Обмеження волі як покарання.

Чинний КК України закріпив нові види кримінальних покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, серед яких особливе місце належить кримінальному покаранню у виді обмеження волі (далі - ОВ). ОВ є новим видом кримінального покарання, тому відповідна практика його застосування на сьогодні є недостатньою.

Слід зазначити, що ОВ, хоча і є новим покаранням у системі кримінальних покарань, водночас має деякі спільні риси з відомим попередньому кримінальному та виправно-трудовому законодавству кримінально-правовим інститутом - умовним засудженням до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці. Згідно зі ст. 61 КК України покарання у виді ОВ полягає утриманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу (далі - виправних центрах) без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залученням засудженого до праці.

Засуджені в даному випадку не ізолюються від суспільства, як під час відбування покарання у виді позбавлення волі, а лише обмежуються у свободі пересування і виборі місця проживання. Це виражається у тому, що вони не мають права залишати територію виправного центру і визначену місцевість без дозволу адміністрації, а також зобов'язані проживати, як правило, у спеціально призначених для них гуртожитках.

За своїми основними характеристиками виправні центри схожі зі спецкомендатурами, які існували в органах внутрішніх справ до 1992 р. ОВ як міра кримінального покарання призначається на строк від 1 до 5 років і передбачає тримання засудженого у кримінально-виконавчій установі та обов'язкове залучення засудженого до праці. ОВ застосовується тільки як основне покарання, як додаткові до нього можуть бути призначені штраф, позбавлення права обіймати певну посаду чи займатися певною діяльністю, позбавлення спеціального, військового звання, чину або рангу, конфіскація майна.

У разі призначення судом засудженому до покарання у виді обмеження волі додаткового виду покарання, каральний і виховний вплив на них посилюється. Важливо наголосити, що ОВ не застосовується до:

- неповнолітніх;

- вагітних жінок;

- жінок, що мають дітей віком до 14 років;

- осіб пенсійного віку;

- військовослужбовців строкової служби;

- до інвалідів 1 і II груп.

Разом з тим, ОВ може бути застосовано і в порядку заміни не відбутої частини покарання його іншим видом. Так, особі, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, суд з урахуванням її поведінки в період відбування покарання може замінити не відбуту частину покарання більш м'яким його видом - обмеженням волі в порядку ст. 82 КК України.

Заміна не відбутої частини покарання у вигляді позбавлення волі на більш м'яке (ОВ) можлива після фактичного відбуття засудженим:

- не менше третини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

- не менше половини строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, коли особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона була засуджена до позбавлення волі;

- не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яку раніше було звільнено умовно-достроково і вчинила новий умисний злочин протягом не відбутої частини покарання.

Порядок і умови виконання покарання у вигляді ОВ регламентуються ст. 56-70 КВК України та Інструкцією "Про організацію виконання покарання у виді обмеження волі в установах кримінально-виконавчої системи", затвердженою наказом ДДУПВП від 04.09.01 № 165. Відповідно до ст. 56 КВК України, органами, які виконують покарання у виді ОВ, є кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри).

З метою створення сприятливих передумов для виправлення засуджених, позитивного впливу на їх поведінку членів сім'ї, трудових колективів, де вони раніше працювали, особи, засуджені до ОВ, відбувають покарання у виправних центрах, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження. Однак особи, яким такий вид покарання застосовано в порядку заміни іншого покарання, а також засуджені, за місцем постійного проживання яких відсутні виправні центри, можуть бути направлені для відбування покарання у виправний центр іншої адміністративно-територіальної одиниці.

Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані сприяти адміністрації виправних центрів у трудовому і побутовому влаштуванні засуджених. Управління (відділи) ДДУПВП в АР Крим, областях, м. Києві та Київській області за погодженням з органами місцевого самоврядування визначають межі виправних центрів.

Договір ренти.

Одним із нових договірних типів відчуження майна є договір ренти, вперше в історії вітчизняного цивільного права закріплений ЦК України 2003 р. На законодавчому рівні правовому регулюванню рентних відносин присвячена гл. 56 "Рента" ЦК України (статті 731-743), норми якої закріпили поняття і види договору ренти, елементи та виконання рентного зобов'язання.

Нормативне закріплення цивільно-правового інституту ренти стало можливим завдяки загальнодозвільному режиму регулювання цивільних правовідносин. Попереднє цивільне законодавство обмежувало застосування договорів рентного типу, оскільки можливість відчуження майна в обмін на надання колишньому власнику сталого грошового або іншого утримання дозволялося лише шляхом укладення договору довічного утримання.

Поняття договору ренти закріплено ч. 1 ст. 731 ЦК України, згідно з якою за договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає іншій стороні (платникові ренти) якесь майно у власність, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі.

Договір ренти має притаманні йому певні ознаки.

Зазначений договір є оплатною, ризиковою (алеаторною), двосторонньою, імперативно реальною або консенсуальною (у визначених законом випадках), довготривалою угодою, що передбачає перехід права власності до набувача (платника) під виплату безстрокових (довічних) або на певний строк періодичних рентних платежів.

За характером надання рента фактично має оплатний характер, оскільки майно передається отримувачем ренти (відчужувачем) у власність платника ренти в обмін на сплату останнім рентних платежів на користь отримувача ренти. Однак ЦК України режим формально оплатного договору визнає лише за рентою, одержувач якої передає майно у власність платника ренти за плату (ч. 2 ст. 734 ЦК). Безоплатною визнається рента, майно за якою передається у власність платника ренти безоплатно, і за таких відносин мають застосовуватися положення про договір дарування.

Поширення норм про дарування не можна розглядати як свідчення визнання даруванням даного виду ренти в цілому. Законодавець таким чином вимушено заповнює прогалину правового регулювання безоплатної ренти схожою до неї конструкцією дарування, яка, однак застосовується лише в частиш, що не суперечить сутності договору ренти.

Сфера дії на безоплатну ренту норм про дарування обмежується відносинами з безоплатного передання рентного капіталу у власність платника ренти; положення про дарування не поширюються на відносини зустрічного надання-сплати рентних платежів.

За спрямованістю зобов'язання договір ренти належить до договорів, пов'язаних з переданням права власності набувачеві (платнику ренти).

Договір ренти є правовою формою здійснення передання майна (рентного капіталу) у власність набувача (платника ренти), обтяженого зустрічним наданням періодичних платежів (ренти) як елемента утримання.

Рентний платіж є періодичною виплатою у вигляді певної грошової суми або іншого надання, передбаченого договором ренти.

Рентний платіж є зустрічним (наступним) виконанням і своєрідним еквівалентом первинного виконання. Зазначений платіж відображає специфіку ренти, яка полягає в існуванні надприбутку володільця майна, відчужуваного під виплату ренти, а також у спрямованості інтересу власника ренти на багатоактне, постійне отримання цього прибутку у вигляді періодичних платежів протягом усього періоду експлуатації, наданого взамін переданого у власність майна.

Рентний платіж є визначеною за певний період часу частиною поняття утримання як визначального елемента ренти.

Надання утримання є визначальною метою спрямованості та змісту ренти, що являє собою періодично отримуване відшкодування у вигляді грошових платежів або їх натурального еквівалента, що направляються отримувачем згідно з цілями, вказаними або погодженими з джерелом виплати.

За своєю сутністю рента є породженням права вимоги від конкретної особи (що зазвичай є власником рентного капіталу) стосовно надання утримання у вигляді певних виплат або інших благ, погоджених сторонами.

Договір ренти є різновидом ризикових (алеаторних) угод, пов'язаних з переходом права власності на майно.

Ризиковий (алеаторний) характер договору ренти зумовлений особливостями характеру зустрічного виконання в рентному зобов'язанні, що полягає в невизначеності на момент укладення договору загальної суми зустрічного надання в рахунок оплати відчужуваного майна.

За змістом прав сторін договір ренти є двостороннім, оскільки платник ренти та одержувач ренти мають права та обов'язки.

Рента зазвичай - пролонгований і довготривалий договір, специфіка якого передбачає тривалість договірних відносин, які можуть нараховувати не одне десятиліття.

Дискусійним є питання щодо реальності ренти. Договір ренти доцільно визнати консенсуальним договором, який вважається укладеним з моменту нотаріального посвідчення або державної реєстрації і покладає на отримувача ренти обов'язок передати майно платнику ренти. Консенсуальний характер договору ренти обґрунтовується тим, що окрім надання договору відповідної форми для його укладення не вимагається передача майна платнику ренти.

Договір ренти вважається укладеним і право власності виникає у набувача (платника ренти) з часу нотаріального посвідчення або реєстрації договору, а не в момент передачі майна чи фактичної його передачі набувачу, чому і відповідає його визнання договором консенсуальним.

Нотаріальне посвідчення і державна реєстрація визнаються юридично значимим фактом, необхідним для набрання чинності договору ренти, що унеможливлює реальний характер наведеного договору, оскільки будь-який реальний договір вчиняється шляхом передачі речі одним контрагентом іншому. Вчинення реальних дій учасниками рентного договору, укладеного в неналежній формі, недостатньо для набрання чинності наведеного договору. Щодо цього в літературі слушно зазначається про недоцільність застосування юридичної фікції визнання передачею речі під виплату ренти моменту реєстрації переходу прав власності для випадків, коли закон вважає це для відчуження майна необхідним, і фактичного вручення - в усіх інших випадках.

Вищенаведені позиції мають бути узгоджені у зв'язку з внесенням Законом України від 11 лютого 2010 р. змін до ч. 2 ст. 732 ЦК, згідно з якими договір ренти та договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти підлягають нотаріальному посвідченню. Отже, вимога про державну реєстрацію скасована.

Види договорів ренти. ЦК України у ч. 2 ст. 731 передбачає можливість укладення двох видів договорів ренти - безстрокової і строкової, що передбачає встановлення договором обов'язку виплачувати ренту відповідно безстроково (безстрокова рента) або протягом певного строку.

При безстроковій ренті встановлюється обов'язок платника ренти сплачувати ренту одержувачеві до дня смерті (довічна рента) або припинення діяльності одержувача ренти на умовах договору.

Строкова рента передбачає обов'язок платника ренти виплачувати ренту протягом визначеного договором строку.

Договір поставки.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобовязується передати у встановлений строк товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не повязаних з особистим, сімейним, домашнім та іншим подібним використанням, а покупець — прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму (ч. 1 ст. 712 ЦК).

Законодавець відносить поставку до різновиду купівлі-продажу. Відмінність між цими договорами полягає в наступному.

Мета використання продукції чи товару при поставці — підприємницька діяльність або інша діяльність, яка не пов’язана з особистим, домашнім чи іншим подібним використанням.

Сторонами за договором поставки зазвичай є підприємці.

Предмет поставки значно вужчий і обмежується продукцією або товарами. Тобто предметом поставки не можуть бути майнові права, право вимоги, цінні папери, нерухомість тощо. Предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах документації до зразків (еталонів) або продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками.

Умови поставки повинні викладатися сторонами відповідно до Правил "Інкотермс".

На відміну від предмета договору купівлі-продажу, предмет поставки, як правило, ще не існує в природі на момент укладення договору. Скажімо, залежно від укладеного договору завод металовиробів може виготовляти і каструлі, і солдатські казанки, і дитячі горщики.

Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами визначаються специфікацією.

Строки поставки встановлюються сторонами в договорі з урахуванням необхідності ритмічного та безперебійного постачання товарів споживачами, якщо інше не передбачено законодавством. Як правило, зобов’язання за договором поставки виконуються частинами протягом певного часу. Так, частина продукція буде поставлена в першому кварталі, частина — в другому, третьому і четвертому. Якщо постачальник відвантажить річну партію телевізорів у січні, то замовник буде нести збитки, оскільки буде змушений понести додаткові витрати пов’язані із зберіганням товару, тому що не зможе його одразу реалізувати.

Якість та комплектність товарів, що постачаються, повинні відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації.

Договір поставки — типовий консенсуальний договір, оскільки набуває чинності з моменту погодження сторонами його істотних умов.

Порядок приймання покупцем поставленого товару. Неодмінною умовою забезпечення збереження майна та інших матеріальних цінностей, які замовник отримує за договором поставки, є додержання встановленого порядку приймання продукції (товарів) за кількістю та якістю.

Для того, щоб з’ясувати, наскільки постачальник належним чином виконав свої зобов’язання, необхідно перевірити кількість та якість відвантаженої продукції, заактувати виявлені недоліки та звернутися до постачальника з претензією.

Приймання продукції здійснюється в декілька етапів:

- створення компетентної комісії з приймання продукції;

- перевірка кількості та якості продукції;

- складання та підписання акта про результати перевірки;

- затвердження акта керівником.

Одна з головних вимог до приймання продукції — це його своєчасність.

Приймання продукції за якістю й комплектністю проводиться:

1) при іногородній поставці — не пізніше 20 днів після видачі продукції органом транспорту або надходження її на склад покупця при доставці продукції постачальником або при вивезенні продукції покупцем;

2) при одноміській поставці — не пізніше 10 днів,

3) щодо швидкопсувної продукції — протягом 24 годин після надходження продукції на склад покупця.

Приймання продукції за кількістю та якістю провадиться за транспортними і супровідними документами (рахунком-фактурою, специфікацією, описом, пакувальним ярликом тощо) постачальника. Відсутність зазначених документів або деяких з них не припиняє приймання продукції. У цьому випадку складається акт про фактичну наявність продукції й в акті вказується, які документи відсутні.

Одночасно із призупиненням приймання покупець зобов’язаний викликати для участі в продовженні приймання продукції й складання двостороннього акта представника одноміського постачальника. Представника іногороднього постачальника покупець зобов’язаний викликати, якщо це передбачено в нормативно-правових актах або договорі.

Акт про приховані недоліки продукції повинен бути складений протягом 5 днів по виявленні недоліків, однак не пізніше чотирьох місяців від дня надходження продукції на склад покупця, що виявив приховані недоліки, якщо інші строки не встановлені обов’язковими для сторін правилами.

Свої особливості має приймання продукції за кількістю з метою встановлення недостачі.

За кількістю продукція приймається в момент відкритя опломбованих транспортних засобів, які одержані від транспортної організації чи постачальника.

Як правило, приймання продукції не повинно бути одностороннім, тому воно здійснюється:

1) за участю представника постачальника;

2) за участю представника іншої організації;

3) за участю представника громадськості з боку замовника;

4) за згодою постачальника — в односторонньому порядку.

Представник громадськості — це компетентна особа, яка не належить до матеріально-відповідальних осіб і не має відношення до збереження, приймання, обліку та відпуску матеріальних цінностей. Тому представником громадськості не може бути головний інженер, бухгалтер, комірник, завскладом та ін. Повноваження представника громадськості підтверджуються посвідченням, яке видає профспілка або трудовий колектив і засвідчує керівник. Його призначення нагадує нам становище понятих при обшуку: він як незаінтересована особа повинен підтвердити наявність недостачі.

За результатами приймання комісія складає акт приймання, який затверджує керівник підприємства.

В акті зазначаються: відомості про постачальника і замовника; місце приймання продукції; час початку і час закінчення; склад комісії; позначка про те, що члени комісії ознайомлені з відповідною інструкцією і попереджені про відповідальність; номер транспортної накладної; номер вагону (контейнеру); стан і опис пломб; стан транспортного засобу; стан упаковки; умови зберігання продукції на складі; як виявлено недостачу (зважуванням, перерахуванням); найменування та кількість продукції, якої не вистачає, висновки комісії про причину недостачі та деякі інші відомості. Належно складений акт приймання дозволяє звернутися з претензією про відшкодування збитків.

За договором на постачальника може бути покладена відповідальність за:

- порушення строків поставки;

- поставку неякісної і некомплектної продукції;

- поставку продукції без тари та упаковки;

- поставку продукції без супровідних документів;

- виставлення безтоварного рахунку тощо.

Замовник може відповідати:

- за порушення строків оплати чи безпідставну відмову від оплати;

- за неповернення багатозворотньої тари;

- за невивезення продукції (якщо за договором продукція постачається на умовах самовивозу).

У разі якщо порушено господарське зобов’язання, в якому хоча б одна сторона є суб’єктом господарювання, що належить до державного сектору економіки, або порушення пов’язане із виконанням державного контракту, або виконання зобов’язання фінансується за рахунок Державного бюджету України, застосовуються штрафні санкції у таких розмірах:

- за поставку неякісних (некомплектних) товарів — штраф у розмірі 20% від вартості неякісних товарів;

- за порушення строків поставки — пеня в розмірі 0,1% від вартості товарів за кожен день прострочки, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: