Зима 2015 – 2016 рр. на дачі. Кіт Вася та інші.

Тих тварин, які залишилися на дачі після того, як я забрала Аглаю з котенятами, ми годували. Не часто – 1-3 рази на тиждень. Вони пережили попередню зиму. Наступала нова зима.

Залишалися тварини, про яких я не розповідала. Це Білочка – біла киця з відмороженими кінчиками вух. Влітку вона народила двох котенят. Одного котика (рудий з білим пухнастик) я віддала знайомій. Але його доля склалася сумно, де він, господарі не знають. З ним трапилася відома історія – пішов гуляти й не повернувся; шукали – не знайшли. Залишилася його сестра Білочка Молодша. Пригадуєте «Сто років самотності» Г.Г. Маркеса з ім’ям Ремедіос?

Білочка Молодша — мініатюрна кішечка, сліпа на одне вічко. Мені шкода усіх тварин, а її було найбільше. Я думала, як вона перезимує, слабка, маленька. Як витримає морози? Було таке рішення, про яке я не зізналася нікому вдома: взяти її на зиму додому. Коли почалися приморозки, я вирішила у найближчий вихідний відвезти її додому. Але вона почала кусатися, прокусила пальця й втекла. Я поклала їжу та й пішла на зупинку. А потім зламався автобус… а потім я пішла пішки… а потім побачила Лукаса… От так грає доля!

У серпні Білочка Старша народила знову. Вижило двоє котенят – чорний та сірий смугастий. І знову проблема: що з ними робити? Годували. Вони до зими підросли, стали красенями. Обидва пухнасті, великі зелені очі, кисточки на вухах, лагідні, охайні.

Був ще Васенька – Маркиз. Він не старий, але важке життя наклало свій відбиток на характер та зовнішність тварини. Він розумний та незалежний. Сліпий на одне око. Голова та спина укриті глибокими шрамами. Мабуть, звідусіль гнали. Він не просто нікому не довіряв, він ігнорував людей. Не відповідав на «киць-киць», не дивився на м'ясо. Просто проходив і не обертався. Думаю, що доля була типова: повезли на дачу на літо, а восени «забули» забрати додому. Як виживав – не відомо. При цьому він не агресивний, як виявилося пізніше — дбайливий батько. Попередній рік він не приходив їсти, але, вочевидь, ласував рештками, коли ми уходили. Я просто нагадаю, що зими були сніжні, суворі. Ті люди, що живуть на дачах взимку часто принципово не годують котів, «щоб не принаджувати і не розводити». Коротше, я раптово його побачила весною і дуже зраділа.

Так ось. Минулорічна зима. 2-3 рази на тиждень ми з батьками по черзі їздимо на дачу. Добре, що були сили й час для цього. Такий похід займав приблизно чотири години. З ранку не завжди виходило. Траплялося йти о третій годині. Йдеш лісом або пустою вулицею. У вихідні дні є люди. У будні – тиша. Рано сутеніє. О пів на четверту землю та сніг укриває темна імла. Серпанок незвичний – ми такого в місті не бачимо – чорні, темно-сірі важкі хмари прориваються крізь стовбури сосон. Вже за п’ять метрів на вулиці лише здогадуєшся, що тут забори та будинки. Чому так? А це болото. Воно ніколи не відступить. Й не віриться, що пішки до міської вулиці – 20-25 хвилин.

Ми з батьком та чоловіком зробили котам «хатку» – утеплене пуделко з кулісою від вітру. Взимку навіть харчування є великою проблемою. Сухий корм наче добре, але його потрібно запивати. Води немає. Усе замерзло – ні калюжі, ні ставка. Тому носили в принципі не правильну їжу: сухий корм, м'ясо, рибу, тепле молоко, каші, теплу воду. Обов’язково залишали сухій корм (1-1,5 кг.) Так пережили зиму. Вася не їв, поки не поїдять інші, обігрівав котенят. Потім їв сам, неспішно, насолоджуючись кожним шматочком теплої, свіжої їжі. Ми побачили зовсім іншого кота, просто кота, до якого життя поставилося дуже суворо.

Я вмовила свою колежанку, Олену, взяти котенят. Вона зголосилася взяти обох братиків. І я в мороз, пішла за ними. Взяла дорожню сумку, поклала майбутнє придане кошенят, дві пляшки гарячої води для обігріву. Як на гріх, прийшов один, сірий смугастик, якого Олена назвала Тимофієм. Поки ми їхали до Олени, він зігрівся та заснув. А Чорниш залишився зимувати на дачі. Він з’явився лише за два тижні.

У січні, після Нового року, я прийшла на дачу. Зібралися всі, крім Васі. Я його довго гукала, залишила їжу. Зібралася уходити – по четвертій годині, вже присмерки! І чую, як Вася намагається вилізти з хатки. Я побачила великі гнійні рани на спині та лапах. Обробила тим, що було на дачі. Вася їв із задоволенням, жадібно. Потім я допомогла йому залізти в хатку. А хатку занесла в дім. А далі – сміх і гріх! Васі посадила ще біогрілку – Білочку Старшу. У домі холодно, проте безпечно. А тут оголосили карантин у школі. Три тижні. Я щодня приходила годувати та обробляти рани. Рани загоювалися. Гній витягнув кульки від повітряної рушниці. Якась потвора добре відпочила на дачі. Як потім виявилося, пораненого кота бачили ті, хто там живе. Жоден з них не захотів дати йому притулок, хоча б тимчасово. Навіщо? Котів багато!

Він тоді заліз у хатку, перележати. Мабуть, там були рештки їжі. Так лежав декілька днів, поки я не прийшла. Після того кіт змінився. Я не знаю, чи довіряє він мені зараз. Але три тижні Вася виходив із дому до туалету, посидіти на ґанку, погрітися на зимовому сонці. Відверто, якщо б рани були ще важчі, я б його забрала до себе. Кіт одужав. Живе у нас на дачі. Його можна гладити, брати на ручки. Але він потребує нормального дому. Наступна зима може бути іншою.

А Білочка Молодша цієї весни народила котеня. Копія Васі, яким він був колись – сірим, смугастим, красивим, ніжним. Ним опікуються усі – мати, бабуня, Вася та Чорниш. Коли мати їсть чи спочиває, малюка пильнує Чорниш. Він часто і грає з ним.

Так і живуть. Горою один за одного. Гріючи, захищаючи. Що з ними буде далі?

Юрчик.

Тепер він вражаючої краси кіт.

Його історію мені розповіла знов-таки моя колежанка Ніна. Врятований в селі після смерті своєї хазяйки. Жив на вулиці, харчувався тим, що знаходив. Мерз. Ніна дізналася про нього і поїхала, щоб забрати. У неї вдома є багато тварин. Але ще одна душа не завадила. Для Юрчика знайшлось місце вдома і миска з їжею. І місце в серці. Але Юрчик не забув свої поневіряння – він не виходить на вулицю категорично, хоча його дім – приватний будинок у затишному місці.

Інші коти.

Інші – це коти та кішки, переважно молоді, не старші за 2-3 роки. Вони різні, між собою особливо не контактують, але й не сваряться: рудий з білим, сірий у плямах та смугах (дуже схожий на Васю), чорно-білий пухнастик, попелясто-руда. Нам не довіряють. Лише зимовий голод та холоди змусили їх обережно їсти в нашій присутності. Часто вони можуть вихопити шматочок та відскочити в бік, щоб спокійно з’їсти. Я їх вперше побачила взимку. Навесні в мене було враження, що вони не просто збігались на мій голос із пустих сусідніх дач, а їх позавозили з міста. Усі худі, зашарпані. Але агресії – в жодного! Вони й тепер приходять, влітку, вже не ховаються, відкрито. Ми не розділяємо «своїх» та «чужих» котів. Усі вони – заручники людської байдужості.

Три собаки.

Три великі собаки зустрічали мене там, де закінчується асфальт і починається піщана дорога до дач. Усю зиму вони сиділи на роздоріжжі й чекали, хто буде йти. А далі вони починали вглядатися, чи можна попросити їжі? Вони уважно дивилися на руки, на пакети в руках, на обличчя, втягували ніздрями повітря. Світло-оріхові очі заглядали прямо в душу: з чим ти прийшов? А ти не образиш? А даси поїсти? Чи знову голодна ніч?

Собаки, знов-таки, не старі. Дорослі, але не поважного віку. Великі. Красиві. Перший – світло-рудий, кава з молоком. Його ніжний ніс потріскався від морозу. Але, як допоможеш, коли він не дає доторкнутися до себе? Так і ходив до кінця зими. Другий – рудий з білими плямами, лагідний, товариський. Я могла його навіть погладити, а він йшов та мене боком, випрошуючи ще чогось з’їсти. Третій – менший за розміром, волохатий, медового відтінку. У нього є застарілий перелом на передній лапі. Він шкутильгає на трьох. Він боязкий, тримається осторонь; їсть, коли поїли інші. Поївши, вони проводжали мене до дачі, а потім до асфальту. Там закінчувалася їхня територія.

****************************************************************

Ось такі історії. Жодна з них не видумана. Це маленька крихітка великої проблеми, ім’я якої – безпритульність тварин та людське зрадництво. Чи можна її вирішити? Так! Не швидко, але можливо. Не вбивати, не викидати, як сміття. Проводити стерилізацію та кастрацію тварин, а в ідеалі ще й прищеплювати. Шукати дім. Інколи таке трапляється, тварина знаходить родину. Навіть у моїй практиці є такі приклади – Алік, Аглая, Кася, Аліса, Лукас, Василина, Тимофій, Юрчик.

Мене втішає, що моя родина не одна на дачах. За вулицю від нас живе родина, яка собакам збудувала теплий сарайчик на зиму. Люба, молода жінка, теж постійно живе на дачі й годує собак і котів. Ми з нею й познайомилися, коли вона побачила, як я годую собак та сказала: «Я думала, що я одна така тут!» Військовий у відставці, Сан Санич, двічі на тиждень приходить підгодувати тварин.

Ось так і виживають тварини на дачах та вулиці. Безпритульні? Безхатченки? І так. І ні. Їхній дім – дача, вулиця, з усіма принадами та небезпеками, злими, байдужими та чуйними людьми. І все ж, у таких тварин є маленький шанс. Крихітний. Але є.

Замість післямови.

Я переказую реальну історію, не називаючи місто.

Зима, грудень. Спальний квартал. Одинадцята ночі. Дівчина телефонує ветеринару, просить терміново приїхати: «Будь ласка, я не можу до ранку. Дуже багато крові, йому боляче. Я не знаю, що буде далі! Будь ласка!» Лікар погодилася приїхати. У дівчини загіпсована ліва рука, на правій глибокі порізи. Вона сидить на підлозі в холі біля великої біло-плямистої собаки. Собака – дворняга, справжній велетень. По білій вовні на спині розтікаються червоні плями, цівками стікають на підлогу, утворюють калюжі.

Взимку світає пізно. Крізь важкі снігові хмари піднімається рожеве сонце. Нарешті закінчили зашивати рани. Уже за кавою лікар перепитала, що сталося? Дівчина з гіпсом розповіла, що її банально пограбували. Волоцюги спокусилися сумочкою та гаманцем, в якому було тридцять п’ять гривень. Коли дівчина відмовилася віддати речі, вони порізали їй руку та штовхнули на купу битої цегли. Поряд є магазин. Були і люди. І ніхто нічого не бачив! Захищати став вуличний пес, якого дівчина годувала. Він їв курячі лапи, хліб та запитально дивився їй в очі. Саме він втрутився, за що отримав глибокі порізи. А дівчина після травмопункту заходилася його шукати. Ледве знайшла на снігу біля гаражів. Знайшла по слідах крові та забрала додому. Тепер він – Макс. Макс знайшов дім. Вони будуть одужувати разом.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: