Розділ III СКІФО-САРМАТСЬКЕ МИСТЕЦТВО

Впродовж І тисячоліття до н.е. і в перших століттях н.е. на лісо­степових просторах нинішньої України та на північних берегах Чорномор'я розвивалося мистецтво грецьких колоній, численних племен, серед яких скіфи і сармати найдовше затримались.

Скіфи — іраномовний народ. Вони населяли степи Північного Причор­номор'я у УІІІ-УП—III ст. до н.е. Про них відомості знаходимо у грець­ких та латинських письменників, найповніші залишені Геродотом, який відвідав Ольвію близько 450 р. до н.е. Скіфи жили кочовим устроєм, займали територію від Дону (Танаїсу) до Дунаю (Істри), від морів Чор­ного й Азовського (Евксінського понту і Меотійського озера) на півдні до земель теперішньої Білорусі. Вони поділялися на дві групи. Одна осіла у лісостеповій зоні, поєдналась з племенами, які тут жили, разом творя­чи предків слов'ян. Друга — кочово-степова — займалася скотарством і мисливством. Скіфи вирощували хліб, виробляли для вжитку товари, м'ясо і молочні продукти, а також вовну, якими торгували з грецькими державами Північного Причорномор'я, обмінювали на вироби грецького ремесла вино, оливкову олію, художній посуд, прикраси.

Осілі племена займалися землеробством, скотарством і мисливством, а також деревообробним виробництвом, ливарництвом, ковальством, ткацтвом. Вони жили в городищах, захищених фортифікаційними спору­дами, у глинобитних, дерев'яних та землянкових житлах.

Кочові племена городищ і селищ не мали, бо постійно міняли кочо­вища. Основним їхнім заняттям було скотарство, а з ремесел — лише ті, що вимагав щоденний кочовий побут.

Кочівний етап розвитку пройшли впродовж історії всі народи світу і, очевидно, всі народи, які коли-небудь населяли українські землі. Ми вже згадували про кочівні та осілі етапи міграції населення в v—II тис. до н.е., стосовно мандрівок індоєвропейських племен, появу, тривалий період осілості, "зникнення" культури Трипілля — Кукутені, інших ет­носів на теренах України. Розвиток кочівництва особливо пожвавився наприкінці II та на початку І тис. н. е. Основним видом занять і засобом до існування кочових племен було тваринництво. З часом, коли кількість цих племен у степах Євразії значно збільшилась, це стало перешкодою в освоєнні кращих степових пасовиськ. Слабші племена поступались си­льнішим, що призводило до постійних міграцій. Основні історичні відо­мості про життя кочівників ґрунтуються на творах античних та серед­ньовічних письменників, істориків, мандрівників. У їхніх повідомленнях простежуються дві діаметрально протилежні тенденції в інтерпретації життя кочівних племен: одна з них може бути названа ідеалізуючою, інша — критичною.

Перша акцентує на тісних взаєминах кочівних племен із природою, тваринами, зокрема з мистецтвом верхової їзди. Улюбленець кочівників — кінь — став частим мотивом мистецтва серед тих кочових суспільств, де цей вид культури набув високого розвитку, в тому числі у скіфів. Наго­лошувалось на розвитку в кочівників військових навичок, звичаїв побра­тимства, поваги до людей похилого віку, пам'яті предків.

Інша група авторів подавала негативний образ кочового життя. Ува­гу звертали на негативні та неприємні риси степовиків — жорстокість до ворогів, безпощадність до переможених, неохайність у побуті, вимогли­вість до подарунків, своєрідне хабарництво. Проте, істину варто шука­ти десь посередині. Коленому з кочівничих суспільств були притаманні різні ознаки.

Існували певні принципи внутрішнього укладу кочівничих суспільств. Найпоширеніший з них — табірний уклад. Постійне кочівництво, пошу­ки нових земель зумовлювали міжплемінні конфлікти, оскільки нові па­совиська завойовувались. Жоден народ не віддавав своїх земель добро­вільно. Воєнні дії призводили зазвичай до захоплення пасовиськ і майже повсюдної ліквідації племені та його майна.

Кочівники знищували все на своєму шляху. Участь у війні вважала­ся обов'язком усіх вільних членів племені. Ця жорстока дійсність була звичайною реальністю для всього кочового суспільства. Табірний суспі­льний лад міг перетворитися в кочівну міні-державу, яку очолювали царі. Такі табірні етноси з часом могли стати осілими, утворюючи навіть міста.

Духовні реалії кочового побуту зумовлювали ідеологія, вірування, магія, епос, звичаї. У багатьох царських кочових суспільствах чи їхніх містах утворювались традиційні ритуали святкування народжень дітей, ініціацій юнаків, одружень, поховань.

У скіфській релігії культ зброї посідав особливе місце. Вища шана віддавалась залізному мечеві божества Арея, котрому щорічно прино­сили в жертву коней, рогатих тварин і кожного сотого з полонених. Войовничість і жорстокість кочівників була легендарною. Вони навіть перемогли у VI ст. до н.е. величезне військо перського царя Дарія, перемога сприяла зміцненню їхнього політичного об'єднання, що стоя­ло на порозі класових відносин та державності. В IV ст. до н.е. скіфи досягли найвищого політичного, економічного та культурного підне­сення, швидко розвивалась майнова й соціальна диференціація. Очо­лювали племена вожді, а вождів великих об'єднань племен греки нази­вали царями. Торгівлею переважно займалися представники скіфської військової знаті.

Скіфи залишили розвинену культуру, особливо витончене мистецт­во виробів з металу, кістки, дерева (зброя, кінська збруя, ужиткові речі), вироби ювелірів і торевтів, що частково збереглися в царських курганах. 108

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: