Особливості документування зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж і формування судових доказів

Зняття інформації з каналів зв’язку, в числі інших слідчих дій, являється засобом формування судових доказів. В криміналістичній літературі проблемам доказування приділяється значна увага. Пізнавальна діяльність з розкриття злочинів здійснюється у двох формах: кримінально-процесуальній та оперативно-розшуковій. Внаслідок змін у характері злочинності, зростання рівня її організованості та професіоналізму, виникає об’єктивна необхідність у розробці адекватних засобів виявлення та викриття конкретних осіб, причетних до цього. Особливого значення дане питання набуває у зв’язку з завершенням роботи над проектом нового КПК України (реєстр. № 9700 2011 р.). Регулюванню порядку досудового розслідування присвячено третій розділ зазначеного документу. Глава 20 присвячена характеристиці "слідчих (розшукових) дій, а 21 "негласним слідчим (розшуковим) діям". Таким чином робиться наголос на розшуковий характер засобів формування судових доказів, які можуть бути як гласними, так і негласними.

Розшукову роботу слідчого неможливо уявити без систематичного і планомірного отримання інформації про розшукувані об’єкти. Для цього можуть застосовуватися різноманітні засоби і методи, що передбачені кримінально-процесуальним та оперативно-розшуковим законодавством. Важливе місце у цій системі належить методу одержання інформації з каналів зв’язку, якою обмінюються особи, що мають причетність до злочину. Зняття інформації з каналів зв’язку як метод одержання інформації, якою обмінюються особи, відомий людству з часу винаходу телефону - кінець 70-х років ХІХ століття. Першою згадкою про прослуховування телефонних розмов є перехоплення у 1886 році Конгресом США телеграфного повідомлення чайної компанії ’’Атлантік і Пасіфік”, яке отримало негативну реакцію з боку громадськості і розглядалося як втручання в громадянські права і свободи людини. Слід зазначити, що у подальшому зняття інформації з каналів зв’язку у розшуковій роботі використовувалось для розкриття тяжких, замаскованих злочинів. Порядок такої діяльності регулювався відомчими та міжвідомчими нормативними документами. Отримана у такий спосіб інформація не могла бути використана у кримінальному судочинстві для доказування по справі, але набувала широкого використання для висування версій і планування розслідування,

Практика виявлення і розкриття злочинів, що вчинялися тайними замаскованими способами вимагала розробки і застосування у кримінальному судочинстві нових засобів і методів формування судових доказів. Першим кроком у цьому напрямі можна вважати Закон СРСР від 12.06.1990 р., яким Основи кримінального судочинства Союзу РСР та союзних республік були доповнені статтею 35-1, що допускала прослуховування і звукозапис телефонних переговорів. Даною нормою визначалося, що прослуховування переговорів:
а) застосовується щодо переговорів підозрюваного, обвинуваченого або інших причетних до злочину осіб, а при загрозі насильством, вимагательстві та інших протиправних діях відносно потерпілого або свідка за їх заявою або згодою - і їхніх переговорів;

б) може проводитись лише після порушення кримінальної справи за постановою слідчого або органу дізнання з санкції прокурора або ухвали суду;
в) застосовується за наявності достатніх підстав вважати, що прослуховуванням будуть отримані відомості, які мають суттєве значення для справи;
г) не може тривати більше шести місяців.
Порядок прослуховування і звукозапису мав визначатися республіканським кримінально-процесуальним законодавством. Це є свідченням закріплення у кримінальному судочинстві нової слідчої дії, а не оперативно-розшукового заходу. Введення цієї слідчої дії до національних кримінально-процесуальних кодексів відклалося на тривалий час у зв’язку із розпадом СРСР.

18 лютого 1992 року прийнятий Закон України "Про оперативно- розшукову діяльність", стаття 8 якого надає оперативним підрозділам право "знімати інформацію з каналів зв’язку, застосовувати інші технічні засоби отримання інформації". Майже через десять років (21.06.2001р.) даний засіб отримання інформації з каналів зв’язку, але вже як слідчої дії, знаходить закріплення в КПК України у ст. 187 а у 2012 році Нового КПК у ст. 263

Як справедливо зазначає С.М. Стахівський, поняття доказів відноситься до числа фундаментальних категорій у кримінальному процесі, адже від правильного розуміння цього поняття залежить і напрям їх пошуку, і вміння використовувати в процесі встановлення істини [56, с. 139]. Докази у справі є результатом процесу доказування. В літературі немає єдиного визначення терміну „доказування”. Одна група вчених вважає, що доказування це тільки процесуальні дії слідчого, органу дізнання чи судової влади. Розумова діяльність як така не повинна входити до процесу доказування [32, с. 3; 61, с.41; 81, с. 29]. Як аргумент своєї позиції, вони відзначають те, що процесуальні дії чітко врегульовані кримінально-процесуальним законодавством, а розумова діяльність, тобто оцінка доказів, не регламентована кримінально-процесуальним законом. У зв’язку з цим дана група науковців пропонує виключити оцінку доказів із процесу доказування.

Зокрема, як пише С.В. Курильов, процес встановлення істини складається з двох моментів, які суттєво відрізняються один від одного як за характером, так і за юридичними наслідками: 1) процесуальне доказування; 2) оцінка доказів.

Оцінка доказів – самостійна процесуальна категорія, яка знаходиться поза межами доказування [29, с. 29].

Слід зазначити, що судові докази в правовому розумінні в природі не існують. Слідчий має справу зі слідами злочину, в процесі роботи з якими відбувається формування судових доказів. Важливе місце у цьому процесі належить документуванню В теорії доказів термін „документування” вживається в розділі “Докази і доказування” присвяченому процесу доказування, де зазначається, що законодавець приділив належну увагу засобам „документування процесуальної діяльності і збереження зібраних у справі доказів”, формулюється поняття доказування та визначаються його структурні елементи: збирання, фіксація (закріплення), перевірка і оцінка доказів

Процес доказування у кримінальному процесі є різновидом пізнання. Початковою формою пізнання є сприйняття наявних відомостей про певні обставини щодо певної події. В подальшому доказову інформацію одержують в результаті практичної діяльності дізнавача, слідчого, прокурора чи суду.

Зміст процесу доказування розкривається через його елементи. До них відносять: а) збирання (формування) доказів та їх процесуальних джерел; б) перевірку цих доказів і джерел; в) оцінку доказів та їх процесуальних джерел; г) прийняття процесуального рішення та його аргументацію (мотивацію).

Але доказування також являє собою одночасно пізнавальну і засвідчувальну діяльність. Розслідування, як і увесь процес встановлення істини у кримінальній справі, має дві сторони: по-перше, добувається інформація про обставини події, що розслідується. У цьому розумінні діяльність має пізнавальний характер; по-друге, встановлені обставини справи підтверджуються, документуються, засвідчуються у встановленій законом формі і у цьому розумінні діяльність має засвідчувальний характер.

Але окрім засвідчення фактів, документування інформації має за мету зафіксувати фактичні дані й уможливити користування ними в подальшому Фактичні дані - це не факти об'єктивної дійсності, а відомості про них, що утворюють зміст доказів, за допомогою яких встановлюються факти і обставини, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. "Фактичний" означає стан чого-небудь, який відповідає фактам, що відображають дійсність. (ст. 84 КПК) Причому важливим чинником у процесуальному розумінні документування інформації є процесуальна форма засвідчування та фіксації, що підтверджує поширене серед процесуалістів уявлення про фіксацію доказів як про їх процесуальне оформлення у встановленому законом порядку тобто надання їм законної форми. Документування процесу розслідування набуває особливого значення серед проблем, пов’язаних із закономірностями виявлення, дослідження та фіксації слідів злочину і формування на цій основі судових доказів. Основними завданнями документування є повнота та об’єктивність закріплення відомостей з метою можливості подальшого їх використання в доказуванні

Б.Є. Лук’янчиков вважає, що під документуванням процесу отримання інформації про обставини злочину і осіб, які його вчинили, слід розуміти систему передбачених законом дій щодо закріплення у визначених формах фактичних даних, які мають значення для вирішення справи, а також умов, засобів та способів їх виявлення і закріплення. Далі автор робить висновок про те, що:

а) документування - це система не будь-яких, а передбачених законом дій, фізична, а не розумова у чистому вигляді діяльність щодо запам’ятовування будь-яких явищ, подій, фактів, процесів;

б) до поняття документування входить відображення як самої інформації і її носіїв, так і тих дій, прийомів і засобів (процесуальної форми), які дозволили її виявити і отримати. Це буде сприяти оцінці такої інформації з точки зору її допустимості в процесі формування судових доказів;

в) об’єктом документування є інформація, на підставі якої у визначеному законом порядку уповноважені органи встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка його вчинила та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ст.65 КПК України);

г) метою документування є збереження відомостей (інформації), які містяться у сформованих доказах для учасників процесу і, у першу чергу, для слідчого і суду [31, с. 170].

Зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж – це складна слідча дія. Тому документування здійснюється в два етапи: 1) технічним виконавцем і 2) слідчим під час дослідження інформації, знятої з каналів зв’язку. Діяльність слідчого із документування і оформлення результатів зняття інформації з каналів зв’язку Кримінально-процесуальним законом регламентована, на нашу думку, недостатньо. В частині 1 ст.265 КПК України лише зазначено, що при виявленні в інформації, знятої з каналів зв’язку даних, що мають доказове значення, в протоколі відтворюється відповідна частина запису, після чого слідчий своєю постановою визнає носій знятої інформації доказом і приєднує його до справи.

Як було зазначено, перший етап документування даної слідчої дії відображає дії з технічного документування розмов та іншої інформації, що передається каналами зв’язку Ч.1 ст.265 зазначає, що „слідчий прослуховує чи іншим відповідним способом вивчає зміст знятої інформації”. Тобто законодавець не встановлює звукозапис як єдиний спосіб фіксації інформації, знятої з каналів зв’язку. На нашу думку, така ситуація склалася через те, що до технічних каналів зв’язку належать не тільки телефонний зв’язок (провідна телефонна мережа), телефонний мобільний зв’язок, але і зв’язок за допомогою комп’ютерної техніки тощо. Отже „слідчий прослуховує”, якщо каналами зв’язку були телефонні засоби спілкування або ж „іншим відповідним способом вивчає зміст знятої інформації” - наприклад, якщо це електронна пошта

Але разом з тим, при виявленні в інформації даних, що мають доказове значення, слідчий визнає носій знятої інформації доказом і приєднує його до справи. За загальним правилом, однією з вимог, яким повинні відповідати докази у кримінальному судочинстві є достовірність. Напевно на теперішній час лише звукозапис знятої з каналів зв’язку інформації може містити відомості не тільки про зміст розмови, але й дати можливість провести ідентифікацію особи, з каналів зв’язку якої знімалася інформація, за голосом та мовою на фонограмі, ідентифікацію звукового середовища, в якому знаходилася особа, виключити чи встановити факт монтажу та ін. Лише фонограма звукозапису може бути всебічно досліджена, в тому числі експертами для виключення будь-яких сумнівів в її достовірності.

Питання про те, якими процесуальними документами повинно оформлятися дослідження інформації, знятої з каналів зв’язку не вирішується однозначно ні законодавством, ні практиками, ст. 265КПК лише містить вказівку на те, що слідчий „складає протокол”. Визначення протоколу дається в юридичному словнику: “Протокол слідчої дії – документ, який склав слідчий, орган дізнання за належною формою про проведення певних слідчих дій, їхній зміст і наслідки” [71, с. 558].

Таким чином, в протоколах слідчих і судових дій які виступають процесуальними джерелами доказів, міститься доказова інформація безпосередньо сприйнята слідчим чи суддею і описана ними у протоколі відповідної слідчої чи судової дії. Тому С.М. Стахівський вважає логічним дати визначення цих протоколів в такій редакції: “Протоколи слідчих і судових дій – це письмові акти, в яких слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор та суд в установленому законом порядку, на підставі безпосереднього сприйняття і спостереження зафіксували відомості про факти, що мають значення для справи” [56, с. 275].

Редакція ст. 265 КПК України, не вказує, який саме протокол повинен складатися: „Протокол зняття інформації з каналів зв’язку”, „Протокол дослідження інформації, знятої з каналів зв’язку” чи інші

Як правило, складання вступної частини складнощів не викликає. В ній зазначається дата і місце проведення огляду, перелічуються всі особи, що беруть участь у огляді, з відміткою про те, що їм роз’яснені їх права і обов’язки, а також зазначається про попередження, у встановленому законом порядку, про відповідальність за розголошення відомостей, що стануть їм відомими і відібрання в них відповідної підписки. Крім того, зазначаються норми кримінально-процесуального законодавства, що регламентують порядок проведення огляду, зазначається носій знятої з каналів зв’язку інформації, перелік науково-технічних засобів, які використовуються в процесі дослідження знятої інформації та їх технічні характеристики. Описова частина протоколу починається детальним описом упаковки, характерних ознак носія інформації.

При складанні протоколу дослідження інформації, знятої з каналів зв’язку, а саме при безпосередньому відтворенні слідчим відповідної частини запису, слідчий стикається з необхідністю перетворення усного мовлення в письмову мову документа (оскільки, як ми визначили вище, при провадженні зняття інформації з каналів зв’язку саме звукозапис є оптимальним способом фіксації інформації). Писемне мовлення об’єктивно позбавлене певних характеристик голосу людини (тоновий діапазон, сила, тембр, вібратор), а отже й інтонації, емоційного навантаження, що в сукупності складає індивідуальність мови особи, певним чином характеризує її ставлення до вимовленого. Перетворившись у письмовий „еквівалент”, усне повідомлення втрачає більшу частину з об’єму інформації, яку воно містило.

Також при складанні протоколу, слідчий повинен дотримуватися певних вимог і встановлених законодавством правил. Протокол є документом з низьким ступенем стандартизації, що передбачає відносно вільний вибір способу викладення даних. Але разом з тим він має бути складеним відповідно до встановленої форми, бути бездоганно відредагованим та оформленим. Такі вимоги зумовлені тим, що через нього відбувається спілкування особи, яка його склала з уявним читачем, яким згодом може бути суддя, який розглядає справу, інші особи. Звідси – необхідність у логічній виразності тексту, ретельному підборі мовних засобів тощо.

В. Богунов зазначає, що у випадку застосування звукозапису при проведенні допиту необхідність у дослівній фіксації показань особи у протоколі відсутня. У такому випадку завдання протоколу зводяться до посвідчення факту та умов проведення певної дії, викладення суті показань допитуваного для зручності подальшого використання отриманих відомостей [7, с. 112].

В заключній частині протоколу вказується час звучання всього запису, яким чином носій інформації опечатаний, які посвідчуючи надписи зроблені, які заяви зроблені учасниками огляду. Тут же вказується, що всі учасники ознайомлені з протоколом, підписами засвідчується правильність даних, які в ньому викладені.

Не дивлячись на те, що чинне кримінально-процесуальне законодавство регламентує, що носій знятої інформації визнається доказом і приєднується до справи, аналіз останніх публікацій, щодо зняття інформації з каналів зв’язку, показує що правове значення отриманої таким способом інформації визначається науковцями по різному.

У випадку, коли в процесі слідчої дії здійснюється звукозапис або виготовляються інші матеріальні об’єкти, вони виступають додатками до протоколу слідчої дії. Наявність таких додатків дозволяє перевірити повноту і точність записів у протоколі шляхом зіставлення. Іншими словами деякі відомості про факти фіксуються не одним, а двома чи навіть трьома способами: протоколювання, звуко- чи відеозапис, фотознімок, схема, зліпок тощо

На фонограмі повністю відбивається зміст розмови між особами спілкування з усіма її індивідуальними особливостями. Таку фонограму припустимо розглядати як об’єкт, що містить відомості про подію, яку розслідують – фонодокумент. Якщо слідувати за аналогією, як будь-який інший документ, щоб стати доказом у справі, має бути оглянутий та досліджений слідчим та долучений до справи. Подібне спостерігаємо і з дослідженням інформації, знятої з каналів зв’язку. Протокол дослідження зафіксованої інформації і носій, на якому вона зафіксована, утворюють, на нашу думку, нове джерело доказів. Відсутність однієї з його складових тягне до втрати доказового значення отриманої інформації.

Отже підсумовуючи викладене, зазначимо, що зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж є слідчою дією, документування якої здійснюється складанням відповідного протоколу і звукозаписом. Звукозапис (фонограму) слідчий своєю постановою визнає доказом і приєднує до справи

Можливо, саме тому через таку двоїстість (фонограма як документ або як речовий доказ), на відміну від КПК РФ, де ч.8 ст.186 КПК передбачає, що „фонограма в повному об’ємі долучається до матеріалів кримінальної справи на підставі постанови слідчого як речовий доказ ”, ст.187-1 КПК України не визначає яким конкретно видом доказів є носій знятої інформації з каналів зв’язку.

Розглянемо також значення отриманих результатів при проведенні однойменного оперативно-розшукового заходу – зняття інформації з каналів зв’язку, що регламентується Законом України „Про оперативно-розшукову діяльність”. При провадженні слідчої дії отримують доказову інформацію, а оперативно–розшукового заходу - орієнтуючу, або інформацію оперативно-тактичного характеру.

, в ч.3 ст.15 Закону “Про організаційно–правові основи боротьби з організованою злочинністю” відмічається У боротьбі з організованою злочинністю спеціальним
підрозділам органів внутрішніх справ і Служби безпеки України
надається право використовувати спеціальні технічні засоби у
випадках та порядку, передбачених Законом України "Про
оперативно-розшукову діяльність" В статті 10 Закону “Про ОРД”, якою визначаються напрями використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності, в п.2 зазначається, що вони використовуються “для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі”. Інформація, знята з каналів зв’язку є складовою матеріалів оперативно-розшукової діяльності і, за змістом норми, що аналізується, може бути використана для “отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі”. Тобто, сама по собі така інформація ні за яких умов не може розглядатися як докази.

Спірним є також питання про допустимість використання фактичних даних та їх джерел як доказів, отриманих у ході оперативно-розшукової діяльності. Виходячи із засад доказового права, учасники кримінального процесу мають право заявити клопотання про витребування будь-яких матеріалів оперативно-розшукової діяльності у зв’язку з дослідженням у ході судового розгляду справи доказів, що були сформовані на їх підставі. Таке право є і в суду, в провадженні якого перебуває кримінальна справа. Проте аналіз судово-слідчої практики використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності в процесі розслідування свідчить про неврегульованість окремих питань в чинному законодавстві. Це ускладнює процедуру їх введення в кримінальний процес й негативно позначаться на судово-слідчій практиці

На мою думку оперативно-розшукові заходи мають проводитися в таємниці від заінтересованих у справі осіб. В таємному режимі має проходити одержання дозволу на проведення такого оперативно-розшукового заходу. Але постанова про його проведення має ґрунтуватися на офіційних даних. Після проведення оперативно-розшукового заходу і одержання потрібної інформації усе це не може складати таємницю. Результати технічного документування зняття інформації з каналів зв’язку можуть мати значення доказів у справі при відповідності їх умовам належності до справи, допустимості та достовірності.

Належними до справи є як обвинувачувальні, так і виправдовувальні докази, тобто фактичні дані, які як підтверджують так і спростовують факти, які мають значення для справи. Належними до справи слід вважати всі докази, які можуть бути використані для встановлення, обґрунтування чи спростування обставин, що підлягають доказуванню в кримінальній справі.

Допустимість доказів означає їх правову придатність до використання у кримінальному судочинстві. У силу принципу презумпції невинуватості особи, що закріплений в ст. 62 Конституції України, всі сумніви у справі, тобто і сумніви щодо допустимості використання фактичних даних у доказуванні мають тлумачитися та розв’язуватися на користь обвинуваченого, підозрюваного та підсудного. Тобто матеріали технічного документування зняття інформації з каналів зв’язку, відносно яких виникають сумніви щодо їх достовірності використанню в доказуванні не підлягають незважаючи на свою гносеологічну, пізнавальну цінність.

Для визначення достовірності фактичних матеріалів технічного документування може бути призначена криміналістична експертиза, а саме: експертиза матеріалів та засобів звукозапису, що використовувалися для отримання фонограми, ідентифікація особи за голосом та мовою на фонограмі тощо. Проведення експертизи може вирішити низку питань, пов’язаних з технологією виготовлення фонограми, встановленням особливостей звукового середовища, в якому проводився звукозапис, та умов запису

Достовірність доказів означає відповідність їх змісту тому, що мало місце в дійсності, тобто достовірність передбачає відомість, перетворюваність та добротність як самого джерела, так і способу одержання фактичних даних, надійність процесуального носія та засобів фіксації. Забороняючи використовувати в доказуванні інформацію, джерело якої невідоме чи сумнівне, закон забезпечує використання в доказуванні не будь-яких доказів, а лише достовірних відомостей, фактичних даних. Отже, підсумовуючи викладене, зазначимо, що документування ходу і результатів зняття інформації має низку особливостей. Насамперед, вони полягають у тому, що, по-перше, документування здійснюється в два етапи: спочатку технічним виконавцем, і надалі слідчим в ході дослідження інформації, знятої з каналів зв’язку. По-друге, матеріали технічної фіксації зняття інформації з каналів зв’язку (наприклад, фонограма звукозапису) можуть виступати як документами, так і, за певних умов, речовими доказами.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: