наслідки. Інак­ше кажучи, заподіюється моральна шкода. Поява у правовій системі як способу захисту суб'єктивних цивільних прав - компенсації мо­ральної шкоди - обумовлюється прагненням держави створити умови для захисту прав людини, передусім тих, що мають особистий немай-новий характер. Моральна шкода - це втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, що заподіюються особі незаконними діями чи бездіяльністю ін­ших осіб. Зміст моральної шкоди як «страждання» означає, що дії, які викликали ці страждання, обов'язково повинні знайти відображення у свідомості потерпілого у формі негативних уявлень (фізичного страж­дання) і негативних представлень (моральних страждань). Іншими словами, моральна шкода - це моральні та фізичні страждання.

У кожному конкретному випадку негативні емоції, які переживає потерпілий, різні за силою, глибиною, тривалістю, зовнішніми проя­вами і наслідками. Поступово вони досягають такого кількісного і якісного стану, що тягнуть за собою зміни в різних сферах людської діяльності: втрату творчого натхнення, нервове захворювання, де­пресію, втрату або погіршення стосунків на роботі, вимушену зміну чи обмеження у виборі професії, втрату звичного кола спілкування, втрату або погіршення стосунків у сім'ї тощо. Зазначені втрати і є мо­ральною шкодою.

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майно­вої шкоди є найбільш суворим заходом, що застосовується до право­порушника. Даний спосіб захисту застосовується до майнових прав,

¹ Рвмоеская 3. В, Личные неимущественные права граждан ССЙР (понятие, виды, классификация): Дис.... канд. горид. наук. - К., 1968. - С. 240,241.

оскільки більшість зобов'язань майнового характеру забезпечуються неустойкою, а невиконання обов'язків, що випливають із зобов'язан­ня, тягне за собою виникнення у потерпшої сторони збитків. Захист особистих немайнових прав не може забезпечуватися неустойкою, однак збитки внаслідок порушення немайнових прав повинні бути відшкодовані. При розголошенні банківської таємниці контрагенти можуть розірвати укладені договори з особами, чия таємниця розго­лошена; при цьому особі заподіюється майнова шкода. Розголошен­ня банківської таємниці може потягти втрату потенційних контраген­тів, що призведе до неможливості одержання того прибутку й тих доходів, які потерпілий міг би одержати у разі збереження у таємниці вказаної інформації. Тобто тут має йтися про необхідність відшкоду­вання потерпілій стороні упущеної вигоди.

ЦК передбачає судову форму захисту цивільних прав та інтересів також шляхом визнання правочину недійсним, зміни і припинення правовідношення, визнання незаконним рішення, дії чи без­діяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

Глава 11, ПРАВОЧИНИ

§ 1. Загальні положення про правочини

Визначення правочину та його ознаки. Правочин — це найпоши­реніший юридичний факт сфери приватного права, підстава виник­нення цивільних прав та обов'язків. Стаття 202 ЦК визначає право­чин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочини характеризуються сукупністю ознак, властивих їм, які дають можливість відмежовувати останні від інших юридичних фактів.

По-перше, оскільки правочин є дією осіб, він завжди - вольовий акт. За цією ознакою правочини відрізняються від юридичних фак­тів, подій, настання чи ненастання яких не залежить від волі осіб.

Процес формування волі людини, спрямований на вчинення пра­вочину (волестворювання), проходить три стадії: виникнення потре­би та усвідомлення способів її задоволення; вибір способу задоволен­ня потреби; прийняття рішення про вчинення правочину¹. Але воля — це лише внутрішнє бажання особи вчинити правочин, яке не може впливати на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обо­в'язків. Судити про волю (бажання) можна тільки за зовнішнім проя­вом волі, якгагйменується у науці волевиявленням, завдяки чому во­ля стає доступною для сприймання її іншими особами. Отже, у право-

¹ Толстой В. С. Понятие и значение односторонних сделок в гражданском праве: Автореф. дис.... канд.юрид. наук. - М., 1966.

Розділ II

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

чині слід розрізняти волю та волевиявлення, які мають відповідати одна одному.

Питання про співвідношення волі та волевиявлення є дискусійним у науці цивільного права. Так, Н, В. Рабінович вважала, що закон від­дає перевагу волі¹.1. Б. Новицький, навпаки, підкреслював, що юри­дичні наслідки пов'язуються саме з волевиявленням, завдяки чому досягається усталеність правочину і усього цивільного обороту в ці­лому². Ми солідаризуємося з М. М. Агарковим та О. О. Красавчико-вим, які вважали, що сутність правочину полягає в єдності волі та во­левиявлення, оскільки кожен з цих елементів є необхідним і рівно­значним, а відсутність одного з них означає відсутність правочину³.

По-друге, правочин - не будь-яка дія, а лише та, яка спеціально спрямована на досягнення певного правового результату - набут­тя, зміну або припинення цивільних правовідносин. Настання цього результату зумовлено волею сторони (сторін) правочину. За даною ознакою правочини відрізняються від юридичних вчинків, з якими закон також пов'язує відповідні правові результати, незалежно від того, чи була у особи ціль досягнення такого результату (наприклад, створення творів літератури, науки та мистецтва). Слід розрізняти ціль (підставу) правочину, його правовий результат і мотив, за яким він вчиняється.

Ціль правочину - це намір осіб, що вчинюють правочин, досягти правового результату, ним передбаченого.

Типова для даного виду правочинів правова ціль, заради якої він вчиняється, йменується в науці підставою правочину (causa). Остання повинна бути законною і здійсненною.

Правовий результат - юридичні наслідки, що виникають у суб'єктів при вчиненні правочину (наприклад, виникнення права власності на річ при здійсненні купівлі-продажу).

Для правочину, який було виконано, характерним є те, що ціль і правовий результат збігаються. Не можуть співпадати ціль і право­вий результат у випадках, зокрема, коли у вигляді правочину вчиню­ються неправомірні дії (наприклад, при укладенні фіктивного право­чину).

Мотив правочину - це психологічна підстава його вчинення, але він знаходиться поза межами правочину. Мотив лише дає відповідь: чому саме особа вчинює правочин. За загальним правилом, як слуш­но зазначав І. Б. Новицький, мотив, за котрим вчинено правочин, юридичного значення не має⁴.1 лише в умовних правочинах сторони

¹ Рабинович Н. В. Недействительность сделок и ее последствия. - Л., 1960. - С. 7.

² Новицкий И. Б., Лунц Л. А. Общее учение об обязательстве. - М., 1950. - С. 22.

³ Агарков М. М. Обязательства по советскому гражданскому праву. - М., 1940. -
С. 46.; красавчиков О. А. Юридические факты в советском гражданском праве. - М.,
1958.-С. 50.

⁴ Новицкий И. Б. Вказ. праця. - С. 23.

за згодою можуть надавати йому правове значення. У цих випадках мотив стає умовою, тобто елементом змісту умовного правочину.

По-третє, правочин - дія суб'єктів цивільного (приватного) пра­ва, які завжди є рівними особами. Можливість вчинення ними право­чинів - елемент змісту їх цивільної дієздатності. За цією ознакою правочини відрізняються від актів органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування, які хоча і можуть породжувати цивільні права та обов'язки, але за юридичною приро­дою є владними актами, що видаються у межах компетенції зазначе­них органів - суб'єктів публічного права. Мова йде, наприклад, про акти публічної влади, на підставі яких здійснюється реквізиція майна у випадках стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших над­звичайних обставин (ст. 353 ЦК). Саме тому правовідносини виника­ють на підставі цих актів незалежно від бажання осіб вступати у них, тоді як за допомогою правочинів правовідносини завжди встановлю­ються за волею їх учасників.

По-четверте, правочин - це завжди правомірна дія. За даною ознакою правочини відрізняються від правопорушень. Право­мірність правочину означає, що за ним визнаються властивості юри­дичного факту, який породжує ті правові наслідки, настання котрих бажають його суб'єкти.

У зв'язку з використанням у цивільному законодавстві терміна «недійсний правочин» у науці була висловлена думка, що право­мірність не є необхідною ознакою правочину і має значення лише при встановленні його правових наслідків. Але ж слід зазначити, що цивільне законодавство завжди виходило з презумпції правомірності правочину. До речі, у ЦК вказана презумпція закріплена в ст. 204, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Встановлення у ЦК підстав визначення правочинів недійсними свід­чить: законодавець лише вказує на те, що у цих випадках у формі пра­вочину вчинені неправомірні дії.

Зазначені ознаки є загальними для усіх правочинів. Між тим при­таманність їм наведених загальних ознак не є перешкодою для поділу (класифікації) правочинів на окремі види.

Види правочинів. ЦК у ст. 202 закріплює лише поділ правочинів на односторонні, двосторонні та багатосторонні. Даний поділ здійснюється залежно від кількості осіб, вияв волі яких є необхідним і достатнім для вчинення правочину.

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бу­ти представлена однією або декількома особами (ч. З ст. 202 ЦК). Прикладом одностороннього правочину, зокрема, є: складання запо­віту (ст. 1233 ЦК); складання довіреності (ст. 244 ЦК); відмова від прийняття спадщини (ст.1273 ЦК). При цьому виявляється воля од­нієї особи (сторони), якої достатньо для настання відповідних право­вих результатів. У більшості випадків односторонній правочин вчи-

218

РезділИ

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: