ПОНЯТТЯ ПРО ДЕМОКРАТІЮ. ВИТОКИ, ЗМІСТ ТА ОСНОВНІ її ФОРМИ

У поняття «демократія» більш ніж за двотисячолітню історію вкладався різний зміст. За цей час вона пережила кризи, падіння, підйоми і оновлення. Якщо за античних часів демократія сприймалась більше як негативне, в Новий час дивились на неї як на надію, її ідеалізували, то на початку XX ст. розгорнулась критика класичного розуміння демократії. Сумніви щодо демократії змінились у другій половині XX ст. сучасними теоріями демократії, в яких у розуміння демократії вкладався зовсім інший зміст.

Демократія (від грец. demokratia: demos — народ і kratos — влада, правління) — це форма правління політичною і соціальною організацією суспільства, держави і влади. Історія розвитку демократії дає можливість побачити три епохи еволюції цього типу правління і три теоретичні традиції в дослідженні демократії.

Епоха старогрецьких держав дала світові перші чіткі форми демократії, рух за демократію. Геракліт вважав, що демократія — це правління «нерозумних і гірших», він був прибічником аристократії і відкидав демократію як форму управління, саму ж аристократію розумів не як родову знать, а як аристократію духу. Дещо пізніше, під впливом демократичного руху, Демокрит був прихильником демократії, завдання якої вбачав у забезпеченні спільних інтересів громадян полісу, але критикував відмову від майнового цензу. Сократ недоліком демократії вбачав у некомпетентності її посадових осіб, котрих обирали способом жеребкування, тобто випадково. За Платоном, демократія — це влада гірших людей, влада плебеїв, яка виникає як реакція на крайнощі олігархії, коли при владі знаходиться вузьке коло багачів, що веде до розколу суспільства і появи ворогуючих між собою груп багатих і бідних. Коли бідняки отримують перемогу, п'яніють від волі, тоді з демократії виростає її продовження — тиранія. Надмірна воля перетворюється на надмірне рабство. Своєрідний підхід до проблем демократії мав Арістотель. Він вважав, що при крайній демократії влада належить демосу, а не законам. Рішення демосу спрямовують демагоги. Демос стає деспотом і діє як тиран. Арістотель протиставляє демократії політію, засновану на примиренні багатих і бідних, владу не натовпу, а розумної більшості, яка спроможна керуватися доброчесністю, дбати про суспільство в цілому. На відміну від Платона, не має ненависті до демократії, але і не вважає її політичним ідеалом.

Головним ідейним джерелом неприйняття демократії старогрецькими мислителями було в ментальності еллінської епохи, у якій доброчесність відігравала грала певну роль в оцінці соціальних явищ. Не так важливо, хто править: один, меншість чи більшість. Головне, щоб через них правила доброчесність.

Політична думка в пізньороманську і добу середньовіччя шукала інше обґрунтування демократії як народовладдя довірене монарху, таким чином знімала проблему вибору між монархією і республікою, деспотією і демократією. Але залишалась проблема: кому належить закон — народу, який довіряє його виконання монарху, чи виконання влади є тільки функцією чи прерогативою монарха. Для теорії демократії в той період існувала проблема джерела влади і суверенності цього джерела, яким у демократичних традиціях визнавався народ. Уже в теоріях античній, римській і середньовіччя йому належала головна влада — законодавча, і тоді виникла ідея розподілу двох влад: законодавчої і виконавчої, яка делегувалась монарху у формі мандату, що відкликався (Марсимей Падуанський). Пізніше, у Новий час, було удосконалено і ідею суверенної законодавчої влади народу.

У Новий час у більш конкретній формі виникло питання про політичну організацію демократії у її співвідношенні з республіканським устроєм держави, хоч до кінця XIII ст. республіку уявляли в двох формах — аристократичною і народною. ПІ. Монтеск'є, продовжуючи традиції античної політичної думки, розрізняв три способи правління — республіканський, монархічний і деспотичний. На його думку, «якщо в республіці влада належить народові, то це — демократія. Якщо найвища влада перебуває в руках частини народу, елітарної верхівки, таке правління називається аристократією». Для нього демократія тотожна народному суверенітетові, та це означає участь усіх в управлінні. Він вважав, що «народ повинен доручити здійснювати владу своїм обраним уповноваженим, адже саме це відрізняє демократичну державу від інших форм державного устрою».

Розглядаючи феномен демократії, не можна не звернутись до ідей Н. Макіа-веллі: держава з її інтересами є самоціллю; вирішальна роль у політиці фактора сили; розмежування політики й моралі — визнання в політиці формули «мета виправдовує засоби»; консенсусу (згоди) народу щодо тієї чи іншої форми правління. Для побудови сильної держави, на його думку, необхідно спочатку пройти стадію монархічної диктатури, щоб потім перейти й до республіканської форми правління. Він виділяє три види «правильного правління» і три види «поганого правління». І робить висновок, що всі ці види правління являють собою незручності, тому-то бажано уникати дотримання якогось одного з цих видів правління, віддаючи перевагу змішаному, адже, існуючи поруч, монархія, аристократія й демократія могли б зручніше спостерігати одна за одною. У цій формулі фактично міститься ідея системи стримувань і противаг, яка згодом стала стрижнем англосаксонської демократії. У XVII—XVIIl ст. в Англії і Франції демократія народжувалася за двома різними напрямами. Головними теоретиками цих двох напрямів були Дж. Локк і Ж.-Ж. Руссо.

Дж. Локк вважав, що держава повинна діяти лише в обмежених рамках (головна державна функція — це захист особистої свободи і власності, набутої за рахунок праці). Люди повинні мати право протистояти свавіллю з боку урядовців, створювати їм опір з метою їх повалення, якщо вони засновують свою владу для завоювання, узурпації, тиранії. Він вважав, що сила яку використали правлячі кола, ні в якому разі не може бути джерелом права, і він протиставляє цій силі вільний консенсус громадян, на основі якого уряд отримує від громадян мандат на управління. Таким чином, симпатії Дж. Локка завжди на боці свободи, в ім'я якої допустиме насильство з боку громадян для захисту від свавілля влади. У Ж.-Ж. Руссо, на відміну від Дж. Локка, йдеться про розподіл влади, а не про її межі. Для нього суверенами політичної влади є людина, народна асамблея, кожен член якої має стільки ж прав, скільки будь-який інший громадянин. У його системі всі члени суспільства органічно пов'язані між собою, при цьому кожен з них одночасно є і сувереном, і підданим, тобто одночасно керує і підкорюється, саме цьому досягається рівність громадян, які перебувають в однакових умовах.

Незважаючи на різницю між двома напрямами, в них є й спільне, а саме те, що вони являють собою індивідуалістичні політичні системи, де суб'єктами виступають специфічні індивіди або громадяни. Синтез елементів обох цих систем наприкінці XIX — початку XX ст. поклав початок виникнення держав ліберальних демократій. Головна їх риса — проголошення чотирьох свобод: свободу друку і слова, свободу зібрань і свободу асоціацій, які зумовлюють інші цінності: загальне виборче право, рівновагу влади, ідеологічний плюралізм.

Демократія існує в певних організаційних формах — представницькій і безпосередній (прямій). Представницька демократія — головна форма здійснення державної влади через виборні органи та вільно обраних представників, які не тільки діють від імені своїх виборців, а й звітують перед ними. її повноваження обмежуються тим колом питань, які, відповідно конституції, потребують вирішення самим народом. Безпосередня (пряма) демократія — форма, за якої громадяни особисто беруть участь у здійсненні державної влади. На відміну від представницької, ця форма передбачає пряме волевиявлення народу при виробленні та прийнятті певних державних рішень.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: