Можливо переробити) 5 страница

Однак з плином часу нормою, правилом стає використання поняття "цивілізація" для характеристики стану суспільства або ж його стабільних формоутворень. Трактування ж цивілізації як процесу цивілізування з такою ж поступовістю і водночас неухильністю відходить на задній план і в XX ст. стає вже рідкістю, винятком.

І хоч уже з середини 70-х років XVIII ст. пробиває собі дорогу тлумачення цивілізації як результату цивілізування, тобто певного сталого суспільного утворення, потрібен був ще певний час до постановки питання про цивілізацію як своєрідну монаду історії. Без напруженої і досить тривалої роботи з осмислення цивілізацій як локалізованих у просторі та часі культурно-історичних типів адекватна постановка, а тим більше розв'язання проблеми цивілізації як монадного утворення, немислимі.

З кінця XVIII ст. проблема цивілізації посідає одне з чільних місць у західноєвропейській філософії та історії. Це не могло не відбитися на постановці цивілізаційної проблематики та її розгляді, зумовлюючи відповідний європоцентристський колорит. По суті, аж до початку XX ст. у європейській ментальності поняття "цивілізація" функціонує в однині. Воно застосовувалося для позначення особливостей розвитку європейського суспільства, що тлумачились як переваги і, як правило, протиставлялися "недолікам" або ж взагалі рівню розвитку інших країн і народів, яким, отже, відмовляли у "цивілізованості".

Перебіг історичних подій у нинішньому столітті — крах колоніальних імперій, руйнівний вплив світових війн тощо дещо позбавив Західну Європу її цивілізаторської пихи і претензій на звання єдиної цивілізації. Десь із середини XX ст. акцент поступово зміщується на мультипліка-тивний підхід до цивілізаційної тематики, і мова при цьому вже йде частіше не про цивілізацію, а про цивілізації. Відповідно й історичний процес загалом постає не як один і єдиний моноліт, що проходить через ряд темпорально-просторових видозмін, а як низка послідовних і співіснуючих соціокультурних формоутворень, локалізованих у соціальному просторі та часі.

Починаючи з середини 80-х років XX ст., мультишнкативнии пщхщ до цивілізаційної проблематики з "рецесивного" поступово стає "домінантним". Різко розширюється спектр вживання семантичних значень слова "цивілізація".

У філософській, філософсько-історичній, історичній та соціологічній літературі України, інших країн зарубіжжя протягом останнього десяти-, п'ятнадцятиліття рясніють такі терміни, як "глобальна цивілізація", '"африканські цивілізації", "протоіндійська цивілізація", "стародавня індійська цивілізація", "локальні цивілізації", "космогенні цивілізації", "перші цивілізації", "шумеро-вавілонська цивілізація", "стародавні цивілізації", "античні цивілізації", "грецька цивілізація", "римська цивілізація", "антична цивілізація", "середньовічна цивілізація", "буржуазна цивілізація", "соціалістична цивілізація", "християнська цивілізація", "буддійська цивілізація", "мусульманська цивілізація", "європейська цивілізація", "індійська цивілізація", "китайська цивілізація", "доіндустріальні цивілізації", "індустріальні цивілізації", "постіндустріальні цивілізації", "традиційні цивілізації", "технічні цивілізації", "техногенна цивілізація", "цивілізм" ("постсоціалістична цивілізація").

Своєрідна ревальвація відбулася в останні роки щодо "імен" локальних цивілізацій, якими вони були "охрещені" класичними представниками цивілізаційного напрямку у світовій філософії історії — М.Я.Данилевським, О.Шпенглером та А.Тойнбі, праці котрих перестали бути недосяжними для українського, точніше, колишнього "радянського" читача в 90-і роки.

100. 4.2.3.16. Культура і доля, цивілізація та каузальність Співвідносячи світ як історію з світом як природою, Шпенглер наголошує, що становлення є основою сталого. Тому світ як історія є основою світу як природи. Зокрема, цивілізація — це свого роду природа, якою стала історія, культура.

Подібно до цього почуття долі становить основу пізнання зв'язків причини і дії. Сама каузальність — не що інше, як дезорганізована, заціпеніла у формах розсудку доля, простір — так само заціпенілий час, а смерть — заціпеніле життя.

Культу́ра (лат. Culture — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії.

Фатум (Fatum) — Рок, доля, заздалегідь визначений хід подій і доля людини. у стародавніх римлян власне, слово, проявлена ​​воля Юпітера як верховного Світоправителя. У множині це слово означає як окремі долі людей, міст і др., так і оголошену вустами віщунів і сивіли волю богів: звідси фатамі (fatae) називалися і віщунки. У післяавгустовській літературі слово Fata (pl.) стало вживатися у значенні Parcae, причому в народній мові з цієї назви виникло ім'я і поняття фей (Fata, ае) і чарівників (Fatus, i). У зв'язку з цим словом стоїть епітет Фавна - Fatuelus (віщий).

Цивіліза́ція - людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні цінності та ідеали, ментальність (світогляд).

Каузальний (лат., від причина) який зумовлюється певною причиною; причинний. або причинно-наслідковий зв'язок, також каузальність — зв'язок між однією подією, яку називають причиною, та іншою подією, яку називають наслідком, що з необхідністю слідує за першою.

101 Серед компонентів релігії як соціального інституту особливе значення має система релігійних цінностей і норм. Останні, на відміну від, наприклад, політичних і особливо правових значно менше контролюються з боку державних інституцій і не так жорстко (хоч досить згадати й винятки — інквізицію чи сучасний ісламський фундаменталізм) санкціоновані. Релігійні цінності й норми нерідко подаються у вигляді Божественних заповідей. На відміну від інших (соціальних, політичних і правових) норм релігійні не постають для людини як байдужі, чужі для неї, зовнішні й, у цьому сенсі, випадкові, точніше, свавільні щодо власної волі особистості, приписи. Релігійні ж норми покликані стати внутрішніми законами життя людини в історії й осягнення цієї історії; їх вона обирає й приймає сама, добровільно.

Система заповідей певної релігії підрозділяється, звичайно, на: культові та індивідуальні. Так, у славнозвісних християнських десяти заповідях (“Декалог”), які нібито були накреслені Богом на двох камінних брилах (“скрижалях Заповіту”) й передані Мойсею на горі Сипай, до культових можна віднести приписи на зразок: “Не поклоняйся чужоземним богам”, “Не роби собі богів литих” тощо; до індивідуальних — вшанування батьків, заборону вбивства, покражі, перелюбу, лжесвідчення.

Не можна недооцінювати й ролі релігійних відносин, а також організацій, закладів та установ у структурі релігійного осмислення своєрідності історичного процесу.

Релігія як духовна субстанція цивілізованого суспільства

Особливого значення історик надає ролі релігії у перебігу цивілізаційних процесів. Релігія, на його думку, постає, по-перше, як лялечка цивілізації, її зародок; по-друге — як один із інтегративних чинників та рушіїв її поступу і, по-третє — як підсумок цивілізаційного процесу.

Інакше кажучи, релігія є не тільки альфою й омегою життєвого циклу цивілізації, а й тим ефіром, в якому цивілізація перебуває протягом всього часу свого існування. Саме релігія, створена переважно зусиллями внутрішнього пролетаріату ще в контексті попередньої, старшої цивілізації, закладає духовні основи цивілізації молодої. "В рамках універсальної (інакше — світової. — І.Б.) держави, — писав Тойнбі, — під владою правлячої меншості пролетаріат створює вселенську Церкву. І після чергового, й останнього, бунту, під час котрого дезінтеграція остаточно завершується, ця Церква здатна зберегтися й стати тією лялечкою, з якої згодом виникне нова цивілізація"88. Найкраще ці процеси відомі за пізньої історії греко-римського світу. Але, як наголошує вчений, "подібні ж взаємини між в'янучою цивілізацією та релігією, що підноситься, можна спостерігати в десятках інших випадків. Наприклад, на Далекому Сході імперія Дінь і Хань відігравала роль Римської імперії, а в ролі християнської Церкви виступала буддистська махаяна"89.

102 Поняття "суб'єкт" (від лат. subjectus – кладу основу) означає: носій предметно-практичної діяльності й пізнання, джерело активності, спрямованої на зміну, розвиток або збереження об'єктивних суспільних умов.

З визначення поняття "суб'єкт" зрозуміло, що не кожна особистість є суб'єктом історичного процесу. Особистість може бути суб'єктом, якщо вона володіє певними рисами. По-перше, необхідно мати знання, що характеризують ситуацію, в якій перебуває індивід, тобто усвідомлювати соціальне середовище, в якому знаходиться людина, своє місце в ньому, роль, яку вона може виконувати в процесі соціального розвитку. По-друге, суб'єкт історії повинен на основі знань, усвідомлення існуючого вміти прогнозувати, передбачати можливі наслідки діяльності. По-третє, особистість має бути діяльною. Знання, усвідомлення себе потрібні не для пасивного споглядання, а для свідомої діяльності з активного впливу на соціальні процеси з метою їх спрямування в потрібне русло. По-четверте, особистість має бути відповідальною за свою діяльність. Необхідно, щоб відчуття відповідальності супроводжувало кожну дію, кожний крок особистості. Це почуття необхідне як критерій оцінки своєї діяльності. Воно застерігає від необачних вчинків, егоїстичних намірів. Тобто людина спрямовує діяльність на користь суспільства, а не на задоволення особистих потреб.

За наявності таких ознак особистість стає суб'єктом історичного процесу. Його можна назвати індивідуальним суб'єктом. Разом з тим, існує поняття соціального суб'єкта. В його ролі виступає та чи інша соціальна група: клас, народ, нація, людство.

Соціальна група може бути суб'єктом історичного процесу, якщо крім названих вище рис, властивих індивідуальному суб'єкту, вона характеризується внутрішньою єдністю. Група має бути цілісною, згуртованою, мати спільні інтереси, спільну мету своєї діяльності.

Особливе значення в історичному процесі мали і мають такі історичні спільності, як класи. Але не кожний клас здатний бути суб'єктом історичного процесу. Клас виконує роль суб'єкта в тому разі (ще раз наголошуємо), якщо він приводить до усвідомлення свого місця в суспільстві, ставлення до інших соціальних груп, формування мети, якої хоче досягти, а також може діяти як організована сила у відстоюванні своїх прав та інтересів.

Суб'єкти історичного процесу

Суб'єкт (від лат. subjectus - той, що лежить знизу, перебуває в основі) - носій діяльності, джерело активності, спрямований на об'єкт.

Хто конкретно може бути суб'єктом історії? ü людство;ü соціальні групи (народ, нації, класи, колективи); ü особистість.

Хто є головним суб'єктом історії?

Прибічники різних концепцій по-різному відповідають на це питання.

Одні вважають головним суб'єктом - видатну особистість. Г.Гегель, наприклад, всіх людей ділив на дві групи: відтворюючі індивіди - переслідують у своїй діяльності найближчі, приватні інтереси, сліпі сили світового духу; всесвітньо-історичні індивіди - піднімаються до перетворення історичної в особисту мету. Макс Вебер (німецький соціолог, філософ 1864-1920) стверджував, що в історії все вирішує харизмати-нна особистість (харизма - божественне приречення), яка відчуває розвиток суспільства. До цієї ж точки зору примикають концепції еліти, які стверджують, що суспільство рухають вибрані (еліта, аристократія).

Інші філософи і соціологи як основний суб'єкт вивчають соціальні групи. Марксизм, наприклад, рушійною силою історії вважає народ, зокрема, більші соціальні групи - класи. К.Маркс і Ф.Енгельс так формулюють закон зростання ролі народних мас в історії: разом з обгрунтованістю історичної дії буде, отже, рости і обсяг маси, справою якої воно є.1

Релігійно-ідеалістичні теорії єдиним творцем - суб'єктом історії вважають Бога - усе з волі божої.

Останнім часом у зв'язку з інтернаціоналізацією, глобалізацією громадського життя,розвитком засобів масової інформації і зв'язку все більше говорять про людство як єдиний і головний суб'єкт історії. Наша епоха поставила людей перед необхідністю об'єднуватися у вирішенні деяких суспільних проблем, які представляють життєво-важливі інтереси всього людства.

У філософському, соціологічному, історичному аналізі суспільних процесів найчастіше предметом вивчення стають соціальні групи, їхні інтереси і способи захисту цих інтересів. Традиційна схема аналізу суспільного явища передбачає відповідь на три головних питання: ü які соціальні групи (сили) беруть участь у даному процесі?

ü які їх інтереси? ü які об'єктивні і суб'єктивні умови реалізації цих інтересів?

Суспільство являє собою взаємозалежну систему безлічі соціальних груп. Сукупність соціальних груп і зв'язки між ними називають соціальною структурою суспільства.

Д.Писарєв пропонує оригінальне трактування соціальної структури суспільства.

Людське суспільство в первісній його формі можна представити у вигляді піраміди, розгородженої на кілька поверхів. У самому нижньому поверсі працюють люди, які добувають сирі матеріали, вони перебувають у безпосередньому зіткненні із землею і їх поверх становить підмурок всієї будови... У другому поверсі відбувається механічна і хімічна переробка добутих матеріалів. У третьому поверсі діють люди, які займаються перевозом і лаштують шляхи сполучення. У четвертому - мешкають всі різноманітні класи людей, які живуть продуктивною працею нижнього поверху.

Рівновага цієї суспільної піраміди буде тим стійкіша, чим ширші будуть нижні два поверхи...

Мешканці нижніх поверхів знають, що на антресолях жити дуже весело; тому у всій піраміді панує шалене бажання дертися догори...

Підмурок постійно стає вужче, а вершина ширше і важче. Вся ця історія неминуче повинна скінчиться тим, що піраміда звалиться і перетвориться в потворну купу сміття... Як зробити так, щоб піраміда не перевернулася? Подумайте над цим питанням...

Отже, стає очевидним, що не кожен народ чи нація є суб'єктом. Коли в суспільстві спостерігається відсутність злагоди, взаєморозуміння, а отже, і спільних дій у досягненні поставленої мети, то успіх покидає таку соціальну спільноту і вона не здатна позитивно впливати на історичний процес.

Деякі філософи схильні і людство в цілому вважати суб'єктом історичного процесу. Погодитися з цим твердженням важко. Адже, виходячи з визначення поняття "суб'єкт історичного процесу", ми бачимо, що людство як суспільно-історичне явище позбавлено основних рис, що характеризують "суб'єкта". По-перше, людство поки що далеко не є цілісністю, злагодженим витвором, по-друге, відсутня спільна, єдина ідеологія, тобто теоретична програма діяльності. Спостерігаються постійні суперечки, непорозуміння, а також військові сутички. Отже, можна зробити висновок, що, можливо, лише в далекому майбутньому людство стане суб'єктом історичного процесу.

103 Проблема антропосоціогенезу. Єдність природного, соціального і духовного в людині.

Вихідним пунктом вирішення антропологічної проблеми є питання про те, що ж важати суто людським в людині, чим саме обумовлений особливий, лише людині притаманний спосіб життєдіяльності. Розуміння сутності (природи) людини пов'язане з визначенням характеру взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні.

Історія людської думки налічує безліч варіантів постановки та розв'язання проблеми сутності і походження людини. Одним з таких варіантів є так звані натуралістичні (біологізаторські) концепції, домінуючою рисою яких є уявлення про людину як переважно природну істоту, чиї життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості обумовлені біологічними чинниками. До таких концепцій відносяться соціобіологія, соціал-дарвінізм, євгеніка, теорія Мальтуса та неомальтузіанство, фрейдизм, ідеї расово-антропологічної школи тощо. Щодо проблеми походження людини, то починаючи з XIX століття теоретичною основою натуралістичного підходу постають ідеї біологічної еволюції людини (відома теорія Дарвіна). Згідно з теорією видоутворення, людина виникає як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот.

Безперечно, людина як біологічний вид «Хомо сапіенс» належить до природного світу, біологічні закономірності й чинники відіграють значну роль в її життєдіяльності, їх не можна ігнорувати. Проте специфіка людського існування не пояснюється дією природних сил. Якісну відмінність соціального життя не можна пояснити біологічним механізмом, бо вона є несумісною з корінним принципом біоеволюції — природним добором. Біологічними чинниками не можна пояснити і духовність людини, вона не є похідною від певного набору генів. Такі прояви людської духовності, як совість, відповідальність, моральність та інше, аж ніяк не потрібні для виживання, для пристосування до оточуючого середовища. При натуралістичному підході до людини вони просто втрачають свій сенс.

На відміну від біологізаторських - теорій, релігійні концепції підкреслюють надприродний характер людського буття," принципову нередукованість людини лише до природної істоти. Вони проголошують первинність індивідуального «Я» як духовного стрижня особистості.

Сучасна філософська і наукова думка не відкидає ідею еволюції щодо походження людини, еволюційна теорія доповнюється концепцією про спільну еволюцію космосу, біосфери і людського суспільства. Згідно з концепцією космічного походження людини (А-Л.Чижевський, В.І.Вернадський, Тейяр де Шарден), поява людини не є випадковим і локальним наслідком лише біоеволюції на Землі. Виникнення соціальної форми матерії є загальною тенденцією космічної еволюції. Наприклад, в.сучасній космології і фізиці існує так званий «антропний принцип», згідно з яким в підґрунті нашої МеТалактики закладані тенденції до появи людського буття у світі. Основні константи, фундаментальні параметри фізичного світу такі, ідо з необхідністю викликають появу фізико-хімічних і біологічних умов існування людини у Всесвіті. Тому природне в людині не зводиться лише до безпосередньо біологічного, а містить в собі нескінченість космосу. Людина постає як природно-космічна істота.

Марксизмові належить трудова теорія походження людини, яка аналізує механізм трансформації біологічного в соціальне. Трудова теорія поєднала процес походження людини (антропогенез) з процесом виникнення суспільства (соціогенез). Сутність антропосоціогенезу полягає в появі нового ступення еволюції, який є діалектичним- запереченням біологічної еволюції. Остання трансформується в якісно новий тип — еволюцію соціальну. Замість пасивного пристосування організму до навколишнього середовища, виникає новий спосіб життєдіяльності — соціальна практика. Поряд з працею (активним перетворенням і освоєнням природи), основними чинниками виникнення людини є соціальність (суспільний характер життєдіяльності), здатність до мовного спілкування, поява свідомості (усвідомленого і доцільного характеру діяльності).

Таким чином, людина виступає в марксистькій теорії як соціальна істота, її сутність визначається як сукупність всіх суспільних відносин. Всі суто людські якості, в тому числі і свідомість, є результатом суспільно-практичного життя. Марксизм обгрунтував принципову незавершеність людини, її відкритість світові, «незапрограмованість» раз і назавжди її сутності. Людина самостворює і саморозвиває себе в процесі історичного і культурного життя.

Отже, крайнощами щодо розуміння людини є не лише біологізаторство, але й соціологізаторство: перше абсолютизує природні чинники людського існування, друге — соціальні. Обидві позиції не помічають в людині її центру і ядра — індивідуального «Я», духовної незалежності особистості від обумовленості «ззовні» — природними і соціальними чинниками.

Соціальна обумовленість людини — факт, який не потребує доведення, але його не можна тлумачити спрощено. З одного боку, людина є продуктом певної епохи, наявної форми суспільства. Проте, з другого боку, людина є результатом, своєрідними відбитком і втіленням всієї попередньої історії людства та його культури. Саме як культурно-історична (надсоціальна) істота людина отримує вимір духовності.

Таким чином, суспільно-історична обумовленість людини полягає не дише у впливі на неї суспільного середовища, соціальних відносин даної епохи, але й в тому, що вона отримує можливість самовизначатися, робити вільний вибір своєї долі, спілкуватися з історичним минулим і майбутнім через світ культури людства.

Духовне в людині не є лише «суспільно-корисними» здібностями та засобами пристосування до природного і суспільного середовища. Вони є самоцінними і саме вони лежать в основі людського «Я». Саме як духовна істота-особистість виявляє себе вільним і творчо-активним індивідуальним діячем.

104 "Суб'єкт" це — носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об'єкт.

Суб'єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці.

Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає, що всі проблеми суспільства, його об'єктивні потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсь своїй абстрактній самостійності, а саме як "переплавлені" в реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності.

Тобто витоки ролі особистості в історії — в її нерозривному зв'язку з соціальними спільнотами, соціальними відносинами. Належність особистостей до різноманітних типів спільнот виступає як певний імпульс життєдіяльності кожної людини, кожної особистості. Саме в них формується її життєдіяльність, соціальна активність.

Активна ж роль особистості у суспільстві виражається у тому, що у сфері виробництва людина постійно вдосконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у сфері соціальній людина, відчуваючи вплив інших людей, сама постійно впливає на них і, таким чином, на всі існуючі відносини; у сфері політичній особистість поводиться як і в сфері соціальній, але можливості виявлення активності більш багатоманітні; у сфері духовного життя активність людини у засвоєнні, створенні та вдосконаленні духовних цінностей цілком очевидна.

Саме в особистостях, їхніх діях знаходить своє втілення роль народних мас, груп та інших соціальних спільнот в історії — адже народ, нація взагалі самі собою не діють; ніяких їхніх дій, відносин, ніякої їхньої боротьби немає і не може бути поза конкретними діями, вчинками окремих особистостей, окремих індивідів. Але особистість як рушійна сила історії має і свій власний зміст, який не розчиняється ні в яких спільнотах, ні в яких сукупних діях.

Саме від особистості, від її дій, конкретних вчинків залежить неповторний колорит суспільного життя, його унікальність. Тому історичний процес є процесом зростання ролі особистості в суспільстві.

Таким чином, у всіх сферах життя людина, особистість відіграє активну роль. Тому хибно уявляти людей лише пасивним продуктом середовища або інертним матеріалом, з якого історія виліплює нежиттєві фігурки і розставляє їх у певному порядку. Ще більш хибна думка, що люди — пасивний натовп, якого надихають герої.

Особливе місце у соціальній філософії займає проблема видатних та історичних особистостей. В оцінці їхньої ролі в історії ми маємо надзвичайно велику амплітуду коливань —від думки Б. Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія склалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою прояву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику об'єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості.

Згідно з суб'єктивно-ідеалістичним розумінням суспільства суб'єктами духовної сфери є видатні особистості, еліта суспільства, його інтелігенція. Вони вигадують різноманітні природознавські, суспільствознавчі, політологічні і інші теорії і реалізують їх в суспільстві через своє видатне інтелектуальне, політичне, військове положення. Уся історія людства з точки зору суб'єктивно-історичного ідеалізму виступає історією діяльності видатних особистостей, що управляють життєдіяльністю народних мас. Історія людства з'являється сукупністю біографій великих людей: царів, міністрів, полководців і тому подібне. Правда, було ясно, що не лише видатні особистості визначають хід історії, оскільки цілі і плани цих видатних діячів не завжди досягали мети і терпіли крах. Виходячи з цього робилися спроби запропонувати інші, правильніші теорії суспільного устрою і розвитку.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: