Главная

Популярная публикация

Научная публикация

Случайная публикация

Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Можливо переробити) 1 страница




РІККЕРТ Генріх (1863—1936)— один із засновників і провідний представник Баденської школи неокантіанства, розробляв проблематику теорії та методології пізнання (передусім гуманітарного), філософії історії, філософії життя, логіки, онтології, аксіології тощо.

Природничі науки, як вважав він, мають за мету узагальнення, виявлення законів, тлумачених у даному разі як апріорні схеми людського розсудку. Історичні ж науки спрямовані, навпаки, на осягнення своєрідності, неповторності й самодостатності процесів людського життя та самої людини, поняття котрої мислитель розглядав не у значенні логічної абстракції, а як асимптотичне наближення до автентичного визначення реальної індивідуальності. Виступаючи проти спроб позитивістів (Конт, Спенсер, Мілль тощо) механічно перенести поняття і методи природничих наук на сферу історичних досліджень, він водночас прагнув уникнути й різкого протиставлення цих двох типів наук. Адже й серед гуманітарних дисциплін є такі, що успішно користуються генералізуючими методами: математичні лінгвістика та психологія, соціальна статистика, прикладна соціологія та інші; а серед природознавчих ті (наприклад, географія чи геологія), що вивчають одиничні за самою своєю суттю утворення. Однак в обох випадках це відхилення від панівної, протилежної за своїм характером, тенденції. Своє завдання Р. вбачав у тому, щоб філософськи обгрунтувати самобутності та відповідно самостійності історичних наук і разом з тим довести обмеженість реальної сфери автентичного використання природничих наук та властивого їм способу утворення понять. Культуру як предмет історичних дисциплін він інтерпретує як особливу царину досвіду, де одиничні явища, передусім самі людські індивіди, співвіднесені з цінностями

 

58. КОЛЛІНГВУД Робін Джордж (1889—1943)— англійський філософ та історик, представник неогегельянства, фахівець із стародавньої історії Британії, автор праць з релігієзнавства, політики, естетики. Справою свого життя вважав зближення філософії та історії, оскільки, на його думку, вони мають, по суті, один і той самий предмет — історично прогресуюче мислення, котре історія вивчає в об'єктивованих формах, аналізуючи предмети духовної та матеріальної людської культури; філософія ж з'ясовує його через призму інтерпретації виявів історичної самосвідомості. Використовуючи філософсько-історичний доробок Гегеля, К., однак, відкидає його трактування духу як Абсолютної ідеї, що становить своєрідний всеохоплюючий об'єктивний Логос, єдину й вічну ідеальну основу Універсуму. Визнаючи автономність власне історичного пізнання, К. водночас фіксував його певну обмеженість, що виявляється у його прагненні отримати минуле у його чистому вигляді, як таке, що існує окремо від свідомого суб'єкта історичної дії та пізнання. З'ясування цієї обставини дає змогу, як гадав К., усвідомити те, що говорити про суще поза духом немає жодних підстав, оскільки будь-який предмет пізнання є продуктом конструктивної діяльності людини саме як істоти духовної, мислячої, а не матеріальної. Історичне за своєю природою мислення людини створює, на думку К., засновану на уяві, символізації та абстракції вихідну градацію форм духовної активності: мистецтво, релігія, наука, природознавство, історія й філософія.

 

59. Отцем цивілізаційного підходу прийнято вважати англійського історика А. Тойнбі (1889-1975). Проте в 1960-і рр.. стали широко відомі праці арабського історика і філософа Ібн-Хальдуна (бл. 1332 - бл. 1402), який прийшов до геніальних висновків, на сторіччя передбачив погляди творців теорії цивілізації. Так, він стверджував, що цивілізація створюється поділом праці між містом і селом, торгівлею, обміном, при цьому розвиток суспільства проходить через певні історичні цикли; розходження в способі життя людей, товариств, він пов'язував, головним чином, з географічним середовищем їхнього проживання.

У всьому різноманітті підходів до визначення сутності та змісту поняття «цивілізація», що використовуються сьогодні в науці, можна виділити два головних принципово відрізняються один від одного значення цього поняття: а) цивілізація як стадіальне явище у світовій історії; б) цивілізація як локальне (регіональне) явище щодо людства в цілому. Якщо перший підхід (стадіально-цивілізаційний) базується на визнанні наявності загальносвітової цивілізації і, відповідно, єдиної для людства і глобальної історії як об'єкта наукового вивчення, то другий підхід (локально-цивілізаційний) пов'язаний із запереченням загальносвітової цивілізації та світової історії на основі тверджень про самодостатнє і самобутній характер розвитку замкнутих локальних цивілізацій.

 

60. Есе "Про користь і шкоду історії для життя» є в цьому ряду одним з найцікавіших творів Ніцше. У цій роботі міститься критичний аналіз загальної ситуації в історичній науці в другій половині XIX століття, розглядається вплив історії на формування світогляду людей, а також викладається власна концепція історії Фрідріха Ніцше.Основним змістом есе «Про користь і шкоду історії для життя» є суперечка Ніцше з позитивістами про право історії називатися наукою. Будучи одним з її основоположників філософії життя, він протиставляє позитивістам власну концепцію

Основною відмінністю історії від точних наук є її походження. Ніцше пов'язує появу історії з психологічної здатністю людини пам'ятати те, що вже відбулося. Урезультаті, історія залежить від психологічних особливостей людей і повинна відповідати їх певним психологічним запитам. Для філософа, «історія належить мешканцям трояком відношенні: як суті діяльній і які прагнуть, як істоті охороняє і хто вважає і, нарешті, як істоті стражденному і нужденному у звільненні» 7. На основі цього поділу людей на психологічні типи він виділяє три «роду» історії: монументальний, антикварний і критичний.

Всі види історії одно необхідні для здорового розвитку народу. Переваги залежать від особистості людини.

Таким чином, те, що історія повинні пристосовуватися під потреби людини, відповідати її психологічним потребам, є, на думку Ніцше, основною перешкодою для перетворення історії в науку.

основним аргументом Фрідріха Ніцше проти перетворення історії в науку, є те, що вона повинна служити життя, задовольняти моральні і психологічні потреби людини, а, отже, змінюватися, пристосовуючись до потреб сучасності. До того ж, історія по суті своїй суб'єктивна, тому що залежить від поглядів історика, ступеня його володіння матеріалом та інших факторів. Також філософ доводить необхідність ілюзій в житті людини, які додадуть завершеність його картині світу. Фактично, на думку Ніцше, історик є художником, який, довіряючись своєму таланту та інтуїції, створює не наукову роботу, а витвір мистецтва.

60(а) Ф. Ніцше — один з основоположників «філософії життя», тлумачення суспільно-історичного процесу через поняття життя як абсолютного і нескінченного початку світу, що має творчу активність. На основі положення, що світ є воля до влади, що втілюється в надлюди-ні, Ніцше створив загальну концепцію волюнтаризму. Він заперечує розвиток як у природі, так і в суспільстві. Життя, будучи всепоглинальною категорією, є вічний рух, що філософ позначає поняттям «становлення». Усі процеси духовного і фізичного життя у своєму постійному плині з'являються як різні модуси дії волі до влади. Вчення Ніцше виникло як протидія механістичному погляду на світ, що стверджував поступальний розвиток у соціально-економічній і науково-технічній сферах. Заперечення останнього привело Ніцше до заперечення прогресу. Однак позитивним у філософії Ніцше є його прагнення знайти творчо-діяльний початок як причину всього сущого, тобто буття.

 

61. ДІЛЬТЕЙ Вільгельм (1833—1911) — німецький філософ і вчений, автор плідних і відомих досліджень з історії, етики, естетики, психології, педагогіки, літературознавства. Один з основоположників філософії життя, критичної філософії історії, філософської герменевтики, розуміючої психології та школи "історії духу" в німецькій історії культури XX ст.

досвід внутрішній, структура людської свідомості. Власне саме цей досвід витлумачується Д. як історія, оскільки людина, на думку мислителя, не має історії, а сама є нею. Інакше кажучи, історія постає нічим іншим, як розкриттям здатностей людини, актуалізацією ії духовних потенцій, свідомості.

Справжнім методом наук про дух, зокрема філософи, є, як твердив він, не пояснення, а розуміння людського життя, інтуїтивне занурення у нього.

Саме через переживання, експресивне вираження, співпереживання та розуміння життя й прояснює поступово себе длясебе самого. У пізній період творчості вчення про розуміння, передусім щодо його спрямованості на минулу культуру, конституюється у німецького мислителя у самобутню теорію історичного пізнання. Точніше, в "інаугуровану" ним філософсько-історичну герменевтику як вчення про тлумачення та реконструкцію духовного життя тієї чи іншої з епох минулого, трактованих, подібно до Гегеля, як вияв "об'єктивного духу". Але, на відміну від Гегеля, — з романтично забарвленим визнанням наявності у цих виявах залишкового моменту таємничості, що осягається лише асимптотично, врешті-решт, як своєрідна кінцева межа постійної й тривалої герменевтичної роботи.

 

62. ДАНИЛЕВСЬКИЙ Микола Якович (1822—1885) — російський філософ, публіцист і природознавець, ідеолог панславізму. Система філософії історії Д. викладена у його праці "Россия и Европа. Взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к романо-германскому" (1869), представляє циклічну культурно-історичну типологію розвитку людства, спрямовану на подолання європоцентризму, моністичного тлумачення історії і обгрунтування принципово іншого, плюралістичного її розуміння.

ступінь спорідненості у стародавньої Греції та Риму — більший, на думку Д., з романо-германською (європейською) культурою, ніж з цивілізаціями стародавніх Індії, Китаю тощо. Недоліком цієї періодизації Д. вважав і те, що за неї, з одного боку, ціла група культур — єгипетська, китайська, індійська, єврейська, грецька тощо — відноситься до однієї (діахронічно першої) групи, тоді як одна і та сама рома-но-германська культура штучно "препарується на середньовіччя та нову історію".

Відкидаючи подібну моністичну, лінійну універсалістську за формою та європоцентристську за характером версію тлумачення історичного процесу, Д. пропонує натомість підхід, за яким історія людства уявляється не єдиним моністичним процесом, а множиною автономних органічних соціокультурних утворень, які він називає культурно-історичними типами.

Всесвітню історію становлять, за Д., 11 культурно-історичних типів, що замикають повне життєве коло, створене трьома основними стадіями: початкового становлення; утвердження політичної незалежності, формування власної державності і національної самосвідомості; розквіту й такої реалізації неповторних здатностей відповідної культури, що супроводжується одночасним незворотним виснаженням її творчих потенцій та поступовим перетворенням суб'єкта історичної творчості на пасивний етнографічний матеріал. Такими типами, за Д., є: єгипетський, китайський, асиро-вавилоно-фінікійський, халдейський (давньосемітський), індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, новосемітський (аравійський) та романо-германський (європейський), який уже перебуває на останній стадії існування і має поступитися місцем історичного лідера східнослов'янському культурно-історичному типу.

 

63. ШПЕНГЛЕР Освальд (1880—1936) — німецький філософ, історик, один з основоположників сучасної філософії культури, представник філософії життя.

Вже сам підзаголовок "Присмерку Європи" — "Нариси морфології всесвітньої історії" — дає підстави для висновку про те, що Ш. розглядає свою систему як вчення про форми світової історії, причому розглядає з деяким біологічним "присмаком", як форми живі.Дихотомія живого і неживого, такого що перебуває у процесі становлення й усталеного для Ш. є однією з наріжних.

Органічне життя, на думку мислителя, — першофеномен, ідея, що розгортає себе зі стану можливості; процес, що містить у собі таємницю. Воно, на відміну від явищ і речей неорганічної природи, постає як морфогенез, тобто процес, що розгортається не під дією зовнішніх чинників, а через реалізацію своїх власних іманентних задатків і здатностей, як вияв внутрішньої форми, основні етапи якого — зачаття, народження, ріст, старіння і загибель — ідентичні від найменшої інфузорії до великої культури.

У контексті такого підходу Ш. і розглядає історичний процес, принципово розрізняючи "світ як природу" і "світ як історію", де перший — світ сталого, завершеного, мертвих форм, а другий — світ становлення, світ форм живих організмів. Відповідно різними є й засоби осягнення цих світів: морфологія механічного і протяжного (систематика) та морфологія органічного (фізіогноміка).

Кожна з восьми культур, що, за Ш., характеризують всесвітньо-історичний процес — єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, греко-римська ("аполонівська"), західноєвропейська ("фаустівська") та культура майя, — рухається не за неухильно поступальною лінією, а проходить замкнений коловоротний життєвий цикл, постаючи, з одного боку, як щось неповторне, з іншого ж — як своєрідна монада, уособлення довільної з інших органічних культурних макроформ.

конститутивним першоначалом певної історичної культури, є, як зазначає філософ, відповідний "іграсимвол" — поняття, що відіграє у системі Ш. ту саму роль, що й поняття прафеномеиа у морфології рослин Гете. Спільною рисою морфологій Гете і Ш. є не тільки це, а й сама методологія осягнення світу органічного життя, розроблена Гете для морфологічного аналізу рослин і застосована Ш. для морфологічного вивчення світу людської історії. І в цьому він дотримується певної логіки, оскільки розглядає, по-друге, кожну історичну культуру не просто як своєрідну живу суперістоту, а як органічний макроіндивід історії саме рослинного, тобто вищого, тилу, оскільки якраз рослина, за ПІ., є уособленням часу, органічного росту, життєвого ритму подібно до цього й будь-яка історична культура є формою вираження спонтанного пориву з прасимвола (першофено-мена) до проходження свого життєвого циклу.

Вплив морфологи історії Ш. на наступників різнобічний. Методологія морфологічного аналізу історичних культур як еквівалентних утворень монадного зразка знайшов застосування в індивідуалізуючому вивченні різноманітних локальних історичних та соціальних організмів.

 

64. ТОЙНБІ Арнольд Джозеф (1889—1975) — британський історик, соціолог і філософ, представник філософії культури, один з класиків цивілізаційної філософії історії. У 12-томному "Дослідженні історії" розробив, обгрунтував на основі узагальнення величезного масиву історичних даних та виклав оригінальну концепцію всесвітньо-історичного процесу. Вихідні методологічні засади філософсько-історичної системи Т. — переконання у неспроможності універсалістського прогресизму, розуміння та небайдуже сприйняття надломленості сучасної техногенної цивілізації й перспективи загибелі її надбань; соціокультурний плюралізм, з позицій якого історія постає множиною культурно-історичних форм.

Розглядаючи їх як породження, своєрідні результанти індивідуальних людських життєвих шляхів, однак, відмежовуючись від органіцизму Данилевського та Шпенглера, Т. твердить водночас, що самі ці форми не є життям.Він уникає однозначності визначення цих форм. Він називає їх по-різному: культурами, цивілізаціями, соціальними атомами.

етапи ->- виникнення, зростання, надлом, деградація та дезінтеграція — характеризуються Т. з позицій бергсонового варіанта філософії життя: виникнення й розвиток цивілізацій пов'язуються з енергією життєвого пориву, а надлом, деградація й дезінтеграція — з виснаженням їх життєвих сил.

 

65. Сорокін Питирим Олександрович (1889 - 1968). Російський і американський соціолог. Народився в Росії (Комі край), де провів перші 15 років свого життя (1889-1904гг.). Мати була комі, батько – росіянин.

Сорокін розглядає історичну дійсність як цілісну єдність різних культурних систем. Підкреслюючи своєрідність кожної культури, філософ разом з тим акцентує увагу не тільки на загальних рисах в їхній історичній долі, але фіксує єдині й незмінні тенденції, ідеї, проблеми. З точки зору Сорокіна, головним чинником, що визначає поведінку окремих людей і характеристики соціальних систем, є фактор культури. Культура, за Сорокіним, і є ціннісна система.

Сорокін підкреслює, що в "чистому вигляді" в конкретному суспільстві идеационального і чуттєва суперсистеми культури ніколи повністю не реалізуються. Мова може йти лише про домінування і про певний пануванні кожної з них у той чи інший історичний період.

За допомогою оригінальних методик, із залученням фахівців з різних галузей науки, спираючись на великий фактичний і статистичний матеріал, П.А. Сорокін дійшов висновку, що в історії розвитку людства спостерігається циклічна зміна суперсистем культури в послідовності: Ідеаціональная, ідеалістична, чуттєва.

П.А. Сорокін, як і його попередники О. Шпенглер і А. Тойнбі, стверджував, що суперсистем культури притаманна своя внутрішня динаміка життя, що охоплює тривалі історичні фази. Це: генезис (походження) - зростання - дозрівання - в'янення - занепад і, нарешті, розпад. У той же час філософ був переконаний в тому, що так звана "смерть" культури не має тотального і незворотного характеру.Більше того, ця "уявна смертна агонія була б не чим іншим, як гострим болем народження нової форми культури, родовими муками, супутніми вивільненню нових творчих сил".

 

66. ЯСПЕРС Карл (1883—1969) — видатний німецький філософ, котрий разом з Хайдеггером та Сартром обгрунтував і представив екзистенціалізм у значенні одного з найвпливовіших напрямів світової філософії XX ст.

Філософію (специфічним для котрої, за Я., є інтуїтивно-умоглядне споглядання) та науку (вузькораціональне, розсудкове трактування) Я. розглядав як принципово відмінні за своїм змістом і підходами вияви людського духу. Предмет науки, а отже, і її значення, як стверджував Я., —локальні; вона вивчає окреме — взяте саме по собі, об'єктивне —ізольовано від суб'єктивного, матеріальне — від ідеального тощо. Тому сенс буття, життєвий світ або історію (родову чи індивідуальну) людини, котра є суб'єктом і водночас об'єктом, істотою духовною і разом з тим матеріальною, засобами науки, на думку Я., автентично осягнути неможливо (оскільки насправді "немає ні світу, позбавленого Я, ні Я, позбавленого світу").

Безперечним і оригінальним внеском Я. у світову філософсько-історичну думку стало його вчення про "вісь світової історії" — відтинок самобутнього і водночас конгеніального та когерентного розвитку "архіпелагу" локальних суспільств людства з VIII до II ст.до н.е., протягом якого відбувається трансформування означених суспільств у єдину всесвітню історію та становлення людини сучасного типу, з властивою їй саморефлексією Самості й тих уявлень про свободу, совість і відповідальність, що в тій чи іншій мірі зберегли свою життєздатність донині. Не менш цікавим є також припущення Я. про те, що саме через дедалі конкретнішу єдність світової історії люди формують нову її вісь, спроможну стати містком переходу до нового за своїм характером співжиття членів суспільства, заснованого на засадах, справді гідних людини.Необхідною політичною передумовою розв'язання цього завдання він вважав подолання будь-яких виявів тоталітаризму та побудову правової держави.

 

67. Вебер критикує традиційний філософсько-історичний підхід до дійсності, в рамках якого виявлення єдності всіх історичних подій досягається шляхом уявного охоплення всесвітньої історії у всіх її частинах «як еволюційного розкриття якогось принципу, його поступову реалізацію у світовому процесі розвитку». Чи йде мова про історію як здійснення Божественної ідеї в природному світі (Августин Блаженний), прогрес в усвідомленні свободи (Гегель), вивільненні людського мислення з традиційних релігійних і метафізичних форм (Сен-Сімон і позитивісти), поступальному розвитку продуктивних сил людини (історичний матеріалізм), неминуче все окремі факти історії, співвіднесені з єдиною причиною або єдиною метою, «завжди нанизуються один за одним на єдину нитку мислення і ставляться в украй нехитрий внутрішній зв'язок».

У рамках традиційної філософії історії одиничні історичні явища ущемляються якимсь, причому раціонально вираженим, сенсом цілого, тобто позбавляються своєї неповторності та індивідуальності. При неупередженому і уважному погляді на історію ми абсолютно ясно відчуваємо самоцінність і унікальність історичних явищ, несвідомо відчуваємо їх як вираз якогось потоку, призначення та цілі якого, ми, втім, так ніколи і не зможемо повністю зрозуміти.

У рамках своєї культуросоціологічної побудови Вебер прагнув, з одного боку, відповісти на виклик, кинутий традиційно-прогресистського розумінню історії Шпенглером, з іншого - уникнути його ціклізма, що складається в запереченні єдності всесвітньої історії.

Другою сферою історичного процесу є процес цивілізації. Для всіх великих історичних тіл (китайського, індійського, античного, західного і т. д.) характерно неухильний розвиток свідомості, що підкоряється практично одному й тому ж закону. Свідомість розвивається від примітивних стадій, близьких сьогоднішнім первісним і напівкультурних народам, через подолання тотемних, а потім і міфічних уявлень до все більшого рефлексуваннябуття і побудови раціоналізованої системи розуміння світу. При цьому інтелектуальну «проробку» проходять не тільки зовнішні переживання людини, але і його власне Я - емоції, потяги і інтелектуальні представлення. Розвиток індивідуальної свідомості призводить, у свою чергу, на суспільному рівні до інтелектуального формуванню «практично-корисного наукового космосу, досвіду і знання життя», який, матеріалізуючись і конкретизуючи, трансформується з практичної системи знання в щось зовсім реальне.

Вчення Вебера про зовнішню структуру історії грунтується на історично мінливих взаємовідносини «людина - Земля». Саме ці взаємини і створють конкретні взаємопроникнення зовнішнього і внутрішнього образу історії та надає їй «велику, замкнуту в собі періодизацію». В. вважає, що до середини XX століття внутрішня структура історії вступила в настільки разючу суперечність з її зовнішньою структурою і тому нам «належить попрощатися з попередньою історією».

З тих пір як людство стало історичним, воно пройшло три етапи, абсолютно різних за такими характеристиками як взаємовідношення між людиною і Землею, тенденції соціальної структури і політики, процес прояснення свідомості, уявне і технічне осягнення існування. Ці періоди розрізняються як по своїй тривалості, так по географічному поширенню та загальному характеру історичного процесу.

В ході історичного розвитку формуються історичні типи людини, відповідні великим історичним епохам. Перший тип - неандерталський людина, що мешкав 200 - 35 тис. років тому. Це - проста агресивна істота, яка займалася збиранням, полюванням і рибальством і в своєму повсякденному житті повністю залежна від сил природи. Другий тип - людина, яка усвідомила свою залежність від природних сил і волі випадку і намірений наскільки можливо від неї звільнитися. Виниклий близько 100 тис. років тому, цей тип створив перші зародкові форми економічного та соціального життя (землеробство, полювання, патріархальна соціальна організація). Третій тип - людина, що виникла після 4000 р. до н. е.., тип який створив високі культури старовини і сучасності, панівний над навколишньою природою і обставинами власного життя. Боротьба ідей і цінностей плюралізму і персоналізму, ідеології політичної демократії та правової держави з ідеологією тоталітаризму - ось що, на думку Вебера, буде визначати сенс історичного процесу в найближчому майбутньому.

 

68. Карл Поппер (1902 — 1993) також відкидає історичний прогрес. У своєму дослідженні «Відкрите суспільство і його вороги» мислитель визначає метод Маркса як соціологічний детермінізм, а його соціальну філософію як історицизм. Свій власний підхід мислитель характеризує як антиісторицизм. Він відкидає існування будь-яких універсальних історичних законів, мету та смисл історії, а також «єдину історію людства». «Історицизм — це бідний метод, який не дає результатів», — зазначає Поппер у книзі «Злиденство історицизму».

Антиісторицизм Поппера якраз і знайшов своє відображення у відкиданні історичного прогресу. Поппер пояснює його як рух до певної мети, яка існує для людей, але не для самої історії. Тож прогресувати можуть людські індивіди, які захищають демократичні інститути, від яких залежить свобода.Що ж до історії, то її можна розглядати одночасно як прогрес (наприклад, боротьба з рабством) і як регрес (пригнічення білою расою чорношкірих). Отже, Поппер робить висновок, що об'єктивних критеріїв прогресу не існує, а самий прогрес ототожнює з провіденціалізмом.

 

69. Тейяр де ШАР ДЕН П'єр (1881-1955) - Французький філософ, вчений, геолог, палеонтолог, археолог, антрополог и католицький теолог. Т. здійснів Спроба Формування нового світогляду, Який БУВ Покликання Врятувати людство від духовної кризи.

Пояснення зростаючого ступеня досконалості організації матеріальних утворень дає, за Т., "закон складності свідомості", згідно з яким у процесі космогенезу збільшується концентрація "радіальної" енергії. Найдосконалішим результатом цієї природної еволюції є виникнення людини. Але на цьому еволюція не припиняється. Необхідною умовою еволюції самої людини є не лише технічний і науковий прогрес, але дедалі більшою мірою — прогрес духовний. Справжньою метою космічної еволюції і, отже, її регулятором є "пункт Омега" — символічне визначення Христа, співпричетного до світу і одночасно трансцендентного йому. Отже, космогенез ототожнюється Т. з христогенезом. Заперечуючи християнський догмат про першолюдину — родоначальника усього людства, Т. стверджує, що людина — ланка багатотисячолітнього процесу божественної космічної еволюції, який Т. поділяє на стадії "переджиття", "життя", "думки" і "наджиття". Таким чином послідовно формуються літосфера (неорганічна природа), біосфера (органічна природа), ноосфера (феномен людини).

Вчення П'єра Тейяра під назвою теярдізм склало на Заході багато в чому конкуренцію офіційній доктрині католицької церкви, відомої під ім'ям неотомізм. Реакція церкви не змусила себе довго чекати. Основний праця великого філософа, богослова, вченого побачив світ тільки після його смерті завдяки його друзям. Вітчизни вперто не люблять у своєму череві пророків.

 

70. Філософія не наука (хоча досить часто користується досягненнями науки), а спосіб конструювання світогляду. Зміст філософії постмодернізму в соціальному плані зрозумілий — демократія, лібералізм. Відбулося перетворення: філософія - світогляд на ідеологію з наступною її чимраз більшою політизацією. Особливо заполітизованою стала філософія історії, що окремого пояснення не вимагає. Не вимагає також пояснення і те, що постмодерністична філософія історії - це не наука, але вона намагається, незважаючи на те, що не може претендувати на науковість, здійснювати тиск на методологію та методику історичної науки.

За Фуко: маю на увазі такі його твори, як «Lesmotsetleschoses» [«Слова і речі»], 1966, «L'arclieologiedusavoir» [«Археологія знання»], 1969, дискурс (розповідь) історика не є відбиттям реального світу в минулому, а мова, якою він послуговується, не є нейтральним посередником

між реальним світом та особою, що його пізнає (це т. зв. Непозитивістська теорія історичної наррації). Вайт у низці праць, починаючи від «Metahistory. The historical imagination in XIX-th Century Europe» [«Meтаісторія. Історична уява в Європі XIX сторіччя»], 1973, намагався обґрунтувати свою теорію метаісторії. УАнкерсміта - зтакимийогопрацями, як «The Really Effect in the Writing of History. The dynamics or Historiographical Typologie» [«Ефект справжностівписанніісторії. Динамікаісторіографічноїтипології»], 1989, «History; and Tropology. The Rice and Fall of Metaphor» [«Історіятавчення

про тропи. Піднесення й падіння метафори»], 1994 - узагалі зникає поняття історичної правди, бо саме історик творить минуле, що проявляється у

вигляді метафори. Історик з аморфних піщинок, на думку Анкерсміта, творить ті чи ті форми наррації. Якщо «традиційна» історіографія при допомозі

наукових доказів доводить, що щось трапилося в минулому, то постмодерністська історіографія веде лише від однієї інтерпретації минулого до іншої, не визначаючи для таких дій жодних наукових критеріїв. Постмодернізм II в історичній науці може протягом певного часу намагатися заслонити реальність, але замінити її грою, деконструкцією ніколи не зуміє.

 

71. Концепція "конфлікту цивілізацій" С.Гантінгтона. Самуел Хантінгтон (народ. 1927 р.) — американський соціолог і політолог. У своїх роботах «Політичний порядок у суспільствах, що змінюються», «Третя хвиля», «Демократизація наприкінці XX століття» розробив проблеми стабільності суспільств, які поєднував зі ступенем інституціоналізації суспільних відносин.

Світова політика вступає в нову фазу, і інтелектуали негайно обрушили на нас потік версій щодо її майбутнього обличия: кінець історії, повернення до традиційного суперництва між націями-державами, занепад націй-держав під напором разнонаправленных тенденцій - до трайбализму і глобализму - і ін. Кожна з цих версій вхоплює окремі аспекти реальності, що народжується. Але при цьому втрачається самий істотний, осьовий аспект проблеми. Я думаю, що у світі, що народжується, основним джерелом конфліктів буде вже не ідеологія і не економіка. Найважливіші границі, що розділяють людство, і переважні джерела конфліктів будуть визначатися культурою. Нація-держава залишиться головним діючим обличчям у міжнародних справах, але найбільш значимі конфлікти глобальної політики будуть розвертатися між націями і групами, що належать до різних цивілізацій. Зіткнення цивілізацій стане домінуючим фактором світової політики. Лінії розламу між цивілізаціями - це і є лінії майбутніх фронтів. Прийдешній конфлікт між цивілізаціями - завершальна фаза еволюції глобальних конфліктів у сучасному світі. Протягом півтора століть після Вестфальского світу, що оформив сучасну міжнародну систему, у західному ареалі конфлікти розверталися головним чином між государями - королями, імператорами, абсолютними і конституційними монархами, стремившимися розширити свій бюрократичний апарат, збільшити армії, зміцнити економічну міць, а головне - приєднати нові землі до своїх володінь. Цей процес породив нації-держави, і, починаючи з Великої Французької революції, основні лінії конфліктів стали пролягати не стільки між правителями, скільки між націями. У 1793 р., говорячи словами Р.Р.Палмера, "війни між королями припинилися, і почалися війни між народами". Дана модель зберігалася протягом усього XIX в. Кінець їй поклала перша світова війна. А потім, у результаті російської революції і відповідної реакції на неї, конфлікт націй поступився місцем конфлікту ідеологій. Сторонами такого конфлікту були спочатку комунізм, нацизм і ліберальна демократія, а потім - комунізм і ліберальна демократія. Під час холодної війни цей конфлікт втілився в боротьбу двох наддержав, жодна з який не була нацією-державою в класичному європейському змісті. Їхня самоідентифікація формулювалася в ідеологічних категоріях. Конфлікти між правителями, націями-державами й ідеологіями були головним чином конфліктами західної цивілізації. У.Линд назвав їх "громадянськими війнами Заходу". Це настільки ж справедливо у відношенні холодної війни, як і у відношенні світових воєн, а також воєн XVII, XVIII, XIX сторіч. З закінченням холодної війни підходить до кінцю і західній фазі розвитку міжнародної політики. У центр висувається взаємодія між Заходом і незахідними цивілізаціями. На цьому новому етапі народи й уряди незахідних цивілізацій уже не виступають як об'єкти історії - мішень західної колоніальної політики, а поряд із Заходом починають самі рухати і діяти історію.






Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2024 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных