Осінь – зима 2013-2014 рр.

Час спливає швидко. Весна, літо, осінь, зима… Зараз сиджу й пригадую, коли це було. Наче вчора. Ні! Це осінь-зима 2013-2014 рр. Тоді зоомагазин «Кузя» проводив конкурс «Як я допоміг безпритульній тварині?» Я розповідала, як до мене потрапили мої тварини. Кожна з них мала драматичну історію життя.

Одна з історій була про кішку Аглаю та її дітей – Алісу та Касю. Я нагадаю, що вагітну Аглаю закрили в дачному будинку. Вони там пробула без їжі та води десять днів, народила та вигодувала четверо котенят. Коли господарі повернулися на дачу, вони виставили котячу родину геть! Добре, що не вбили. Аглаю виганяли звідусіль. Останнім шансом була наша дача, і Аглая принесла дитинчат прямо на бетонні сходинки. У котенят тільки-но відкрилися оченята. Вони так і залишилися в нас. Із четвірки вижило двоє – Аліса й Кася. За літо котенята підросли. Аглая була хорошою мамою. Вона дбала про них, вчила полювати, грала. Мої батьки кожен день приносили їжу, котяча родина жила в будинку. Коли починало сутеніти, Аглая забирала дітей до будинку, де вони й ночували.

Швидко промайнуло літо. Постало питання про їхню подальшу долю. Пошуки родини не мали успіху. Тому Аглая поїхала до моїх батьків, де вже був дорослий кіт Алік. А Кася та Аліса – до мене, де жили Леон та Мирослав.

Аглая складно звикала. Алік був вороже налаштований до неї. Знадобилося близько двох років, аби Аглая та Алік змогли спати чи просто бути в одній кімнаті. Тепер Аглая з великим задоволенням ходить по квартирі, де забажає.

А як Аглая звикала до хатнього життя? Легко! Проблем із поведінкою, туалетом не було. Вона дуже лагідна в спілкуванні, ніжна і не любить самотності!

Її діти поїхали до мене. Їхали в переносці, притулившись одна до одної, маленькі, майже невагомі. Тиждень жили в окремій кімнаті, потім освоїлися, почали виходити в коридор. Моїм котам було дуже цікаво, кого я принесла. А Аліса та Кася дуже боялися. Настав час, коли вони почали бігати в туалет та їсти разом. Кригу було зламано.

Як вони тепер? Це друзі – не розлий вода. Усе разом – ігри, їжа, відпочинок. Дуже переживають один за одного. Але між Леоном та Мирославом є дух суперництва. Якщо, наприклад, Мирослав прийшов попеститися, то й Леонові це конче потрібно. Виникають і сварки через іграшки, чи то погляд не сподобався. Галас, шум! Але ніколи ніхто не вкусить по справжньому. І сплять часто усі разом.

Історія Лукаса.

Те, що я тоді пережила, я майже рік не могла змусити себе описати. Жах та обурення заважали викласти історію.

Як пізніше сказала моя донька, в цій ситуації будь-якій вчинок був поганим: взяти сьомого вихованця додому чи то полишити напризволяще.

Це історія маленького кошеняти, Лукаса.

Історія починалася так. Була п’ятниця, 25 вересня. У мене вихідний день. Попереду знов-таки вихідні. На заваді не були дощ, нічні приморозки. Я поїхала на дачу погодувати котів-собак, котрі залишилися там зимувати. Потім, мала з подругою зустрітися у кав’ярні. Їхала назад, коли зламався автобус. Я вирішила пройти пішки через територію навколо 32 школи, Китайської стіни. Місто вже прибирали до зими: опале листя, засохлі квіти складали у великі купи. Їх потім мали вивезти та спалити. Я йшла доріжкою між будинками та школою. Тут від ранку проходили сотні людей: на роботу, до школи, у магазин… і ніхто не захотів побачити на купі сміття кішку. Вона лежала, триколірна, яскрава, з білим животиком. Убита, з розтрощеною головою. Жах. Але, справжнім жахом було те, що до неї тулилося крихітне дитинча. Воно було змерзлим, зголоднілим, але живим! І сиділо воно не менше двох діб (мене побачене так обурило, що я стала придивлятися до засохлої крові кішки та промоклого за нічні приморозки хутра). Сотні людей, проходячи, цього не бачили, чи не схотіли побачити?

Рішення прийшло миттєво – забрати! Але, куди? Шукала перетримку – місць немає. І полишити не можна.

Я взяла його на долоню – маленький, білий із сірими плямками, сірий тоненький короткий хвостик. На кінці – біла кисточка. Плямки на мордочці. Зелені оченята. Тільце невагоме.

Коли береш домашніх котенят, вони не хочуть сидіти в руках, видираються, голосно нявкають. Таких перевозити потрібно в сумці чи переносці, а вони всю дорогу репетують.

Поки йшли до зупинки автобусу, він пригрівся та заснув у моїй куртці. Проспав усю дорогу. За цей час він з просто кошеняти став Лукасом. Привезла додому. Купа проблем. Як сказати чоловікові? І донці? І батькам? Усі люблять тварин. Але є й міра… А потім, як мої, вже дорослі, коти поставляться до малечі?

Дала поїсти. Я ніколи не чула, щоб кошеня їло й стогнало він голоду та задоволення. А коти з цікавістю почали його обнюхувати, роздивлятися та … вмивати! Жодного наміру образити.

Ще раз уважно подивилася. Дві плямки на мордочці. Почала відмивати. Одне відмила. А інше залишилося, тому що не було брудом.

Але я боялася, щоб його не скалічили раптово, під час гри. Це ж дорослі! Тому Лукас ще два тижні жив у туалеті, коли ми йшли на роботу. А потім, став жити разом із усіма.

Мені цікаво було дивитися на їхні взаємини. Дорослі вилизували малого, гралися з ним, зігрівали, коли було холодно. Мене вразило, що його пропускали до миски з їжею, хоча самі хотіли поїсти. Терпіли всі забаганки. Потім Лукас захворів. Два тижні лікування. Жив в окремій кімнаті. Я побачила, як хвилюються дорослі. Два тижні їм не їлося та не гралося. Сиділи попід дверима, просовували лапи в шпарину, мацали лапи Лукаса, облизували їх. Коли карантин закінчився, його бурхливо зустрічали. Тихо нявкали, облизували. Лукас росте, вже майже дорослий. Дуже пестливий, лагідний. Любить, щоб його гладили. Навіть зараз, підходить до дорослих котів, витягує шию, закриває очі… Дуже любить обіймати мене за шию і так засинати. А Леон або Мирослав, як турботливі батьки, його вилизують.

Які взаємини всередині цієї сім’ї? Повна відсутність агресії. Вони навіть до людей ставляться не типово для котів: не кусають, не дряпають, не бажають зробити боляче. Їжа, гра, відпочинок – усе разом. Вони не псують речі, як можна подумати. Але, мої квіти ростуть на балконі, куди котам входити заборонено. Усі речі – одяг, взуття, сумки – у зачинених шафах (в іншому випадку їх знайдете випадково під час прибирання квартири). Усі підвіконня – їхня територія. Вони вільно ходять квартирою. Якщо їх обмежувати, вони можуть мітити територію.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: