Політична свідомість та поведінка в структурі політичної культури

Від розвитку політичної свідомості суб'єкта, правиль­ного чи ілюзорного відображення в людській свідомості політичного буття залежить і рівень його політичної культури. Спонукаючи людей до дії чи бездіяльності, по­літична свідомість зворотно впливає на суспільне життя. У ній фіксується політичний інтерес індивідуального чи колективного соціального суб'єкта.

Політична свідомість — опосередковане відображення політич­ного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб'єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.

Існують два взаємопозв'язані блоки елементів полі­тичної свідомості — мотиваційний та пізнавальний.

Мотиваційний блок. До нього належать політичні по­треби та інтереси, політичні цілі та цінності, психологіч­ні установки та ідеологічні настанови, політичні переко­нання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного, спонука­ють людей до певної політичної поведінки. Цей процес су­проводжується емоціями, почуттями тощо.

Пізнавальний блок. Він охоплює політичну інформо-ваність, політичні знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає правосвідомість, що є вод­ночас відносно самостійною субстанцією. Адже знати, по­важати і виконувати правові норми — обов'язок кожно­го громадянина правової держави і суб'єкта політичних відносин.

Глибина розвитку компонентів політичної свідомості соціального суб'єкта визначає рівень його політичної освіченості та зрілість політичної культури в цілому. Звичайно, політичні знання, уявлення — відносні, як і людські знання взагалі. Нерідко вони мають різний сту­пінь адекватності реальному стану речей, оскільки ґрунтуються не лише на об'єктивних фактах, а й на до­мислах, неперевіреній інформації, ортодоксальних ідео-логемах, необґрунтованих, упереджених теоріях тощо. Це зумовлює і незрілість політичної культури в суспіль­стві, необхідність її підвищення та збагачення. Система компонентів політичної свідомості формує світогляд суб'єктів політики — їхнє розуміння світу, місця і ролі в ньому людини. Світогляд може бути матеріалістичним, ідеалістичним, позитивістським, релігійним тощо.

Залежно від критерія, взятого за основу, політологи розрізняють різні рівні політичної свідомості.

За ознакою суб'єкта політики (соціологічний підхід) розрізняють такі її рівні: політична свідомість суспільства; політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, про­фесійна, вікова група і т. ін.); політична свідомість особи.

Щодо гносеологічного підходу (рівень знань, усвідом­лення політичних процесів та ін.) виділяють теоретич­ний і буденний рівні політичної свідомості. Буденний (емпіричний) рівень — це сукупність поглядів, уявлень, стереотипів, які виникли із повсякденної практики лю­дей. Водночас він не позбавлений деяких теоретичних та ідеологічних елементів. На такому рівні політичної сві­домості політичні процеси і явища віддзеркалюються поверхово, без глибокого проникнення в їх сутнісні ха­рактеристики. Йому властиві спрощеність оцінок, емо­ційність, імпульсивність, гострота сприймання політич­ного життя, обожнювання кумирів чи граничне невдово­лення політичними лідерами. Буденна свідомість суттє­во впливає на формування громадської думки. Саме бу­денну свідомість великої маси людей називають масовою свідомістю, а свідомість групи людей — груповою. Не­рідко її експлуатують різні політичні сили для досяг­нення своєї мети.

Важче маніпулювати політичною свідомістю на її теоретичному, науковому рівні, оскільки вона є сукупні­стю політичних теорій, ідей, поглядів, в основі яких — наукові дослідження політичних явищ, процесів, відно­син. На цьому рівні відбувається формування законів, понять, концепцій політичного життя, вироблення про­гнозів. Теоретична свідомість є стрижнем політичної іде­ології. Нею володіє обмежена група людей — вчені, ідео­логи, політичні діячі.

Структура політичної культури не вичерпується еле­ментами політичної свідомості. Вона має винятково важ­ливий аспект, пов'язаний з поведінкою та діяльністю політичного суб'єкта, які визначають передусім стиль участі суб'єкта в політичному житті, тобто сукупність методів і засобів його політичної практики, компетент­ність, професіоналізм, моральність тощо. Відомо, що не всі суб'єкти політики володіють належним стилем діяль­ності. Тому одним із основних критеріїв оцінки їх політичної культури є здатність до участі в політичному процесі, уміння правильно оцінювати політичну ситуа­цію, результативність діяльності. Чим людина активні­ша, зацікавленіша, конструктивніша, тим вища її полі­тична культура. Безумовно, зміст політичної культури, зокрема її аспект, пов'язаний з поведінкою суб'єкта, до­сить ємний. Приміром, помітне місце в ньому посідають політичні традиції та символи. Традиції зберігають еле­менти минулого політичного досвіду, є способом переда­чі зразків політичної свідомості й поведінки від поколін­ня до покоління. Хоча зі зміною історичних умов вони можуть оновлюватись або навіть зникати. Своєрідною ознакою культури соціуму є політична символіка (пра­пор, герб, гімн. Символіка має яскраво виражене емоцій­не забарвлення і подекуди здатна відігравати мобілізую-чу роль.

Політична культура виконує певні соціальні функції.

Виховна функція, її призначення полягає в підви­щенні політичної свідомості й національної самосвідомо­сті через безпосередню участь громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й компе­тентності, освіченості.

Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів влади й управління, а та­кож за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів то­що. Це сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації та стабілізації життя суспільства.

Захисна функція. Полягає в охороні політичних цін­ностей, що відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист прав і свобод людини тощо).

Прогностична функція. Сприяє передбаченню можли­вих варіантів поведінки суб'єктів політики за певних си­туацій, у перебігу політичних подій.

Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політич­ний зв'язок громадянина з політичною системою, інши­ми членами суспільства.

Процес формування політичної культури відбувається передусім під впливом політичного життя, певних режи­мів, політичних систем. Чим вони демократичніші, тим вищий рівень політичної культури громадян. За таких обставин виховний процес здійснюється об'єктивно. Але, попри це, необхідні цілеспрямовані заходи й засоби: де­мократична система освіти й політосвіти, змістовна робо­та засобів масової інформації, високий духовний рівень мистецтва й літератури, конструктивний вплив на маси партійних і непартійних об'єднань, творчий розвиток гуманітарних наук тощо. Усе це має діяти відкрито, не-упереджено, толерантно, на засадах загальнолюдських цінностей, політичного та ідеологічного плюралізму, від­мови від догматизму й схоластики в теорії та практиці. Виняткове значення в набутті політичної культури ма­ють суспільні ідеали, їх відсутність спустошує людину, робить її байдужою, аполітичною, здирницьки раціо­нальною. Суспільство без справжнього гуманістичного ідеалу є неповноцінним, історично нежиттєздатним.

Типи політичної культури

Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна. Охарактеризуємо типологію американ­ських політологів Г. Алмонда і С. Верби.

Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціа­лізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від релігійних і со­ціальних (існує переважно у відсталих племен).

Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспіль­стві).

Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнта­цією індивідів на активну роль у політичній системі, не­залежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом.

У реальній політиці існують, як правило, змішані ти­пи: піддансько-активістський, патріархально-піддан­ський та ін.

Типологію політичних культур, що базується на фор­маційному підході, запропонував польський політолог Є. Вятр. На його думку, докапіталістичним формаціям притаманний традиційний тип політичної культури з та­кими рисами: визнання святості влади, регулювання прав і взаємин підданого та влади на основі традиційних норм («так було завжди»); непорушність політичної сис­теми, її усталених норм. Основні види цієї культури, за Вятром, — племінна, теократична, деспотична; друго­рядні — патриціанська, дворянська. Для капіталізму головним типом політичної культури є буржуазно-демо­кратична, яка, у свою чергу, поділяється на консервати­вно-ліберальну і ліберально-демократичну.

Консерватив­но-ліберальна політична культура визнає головними цін­ностями громадянські права і свободи, традиції, але час­то заперечує радикально-реформаторські зміни (особливо там, де при владі консервативні сили). У ліберально-демо­кратичній культурі визнання буржуазно-демократичних цінностей і взірців супроводжується більшою лібераліза­цією та очікуванням соціальних реформ (скандинавські держави, де впливові соціал-демократичні партії). У ка­піталістичному суспільстві може існувати і другорядна політична культура — автократична у формі авторитар­ної чи тоталітарної (Німеччина за часів нацизму). Соціа­лістичному суспільству, стверджує Вятр, властива полі­тична культура соціалістичного демократизму, а також другорядна — реліктова автократична культура.

Донедавна у вітчизняній політичній науці панувала типологізація політичних культур за історично-формацій­ним критерієм. Згідно з нею вирізняють рабовласни­цький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються кла­сові види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному етапі набув поширення поділ на тота­літарний, плюралістичний і перехідний типи політичної культури.

Тоталітарна культура базується на принци­повій одномірності соціального, економічного та духовно­го життя суспільства, на його тяжінні до стирання полі­тичного, ідеологічного та іншого розмаїття, до монополіз­му, тотального контролю, згортання прав і свобод люди­ни.

Плюралістичний тип політичної культури ствер­джує багатоманіття, множинність усіх форм матеріально­го, політичного, ідеологічного, соціального буття, свободу думки і вибору в межах закону, вільну змагальність та конкуренцію, захист прав і свобод людини.

Перехідний тип політичної культури (від тоталітарного до плюралі­стичного) притаманний переважній більшості постсоціалі-стичних країн, у т. ч. Україні.

За територіально-національною ознакою виокремлю­ють національний тип політичної культури. Він відпові­дає традиціям і особливостям певного етносу в межах йо­го території. Однак навіть у культурі відносно «чистого» національного типу внутрішні політичні цінності, наста­нови — неоднорідні. Тому теорія політичної культури ши­роко послуговується поняттям «політична субкультура».

Політична субкультура — сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від культури іншої групи людей.

Групові особливості зумовлені відмінностями в соці­альному стані людей, освітніми, статевими, віковими, ет­нічними, релігійними та іншими чинниками, що дає під­стави для тверджень про субкультуру жінок, робітників, підприємців, селян, молоді. Приміром, молодіжну суб­культуру вирізняють гострота сприймання політичних подій, емоційність, нерідко недостатня зваженість оцінок, тяжіння до нового, а подекуди бунтарство й апатія. Вод- ночас складовою політичної субкультури соціальної групи є найтиповіші риси політичної культури суспільства.

Наявність у суспільстві полярних політичних суб­культур, їх велика розбіжність породжують фрагментар­ну політичну культуру, яка спричиняє нестабільність у суспільстві, неповагу до загальнолюдських, загальнона­ціональних цінностей, інтересів та ідеалів, намагання ви­вищити над ними регіональні, групові, партійні, що стримує прогресивні зрушення в суспільстві.

Походження та функції політичної ідеології

Політична ідеологія є стрижнем політичної свідомос­ті індивідуального, колективного соціального суб'єкта і вирішальною мірою визначає рівень його політичної культури.

Політична ідеологія — система концептуально оформлених полі­тичних, правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб'єктів політики.

Вперше термін «ідеологія» (грец. idea — слово, вчення) вжите французьким філософом і економістом Дестютом де Трасі на початку XIX ст. («Елементи ідеології»).

Виникла ідеологія не відразу. За певних умов життя спільноти спершу стихійно з'явилася соціальна психоло­гія, яка створила підґрунтя для вироблення, поширення і засвоєння ідеології даної спільноти. Безпосередньо її створюють представники класу, соціальної групи (або суб'єкти, які виражають їх інтереси) — теоретики, полі­тичні діячі, лідери тощо. Вони теоретично доходять тих самих висновків, які соціальна група, клас утверджують практично. На основі систематизованих і обґрунтованих поглядів, пропущених через призму інтересів, ідеалів класу чи соціальної групи, формуються їхні самосвідо­мість і політичні відносини. А сукупність політичних ін­тересів, ідей та ідеалів, програм та політичних відносин певного класу (групи) з іншими соціальними спільнота­ми і становить предмет політичної ідеології. Політична ідеологія виконує низку функцій.

Захисна функція. Передбачає захист інтересів та іде­алів класу (групи). В ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм дія­льності. Офіційною (державною) є ідеологія економічно і політичне пануючого класу, хоча в демократичних краї­нах нині такий статус ідеології поступово послаблюєть­ся. Це означає, що на сучасному етапі цивілізації все більше формуються загальнолюдські інтереси та ціннос­ті, пріоритетні щодо ідеології. Дедалі звужується сфера ідеологічної боротьби, вона все менше поширюється на міждержавні відносини, на політичну діяльність. Сучас­не суспільство вимагає світоглядної терпимості, демокра­тичних форм боротьби. Саме в такий спосіб відбувається процес деідеологізації свідомості, яка не є відмовою від ідеології взагалі (кожний має право сповідувати свої ідеї). Це — заперечення ідеологічних стереотипів, нетер­пимості й монополізму, надання різним ідеологіям циві­лізованого змісту і плюралізму.

Пізнавальна функція, її сутність — озброєння грома­дян знаннями про політичну дійсність, сприяння зростан­ню їхньої політичної культури. Однак політична ідеологія не завжди адекватно відображає реальність, часто виявляє упередженість. На відміну від «чистої» науки, яка шукає тільки істину за допомогою різних наукових методів пізнання, вона дбає ще й про захист інтересів та ідеалів класу, певного режиму тощо. До того ж їй бракує об'єкти­вних методів пізнання, її носії часто оперують ритуально-догматичними стереотипами, апробація яких у кращому разі здійснюється здоровим глуздом, а частіше — корпо­ративними інтересами суб'єктів. Тому не дивно, що полі­тична ідеологія на догоду тим, кого захищає, нерідко висвітлює політичні явища і процеси упереджено, однобі­чно, а то й фальсифікує їх.

Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і координуванню відносин між соці­альними спільнотами за певними принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та ін­ших програм розвитку суспільства, на політичну актив­ність і соціальний вибір громадян. Завдяки цьому вона стає засобом згуртування певної групи та її прихильни­ків, чинником налагодження чи руйнування стосунків між об'єднаннями людей.

Запитання. Завдання

1. У чому полягають особливості феномена політичної культури?

2. Назвіть складові політичної свідомості соціального суб'єкта.

3. У чому сутність поведінського аспекта політичної культури? Яка його значущість і роль у розвитку та розумінні політичної культури?

4. Розкрийте зміст функцій та типів політичної культури.

5. Визначте основні напрямки і засоби формування політичної культури, соціального суб'єкта (у т. ч. в Україні).

Теми рефератів

1. Політична культура — культура політичного мислення і поведінки.

2. Типи політичної культури.

3. Політична культура в пострадянській Україні.

4. Політична культура української молоді на сучасному етапі.

Література

Бебик В. М., Головатий М. Ф., Ребкало В. А. Політична культура сучасної молоді. — К., 1996.

Браун А., Дилигенский Г. Как изменить политическую культуру общества? // Мировая экономика и международные отношения. —1990. — №2.

Дахин В. Политическая культура и власть // Свободная мысль. —1996. — №1.

Козак В. Сенс і пріоритет політичної участі // Віче. — 1998. — №1.

Лебединська І., Григор'єв В. Політична культура молоді на зламі світо­глядної парадигми // Нова політика. — 1998. — № 1.

Лісовий В. Поняття політичної культури. Політична культура українців // Феномен української культури: методологічні засади осмислення. — К., 1996.

Лісовий В. Поняття політичної культури і сучасний стан політичної культу­ри в Україні. // Розбудова держави. — 1993. — № 3.

Макєєв С., Надточій А. Політична соціалізація в пострадянській Україні. // Політична думка. — 1997. — № 9.

Пахомов Ю. Політична культура посттоталітарної доби. // Політологічні читання. — 1992. — № 2.

Ребкало В. До нової парадигми політичної культури. // Політологічний ві­сник. — К., 1993.

Цимбалістий Б. Тавро бездержавності. Політична культура українців. — К., 1994.

Штика О. Ідеологія та держава як чинники творення нової України (Заса­ди політично-ідеологічної доктрини) // Політологічні читання. — 1995. — № 2.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: