Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю

Відповідно до ст.55 КК України позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті Особливої частини цього Ко­дексу за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв'язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

При призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк — воно поширюється на увесь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили. При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання, а при призначенні покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове до інших основних покарань, а також у разі застосування статті 77 цього Кодексу — з моменту набрання законної сили вироком.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю належить до числа покарань:

а) змішаних, оскільки може бути призначене як основне і як додаткове покарання (ч. З ст. 52, ч. 1 ст. 55 КК України);

б) строкових, оскільки як основне покарання призначається на строк від двох до п'яти років, а як додаткове — від одного року до трьох років (ч. 1 ст. 55 КК України);

в) спеціальних, оскільки застосовується не до будь-якого суб'єкта, а лише до тих осіб, які на момент вчинення злочину обіймали ті посади чи займалися тією діяльністю, з якими був пов'язаний вчинений злочин (ч. 2 ст. 55 КК України).

Це покарання виражається в позбавленні засудженого його суб'єктивного права на ті посади, які він обіймав, або на ту діяльність, якою займався на момент вчинення злочину, і тимчасового обмеження його правоздатності — можливості претендувати на обіймання певної посади або зайняття певною діяльністю на строк, встановлений вироком суду.

Стаття 55 КК України не обмежує коло посад і видів діяльності, права обіймати які або займатися якими засуджений може бути позбавлений за вироком суду. Це можуть бути посади: здійснювані на платній або безоплатній основі; виборні або ті, що обіймаються за призначенням; тимчасові чи постійні; керівні чи рядові, а діяльність — службовою, професійною, підприємницькою або іншою (наприклад, заняття полюванням, керування особистим автотранспортом).

Призначення цього покарання не залежить і від форми власності того підприємства, установи або організації, у яких особа обіймає відповідну посаду або займається певною діяльністю.

Не є перешкодою для призначення даного покарання і та обставина, що на момент (час) постановлення вироку підсудний вже не обіймав посаду або не займався діяльністю, із якими був пов'язаний вчинений ним злочин (наприклад, був звільнений з посади), або був позбавлений права на їх заняття в порядку адміністративного стягнення (наприклад, був позбавлений права на керування транспортними засобами або права на заняття по­люванням на підставі ст. ЗО КпАП.

Покарання, передбачене ст. 55 КК України, встановлює заборону на обіймання особою певної посади або зайняття певною діяльністю. Отже, рішення суду про правову заборону на здійснення такого права повинне бути чітко і ясно сформульоване в резолютивній частині вироку з тим, щоб не виникало ніяких сумнівів при виконанні покарання.

Якщо в санкції статті Особливої частини КК України визначено характер посади або зазначено вид діяльності, права обіймати які або займатися якими може бути позбавлений засуджений (наприклад, статті 286, 287 КК України), то формулювання покарання у вироку повинне точно відповідати змісту цієї санкції.

Якщо в санкції статті Особливої частини КК України покарання вказане в загальній формі, тобто наведене у формулюванні, що використовується у ст. 55 КК України (а таких санкцій у КК України — переважна більшість), то суд зобов'язаний конкретизувати правову заборону у вироку і точно зазначити (описати, окреслити) характер (коло) тих посад або вид тієї діяльності, права обіймати які або займатися якими він позбавляє засудженого. При цьому покарання повинне бути сформульоване судом таким чином, щоб засуджений не мав права обіймати зазначені у вироку посади або займатися забороненою в ньому діяльністю в будь-якій галузі, а також був позбавлений можливості обіймати посади або займатися діяльністю, що за своїм характером аналогічні з тими, які були використані для вчинення злочину. Ця заборона може бути сформульована вказівкою на вид конкретної посади (наприклад, директор, завідуючий) або шляхом опису характеру та обсягу тих повноважень, якими особа наділяється за посадою, службовою, професійною або іншою спеціальною діяльністю. Наприклад, при призначенні цього покарання за ст. 191 КК України доцільно позбавляти засудженого права обіймати посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю, або посади, пов'язані з обліком, збереженням, управлінням та розпорядженням матеріальними цінностями.

Водночас суд не може позбавити засудженого права працювати в тій або іншій галузі господарства, системі культури, освіти, охорони здоров'я тощо без точного визначення у вироку кола і характеру тих посад або без вказівки конкретного виду тієї діяльності, права обіймати які або займатися якими позбавляється засуджений. Наприклад, продавцю, засудженому за обман покупців за ч. 1 ст. 225 КК України, суд не може заборонити працювати в си­стемі торгівлі, але може позбавити його права на певний строк працювати продавцем; лікарю, засудженому за незаконне проведення аборту за ч. 2 ст. 134 КК України, суд не може заборонити працювати в системі охорони здоров'я, але може позбавити його права займатися лікарською діяльністю.

Підстави для застосування позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю сформульовані в ч. 2 ст. 55 КК, відповідно до якої це покарання може бути призначене за умови, якщо:

а) на момент (час) вчинення злочину винний обіймав певну посаду або займався певною діяльністю на законних підставах;

б) вчинений винним злочин за своїм характером був безпосередньо пов'язаний з посадою, яку він обіймав, або діяльністю, якою він займався;

в) з урахуванням характеру вчиненого злочину, особи засудженого та інших обставин справи суд дійшов висновку про неможливість (недоцільність) збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Тільки за наявності всіх трьох зазначених умов можливе призначення цього покарання, особливо у випадках, коли воно як додаткове призначається не відповідно до санкції статті Особливої частини КК України, а на підставі ст. 55 Загальної частини КК України.

Як основне покарання, передбачене в ст. 55 КК України, може бути призначене судом лише за умови, якщо воно безпосередньо передбачене у відповідній санкції статті Особливої частини КК України, за винятком випадків його призначення на підставі ч. 1 ст. 69 КК України.

Однак і при застосуванні ч. 1 ст. 69 КК України це основне покарання може бути призначене судом лише з дотриманням вимог, зазначених у ч. 2 ст. 55 КК України, — якщо злочин вчинений за посадою або у зв'язку із зайняттям певною діяльністю.

Як додаткове покарання, передбачене в ст. 55 КК України, може бути призначене у випадках, якщо воно:

а) безпосередньо передбачене в санкції статті Особливої частини КК України. Причому у санкції воно може бути передбачене або як обов'язкове (наприклад, ст. 131, ч. 2 ст. 140, ч. 2 ст. 191 КК України), або як факультативне (наприклад, ст. 132, ч. 2 ст. 134, ч. 1 ст. 191 КК України) додаткове покарання. У першому випадку відмова від його призначення припустима лише при застосуванні ч. 2 ст. 69 КК (див. коментар до ст. 69 КК України), а в другому — питання про доцільність його призначення вирішується за розсудом суду;

б) не передбачене в санкції статті Особливої частини КК, але з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв'язку із зайняттям певною діяльністю, особи винного та інших обставин справи призначається судом на підставі ч. 2 ст. 55 КК України з обов'язковим мотивуванням у вироку прийнятого рішення і посиланням на цю норму закону;

в) передбачене в санкції статті Особливої частини КК України як одне з кількох, альтернативне зазначених у ній основних покарань (наприклад, ч. 1 ст. 137, ч. 1 ст. 140, ч. 1 ст. 144, ст. 145, ст. 172, ч. 1 ст. 173, ч. 1 ст. 175 КК України), але не призначене судом у цій якості. Призначаючи в таких випадках інше, альтернативне передбачене в санкції основне покарання, суд вправі призначити позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання. Проте призначення цього додаткового покарання здійснюється тут не відповідно до санкції статті Особливої частини КК України, а також на підставі ч. 2 ст. 55 КК України. Тому прийняте судом рішення повинне бути мотивоване у вироку з обов'язковим посиланням на ч. 2 ст. 55 КК України. Так, якщо за ч. 1 ст. 140 КК України суд призначає основне покарання, наприклад, у виді обмеження або позбавлення волі, то на підставі ч. 2 ст. 55 КК України він може позбавити засудженого права обіймати певні посади як додаткове покарання.

При призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основного або додаткового покарання на підставі санкції статті Особливої частини КК воно застосовується в межах строків, зазначених у відповідній санкції. Якщо це покарання призначається як додаткове на підставі ч. 2 ст. 55 КК України, то при визначенні його строку суд повинен виходити з тих меж, які встановлені для даного виду додаткового покарання в ч. 1 ст. 55 КК України.

При призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основного або додаткового покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК України) або вироків (ст. 71 КК України) воно складанню з іншими видами покарань не підлягає і виконується самостійно.

При призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання порядок його застосування (виконання) встановлений у ч. З ст. 55 КК України і залежить від того, до якого виду основного покарання воно приєднується:

а) якщо це додаткове покарання приєднується до арешту (ст. 60 КК України), обмеження волі (ст. 61 КК України), тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК України) або до позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК України), то воно поширюється на весь час відбування засудженим основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду для даного виду додаткового покарання. При цьому строк додаткового покарання обчислюється (починає відраховуватися) з моменту відбуття засудженим основного покарання. Отже, у цих випадках заборона обіймати певні посади або займатися певною діяльністю діє і протягом строку відбування засудженим основного покарання, і після його відбуття — протягом строку, на який призначене вироком суду додаткове покарання;

б) якщо зазначене покарання приєднується на додаток до інших видів основних покарань (громадських, виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців) або призначається на підставі ст. 77 КК України при одночасному звільненні особи від основного покарання з випробуванням (ст. 75 КК України), то воно обчислюється, і отже, правова заборона на обіймання певної посади або зайняття певною діяльністю діє з моменту набуття вироком законної сили. Отже, у цих випадках додаткове покарання, передбачене ст. 55 КК, України застосовується не послідовно, а паралельно з основним покаранням або іспитовим строком (ч. З ст. 75 КК України). При цьому закінчення строку кожного з покарань (основного і додаткового) або іспитового строку (ч. З ст. 75 КК України) та додаткового покарання залежить від їх тривалості.

З дотриманням умов, зазначених у ч. 2 ст. 55 КК України, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути застосоване як основне покарання на підставі ст. 82, ч. 4 ст. 83, статей 85—87 КК України.

При призначенні цього покарання як основного засуджений може бути достроково звільнений від його відбування на підставі статей 85—87 КК. України При призначенні цього покарання як додаткового засуджена до нього особа може бути звільнена від його відбування: а) з випробуванням (ст. 79 КК України); б) умовно-достроково (ст. 81 КК України); в) достроково (ч. 2 ст. 82, статті 85—87 КК України).

До неповнолітніх позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути застосовано лише як додаткове покарання.

Громадські роботи

Відповідно до ст.56 КК України громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільне корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.

Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день.

Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

Громадські роботи є основним покаранням (ч. 1 ст. 52 КК України), яке полягає в примусовому притягненні засудженого протягом строку, встановленого вироком суду, до суспільно-корисних робіт, що виконуються ним безоплатно (без оплати його праці) у вільний від основної роботи або навчання час, і вид яких визначають органи місцевого самоврядування.

Громадські роботи мають примусовий характер (ч. 1 ст. 50 КК України), оскільки призначаються вироком суду, яким особа зобов'язується виконувати ті роботи, вид і характер яких визначаються органом місцевого самоврядування без урахування бажання засудженого і ухилення від яких тягне за собою відповідальність за ч. 2 ст. 389 КК. Проте громадські роботи не можна розглядати як примусову працю, оскільки вони виконуються особою на підставі вироку суду (ч. З ст. 43 Конституції України).

Характер громадських робіт може бути різним: прибирання вулиць, сміття, благоустрій населених пунктів, ремонт будинків, споруд, доріг, комунікацій, вантажно-розвантажувальні, сільськогосподарські роботи тощо. При притягненні засудженого до громадських робіт може враховуватися його професія, спеціальність, кваліфікація (наприклад, слюсар-сантехнік може використовуватися для ремонту відповідного його спеціальності обладнання). Особа може також залучатися до виконання і некваліфікованих, у тому числі трудомістких, робіт (прибирання сміття, розчищення доріг та вулиць від снігу тощо).

Громадські роботи мають безоплатний характер і здійснюються засудженим без оплати його праці (ч. 1 ст. 56 КК України). Оскільки зазначені роботи особа виконує не за умовами трудового договору, а на підставі вироку суду, то час їх виконання не зараховується до трудового стажу засудженого. Надання засудженому щорічної чергової відпустки за основним місцем роботи не припиняє виконання вироку і покарання у виді громадських робіт.

Громадські роботи є строковим видом покарання: вони обчислюються б годинах і у відповідності до ч. 2 ст. 56 КК України призначаються на строк (у межах) від шістдесяти до двохсот сорока годин. Закон не тільки визначає мінімальні і максимальні межі цього виду покарання, а й встановлює:

а) час його відбування — вільний від основної роботи або навчання засудженого (ч. 1 ст. 56 КК України);

б) максимальну кількість годин на день, протягом яких засуджений зобов'язаний виконувати (відбувати) громадські роботи — не більше чотирьох годин (ч. 2 ст. 56 КК України).

Вільним від основної роботи або навчання визнається час, що залишається після робочого дня чи навчального процесу, за винятком нічного часу (з 22.00 до 6.00), протягом якого відповідно до законодавства особа має право на відпочинок. Вільними від роботи чи навчання є також вихідні та святкові дні. Оскільки громадські роботи виконуються у вільний від основної роботи чи навчання час, вони відбуваються, як правило, за місцем проживання засудженого (у тому ж районі, місті). Непрацюючі працездатні особи можуть залучатися до таких робіт у будь-який час, проте також за місцем їх проживання і не більше чотирьох годин на день.

Громадські роботи призначаються у випадках, коли це основне покарання передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний (ч. 4 ст. 52 КК України), за винятком їх призначення в порядку переходу до іншого, більш м'якого виду основного покарання на підставі ч. 1 ст. 69 КК України.

Застосування громадських робіт можливе також при заміні штрафу у випадках неможливості його сплати (ч. 4 ст. 53 КК України) та при заміні покарання або невідбутої його частини на підставі ст. 82, ч. 4 ст. 83, статей 85—87 КК України.

Відповідно до ч. З ст. 56 КК України громадські роботи не можуть бути призначені чотирьом категоріям засуджених:

а) особам, визнаним інвалідами першої або другої групи;

б) вагітним жінкам; в) особам, які досягли пенсійного віку;

г) військовослужбовцям строкової служби.

Зазначений стан особи (наприклад, інвалідність) чи її вік (наприклад, пенсійний) встановлюються на момент постановлення судом вироку.

Якщо після винесення вироку засуджений до громадських робіт визнаний інвалідом першої або другої групи, досяг пенсійного віку, а засуджена до цього покарання жінка стала вагітною, то за поданням кримінально-виконавчої інспекції такі особи звільняються судом від відбування (усього строку) або подальшого відбування (частини строку) цього покарання (ч. З ст. 8210 ВТК).

Засуджені до громадських робіт не підлягають звільненню від відбування цього покарання з випробуванням (ст. 75 КК України), умовно-достроковому звільненню від подальшого його відбування (ст. 81 КК України). Невідбута частина цього покарання не може бути замінена іншим, більш м'яким видом покарання (ст. 82 КК України), а повне або часткове звільнення від відбування громадських робіт можливе лише на підставі статей 84—87 КК України.

Покарання у виді громадських робіт може бути призначене неповнолітньому з додержанням вимог ч. 1 ст. 100 КК. України.

Виправні роботи

Відповідно до ст.57 КК України покарання у виді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків.

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.

Виправні роботи є основним покаранням (ч. 1 ст. 52 КК України), відповідно до якого на засудженого протягом строку, визначеного вироком суду:

а) покладається обов'язок працювати за місцем його роботи;

б) встановлюється за­борона на звільнення за власним бажанням і зміну місця роботи;

в) забороняється виїзд за межі України без дозволу кримінально-виконавчої інспекції;

г) у примусовому порядку провадяться щомісячні відрахування із суми заробітку в доход держави.

Виправні роботи призначаються судом і відбуваються засудженим тільки за місцем його роботи на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності. Тому судам, як правило, не слід призначати виправні роботи особам, що вчинили злочини, пов'язані з виконанням ними службових або професійних обов'язків, оскільки залишення винного на тій же роботі (посаді) може призвести до послаблення запобіжного впливу цього покарання.

Виправні роботи належать до числа строкових видів покарань і можуть бути призначені судом на строк від шести місяців до двох років. Проте час щорічної чергової відпустки, наданої засудженому відповідно до трудового законодавства, не зараховується в строк покарання. Відповідно до ч. З ст. 95 ВТК суд може включити (зарахувати) час відбування покарання у виді виправних робіт у загальний трудовий стаж засудженого в порядку, передбаченому ст. 414' КПК. При цьому слід враховувати, що зарахування строку покарання у трудовий стаж здійснюється за клопотанням засудженого, залежить від його поведінки та ставлення до праці в процесі відбування покарання і є правом, а не обов'язком суду.

Обов'язковим елементом покарання у виді виправних робіт є утримання (відрахування) із суми заробітку засудженого, які провадяться у прибуток держави в розмірі, встановленому вироком суду, у межах від десяти до двадцяти відсотків. Ці відрахування провадяться за кожний відпрацьований засудженим місяць (щомісячно) при виплаті заробітної плати з усієї суми заробітку, незалежно від наявності претензій до засудженого за виконавчими документами. Порядок провадження утримань із заробітку встановлений ст. 98 ВТК.

Виправні роботи призначаються у випадках, коли це основне покарання передбачене в санкції статті Особливої частини КК (ч. 4 ст. 52 КК України), за винятком їх призначення в порядку переходу до іншого, більш м'якого виду основного покарання на підставі ч. 1 ст. 69 КК України.

При призначенні виправних робіт за два чи більше злочинів, які входять у сукупність (ст. 70 КК України) або за кількома вироками (ст. 71 КК України), складанню підлягають лише строки цього покарання, а розміри відрахувань із заробітку не складаються, а обчислюються за кожний злочин (за кожним вироком) самостійно.

Виправні роботи належать до числа загальних (універсальних) видів покарань і по суті можуть бути призначені будь-якому суб'єкту злочину,за винятком тих осіб, вичерпний перелік яких наведений у ч. 2 ст. 57 КК України. До них, зокрема, належать: 1) вагітні жінки; 2) жінки, що перебувають у відпустці по догляду за дитиною; 3) непрацездатні особи; 4) особи, які не досягли шістнадцятирічного віку; 5) особи, що досягли пенсійного віку; 6) військовослужбовці; 7) працівники правоохоронних органів; 8) нотаріуси;9) судді; 10) прокурори; 11) адвокати; 12) державні службовці; 13) службові особи органів місцевого самоврядування. При цьому закон враховує стан особи (наприклад, вагітність, непрацездатність), її вік (наприклад, пенсійний), службове, професійне становище підсудного (наприклад, працівник правоохоронного органу, адвокат) на момент постановлення вироку суду. Тому, якщо на час винесення судом вироку підсудний вже не обіймає колишню посаду чи не виконує зазначені в ч. 2 ст. 57 КК України професійні обов'язки (наприклад, звільнений з органів місцевого самоврядування або позбавлений свідоцтва на право заняття адвокатською діяльністю), то призначення такого покарання, як виправні роботи, не виключається.

Виправні роботи не тільки призначаються, а й можуть виконуватися лише працездатними особами (ч. 2 ст. 57 КК України). Тому відповідно до ч. З ст. 57 КК України особам, що стали непрацездатними після постановлення вироку, суд за поданням кримінально-виконавчої інспекції (ч. 2 ст. 96 ВТК) може замінити призначені виправні роботи штрафом із розрахунку: три неоподатковуваних мінімуми доходів громадян за один місяць виправних робіт. Така заміна здійснюється в порядку, передбаченому ст. 410 КПК України.

Якщо після постановлення вироку засуджений досяг пенсійного віку або жінка, засуджена до виправних робіт, стала вагітною, то за поданням кримінально-виконавчої інспекції такі особи звільняються судом від відбування (від усього строку) або подальшого відбування (від невідбутої частини строку) виправних робіт (ч. З ст. 96 ВТК).

Покарання у виді виправних робіт застосовується також у випадках:

а) заміни штрафу при неможливості його сплати на підставі ч. 4 ст. 53 КК України;

б) заміни покарання або невідбутої його частини на підставі ст. 82, ч. 4 ст. 83, статей 85-87 КК України.

Особа, засуджена до виправних робіт, може бути умовно-достроково (ст. 81 КК України) або достроково (статті 84—87 КК України, ч. З ст. 96 ВТК) звільнена від їх відбування.

Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16-ти до 18-ти років із дотриманням вимог частин 2 та 3 ст. 100 КК України.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: