Соціалізм і сучасна соціал-демократія

Соціалізм (лат. socialis — суспільний) — вчення І теорії, які ствер­джують Ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній влас­ності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матері­альних благ І духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості. Ідеї соціальної справедливості відомі з найдавніших ча­сів. Однак як соціалістичне вчення вони оформилися лише в XIX ст. Узагальнений суспільно-політичний ідеал охоплює теоретичне обґрунтування рівності, свободи особистості, справедливості та інших загальнолюдських цінностей. Догматизований марксистський соціалізм нех­тує або й зовсім заперечує економічну свободу індивідів, конкуренцію та неоднакову винагороду за працю як запору­ку зростання матеріального добробуту людини й суспільст­ва. Як альтернативу він пропонує нетрудовий перерозподіл доходів, політичне регулювання економічних і соціальних процесів, свідоме встановлення державою норм і принципів соціальної рівності (нерівності) та справедливості. Пріори­тет у соціалістичній доктрині надається державі, а не інди­відові, свідомому регулюванню (плануванню), а не еволю­ційним соціальним процесам, політиці, а не економіці.

У політичній науці існують різноманітні тлумачен­ня соціалізму. Найпоширеніші з них — з позиції марк­сизму і з погляду соціал-демократії:

Марксистська концепція соціалізму. Розглядає його як нижчу, незрілу фазу комунізму — сусіпльно-еконо-мічної формації, яка характеризується ліквідацією при­ватної власності та експлуататорських класів, утверд­женням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу, здійсненням принципу «від кожного за здібностями, кожному за працею», забез­печенням соціальної справедливості, умов для всебічного гармонійного розвитку особистості.

Реалізація догматизованого марксистського варіанту соціалізму здійснювалася через масове соціальне насильс­тво, заборону приватної власності, ринкових відносин, по­літичної та духовної опозиції. Соціалізм як суспільний лад протиставив себе свободі й демократії, що призвело або до повної його ліквідації (СРСР, країни Центральної та Схід­ної Європи), або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея) чи ринкового реформування (Китай, В'єтнам). Відповідно це спричинило і кризу уявлень про соціалізм.

Соціал-демократична концепція соціалізму. Визна­чає його як суспільний лад, що досягається не револю­ційною ліквідацією, а реформуванням капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зрос­тання середнього класу і соціального партнерства, дося­гненням значно вищого рівня соціальної рівності й спра­ведливості.

Соціал-демократія — Ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення Ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; ва­жлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.

Одним із перших розгорнуте обґрунтування соціал-де-мократичної ідеї здійснив німецький теоретик Едуард Бернштейн (1850—1932). Його теоретична позиція тісно пов'язана з політичною орієнтацією на реформи. На від­міну від К. Маркса, він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, який не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, щоб управляти суспіль­ними процесами, перебрати на себе всю повноту держав­ної влади. Перехід до соціалізму може відбутися не внас­лідок революції, яку Бернштейн називав «політичним атавізмом і ознакою варварства», а лише через соціаліза­цію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права.

Бернштейн віддавав перевагу стихійному, еволюцій­ному розвиткові економіки, основою організації якої є споживча й виробнича кооперація, здатна вдосконалюва­тися за ініціативою «знизу», утверджувати справжню де­мократію, за якої жоден клас не користується привілея­ми. Щоб досягти такого суспільного стану, необхідний певний рівень правосвідомості громадян — уміння жити за законами, контролюючи свої пристрасті. Адже демо­кратична форма правління передбачає високий ступінь не лише свободи, а й відповідальності всіх.

Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви. Демократія ґрунтується на визнанні сувере­нітету особистості, а тому сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як руху з удоско­налення виробничих відносин характерне гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції — «демократичний соціалізм».

Соціал-демократи не вважають соціалізм сформова­ною кінцевою метою, її не можна досягти одним стриб­ком, вона неперервна, протягом розвитку людської циві­лізації наповнюється новим змістом. Демократичний соціалізм не претендує на роль вчення про кінцеві цілі робітничого руху, він є своєрідною дискусією, діалогом, пошуком цілей і засобів цього руху.

Орієнтири соціал-демократії з плином часу доповню­валися новими концепціями: якості життя, самовряд­ного соціалізму, економічної демократії. Концепція якості життя. Вона є складовою не лише демократичного соціалізму, а й лібералізму. Суть її поля­гає в спробі встановити тісний зв'язок між традиційними матеріальними інтересами і новими потребами трудящих (економічний захист, поліпшення умов праці, розвиток системи соціального забезпечення, громадського транс­порту, охорони здоров'я, професійної підготовки, кому­нальної служби). Якість життя трудящих, на думку соці­ал-демократів, найвища в соціальній державі.

Концепція самоврядного соціалізму, її у 70—80-х ро­ках XX ст. сформулювали соціал-демократичні партії Франції, Італії, Бельгії у своїх програмних документах. Вона передбачає залучення всіх громадян суспільства до процесу опрацювання й ухвалення рішень, керівництва різними сферами життєдіяльності суспільства. Це акти­візує громадян, професійні спілки, громадські організа­ції, місцеве самоврядування. Самоврядний соціалізм пе­редбачає політичну демократію: багатопартійність, свобо­ду діяльності опозиції, можливість перебування при вла­ді кількох партій. Соціал-демократи не визнають ніяких форм диктатури, яка несумісна з політичною демократі­єю, складовими якої є права людини, свобода друку, сво­бода й самостійність профспілкового руху, існування правової держави.

Концепція економічної (промислової) демократії. Роз­роблена у повоєнний період соціал-демократичними парті­ями Скандинавії та Німеччини. На мікрорівні вона реалізу­ється через участь трудящих в управлінні підприємствами, на макрорівні — в управлінні суспільною економікою. А це передбачає наявність органів соціального партнерства (ФРН, Австрія) чи економічного самоврядування (Франція).

Основним методом соціал-демократичної політики вва­жають реформу як певне коригування соціально-економіч­ної сфери з метою забезпечення чіткого та ефективного фун­кціонування суспільства. Такі реформи неминуче приве­дуть до демократичного соціалізму. Реформування має спи­ратися на ідеологію та політику соціального партнерства.

Прагматична частина сучасної соціал-демократії визнає ефективними значні «ін'єкції» в економіку з боку приват­ного сектора, необхідність посилення механізмів ринкової економіки, знизивши прямі податки, що засвідчує її на-лаштованість на конструктивну, творчу діяльність.

Світова соціал-демократія — організована політична сила. Координатором діяльності соціал-демократів висту-

пає Соціалістичний Інтернаціонал — об'єднання політич­них організацій і партій, мета діяльності яких — демо­кратичний соціалізм, новий світовий економічний поря­док на основі рівноправності й партнерства між усіма країнами, що охоплює охорону навколишнього середови­ща, уникнення ядерної війни тощо.

Фашизм і неофашизм

Фашизм (лат. fascio — пучок, в'язка) — ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найви­щої реальності та догматизованого принципу соціальної справед­ливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії часів правління Беніто Муссоліні (1883—1945) та Німеччині за режиму Адольфа Гітлера (1889—1945).

У фашистській ідеології цінності демократи, лібера­лізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, роз­бурхують «давні інстинкти» людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія «гальмує єд­ність нації». Ідеал суспільного ладу для фашизму — то­талітарна держава, позбавлена «хиб ліберальної демокра­тії», здатна до всеохопного контролю за особою й суспі­льством в ім'я єдності та процвітання «великої раси», а також вести війну. Війна робить націю сильною і загар­тованою, запобігає її «гниттю». Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не зможе завоювати со­бі життєвий простір, має загинути, — заявляв Гітлер. Бо «хто хоче жити, той бореться, а хто не хоче в цьому сві­ті безкінечно змагатися, не заслуговує права на життя».

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію на засадах національної винятковості, месіан­ської ролі свого народу. Політична доктрина фашизму за­перечувала поняття «клас» і «класова боротьба», для нього головні поняття — «раса», «нація», оскільки кла­си роз'єднують вищу і вічну спільність людей — націю. Фашистська держава не визнавала жодних прав робітни­ків, службовців, вважала, що профспілки збурюють «стадні інстинкти» працюючих. Тому в країнах, де фун­кціонували фашистські режими, професійні спілки забо­ронялись. Ліквідуючи парламентську форму правління, фашизм, як свідчить історія, не здатний утворити стабільну струк­туру. Безславно впали фашистські режими в Італії, Німеч­чині, Іспанії, інших європейських країнах. Ганебно закін­чилися повоєнні спроби «чорних полковників» у Греції та «горил» у Латинській Америці. Але як ідеологія він не зник, а, пристосувавшись до нових історичних умов, трансформувався в різноманітні модифікації неофашизму.

Неофашизм — різноманітні варіанти відтворення елементів Ідео­логи І політичної практики фашизму, соціальну базу яких станов­лять маргінальні верстви населення.

Стрижнем неофашистської ідеології є расизм як не­від'ємна складова фашизму, яка модифікувала гітлерів­ський расизм, відсунувши на задній план його тезу про перевагу німців над іншими європейськими народами.

Певне забарвлення характерне для неофашизму в США. Його ідеологи висловлюють расистську ідею про «вищу» і «нижчу» раси в таких концепціях, як «пере­вага англосаксонської раси», «расова війна». Один із «те­оретиків» американського неофашизму М. Рут головни­ми перевагами англосаксів вважав «здорове почуття нерівності», «загострену недовіру до демократії»; проле­таріат і службовців визначав як «дві неповноцінні маси людей, що борються за привілеї, розмножуючись, забру­днюючи планету».

Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської доктрини, намагаються виступати під гас­лом відродження «справжнього», «первісного», «чистого» фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів. Вони охоче підхопили теорію «нового», «гуманізованого» фа­шизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Твер­дження, що людина — хижа і зла, неофашисти викорис­товують для виправдання воєнних злочинів фашистів. «Так було і так буде» — мотив їх виступів з цього приво­ду. З куряви століть вони витягують приклади жорстоко­сті Атілли, Чингісхана, Тимура, звірства прадавніх воло­дарів, щоб реабілітувати гітлерівських злочинців.

У західному суспільствознавстві функціонує навіть напрям вайоленсологія — наука про насильство. Визна­ючи, що насильство стало невід'ємною частиною сучасно­го способу життя, ідеологи неофашизму намагаються подати його як фаталістичну тенденцію, притаманну як

сучасній епосі, так і суспільству в цілому, вишукуючи ар­гументи в генетиці, психології, щоб довести ідею про вро-дженість, біогенетичну природу феномена насильства, ус­падковану людиною від своїх пращурів із тваринного сві­ту, що передається з покоління в покоління через гени.

Неофашисти розглядають людину як нікчемність, яка не має самостійного значення. Цей неофашистський погляд викладено в концепції Е. Анріха. Надаючи місти­чного змісту положенню про спадковість духовного жит­тя поколінь, Анріх до «народного суспільства» включає не тільки живих людей певної національності, а й чис­ленні покоління мертвих, воля яких нібито жива і спря­мовує дії нащадків. Ця цілісність усіх генерацій народу, в тому числі й давно померлих, втілюється, за Е. Анріхом, у державу. Тому держава, посилаючись на «волю мертвих», має право нав'язувати свої незаперечні рішен­ня всім громадянам.

Неофашизм як політична течія виник у 60-х роках XX ст.; тоді ж сформувались його ідеологія та організа­ційні структури. З 70-х років ці організації проводять за­гальні зльоти. 80—90-ті роки позначені активними спро­бами неофашистів координувати свої дії в міжнародному масштабі.

Неофашистські організації діють в усіх країнах Євро­пи, Америки, більшості країн Ази, в Австралії та краї­нах Африки. Резиденція світового координаційного нео­фашистського центру — Всесвітнього союзу нацистів — знаходиться у США.

Людство вже виробило потужні політичні та правові важелі для боротьби з насиллям, тому неофашизм як ре­акційна та ідеологічна течія приречений на поразку.

Запитання. Завдання

1. З'ясуйте причини появи Ідеологій. Які чинники впливають на формування певної ідеологи в межах конкретної країни?

2. Що нового з'явилося в Ідеологічній політиці світу з появою нео­консерватизму та неолібералізму?

3. У чому полягає специфіка Ідеологічної ситуації в посткомуністи­чних країнах?

4. Чому комунізм претендував на статус науки? Чим наука відріз­няється від ідеології?

5. Поясніть трансформації ідеологічних доктрин у разі їх перетво­рення на партійні або державні.

Теми рефератів

1. Сучасний лібералізм: традиції та новації.

2. Перспективи неофашизму у постсоціалістичних краі'нах.

3. Особливості розвитку неоконсерватизму в сучасному світі.

Література

Гавриленко І. Чи потрібна державі Ідеологія? // Віче. — 1996. — № 4.

Галкин А. Фашизм — его сущность, корни, признаки и формы правления // Политические исследования. — 1995. — № 2.

Гарбузов В.Н. Консерватизм: понятия и типология. (Историографический обзор) // Политические исследования — 1995. — № 4

Желев Ж. Фашизм. Тоталитарное государство. — М., 1991.

Консерватизм как течение общественной мысли и фактор общественно­го развития // Политические исследования. — 1995. — № 4.

Лейпхарт А. Консервативные альтернативы для новых демократий // По­литические исследования. — 1995. — № 2.

Матц У. Идеологии как детерминанта политики в эпоху модерна // Поли­тические исследования — 1992. — № 1—2.

О свободе. Антология западноевропейской классической либеральной мысли. — М., 1995.

Соболь О. Н., Ермоленко А. Н. Неоконсервативная революция: лозунги и реальность. — К., 1990.

Согрин В. В. Либерализм Запада XVII—XX веков. — М., 1995.

Шапиро И. Введение в типологию либерализма // Политические иссле­дования. — 1994. — № 3

Якушик В. М. Социал-реформизм в современном мире: идеология и практика. — К., 1990.

Політика і мораль

Проблемами оптимальної взаємодії політики і мора­лі на різних етапах розвитку суспільно-політичного життя переймалися філософи та історики, соціологи й політологи. З огляду на необхідність досягнення гармо­нійної взаємодії між політикою І мораллю важливе зна­чення має з'ясування причин, що зумовили розрив між ними, аналіз форм взаємодії практично-політичної діяльності людей із загальнолюдською мораллю, єдність яких забезпечує гуманістичне регулювання співвідно­шення цілей та засобів у політиці.

Діалектика взаємовпливу політики і моралі

Політика і мораль взаємодіють як форми суспільної свідомості й практики. Етичні поняття — добро, справе­дливість, чесність, порядність — не лише характери­зують політичну діяльність влади, держави, партії чи по­літика, вони або підтримують, морально санкціонують і стимулюють цю діяльність, або засуджують, блокують.

Політика, яка не має належної підтримки з боку мо­ралі, приречена на поразку. Безчесний політик, безсором­ний політикан, для якого понад усе егоїстичні інтереси — тимчасова персона на політичній арені. Втім, як це часто трапляється, він поступається місцем іншому політикану. Політик, який виражає соціальні сподівання людей, ке­рується ними, отримує тривалу підтримку громадськості.

Проблема співвідношення політики і моралі — одна з центральних у політичній та етичній теоріях. Вона була сформульована ще у філософсько-політичних трактатах давньогрецьких мислителів, які вже тоді виявили її скла­дність і неоднозначність.

Згідно з етико-політичним вченням давньокитайсько­го мислителя Конфуція політична державна влада є від­лунням вічних законів неба, носієм яких є правитель. Тому головним принципом політичної та моральної пове­дінки є сповідування «кожному належне»: «...цар має бу­ти царем, міністр—міністром, батько—батьком, син—си­ном». На думку іншого китайського мислителя Лао Цзи, життя людей не визначається волею неба, а розвивається природним шляхом — дао. Природний закон справедли­вості має перемогти, людина повинна вірити в це і підко­рятися йому. Вчення давньокитайських мудреців сутніс­тю морального обов'язку вважали необхідність дотриму­ватися належного.

Полеміку щодо співвідношення політики і моралі продовжили класики античної філософії — Геракліт, Де-мокріт, Платон, Аристотель.

В етико-політичній доктрині Геракліта домінують аристократичні, антидемократичні схильності. Але він вважав неприпустимою тиранію, виступав за додержання законів: «Народ повинен боротися за закон, як за свої стіни».

Демокріт тлумачив сутність політичного життя і по­літичної етики з позиції демократії, яку він вважав най­вищою цінністю. Підкорення окремої людини інтересам держави — її моральний обов'язок, у цьому полягає суть суспільної справедливості. Правитель, який володарює над іншими, повинен насамперед навчитися володарюва­ти над самим собою. Демокріт доводив, що джерело мо­ралі в душі людини, імпульси якої мають контролювати­ся розумом.

Характерним для концепції Платона й Аристотеля є положення про моральність соціального обов'язку. Спра­ведливість у Платона — не лише моральна чеснота, а й ознаки соціальної гармонії, суспільної рівноваги. Такої думки дотримувався й Аристотель. Обидва вони ототож­нювали політику і мораль: людина живе заради держави, а не держава заради людини. Окремий індивід як носій моральних і політичних якостей «розчиняється у всеза-гальному», тобто у державі. Разом з тим у їх поглядах на співвідношення політики й моралі є помітні відмінності. Згідно з Платоном, людина насамперед моральна істота, їй притаманні справедливість, мужність, чесність. Су­купно вони утворюють внутрішній світ душі людини (мі­кросвіт). Ідеальна, досконала держава («Політія») є втіленням цих чеснот. Вона має бути заснована на мо­ральних принципах. Політика — наука про те, як на під­ставі знання про людину зробити її суспільне корисним громадянином.

Аристотель, розв'язуючи проблему взаємин політики і моралі, виходив з іншого розуміння сутності людини. Вона, на його думку, є суспільною, тобто політичною іс­тотою. Моральні якості людини не є вродженими, вони виробляються практичними діями. Аристотель вводить у політичну етику проблему моральної мотивації і свободи вибору суспільної, в т. ч. політичної поведінки.

Проблеми політики і моралі привертали увагу мисли­телів Середньовіччя. Фома Аквінський, твердячи про бо­жественне походження державної влади, про.духовну ви­щість церкви над нею, відповідно трактував природу мо­ральних норм, сутність етичних принципів. Єдине дже­рело моралі — всемогутня воля Бога, підкорятися їй — моральний обов'язок кожної людини.

Політизація моралі, розчинення моральності в полі­тиці, проповідувані античними мислителями та їхнім по­слідовникам, наштовхнулися на опір ранньобуржуазних теоретиків політичного життя. Італійський політичний ідеолог Н. Макіавеллі доводив принципову розбіжність політичного і морального світів, в одному з яких, на його думку, панує суспільна доцільність, в іншому — етичні переконання. В реальному політичному житті правитель використовує заради досягнення своїх цілей будь-які за­соби, в тому числі й аморальні — підступність, насильст­во, вбивство, обман тощо. «Мета виправдовує засоби», — це висловлювання Макіавеллі стало кредом політичного аморалізму (макіавеллізм). Не погоджуючись з тим, що політика має бути аморальною, стверджував, що вона є такою насправді.

Теза щодо протистояння політики і моралі знайшла дальше обґрунтування в творах англійського мислителя Т. Гоббса, який вважав, що суспільство тримається на во­рожнечі, адже людина — егоїстична істота, керується за­коном самозбереження. «Війна всіх проти всіх» загрожує цьому закону. Саме тому люди у договірний спосіб утво­рюють державу («левіафан»), яка своєю волею і приму­сом утримує їх від агресивного суперництва, спрямовує до єдиної мети: «Тільки в державі існує загальний масш­таб виміру доброчесності й пороків». Під таким кутом зору мораль начебто розчиняється у державництві, позба­вляється її найважливішої функції — бути автономним регулятором людських вчинків, здійснювати контроль над владою.

Інший англійський філософ Дж. Локк, на відміну від Гоббса, стверджував, що від народження люди схильні до добра, є рівними і незалежними. Саме тому вони уклада­ють суспільний договір, утворюють державні інститути і громадянське суспільство, мета яких — закріпити і га­рантувати цей закон. Тому «благородна» природа істин­ної моралі уможливлює «розумний» державний устрій.

У дискусіях щодо проблеми співвідношення політич­них і моральних цінностей брали активну участь й укра­їнські вчені — філософи Києво-Могилянської академії (С. Яворський, Ф. Прокопович, Й. Кононович-Горбацький, Г. Кониський), які надавали особливого значення мораль­ним засадам громадсько-політичного життя, підкреслюва­ли наявність у людини «свободної волі», здатності «виби­рати те, що стосується мети» (Г. Кониський).

Концепцію «громадського гуманізму» представляли українські мислителі ренесансної доби, серед яких виді­лявся С. Оріховський-Роксолан. Держава, на його думку, виникає внаслідок укладання суспільного договору лю­дей, яким притаманні схильність і прагнення до взаємо­допомоги. Тому держава («освічена монархія») повинна дбати про людей, забезпечувати їхнє щасливе життя. Мо­ральний обов'язок громадян — служити державі, керува­тися принципом спільного блага.

Пріоритет морального начала в суспільному житті об­стоював французький політичний мислитель Ж.-Ж. Рус­со, вважаючи, що людина за своєю природою схильна до добра й солідарності. Втім, цивілізація, заснована на приватній власності, псує людські характери, знецінює громадянську відповідальність, порушує права людини. Руссо доводив, що існуючу соціальну нерівність мають врівноважувати безумовна свобода і рівність юридичних прав. Саме в цьому, на його думку, ключ до розв'язання дилеми політики і моралі.

Особливості взаємодії владно-політичних і моральних чинників з'ясовували І. Кант і Г.-В.-Ф. Гегель. Згідно з вченням Канта, людина постійно перебуває між тим, що продиктоване суспільством, політикою, і тим, що диктує свобода, моральність, її внутрішня свобода не потребує впливів держави. Навпаки, наскільки існуючий правопо­рядок відповідає автономії людської свободи, настільки він виступає соціальним простором моральності. У своїй поведінці людина повинна керуватися моральними моти­вами, а не практичними потребами. Гегель, з одного бо­ку, ототожнює моральність і політичну дійсність («те, що дійсне, те розумне»), з іншого, на місце моральної добро­чинності ставить санкціоновану державою добропоряд­ність, досліджуючи конкретні соціальні форми, в яких виявляється моральна діяльність людини, її контакти з державою (сім'я, корпорація, громадянське суспільство).

Вагомий внесок в осмислення діалектики політики і моралі належить К. Марксу, який прагнув з'ясувати су­спільні засади політичних та моральних поглядів, причи­ни соціально-політичного та морального відчуження лю­дей. Формула Маркса — «... мета, для якої потрібні не­справедливі засоби, — несправедлива мета». Він висту­пив проти «моралізуючої критики» політики, з'ясовував умови, зміна яких здатна настільки гуманізувати обста­вини людського життя, що вільний розвиток кожного був би умовою розвитку всіх. Водночас Маркс абсолюти­зував моральні якості такого суб'єкта суспільно-політич­ного життя, як пролетаріат, перебільшував значення ре­волюційного насильства.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. до проблем взаємодії політики та моралі зверталися О. Конт, Е. Дюркгейм, В. Парето та ін. Німецький теоретик М. Вебер доводив повну розбіжність політики і моралі, у зв'язку з чим його називали «новим Макіавеллі». Сенс політики, зазначає Вебер, досягнення і збереження вла­ди, головний її засіб — насильство. Однак не завжди участь у політиці — аморальна. На основі принципів християнської моралі («не вбий», «не свідчи неправди­во») і вимог раціональної політичної доцільності (вико­ристання насильства і засобів примусу), Вебер пропо­нував розмежувати «мораль переконання» (Кант) і «мораль відповідальності» (Макіавеллі).

Проблема співвідношення політичної доцільності й моральної виправданості є стрижнем сучасної політичної науки, яка досліджує моральні аспекти соціальної дифе­ренціації суспільства (Р. Дарендорф, Німеччина), етичне підґрунтя політики сепаратизму (А. Б'юконен, СІЛА), значення моральних регуляторів соціально-відповідаль-ної держави. Чимало сучасних теоретиків принципово дотримується позицій Макіавеллі та Вебера, підкріплюю­чи їх новою аргументацією (Г. Кан, Г. Моска, Ф. Хайєк та ін.). Загалом у новітній соціально-філософській полі­тичній та етичній думці домінує визнання важливості моральних критеріїв політичної діяльності. Популярною є спроба поєднати політику і мораль засобами модернізо­ваної концепції справедливості (американський теоретик Дж. Роле). Набувають «другого дихання» ідеї «облаго-родження» політики мораллю (А. Швейцер, А. Ейнш­тейн, М. Ганді), пріоритету моральних цінностей у суспі­льно-політичному житті (Е. Фромм, Дж. Хакслі).

Запобіганню крайнощів у тлумаченні діалектики по­літики і моралі, розумінні їх значення для суспільства допомагає знання чинників суспільного життя, їх функ­ціонального призначення.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: