Службові обмеження для військовослужбовців

Відповідно до ст.58 КК України покарання у виді службового обмеження застосовується до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених цим Кодексом, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк.

Із суми грошового забезпечення засудженого до службового обмеження провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків. Під час відбування цього покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

Службові обмеження для військових є основним покаранням (ч. 1 ст. 52 КК України), відповідно до якого протягом строку його відбування, установленого вироком суду:

а) засуджений не може бути підвищений за посадою;

б) не може бути підвищений у військовому званні; в) покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання; г) із суми його грошового забезпечення в примусовому порядку про­вадиться відрахування в доход держави (ч. 2 ст. 58 КК України).

Службові обмеження є своєрідним видом виправних робіт для військовослужбовців. Тому цей вид покарання є спеціальним, який призначається судом лише військовослужбовцям (за винятком військовослужбовців строкової служби) та відбувається засудженим за місцем його військової служби.

Покарання, передбачене ст. 58 КК України, є строковим і призначається судом у межах (на строк) від шести місяців до двох років. Обов'язковим елементом цього покарання є утримання (відрахування) з грошового забезпечення військовослужбовців, які провадяться в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків. Відрахування провадяться щомісячно з усієї суми грошового забезпечення військово­службовця незалежно від наявності претензій до засудженого за виконавчими документами.

Службові обмеження для військовослужбовців можуть бути призначені за вироком суду лише як основне покарання (ч. 1 ст. 52 КК України) у випадках:

а) якщо це покарання передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний (ч. 4 ст. 52 КК України). У санкціях статей Особливої частини КК воно передбачене лише в нормах, які встановлюють відповідальність за військові злочини (частини 1 статей 402—404, 411, 412, 414, 423, 425, 426, ч. 2 ст. 407 КК України);

б) якщо це покарання не передбачене в санкції статті Особливої частини КК, але суд, з огляду на обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження або позбавлення волі на строк не більше двох років призначити військовослужбовцю службові обмеження на той самий строк (ч. 1 ст. 58 КК України). Отже, покарання призначається у цьому випадку за розсудом суду і здійснюється у два етапи: 1) на першому з них суд призначає військовослужбовцю покарання у виді обмеження (ст. 61 КК України) чи позбавлення волі (ст. 63 КК України) на строк не більше двох років відповідно до тієї санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний;2) на другому етапі суд, мотивуючи своє рішення у вироку і посилаючись на ч. 1 ст. 58 КК України, замість призначеного (замінюючи призначене) ним обмеження або позбавлення волі, застосовує до військовослужбовця службові об­меження на той самий строк. У останньому випадку суд вправі призначити службові обмеження за вчинення військовослужбовцем як військового, так і будь-якого іншого злочину;

в) якщо це покарання призначається (але тільки військовослужбовцю) в порядку переходу до іншого, більш м'якого виду основного покарання на підставі ч. 1 ст. 69 КК України.

При призначенні військовослужбовцю покарання у виді службових обмежень за два або більше злочинів, які входять у сукупність (ст. 70 КК України) або за кількома вироками (ст. 71 КК України), складанню підлягають лише строки цього покарання, а розміри відрахувань із грошового забезпечення не складаються, а обчислюються за кожний злочин (за кожним вироком) самостійно.

Покарання у виді службових обмежень може бути також застосоване до військовослужбовця в порядку заміни покарання або невідбутої його частини більш м'яким на підставі ч. 4 ст. 83 чи статей 85—87 КК України.

Військовослужбовець, засуджений до службових обмежень, може бути звільнений від їх відбування: а) з випробуванням (ст. 75 КК України); б) умовно-достроково (ст. 81 КК України); в) достроково (ч. 4 ст. 83, ч. З ст. 84, статті 85-87 КК України).

Покарання, передбачене ст. 58 КК України, до неповнолітніх не застосовується (ч. 1 ст. 98 КК України).

Конфіскація майна

Відповідно до ст.59 КК України покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються.

Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу.

Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України.

Відповідно до ч. 6 ст. 41 КК Конституції України конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Цей конституційний припис реалізований у ст. 59 КК України, відповідно до якої конфіскація майна є додатковим покаранням (ч. 2 ст. 52 КК України) і полягає в примусовому безоплатному вилученні за вироком суду у власність держави всього або частини майна, яке є власністю за­судженого.

Конфіскації підлягає тільки те майно, яке є власністю засудженого, у тому числі і та його частина, що належить йому в спільній власності з іншими особами. До складу такого майна можуть входити речі, предмети, грошові кошти, внески в банках, акції, облігації, векселі, чеки, сертифікати та інші цінні папери.

Перелік майна, яке не підлягає конфіскації за вироком суду, визначається законом України (ч. З ст. 59 КК України) і на даний час вміщений у додатку до КК.

Конфіскація майна може бути повною або частковою (ч. 1 ст. 59 КК України). Тому суд повинен зазначити у вироку, конфіскується все або тільки частина майна засудженого. Якщо конфіскації підлягає лише частина майна засу­дженого, то суд зобов'язаний зазначити у вироку, яка саме частина майна конфіскується, або повинен перелічити предмети, що конфіскуються, із зазначенням їх індивідуально-визначених ознак (найменування, марки, номера тощо). Заміна конфіскації і майна оплатою його вартості законом не передбачена.

Конфіскація майна належить до числа безстрокових (одноактних) покарань і вважається виконаною з моменту вилучення майна та його передачі відповідним фінансовим органам держави. Однак у тих випадках, коли після виконання вироку в частині конфіскації всього належного засудженому майна виявляється неконфісковане майно, воно може бути вилучене за умови, якщо воно: а) було отримане засудженим до постановлення вироку; б) отри­мане після постановлення вироку, але на кошти, які підлягають конфіскації; в) не закінчилися строки давності виконання обвинувального вироку, встановлені ст. 80 КК України.

Конфіскація майна належить до числа загальних (універсальних) покарань і по суті може бути застосована до будь-якої особи.

Порядок призначення цього додаткового покарання встановлений у ч. 2 ст. 59 КК України, відповідно до якої конфіскація майна встановлюється за тяжкі (ч. 4 ст. 12 КК України) та особливо тяжкі (ч. 5 ст. 12 КК України) корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК.

Отже, відповідно до закону конфіскація майна може бути призначена лише за умови, якщо: а) вчинений особою злочин є тяжким або особливо тяжким; б) цей тяжкий або особливо тяжкий злочин є корисливим; в) це додаткове покарання передбачене в санкції статті Особливої частини КК України, яка встановлює відповідальність за корисливий тяжкий або особливо тяжкий злочин.

У санкціях статей Особливої частини КК України конфіскація майна може бути передбачена як обов'язкове (наприклад, частини 2 та 3 ст. 368 КК України) або як факультативне (наприклад, ч. 2 ст. 233 КК України) додаткове покарання. У першому випадку суд зобов'язаний призначити це додаткове покарання і може відмовитися від його призначення лише на підставі ч. 2 ст. 69 КК України (див. коментар до ст. 69 КК України). У другому випадку питання про доцільність призначення конфіскації майна вирішується за розсудом суду. Обговорюючи в цьому випадку питання про призначення конфіскації, суд повинен враховувати, що невиявлене майно на момент постановлення вироку саме по собі не є перешкодою для призначення цього додаткового покарання, оскільки майно, що підлягає конфіскації, може бути виявлене і при виконанні або навіть після виконання вироку.

Проте конфіскація майна не може бути призначена судом у тих випадках, коли особа звільняється від відбування основного покарання з випробуванням (статті 75, 77 КК України), навіть якщо в санкції статті Особливої частини КК України, за якою засуджується винний, вона передбачена як обов'язкове додаткове покарання (див. коментар до статей 75 та 77 КК України). Застосовуючи, наприклад, ст. 75 КК при засудженні особи за ч. 1 ст. 209 КК України, суд не має права призначити конфіскацію майна, хоча остання і фігурує в санкції ч. 1 ст. 209 КК України як обов'язкове додаткове покарання.

Засуджений може бути звільнений від конфіскації майна на підставі ч. 1 ст. 79, ст. 86 КК України, якщо на день звільнення від покарання або вступу в силу закону про амністію вирок у частині конфіскації майна ще не був виконаний.

Арешт

Відповідно до ст..60 КК України покарання у виді арешту полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців.

Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті.

Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років.

Арешт є основним покаранням (ч. 1 ст. 52 КК України), відповідно до якого засуджений на строк, встановлений вироком суду, поміщається в спеціальну установу — арештний дім (ст. 100 ВТК) і утримується в ньому в умовах ізоляції від суспільства (ч. 1 ст. 60 КК, ч. 1 ст. 101 ВТК). При цьому на засуджених до арешту поширюються правообмеження, встановлені виправно-трудовим законодавством для осіб, що відбувають покарання у виді позбавлення волі (ст. 101 ВТК). Особи, засуджені до арешту, тимчасово, до створення арештних домів, відбувають покарання в слідчих ізоляторах (в'язницях) за місцем засудження.

Арешт є строковим видом покарання і відповідно до ч. 1 ст. 60 КК України може бути призначений судом на строк від одного місяця до шести місяців.

Арешт належить до числа загальних (універсальних) видів покарань і може застосовуватися до будь-яких осіб, за винятком тих, які зазначені у вичерпному переліку в ч. З ст. 60 КК України. До них належать: а) особи віком до шістнадцяти років; б) вагітні жінки; в) жінки, що мають дітей віком до семи років. При цьому слід враховувати, що вік особи, стан вагітності або наявність дитини є перешкодою для призначення покарання у виді арешту лише в тому випадку, якщо ці обставини мали місце не на момент вчинення злочину, а на момент постановлення вироку суду.

Якщо арешт призначається військовослужбовцю, то відповідно до ч. 2 ст. 60 КК України засуджений відбуває його на гауптвахті. При цьому арешт із відбуванням його на гауптвахті може бути призначений як військовослужбовцям із числа офіцерського складу, так і тим, які проходять строкову військову службу за призовом або служать за контрактом. Особливості відбування арешту військовослужбовцями регулюються ст. 105 ВТК.

Арешт може бути призначений судом лише у випадках, якщо це основне покарання передбачене в санкції статті Особливої частини КК (ч. 4 ст. 52 КК України), за винятком його призначення в порядку переходу до більш м'якого виду основного покарання на підставі ч. 1 ст. 69 КК України. В Особливій частині КК арешт передбачений в альтернативних санкціях за злочини невеликої (наприклад, ст. 124, ч. 2 ст. 125, ч. 1 ст. 129 КК України) або середньої (наприклад, ч. 1 ст. 130, ч. 2 ст. 136 КК України) тяжкості.

Застосування арешту також можливе в порядку заміни покарання або невідбутої його частини на підставі ст. 82, ч. 4 ст. 83, статей 85—87 КК України.

Особи, засуджені до арешту, не підлягають звільненню від відбування цього покарання з випробуванням (статті 75, 79 КК України), умовно-достроковому звільненню (ст. 81 КК України), а невідбута частина арешту не може бути замінена більш м'яким покаранням (ст. 82 КК України). Проте особа, засуджена до арешту, може бути достроково звільнена від відбування цього покарання або від подальшого його відбування на підставі статей 84—87 КК України.

Покарання у виді арешту застосовується до неповнолітніх, які на час постановлення судом вироку досягли 16-річного віку, з додержанням вимог ст. 101 КК України.

Обмеження волі

Відповідно до ст..61 КК України покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залучен­ням засудженого до праці.

Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п'яти років.

Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи.

Обмеження волі є основним покаранням (ч. 1 ст. 52 КК України), відповідно до якого засуджений протягом строку, встановленого вироком суду:

а) утримується в кримінально-виконавчій установі відкритого типу — виправному центрі;

б) відбуває покарання без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення за ним нагляду з боку адміністрації цього центру;

в) у процесі відбуття покарання в обов'язковому порядку залучається до праці.

Основні каральні елементи цього покарання полягають у тому, що засуджений направляється до виправного центру й утримується в ньому протягом встановленого вироком строку; мешкає за особистим посвідченням, що видається замість паспорта; зобов'язаний постійно знаходитися в межах цього центру під наглядом і не має права залишати його межі без спеціального дозволу адміністрації; мешкає в спеціально призначеному для засуджених гуртожитку; зобов'язаний дотримуватися встановленого розпорядку дня; підлягає обов'язковому залученню до праці, як правило, на виробництві виправного центру або на договірній основі в інших підприємствах незалежно від форми власності, але в умовах забезпечення за ним нагляду; може бути підданий заходам дисциплінарного стягнення за порушення трудової дисципліни та встановленого порядку відбування покарання.

Обмеження волі є строковим видом покарання і може бути призначене судом у межах від одного до п'яти років (ч. 2 ст. 61 КК України). Конкретний строк цього покарання визначається судом у вироку виходячи з тих меж,які встановлені для обмеження волі в санкції статті Особливої частини КК України.

Обмеження волі може бути призначене судом лише у випадках, коли це основне покарання безпосередньо передбачене в санкції статті Особливої частини КК (ч. 4 ст. 52 КК України), за винятком його призначення в порядку переходу до іншого, більш м'якого виду основного покарання на підставі ч. 1 ст. 69 КК України.

Застосування покарання у виді обмеження волі можливе також при заміні позбавлення волі (ст. 63 КК України) або невідбутої його частини на підставі ст. 82, ч. 4 ст. 83, статей 85-87 КК України.

Обмеження волі належить до числа загальних (універсальних) покарань, яке може бути призначене будь-якій особі. Проте оскільки відбування цього покарання пов'язане з обов'язковим залученням засудженого до праці, закон (ч. З ст. 61 КК України) обмежує можливість його застосування, встановлюючи, що це покарання не може бути призначене: 1) неповнолітнім;2) вагітним жінкам; 3) жінкам, що мають дітей віком до чотирнадцяти років;4) особам, що досягли пенсійного віку; 5) військовослужбовцям строкової служби; 6) інвалідам першої та другої груп. В усіх зазначених випадках враховується вік або стан (статус) особи на момент постанови судом вироку.

На підставі ч. 1 ст. 58 КК України обмеження волі на строк не більше двох років може бути замінене військовослужбовцю покаранням у виді службових обмежень на той самий строк.

Особа, засуджена до обмеження волі, може бути звільнена від відбування (повністю) або від подальшого відбування (частково) цього покарання: а) з випробуванням (статті 75, 79 КК України); б) умовно-достроково (ст.81 КК України);в) достроково (ч. 4 ст. 83, статті 84—87 КК) України.

9. Покарання у виді обмеження волі до неповнолітніх не застосовується (ч. З ст. 61, ч. 1 ст. 98 КК України).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: