Головні естетичні категорії у творах автора

Глибока екзистенцій на криза, у якій перебуває українське суспільство, проблеми пошуку виходу зі складної духовної ситуації стали потужним поштовхом до заглиблення у творчу спадщину одного з найталановитіших і найзагадковіших митців ХХ століття М. Хвильового, проза якого (особливо раннього періоду творчості) несе у собі велику силу духовної енергії і за своєю суттю є новаторською. Пружиною творчої енергії М. Хвильового було прагнення до універсальності. Його художній світ проникає в історичний час і в глобальний простір, а думка звертається до вічних «загадок буття й загальнолюдських цінностей (нехай і в «класовій» інтерпретації, а властиво – в «пролетарській» риториці. Звідси його відраза до провінціальності, звідси ж і конфронтація з «все федеративним міщанством», неприйняття переродження революції – її всесвітнім соціально-етичним зарядом – у партійно - бюрократичну обивательщину» [17с. 4] неприйняття, що набули трагічного характеру. Можна говорити про те, що Хвильовий фактично входить у конфлікт із лінією партії на рівні «культурної революції», на рівні «масовізму» і на рівні виховання інтелігенції нового типу – робочо - селянської інтелігенції. Виступав проти червоної малокультурних авторів правильного класового походження – з тезою про нове, пролетарське мистецтво. «Нове мистецтво утворюють робітники й селяни. Тільки з умовою: вони мусять бути інтелектуально розвиненими, талановитими, геніальними людьми» [1 с. 45]

М. Хвильовий закликав митців орієнтуватись на кращі класичні зразки світового письменства, «психологічну Європу», тобто на культуру Європи з її давніми гуманістичними традиціями, а не на пролеткультівську комуністичну літературу радянської Росії, відмовитися від малоросійського епігонства й провінціалізму. М. Хвильовий утворив літературну організацію «Вавпліте», прагнучи вивести українську літературу на світові вершини мистецтва. Ваплітяни боролися проти політизації літератури, за високу письменницьку майстерність й відкидали більшовицькі командні методі організації літературного процесу».

[6 с. 23]. «Вапліте» організувалась як академія, тобто така назва, на думку її організаторів, зобов’язувала академічно, себто серйозно й відповідально ставитись до творення нового мистецтва. Вони «закликали митців глибоко освоювати класичну спадщину, а тому дотримувались непримиренної позиції щодо халтури, графоманства, що заполонили пролетарську літературу» [36с. 50]. З огляду на це умови вступу до «Вапліте» були важкими, особливо враховувалася письменницька кваліфікація.

Виступи Хвильового торкалися не тільки проблем літератури, розвитку стильових напрямів, а й культури в цілому, ідеології, врешті питання – бути ч и не бути українській нації, як їй вижити в межах СРСР, як зберегти свою національну й духовну самобутність, під тяжкою загрозою наступу модифікованої російської імперії. Ці виступи письменника відбили загальний настрій нації. Його підтримали академіки, вчителі, студенти, неокласики – М.Зеров, М. Рильський, М. Могилянський, відомий польський поет Б. Ясенський. До його тез приєдналась Українська Академія Наук (УАН), політики, економісти, інженери. Зокрема, економіст м. Волобуєв за допомогою статичних даних довів, що більшовицький уряд у Москві продовжує стару імперську колоніально-економічну політику на Україні. Тому, він вимагав зробити її незалежною від імперського центру – Москви. А член ЦК КП(б)У О. Шумський доповнив Хвильового, вимагаючи від Й. Сталина усунути російське керівництво з ЦК КП(б)У та уряду України, сприяти дерусифікації українського пролетаріату.

М. Хвильовий, за О. Білецьким, налаштований був за «деструкцію звичної повістярської форми» [6 с.11]. Звідси – його (Хвильового експериментування з «рохзламуванням» сюжету, ліризацію оповіді, введенням елементів гри й містифікації (наприклад, «оголення» прийому).

Цінними були спостереження критика щодо характеру імпресіонізму

М. Хвильового, симбіозу різних стильових стихій у його прозі, - причому, цінними і в сенсі збагачення методології української літературної критики 1920-х.

Історіософська концепція М. Хвильового склалась як результат переосмислення ідеї циклічного розвитку людства і культури (М. Данилевський, О. Шпенглер). Надаючи їй оптимістичного звучання, митець проголосив початок «четвертого відродження» людства – пролетарського типу культури. Народи Азиї, які творили перший, патріархальний культурний цикл, вичерпали свої сили, і наступні 2 цикли – феодальний і буржуазний – творились енергією народів Європи, що також вичерпалась у процесі культуро творення. На четвертому етапі настала знову черга народів Азії, котрі нагромадили впродовж попередніх циклів величезний потенціал, що здатен забезпечити всесвітні звершення. «Людство стоїть на порозі «азіатського ренесансу», «оазою» якого належить стати Україні, що розташована на межі двох цивілізацій і здатна сполучити потенціал обох».

[51с. 25] Вона ж упродовж «неісторичного» свого існування зберегла пасіонарність і прагнення утвердити власну етнокультурну своєрідність через творчість у духовній сфері. Крім того, Україна виплекала тип революційного конкістадора, готового до смертельної сутички з капіталізмом. З цими історіософськими побудовами пов’язана проголошена Хвильовим ідея активного романтизму (вітаїзму), що має стати стилем доби національно-державного відродження. Його ініціює й організовує творча еліта нації - справжній носій культурної традиції. Інтелігенція зможе виконати свою місію, коли позбудеться просвітянського народництва, ототожнюваного М. Хвильовим з провінціоналізмом, «малоросійщиною», «українофільством» і культурним епігонством, переорієнтується на «психологічну Європу», творчо засвоюючи дантівсько - фаустовський дух. Тільки творче поєднання внутрішнього потенціалу української культури з духовним потенціалом культури європейської надасть питомій культурі тієї енергії розвитку, яка дає змогу адекватно реагувати на зміни і сприймати інновації, дозволить сподіватися на самобутній внесок до світової культури. В цьому контексті альтернатива «Європа - Просвіта» прочитується так: Європа – самобутня повноцінна культура, а Просвіта –вторинна, епігонська; грунт Європи – історія, а Просвіти - міфологія; Європа – активна ініціююча дія, а Просвіта – омертвлення традиції; Європа – відкритість, а Просвіта – «хуторянство» [1с. 70]. Європа фігурує у ще одній дилемі Хвильового: «Європа-Москва». У пошуках джерел культурного відродження України (як і Росії) треба звертатись до «психологічної Європи» з її ідеалом «громадської людини» - активного творця історії. І річ не лише в «пасивній страждалості» російської культури, що не може влаштовувати революційного конкістадор

А, а й у тому, що вона, «тяжіть над нами в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування»[22 с 54], привчав українську інтелігенцію «весь час стежити за диригентською паличкою російського «діда -шістдесятника». «Покінчити з контрреволюційною думкою будувати на Україні російську культуру» [22 с. 54] можна буде тільки тоді, коли Україна перейде той «природнй стан, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав». Отже, історичні та культурні перспективи України М. Хвильовий пов’язував з актуальною донині проблемою формування української політичної нації.

Таким чином, можна говорити про те, що головним естетичними пріоритетами М. Хвильового як українського письменника була орієнтація на західне мистецтво, виступ проти масовості, провінційності літератури, захаращення її пролетарськими реаліями, які цілком підпадали під категорію сатири. Адже пролетарські письменники зображували дійсність викривлено, так як було вигідно партії.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: