Консерватизм і неоконсерватизм

Консерватизм (лат. conservare — зберігати, охороняти) — полі­тична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнто­вана на збереження і підтримання існуючих форм соціальної стру­ктури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Головні положення консерватизму було сформульова­но у працях Едмунда Берка (1729—1797), Жозе де Мест-ра (1753—1821), Луї де Боналда (1754—1840). Відправ­ною точкою консерватизму вважають вихід у світ 1790 р. есе Е. Берка «Міркування про Французьку революцію». А термін «консерватизм» увійшов до наукового обігу піс­ля заснування французьким мислителем і громадсько-політичним діячем Франсуа Рене де Шатобріаном (1768—1848) у 1815 р. журналу «Консерватор».

Фундатори консерватизму протиставили висунутим європейським Просвітництвом і Великою французькою революцією ідеям індивідуалізму, прогресу, раціоналізму погляд на суспільство як на органічну й цілісну систему, амальгаму (суміш різнорідних елементів) інститутів, норм, моральних переконань, традицій, звичаїв, що сяга­ють корінням у глибину історії.

Консерватизм як тип суспільно-політичної думки та ідейно-політичної течії відображає ідеї, ідеали, орієнтації, ціннісні норми тих класів, фракцій і соціальних груп, становищу яких загрожують об'єктивні тенденції суспіль­но-історичного й соціально-економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною реакцією серед­ніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які від­чувають страх перед майбутнім, що спричиняє невизначе­ність і нерідко погіршення соціального статусу. Консерва­тивною вважають також загальноприйняту в суспільстві сукупність цінностей, форм адаптації до традиційних со­ціальних норм та інститутів.

Консерватизм наголошує на необхідності збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соціальних і по­літичних структур, інститутів, покликаний захищати ста­тус-кво, пояснювати необхідність його збереження, врахо­вуючи реалії, що змінюються, пристосовуватись до них.

Свою здатність до цього він продемонстрував на пово­ротних етапах історії. Так, за вільнопідприємницького капіталізму консерватизм обстоював ідеї вільної конкуре­нції, вільного ринку, а після великої економічної кризи і особливо після Другої світової війни — кейнсіанські ідеї державного регулювання економіки, соціальних реформ, «держави добробуту». Прихід 1980 р. до влади у СІЛА Р. Рейгана та його друга перемога (1984), перемога кон­сервативної партії на чолі з М. Тетчер в Англії тричі по­спіль, підсумки парламентських і місцевих виборів у ФРН, Італії, Франції засвідчили, що ідеї консерватизму поділяють широкі верстви населення.

Помітне місце в конструкціях сучасних консерваторів посідають проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Більшість консерваторів вважає себе захис­никами прав людини і головних принципів демократії. Не заперечуючи плюралістичну демократію, вони висло­влюються за критичний підхід до неї, визнаючи взаємо­зв'язок між капіталізмом і демократією.

Значна частина консерваторів ставить на перше місце суспільство, яке, на їхню думку, значно ширше від уряду, історично, етично й логічно вище за конкретного індивіда. У другій половині XX ст. традиційний консерватизм вступив у суперечність із тенденціями суспільного розвит­ку, що зумовило його трансформацію в неоконсерватизм.

Неоконсерватизм — сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс бага­тьох провідних країн світу наприкінці XX ст. („рейганоміка”,”тетчеризм”).

Неоконсерватори наголошують, що суспільство — складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов'язані, що зміна однієї з них підриває стабіль­ність усього суспільства. У суспільно-політичній сфері не можна діяти за планом або згідно з соціальною теорією. Треба спиратися передусім на досвід. Суспільство вдоско­налюється поступово за внутрішніми законами, закоріне-ними в минулому. Вирішальне значення, на думку суча­сних консерваторів, мають звичаї, вподобання, традиції народу. Головним критерієм суспільного розвитку пред­ставники цього ідеологічного напряму вважають зміну звичок, традицій і характеру людей.

Сучасні консерватори наголошують, що розвиток сус­пільства мусить бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Важливого зна­чення в удосконаленні суспільства сучасні консерватори надають моральному вдосконаленню людини.

Основні течії консерватизму — традиціоналістська й патерналістська — виступають на захист сильної влади й держави, вбачаючи в них засіб забезпечення традицій, національної своєрідності. Сучасні консерватори проти того, щоб визнавати метою суспільного розвитку свободу особистості. На їхню думку, суспільна мета постає як єд­ність інтересів держави та нації. Воля більшості не може бути останньою інстанцією, не можна абсолютизувати громадську думку, адже в сучасних державах її цілеспря­мовано формують, нею маніпулюють. Оскільки сучасне суспільство плюралістичне й охоплює багато культур, то єдиної громадської думки бути не може. Кожен обстоює власну позицію, від чого страждає нація, держава.

Неоконсерватори — прихильники елітарної демократії — вважають, що партійна демократія за умов постійної бороть­би за владу призводить до того, що громадяни стають неслу­хняними, розбещеними. Не заперечуючи таких норм полі­тичного консенсусу, як свобода, правова держава, федера­лізм, вони виступають за політичну централізацію, проголо­шують концепцію «обмеженої» демократії.

Неоконсерватори критикують лібералів, які, на їхню думку, завдали суспільству великої шкоди, сподіваючись, що свобода ринкових відносин стане економічними, соці­альними й політичними важелями розвитку. Наріжним каменем соціальної політики сучасні консерватори вважа­ють заохочення особистих досягнень, ініціативи. Соціаль­ний захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати. Неоконсервативна сві­домість непримиренна до споживацтва. Кожен крок у бік соціальної справедливості сучасні консерватори розгляда­ють як зрівнялівку, послаблення свободи. Коли громадя­нин сподівається, що держава мусить забезпечити йому комфортне існування, знімаючи чинники ризику, це про­типриродне і небезпечно для держави. Адже розвиток су­спільства відбувається за рахунок ініціативи й відпові­дальності. Природним, на їхню думку, є те, що в суспіль­стві існують слабкі (аутсайдери) і сильні особистості.

В історії України найвідомішими представниками консерватизму були В. Липинський, С. Томапіівський, В. Кучабський. У сучасній Україні неоконсервативних по­зицій дотримуються Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія та ін.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: