Об’єктивні передумови закріплення даного методу одержання інформації в національному і зарубіжному законодавстві

Історично першим приладом, що передавав електричні сигнали, став телеграф, винахід якого прийшовся на 1838 рік. В 1875 році винахідник Александер Белл, працюючи над удосконаленням телеграфу, винайшов електроакустичний пристрій для перетворення електричних коливань в звукові, що отримав назву телефон – від грецького tele (далеко) і phone (звук). Перша телефонна станція, що поєднувала 28 номерів була відкрита вже в 1878 році. Так наприкінці 70-х років ХІХ століття з’являється новий вид передачі інформації.

З моменту свого виникнення, телефонний зв’язок почав активно використовуватися не тільки законослухняними громадянами, але й злочинцями. Телефон дозволив їм скоріше домовлятися про злочини, що готувалися, обговорювати обставини та деталі приховування вже вчинених злочинів, оперативно зв’язуватися зі злочинними елементами, що проживали в сусідніх регіонах і таким чином значно розширив їх можливості по здійсненню протиправної діяльності.

Відносно історії виникнення перших пристроїв, які використовувалися для прослуховування та їх перших винахідників, важко знайти достовірну інформацію. Обумовлюється це специфікою цієї діяльності, що носить негласний характер. На думку О.В. Шахматова та С.І. Захарцева першою згадкою про прослуховування телефонних розмов є перехоплення в 1886 р. Конгресом США телефонного повідомлення чайної компанії „Атлантік і Пасіфік”. Дана дія була засуджена громадськістю як така, що порушує права і свободи людини. На цей період часу припадають відомості про застосування прослуховування телефонних розмов поліцією. Так, починаючи з 1885 року поліція міста Нью-Йорка активно прослуховувала телефонні переговори адвокатів, лікарів, священнослужителів, напевно для виявлення конфіденційної інформації, що мала значення для слідства. Але прослуховування телефонних розмов використовувалось не тільки для викриття злочинців поліцією. Його все активніше починають використовувати інші організації для з’ясування намірів своїх супротивників у конкурентній боротьбі. Про дійсні розміри цього явища можемо судити лише за тими фактами, що були виявлені та стали надбанням громадськості. Так, у 1899 році газета Сан-Франциско „Ікземенер” прослуховувала телефонні переговори свого суперника – газети „Сан-Франциско Холл” з метою викрадення сенсаційного матеріалу [70, с. 36-38].

В царській Росії також одночасно з появою нового виду зв’язку виникла ідея використання технічних засобів для таємного прослуховування телефонних переговорів, особливо в сфері політики, дипломатії й військової справи. Оскільки були відсутні технічні засоби, що дозволяли б реалізувати цю ідею, то до кожної телефонної станції була прикомандирована особа, в обов’язки якої входило час від часу піднімати слухавку і слухати розмови [49, с. 11].

По мірі розвитку науково-технічного прогресу з’являються і поступово удосконалюються технічні засоби для прослуховування. Вони починають застосовуватися насамперед у роботі розвідувальних служб і поліції. Директор Департаменту поліції Росії С.П. Білецький безпосередньо пропагував і запроваджував наукові методи для боротьби зі злочинністю. Для цього він спеціально відрядив за кордон чиновників, які вивчали нововведення поліцейської справи. Цим було покладено початок використання технічних засобів прослуховування розмов по телефону у виявленні злочинів та викритті злочинців. За його ініціативою до Росії із-за кордону були поставлені кілька апаратів для підслуховування. З часом вони були встановлені поліцією в приміщенні більшовицької фракції [52, с. 337].

В часи Української Центральної Ради голова Українського Військового Комітету С. Петлюра створив державний орган зі спеціальними функціями, який повинен був протистояти загрозам державності України – Краєвий орган з питань охорони революції, до повноважень якого серед інших входив контроль за засобами зв’язку та іншими комунікаціями.

Пізніше, за доби Директорії УНР у серпні 1919 р. з’явилося „Положення про контррозвідку в Діючій Армії УНР”, яке визначало й головні обов’язки армійської спецслужби, до яких відносилося „використання технічних засобів збирання інформації (перехоплення телефонно-телеграфних розмов)” [58, с. 98-99, 127].

У той же час особлива увага приділялася також і захисту власної інформації, що передавалася засобами зв’язку від перехоплень. Так, в Одесі вже в 1917 році Розшукові органи забезпечувалися надійними засобами зв’язку: Одеське управління мало власну центральну телефонну станцію, яка користувалася „на особливих умовах” дротами Одеської спілки телефонів, але номери жандармерії, для запобігання можливого прослуховування переговорів, в комутатор Головної станції спілки не були включені. Контррозвідники також мали приділяти особливу увагу пошуку й знешкодженню технічних засобів розвідки і зв’язку ворога – таємних радіо- і телеграфних апаратів, пристроїв для підключення в мережу зв’язку українських військ [58, с. 130; 201, с. 169].

Після Жовтневої революції новий уряд особливе значення надавав контролю за телефонним і телеграфним зв’язком. В грудні 1918 р. було затверджене положення про військову цензуру, яким був введений контроль над всією друкованою продукцією, радіо, телеграфом, телефоном, і особливо над міжміськими телефонними переговорами.

Д. Левонський в своїй праці-хроніці приводить розмову одного з керівників Особливого відділу ВЧК з комісаром зв’язківців Кронштадтської військово-морської фортеці К. Рянні. У розмові, що мала місце 13 червня 1919 року під час кронштадтського заколоту, чекіст цікавиться в Рянні змістом телефонних переговорів моряків – офіцерів кронштадтського гарнізону. Рянні, який здійснював прослуховування телефонних переговорів, надав інформацію про зміст відповідних розмов. При цьому, за поясненнями Рянні, при прослуховуванні він користувався паралельним телефоном, що був встановлений ще за царського коменданта адмірала Віріні. Цей паралельний телефон, за словами Рянні, який відносно довго працював на вказаному об’єкті зв’язку, „в свое время весьма пригодился жандармам и контрразведкам” [35, с. 51-55]. Отже жандармерія і контррозвідка царської Росії вже на початку ХХ століття, буквально з моменту появи в Росії перших телефонних мереж зв’язку, активно використовували прослуховування телефонних розмов. Без сумніву, такі “паралельні телефони” були поставлені не тільки в Кронштадтському гарнізоні. Очевидно також, що прослуховування телефонних переговорів почали використовувати і співробітники ВЧК.

У травні 1921 р. при ВЧК був створений 8-й спеціальний технічний відділ. До його компетенції поряд з охороною таємності й державних таємниць входило прослуховування переговорів посольств та інших важливих установ. Для вирішення цього завдання в зазначеному відділі було створене спеціальне приміщення, де був зосереджений пункт, з якого здійснювали прослуховування. У повітах і губерніях виникли „трійки по держінформації” із представників партійних і чекістських органів, які займалися контролем телеграфних і телефонних переговорів. Усі дані, на які зверталася увага контролюючих органів, направлялися у відповідні відділи ОДПУ (Об’єднане державне політичне управління при Раді Народних Комісарів СРСР).

В подальшому система тотального збору політичної інформації шляхом контролю телефонних й інших переговорів розширювалася. У зв’язку із цим наказом НКВС СРСР від 29 грудня 1939 р. було затверджено, що всі без винятку міжнародні телефонні розмови як співробітників іноземних посольств, так і іноземних кореспондентів повинні братися на контроль шляхом звукозапису й стенографування. У грудні 1940 р. заступником наркома внутрішніх справ СРСР була затверджена інструкція з контролю й запису переговорів у різних приміщеннях. Даний контроль надалі йменувався умовною позначкою - літерою „Н” [10, с. 6].

За згадками П.Є. Судоплатова, в 1942 році Сталін наказав Богдану Кобулову, заміснику Берії, встановити прослуховуючу апаратуру в квартирах маршалів Ворошилова, Будьонного і Жукова. У 1950 році до цього списку були додані імена Молотова і Мікояна. Існували грандіозні плани щодо таємного прослуховування всіх телефонних переговорів у керівництві ЦК [57, с. 383].

Як бачимо, контроль телефонних переговорів здебільшого здійснювався в сфері державної безпеки та нагляду за політичними діячами. Тому подальший розвиток системи контролю й запису телефонних та інших переговорів у СРСР пов’язаний з віднесенням у 1973 р. даного заходу винятково до компетенції КДБ. Питання щодо санкціонування прослуховування переговорів громадян (за винятком певного рівня номенклатури) вирішувалися особисто керівниками органів держбезпеки. Нормативні акти, що регламентували проведення цих заходів у інтересах органів внутрішніх справ, підписувалися спільно керівниками МВС й 12-го відділу КДБ, однак їх зміст, по суті, визначався органами держбезпеки. А саме здійснення прослуховування мало місце в діяльності як спецслужб, так і органів внутрішніх справ.

Незважаючи на поширену практику прослуховування телефонних переговорів органами, що здійснювали оперативно-розшукову діяльність, на законодавчому рівні питання використання техніки аудіозапису із зазначеною метою залишалося неврегульованим. З моменту появи прослуховування телефонних розмов ця діяльність носила суто закритий характер, складала державну таємницю і регламентувалася тільки внутрішньовідомчими нормативними актами, що поновлювалися за необхідністю. Більше того, навіть у діяльності правоохоронних органів використання оперативно-технічних засобів, пов’язаних з прослуховуванням телефонних переговорів, було законспіровано. Неухильно виконувалися жорсткі режимні правила проведення цих заходів.

У зв’язку з вищевикладеним, результати прослуховування телефонних розмов не можна було використовувати в доказуванні, що мало негативний характер для розслідування злочинів. Вказані обставини спонукали науковців і практиків вирішувати питання легалізації результатів прослуховування телефонних переговорів, перетворення одержаної у такий спосіб інформації в докази у кримінальних справах. Це зумовлювало необхідність законодавчої регламентації прослуховування і запису телефонних переговорів. Як вже зазначалося, вперше на законодавчому рівні проведення контролю й запису переговорів в якості слідчої дії було закріплено 12 червня 1990 р. Верховною Радою СРСР, яка внесла зміни й доповнення в загальносоюзний закон - Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік. Ст.29 Основ покладала на органи дізнання вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів, у тому числі з використанням відеозапису, кінофотозйомки і звукозапису, з метою виявлення ознак злочину та осіб, які його вчинили, виявлення фактичних даних, які може бути використано як докази у кримінальній справі після їх перевірки відповідно до кримінально-процесуального законодавства.

Крім того, в Основи кримінального судочинства була введена ст. 35-1, відповідно до якої допускалося прослуховування телефонних та інших переговорів. Цією нормою передбачалося, що прослуховування переговорів:

1) може провадитись по порушених кримінальних справах за постановою органу дізнання чи слідчого з санкції прокурора або за ухвалою суду;

2) застосовується при наявності достатніх підстав вважати, що в результаті прослуховування буде одержано відомості, які матимуть істотне значення для справи;

3) не може тривати більше шести місяців;

4) проводиться відносно підозрюваного, обвинуваченого чи інших причетних до злочину осіб, а при наявності загрози вчинення насильства, вимагательства чи інших протиправних діях щодо потерпілого або свідка за заявою цих осіб або за їхньою згодою – і їх переговорів [48, с. 27].

Цим законом було також встановлено, що після проведеного прослуховування і звукозапису складається протокол з коротким викладенням фонограми переговорів, що мають відношення до справи. Фонограма додається до справи.

Також Постановою Верховної ради СРСР рекомендувалося Верховним Радам союзних республік привести кримінально-процесуальне законодавство у відповідність з названим Законом, визначити порядок прослуховування і звукозапису телефонних і інших переговорів і встановити відповідальність, включаючи кримінальну, за його порушення.

Незабаром після внесення доповнень в Основи кримінального судочинства були розроблені „Рекомендації по застосуванню засобів відео-, звукозапису, кінофотоапаратури, телефонного зв’язку і використанню отриманих результатів при розкритті і розслідуванні злочинів”, затверджені 30 липня 1990 року заступниками керівників п’яти відомств СРСР, а саме: Міністерства внутрішніх справ, КДБ, Верховного Суду, Генеральної прокуратури і Міністерства юстиції.

З метою формування єдиної правозастосовної практики при впровадженні в роботу по розкриттю і розслідуванню злочинів нових методів і науково-технічних засобів „Рекомендації…”, підготовлені у відповідності зі ст.29 і 35-1 Основ кримінального судочинства, були відправлені у всі названі відомства для використання в практичній діяльності. На думку укладачів, рекомендації розраховані на практичних співробітників слідчих і оперативних підрозділів органів внутрішніх справ. Їх реалізація дозволяє отримати доказову інформацію, основану на об’єктивному матеріалі, і, відповідно, розширює можливості органів внутрішніх справ в розкритті і розслідуванні злочинів, охороні прав і законних інтересів громадян. Необхідно зазначити також, що даний відомчий акт, звичайно, не міг заповнити прогалини кримінально-процесуального законодавства, однак його практичне значення було суттєвим. Рекомендації заповнили на певний період прогалину в законодавстві про оперативно-розшукову діяльність. Співробітники оперативно-розшукових служб, слідчі, прокурори і судді впевнилися на практиці, що дія відомчого акту, що має відкритий характер, не тільки не відбивається негативно на розкритті і розслідуванні злочинів, а навпаки, сприяє результативності цієї діяльності, а також розшуку осіб, що переховуються. В той же час не були чітко визначені предмет і межі прокурорського нагляду, перетворення результатів проведених оперативно-розшукових заходів у докази у кримінальних справах [2, с. 10].

На практиці використання результатів оперативно-розшукової діяльності мало місце й до прийняття змін і доповнень до Основ. Результати фотозйомки або звукозапису могли пред’являтися під час різних слідчих дій і заходів дослідчої перевірки: одержання пояснень, допитів, очних ставок й ін. Однак у матеріалах кримінальної справи звичайно не фігурували ні фотографії, ні звукозапис розмови, які були пред’явлені підозрюваній особі (крім випадків, якщо зазначені матеріали були отримані в ході проведення слідчих дій). Більш того, у самому тексті пояснень або протоколів допитів також не згадувалося ні про фотографії, ні про звукозапис.

Тут, звичайно, вбачаємо порушення діючого на той час законодавства, оскільки використання результатів оперативно-розшукової діяльності в кримінальному процесі на той час нічим не фіксувалося. Варто зазначити, що результативне та ефективне проведення слідчих дій передбачає необхідність комплексного використання оперативно-розшукової та доказової інформації, яка є у справі. А фіксація у процесуальних документах всіх процесуальних дій і рішень є обов’язковим і невід’ємним елементом кримінально-процесуальної діяльності, тобто хід і результати проведення будь-якої слідчої дії фіксуються у протоколі її проведення (ст. ст.84-88 КПК України).

18 лютого 1992 року був прийнятий Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність”, що визначав порядок здійснення зняття інформації з каналів зв’язку як оперативно-розшукового заходу. Даний закон (зі змінами й доповненнями) визначає завдання оперативно-розшукової діяльності (ст.1), підрозділи, які її здійснюють (ст. 5) та підстави для її проведення (ст. 6). Відповідно до ст.8 закону підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, надається право „знімати інформацію з каналів зв’язку і використовувати інші технічні засоби для одержання інформації”.

Крім Закону про ОРД про прослуховування телефонів згадується також у ст.15 Закону „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” від 30 червня 1993 року. Відповідно до цієї статті фактичні дані, отримані й зафіксовані співробітниками спеціальних підрозділів з використанням технічних засобів, могли бути використані як докази в судочинстві, однак, оскільки кримінально-процесуальне законодавство на той час не регламентувало використання відомостей, отриманих у такий спосіб як докази, ця норма працювати не могла.

В Законі від 12 червня 1990 р. „Про внесення змін і доповнень до Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік” зазначалося, що він був прийнятий на підставі ст.54-57 Конституції СРСР. Однак, аналіз положень ст. ст.29, 35-1 свідчить, що вони суперечили вимогам статті 56 Конституції СРСР 1977 р., яка проголошувала: „Особисте життя громадян, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень охороняються Законом”, і не містила жодних винятків з даного положення [22, с. 42]. Так само в явному протиріччі з приведеною вище статтею чинної на той час Конституції СРСР були і зазначені вище ст.8 Закону України „Про ОРД” і ст.15 Закону України „Про організаційно-правові

Отже досить тривалий час зняття інформації з каналів зв’язку проводилося тільки як оперативно-розшуковий захід, результати мали лише орієнтуючий характер. І як вже зазначалося, 12 вересня 2012 набрав чинності новий КПК Відповідно до якого стаття Стаття 263. Зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж і Стаття 264. Зняття інформації з електронних інформаційних систем КПК України. Цим була створена законодавча основа для застосування цього методу одержання інформації в якості слідчої дії в кримінальному судочинстві.

Отже спочатку зняття інформації з каналів зв’язку регламентувалося і регулювалося в основному відомчими актами, які мали закритий характер і доступ до яких був обмежений. Згодом як оперативно-розшуковий захід зняття інформації з каналів зв’язку отримало закріплення на законодавчому рівні: в Законах України „Про оперативно-розшукову діяльність” 1992 року та „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” 1993 року, і у 2012 році – в Кримінально-процесуальному кодексі України в якості слідчої дії. Отже, останнім часом в Україні спостерігається тенденція, коли заходи, що обмежують права і свободи людини і громадянина знаходять закріплення в законах з встановленням прокурорського нагляду та судового контролю за їх реалізацією.

Це співпадає з позицією Європейського Суду з прав людини, який в останній третині ХХ століття зайнявся розробкою критеріїв для проведення законного і обґрунтованого прослуховування (справа Класса та ін. проти ФРН в 1978 р.; справа Малоуна проти Об’єднаного Королівства в 1984 р.; справа Ювіга проти Франції, справа Креслена також проти Франції в 1992 р. та ін.). Європейські держави прагнуть привести своє національне законодавство у відповідність з вже розробленими Європейським судом з прав людини критеріями обґрунтованості і законності здійснення даного заходу.

У зв’язку з цим представляється цікавим досвід законодавця Німеччини, оскільки це єдина держава, діючі норми якої про проведення подібних заходів були схвалені Європейським судом з прав людини [45, с. 16].

Варто зазначити, що в зарубіжних країнах прослуховування переговорів досить давно стало важливим засобом боротьби зі злочинністю, причому існує тенденція розширення його застосування. В США (за даними ФБР) тільки за одне п’ятиріччя в результаті прослуховування переговорів вдалося домогтися засудження більше 7 тисяч членів злочинних угрупувань. Широко застосовується прослуховування переговорів в Австрії, Німеччині, Великобританії [3, с. 163].

На відміну від українського, в німецькому законодавстві від початку намагалися закріпити обмеження конституційних прав не у відомчих актах, а на законодавчому рівні. Стаття 10 Основного Закону Німеччини (Конституція Німеччини називається Основним Законом, тому надалі використовується даний термін) гарантувала абсолютну недоторканість телефонних розмов і поштових відправлень. Служби безпеки і органи кримінального розслідування не мали законних підстав для прослуховування телефонних розмов.

24 червня 1968 року у зв’язку з поширенням тероризму, Бундестаг прийняв поправку до ст.10 Основного Закону про обмеження таємниці листування, поштової і телекомунікаційної таємниці. У зв’язку з цим нововведенням, був створений Комітет G-10 – вища наглядова комісія, що забезпечувала дотримання норм Конституції і відповідного закону під час таємного перехоплення інформації. У відповідності з вимогами цієї поправки, 13 серпня 1968 р. був прийнятий закон, що описує правила, яких має дотримуватися влада при встановленні прослуховування телефонних розмов і перехопленні поштових відправлень „Про обмеження таємниці листування, поштової й телекомунікаційної таємниці”.

В основному за німецьким законодавством прослуховування телефонних розмов застосовується як слідча дія. З 1969 р. прослуховування і запис телефонних розмов були введені в Кримінально-процесуальний кодекс Німеччини. В подальшому при прийнятті відповідних законів, лише розширювався перелік злочинів, для розкриття чи запобігання яких застосовується прослуховування. Але якісних змін у КПК Німеччини відносно прослуховування телефонних розмов внесено не було.

В США, як правило, застосування спеціальної техніки набувало законного підґрунтя, коли використовувалося правоохоронними органами, органами безпеки і розвідки за постановою суду і в питаннях національної безпеки. Але за загальним правилом суди не схвалювали отримання доказів з використанням техніки підслуховування, розглядали це як втручання в особисте життя і проголошували поза закону. Початком формування законодавства з цього питання слід вважати правила, що затверджені Федеральною комісією по зв’язку, які допустили контроль радіозв’язку, але не дозволили розголошення інформації, яка стала відомою та використання її з корисливою метою.

Подальше удосконалення законодавства було пов’язано з необхідністю посилення боротьби з організованою злочинністю. В 1928 році схвалюють доцільність судового контролю над прослуховуванням телефонних переговорів. З часом, у 1934 р. цей порядок було спрощено і контроль над прослуховуванням переговорів передано від судових органів до спеціально створеного органу юстиції. Подальше врегулювання прослуховування переговорів пов’язано з діяльністю відомого шефа ФБР Дж. Едгара Гувера, на клопотання якого у 1940 році на федеральному рівні було дозволено проведення спеціальних технічних заходів. Але результати таких заходів, як і раніше, не визнавалися судовими доказами у кримінальній справі. Легалізації використання інформації звукозапису сприяли рішення апеляційних судів штатів (з 1938 по 1966 рр.), які неодноразово визнавали матеріали перехопленого прослуховування як докази і зобов’язували зберігати аудіо запис в обвинувальній справі. Паралельно з цим формувалося законодавство штатів. Ними приймалися різноманітні нормативні акти, які дозволяли прослуховування телефонних розмов. Судові органи штатів видавали дозволи на прослуховування телефонних розмов, а різноманітні комітети Конгресу продовжували слухати їх записи під час розгляду справ. Слід зазначити, що в окремих випадках прослуховування здійснювали приватні детективи у відповідності до законів штатів. Усе це відбувалося у той час, коли Верховний Суд США визнавав застосування технічних засобів незаконним втручанням в приватне життя.

У 2012 році весь світ сколихнула новина про те,що американські служби прослуховують громадян США Едвардом Сноуденом, колишнім працівником ЦРУ та АНБ США.якому на даний час пред явлено звинувачення у шпигунстві та крадіжці держвласності,були пред явлені документи, які засвідчили стеження американських спецслужб за дипломатичними установами, за офісами Європейського союзу та ООН.

Станом на травень 2013 року Сноуден працював по контракту для Агенства національної безпеки на Гавайських островах, займався адмініструванням комп'ютерних систем відомства. За власним визнанням, був задоволений власним життям, його платня у АНБ становила більш ніж 200 000 доларів, але він не поділяв практику прослуховування громадян США і почав збирати докази. У якості співпрацівника АНБ мав доступ до секретних документів, зокрема розвідувальної програми PRISM, яка займалася прослуховуванням та збором даних про громадян США.

Едвард Сноуден завантажив тисячі секретних документів за допомогою найпростіших загальнодоступних програм.^[2] За даними пізнішого розслідування, завантаження проводилося автоматично протягом робочого дня і мало бути легко помічено й припинено. Це неймовірно, тому що місія Агентства національної безпеки (документи якого оприлюднив Сноуден) включає захист країни від найбільш витончених кібератак. Розслідування також з'ясувало, що щонайменше одного разу Сноудену довелося пояснювати колегам з приводу своїх дій, але він знайшов вихід з цієї ситуації, заявивши, що як системний адміністратор відповідає за обслуговування мережі і при проведенні певних робіт перезберігає дані на інший сервер.

20 травня 2013 року Сноуден взяв відпустку з роботи і виїхав до Гонконгу, де передав журналістам газет Гардіан і Вашингтон пост дані про прослуховування громадян США, які він скопіював раніше. Власний вчинок Сноуден пояснив незгодою із практикою слідкування та прослуховування за громадянами США без видимих причин. В інтерв'ю британській газеті Дейлі Телеграф Сноуден повідомив^[3], що британське агентство електронної безпеки Government Communications Headquarters (GCHQ)(англ.)укр. переглядало безліч поштових скриньок в інтернеті і шпигувало за власними громадянами ще більше, ніж спецслужби США. GCHQ — спецслужба Великобританії, відповідальна за ведення радіоелектронної розвідки і за забезпечення захисту інформації органів уряду і армії. Вона була створена після Першої світової війни. За словами Сноудена, агентство активно моніторило міжнародний телефонний та інтернет-трафік, отримавши доступ до відповідних мереж. Загалом управління контролювало 200 кабелів, що дозволяло читати 600 мільйонів повідомлень щодня. Колишній співробітник ЦРУ додав, що навряд чи в даному факті є якийсь секрет, оскільки служба саме для цього і створювалася. Guardian пише, що в 2013 році обробкою даних займалися 300 аналітиків GCHQ. До даних служби мали доступ 850 тисяч співробітників Агентства з національної безпеки США та фахівців приватних компаній.

Публікація переданих Сноуденом в ЗМІ даних спровокувала гучний скандал як у США, так і за його межами. Керівництво спецслужб США, виправдовуючи існування програми стеження, заявило, що вона служила інтересам національної безпеки і допомогла запобігти численним злочинам. Американські спецслужби також підкреслили, що діяли у суворій відповідності до законів країни.

Після оприлюднення даних про шпигунську діяльність АНБ Сноуден заявив про бажання шукати притулку в Ісландії, або іншій країні, яка поділяє його політичні погляди. Провідні правозахисники США і світу, серед них засновник Вікілікс Джуліан Ассанж виступили з підтримкою «відважного вчинку» Сноудена. На вебсторінці Білого дому був започаткований збір підписів із проханням до Президента США звільнити Едварда Сноудена від кримінальної відповідальності за його вчинок. Тим часом, АНБ заявило про проведення службового розслідування діяльності Сноудена і ще не визначилося із звинуваченнями проти нього.^[4][5]

14 червня 2013 федеральний суд у Вірджинії заочно пред'явив Сноудену звинувачення, в числі яких шпигунство і крадіжка держвласності. Сполучені Штати направили Гонконгу запит на екстрадицію Едварда Сноудена. 23 червня 2013 Едвард Сноуден прибув до Москви з Гонконгу, і понад місяць перебував в транзитній зоні аеропорту «Шереметьєво», яку не міг покинути, бо його американський паспорт був анульований. Сноуден повідомив російських правозахисників, що хоче отримати політичний притулок в РФ і попросив їх про допомогу. 23 липня Федеральна міграційна служба РФ отримала його запит про тимчасовий притулок.

1 серпня 2013 Сноуден отримав тимчасовий притулок в Росії терміном на один рік, що дозволило йому покинути транзитну зону «Шереметьєво». Начальник управління ФМС(рос.)укр. Москви Ольга Кирилова повідомила, що він буде поселений за межами Москви. Місце перебування Сноудена не розкривається^[7][8][9].

1 листопада 2013 Сноуден через канцлера Німеччини Ангелу Меркель передав листа з проханням про помилування, в якому зокрема зазначено "Говорити правду — не злочин. Я впевнений, що за підтримки міжнародної спільноти, уряд США відмовиться від своєї шкідливої ​​діяльності". Проте Білий дім і голови комітетів з розвідувальної діяльності Конгресу США відкинули прохання про помилування Едварда Сноудена

Практика прослуховування телефонних розмов у Великобританії цікава тим, що в цій країні історично існувала королівська монополія на доставку пошти, так звана Королівська Прерогатива, отримана у спадок від стародавнього права Корони. Існував спеціальний чиновник, у чиї обов’язки входило виявляти і розкривати все, що могло б погрожувати державній безпеці. Ці повноваження ніколи не мали законодавчого підґрунтя, ніколи не пояснювалися їх правові джерела [45, с. 16]. В законах 1711, 1837, 1908 років, що регулювали доставку пошти, згадувалася практика арешту кореспонденції, але жоден з них не був правовою основою цієї діяльності, а лише мовчазно санкціонував її [34, с. 112]. Коли виник телефонний зв’язок, то практику поштових перехоплень просто переклали на нову сферу. Оскільки джерелом права на прослуховування телефонних переговорів за аналогією з арештом поштової кореспонденції також була проголошена Королівська Прерогатива, то у влади ніколи не виникала необхідність звітувати перед Парламентом Великобританії і суспільством про здійснення такого виду діяльності.

Без будь-якого юридичного обґрунтування перехоплення здійснювалося аж до 1937 року. Воно виконувалося поштовою установою на вимогу поліції чи служб безпеки без будь-якої міністерської санкції. У цьому полягала відмінність від перехоплення поштової кореспонденції, яке з 1663 р. санкціонувалося Державним Секретарем. Вважалося, що право телеграфних відділень прослуховувати телефонні переговори належить вже не Королівській Прерогативі, а праву будь-якої телефонної компанії управляти власними ресурсами, оскільки це було в межах закону, і звичайно не існувало заборони на прослуховування ні державою, ні будь-ким іншим. Це явне протиріччя між процедурою прослуховування і перехоплення поштової кореспонденції було виправлене Державним Секретарем, який постановив, що його владні повноваження повинні поширюватися також і на телефонні перехоплення. Записи телефонних розмов зберігалися у великій кількості, але ніколи не оприлюднювалися, також не оприлюднювалися ні критерії вибору телефонних розмов, ні тривалість перехоплення.

Чутки про прослуховування телефонних розмов як простих громадян, так і політичних діячів поширювалися протягом тривалого часу, але при відсутності достовірної інформації, суспільна стурбованість була не досить сильною, щоб хвилювати уряд. До того ж у 1947 році Міністр зі справ пошти Уілфред Палінг завірив члена парламенту сера Волдрона Смайтерса, що чиновникам поштового відділення забороняють прослуховувати розмови більше, ніж це необхідно для ефективного виконання їх обов’язків [34, с. 114-115].

Перші реальні ознаки суспільного занепокоєння з’явилися в 1952 році, коли в пресі була опублікована стаття про відвідування урядовою делегацією телефонної станції в містечку Беркшир, де велося прослуховування телефонних розмов поліцейським, який сидів поруч із телефоністкою з паралельним штепселем, або за допомогою приєднаного дроту, який йшов з розподільного щиту в секретні приміщення. Скандал змусив уряд зробити деякі коментарі. Було оприлюднено, що право прослуховувати телефонні переговори належало Державному секретарю, який здійснював це тільки при виняткових обставинах, що даний метод отримання інформації використовувався усіма урядами з моменту, як з’явився телефонний зв’язок в Англії.

Ще більший скандал сколихнув Англію в 1952 році, коли поліція прослуховувала розмови гангстера Біллі Хілла з адвокатом, а потім отримана інформація набула розголосу. І знову влада прокоментувала цей випадок наявністю виняткових обставин і необхідністю виявити тяжкий злочин, а також запевнила, що прослуховування телефонів ніколи не використовувалося для прослуховування конфіденційних розмов між обвинуваченим і його адвокатом.

В 1957 році світ побачив Доклад Біркетта, члена парламенту, Члена високого суду, який був на той час самим змістовним офіційним джерелом інформації про прослуховування телефонних переговорів в Англії, що встановлював процедуру отримання ордеру на прослуховування, яка значною мірою залишилася незмінною і в наш час.

В 60-ті роки кількість виданих ордерів на прослуховування збільшилася майже вдвічі, в порівнянні з 40-50-ми роками, однак занепокоєння Парламенту викликало лише прослуховування членів уряду та Парламенту.

1978 року розпочалася справа Малоун проти Королівства в Європейському Суді з прав людини, що тривала 5 років (Великобританія ратифікувала Угоду з прав людини ще у 1951 році). Малоун, чий телефон прослуховувався поліцією, подав позов до англійського суду і програв його з двох причин: закон не давав йому право на таємницю переговорів, а оскільки в Англії кожен волів робити що завгодно, то нічого не заважало поліцейському офіцерові прослуховувати телефонні переговори. Тоді Малоун звернувся до Європейського суду з прав людини.

Комісія Європейського суду у справі Малоуна постановила, що Великобританія порушує статтю 8 Конвенції по захисту прав і основних свобод людини, але її висновки не мали зобов’язуючої юридичної сили для Великобританії. Однак 1980 року уряд видав так звану Білу Книгу „Перехват Комунікацій у Великобританії”. І надалі протягом 1981-1984 рр. здійснювалися спроби впорядкувати законодавство, що регулювало б процес прослуховування, але всі поправки відхилялися Парламентом країни.

Отже, історичний досвід Великобританії цікавий тим, що отримана шляхом прослуховування інформація ніколи не використовувалася як докази проти осіб, чиї розмови прослуховувалися, а лише як допоміжна, орієнтуюча в розслідуванні справи. В результаті суди не винесли жодного вироку, щоб ґрунтувався на інформації, отриманій в результаті прослуховування телефонних розмов. Окрім того, оскільки англійське законодавство не визнавало права на таємницю переговорів, то й не було можливості оскаржити факт прослуховування телефону, навіть доведений самою особою.

По закінченню справи Малоун у 1984 році Європейський Суд постановив, що процедура прослуховування у Великобританії „не відповідала закону”, оскільки нормативною базою були урядові, а не парламентські нормативні акти, то Парламент Великобританії вирішив нічого не змінювати по суті, а дати законодавче закріплення старій процедурі. Так у 1985 році британський парламент прийняв Акт про прослуховування переговорів, що має чинність і сьогодні

Розглядаючи шлях закріплення зняття інформації з каналів зв’язку у законодавстві деяких європейський країн, можна зазначити, що до середини 60-х років ХХ ст. законодавчою основою для прослуховування було звичаєве право. Так, у Фінляндії, Швейцарії поліція могла здійснювати прослуховування і не піддаватися контролю. Загальною тенденцією є те, що лише після того, як Європейський суд з прав людини визнає чинне законодавство держави таким, що не відповідає ст.8 Конвенції із захисту прав і основних свобод особи, Парламенти приймають закони та підзаконні акти для приведення законодавчої бази країни у відповідність з вимогами Європейського суду.

Так, лише у 1995 році у Фінляндії був прийнятий Акт про поліцію, що дозволяє збирання інформації про особу, в тому числі прослуховування телефону як превентивного заходу, та Акт про примусові заходи, що дозволяє прослуховування телефону особи при підозрі її у вчиненні злочину. Згідно фінського законодавства рішення про прослуховування приймає Головний слідчий, а санкцію на проведення дає суд терміном на 1 місяць одноразово.

У 1979 році в Швейцарії був прийнятий Закон про нагляд за телекомунікаціями, що дозволяє прослуховування, коли вчинений тяжкий злочин чи потрібно йому запобігти. В 1983 році Федеральний Суд країни прийняв рішення про наступне обов’язкове інформування особи про прослуховування її телефонних переговорів.

У 1991 році французький парламент прийняв Закон про недоторканість кореспонденції, що передається засобами телекомунікацій. Закон дозволяє прослуховування при розслідуванні злочину, покаранням за який є ув’язнення на строк більше 2 років. Дозвіл на прослуховування дає суд строком не більше 4 місяців. Закон передбачає створення наглядового органу – Комісії з контролю за судовим прослуховуванням.

В Данії цей метод отримання інформації застосовується легально з 1972 року. У відповідності з чинним законодавством прослуховування за допомогою мікрофонів повинно проводитися з санкції прокурора. Для прослуховування телефонних переговорів така санкція не потрібна, але висуваються дві умови правомірності застосування технічних засобів перехоплення інформації: підозра у вчиненні тяжкого злочину і наявність вагомих підстав і впевненості в тому, що метод прослуховування допоможе розслідуванню. Очевидно, що подібні умови не можуть бути достатньою гарантією від невмотивованого втручання в приватне життя. Тим не менш, інформація, отримана в результаті прослуховування, може бути представлена до суду і використана для обґрунтування обвинувачення [25, с. 134].

Аналізуючи докладно кримінально-процесуальне законодавство України і Росії щодо проведення прослуховування як слідчої дії, а саме ст. 263 “Зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж” і ст. 264 “Зняття інформації з електронних інформаційних систем” і КПК РФ „Контроль і запис переговорів” відмічаємо, що:

- український законодавець дозволяє проведення даної слідчої дії тільки „якщо іншими способами одержати ці дані неможливо”, чого не міститься в КПК Росії;

- ст.186 КПК РФ містить більш широке коло осіб, чиї переговори можуть прослуховуватися, ніж у вітчизняному законодавстві, а саме: підозрюваного, обвинуваченого та інших осіб, а також при наявності погрози вчинення насильства, вимагання й інших злочинних дій відносно потерпілого, свідка чи їх близьких родичів, родичів, близьких осіб – за письмовою заявою даних осіб, а при її відсутності – на підставі судового рішення. В чинному Кримінально-процесуальному кодексі України та в проекті КПК 2005 року передбачається зняття лише інформації, якою обмінюються підозрюваний чи обвинувачений з іншими особами за допомогою засобів зв’язку;

- КПК Росії обмежує термін прослуховування до 6 місяців і передбачає закінчення проведення слідчої дії за постановою слідчого, якщо необхідність в ній відпадає, але не пізніше закінчення досудового слідства по даній кримінальній справі (п.5 ст. 186 КПК РФ). В Україні, як вже було нами розглянуто, дозволено проведення даної слідчої дії з метою запобігти злочину до порушення кримінальної справи, граничний термін її проведення в законі не встановлено. Зняття інформації з каналів зв’язку припиняється після закінчення терміну, встановленого для виконання постановою судді, а також коли у здійсненні цих заходів відпадає необхідність, при закритті кримінальної справи

- постанова про зняття інформації з каналів зв’язку виноситься в режимі, який забезпечує нерозголошення даних досудового слідства або оперативно-розшукової діяльності в російському варіанті про це не зазначено;

Підсумовуючи викладене, відмітимо, що ми розглянули передумови закріплення зняття інформації з каналів зв’язку в національному законодавстві, зазначили, що на законодавчому рівні дана діяльність тривалий час залишалася неврегульованою. Нами проаналізований шлях закріплення зняття інформації з каналів зв’язку від відомчих, закритих нормативних актів до Кримінально-процесуального кодексу України і низки Законів України.

Також розглянуто об’єктивні передумови і шлях закріплення даного методу одержання відомостей про злочин в США, Німеччині, Великобританії, Швейцарії, Фінляндії, Франції, Данії та Російській Федерації. Зроблений порівняльний аналіз чинного кримінально-процесуального законодавства України і Росії з даного питання.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: