Feedle de dee, feedle de dee.

The fly has married the humble bee…

За тиждень у розмові з тим самим другом він розмірковує про те, як певне слово застрягає в голові людини у зв’язку з чимось, у даному випадку – в зв’язку з дитячою пісенькою, знайомою з дитинства, і як шматочок даної пісеньки – married the humble... допоміг йому щойно згадати ім’я людини Flumbleby, яку було вбито за загадкових обставин і вбивцю якої він буде шукати.

У М.Булгакова:

Аннушка… Аннушка?..– забормотал поэт, тревожно озираясь, – позвольте, позвольте… К слову „Аннушка” привязались слова „подсолнечное масло”, а затем почему-то „Понтий Пилат”. Пилата поэт отринул и стал вязать цепочку, начиная со слова „Аннушка”. И цепочка эта быстро связалась и тотчас привела к сумасшедшему профессору”.

Отже, можна заключити, що внутрішнє слово є умовною номінацією всієї описаної ситуації або якоїсь її частини; від цієї символічної номінації мовець і повинен перейти до „правильного” слова, номінації, зрозумілої для іншого. Оскільки в мові існують два принципово різних засоби розподіляти смисли за мовними одиницями й категоріями – підвести смисли або під ЛЗС (лекс. знач. слова – номінативний шлях розподілу смислів), або під граматичні, синтаксичні значення, з находженням внутрішнього слова починається побудова висловлення.

СХЕМА

Особистісні Внутрішнє Зовнішнє

смисли в мовлення висловлення

задумі мовлення

слово ₂

внутрішнє

слово ₁

слово ₃

Перша стадія вербалізації задуму людини полягає у виборі й пошуку внутрішнього слова, яка співпадає з формуванням особистісних смислів та їх номінацією в цілому (у схемі співвідноситься з виникненням слова у внутрішньому мовленні). Перехід до зовнішнього висловлення, зокрема до слова₂ й до слова₃ включає явище пропозиційності, тобто з психологічної точки зору є усвідомленням тих ролей, які відіграють в описаній ситуації позначені предмети. З лінгвістичної точки зору на даній стадії вербалізації людського задуму мовець обирає певну схему синтаксичного цілого, конструкції речення. Описаний процес вербалізації полягає, таким чином, у тому, щоб вирішити, чи підходить слово₁ для пересування до складу зовнішнього висловлення чи ні, а якщо підходить, то як воно там буде виступати. На даній стадії внутрішнього контролю може відбутися заміна слова, що означає у згорнутому виді дещо для себе, номінацією, що призначена для іншого. Після перебору декількох можливих номінацій та знаходження тієї, котра потрапить у зовнішнє висловлення, на стадії контролю, – починає розгортатися ЗОВНІШНЄ ВИСЛОВЛЕННЯ: нагадаємо, що не тільки думка, але й судження є поєднанням чогось із чимось – функція поєднується зі своїм аргументом, тема знаходить свою рему, і все, що відбувається вже в межах синтаксичної конструкції, схема якої узгоджується з типом і характером випливши на поверхню свідомості номінацій. У певному сенсі можна тому стверджувати, що в деяких типах мовлення слово з усіма притаманними йому категоріальними, частиномовними й лексичними характеристиками, слово як позначення чогось в екстралінгвістичному світі, тягне за собою і певну синтаксичну схему речення.

Для створення мовного висловлення залишається одне – заповнити знайдену синтаксичну схему речення лексичними одиницями згідно з граматичними нормами даної мови. В силу вступають правила граматичного оформлення слів і номінативних блоків, правила морфології й фонології, аж до самого озвучення речень, якщо ми маємо справу з живим мовленням.

Внутрішніх механізмів мовлення, чи модулів, є близько чотирьох: один відповідає за номінативний комплекс у ПР, другий – за синтаксичний, трансформаційний компонент, третій – за граматичний, морфологічний, четвертий – за озвучення мовлення. Керує усіма чотирма семантико-прагматичний компонент, який виступає як прагматичний і семантичний оператори. Вони забезпечують виконання смислового завдання всім мовленнєвим актам, а також координують взаємодію всіх компонентів і направляють їх на рішення поставленої мети.

Наведемо приклад складання зовнішнього висловлення на основі знайденого позначення його теми, його суб’єкта й розгортання речення від його ТОПІКА (типу Ганнушка … показалася з-за кутка чи Ганнушка … прийшла …і з запізненням):

СХЕМА

знаходження внутр. формування формування зовн.

слова пропозиції мовл. висловлення

особистісні смисли тема суб’єкт +предикат+уточнювачі

ГАННУШКА рема

Внутрішнє слово, будучи зародком пропозиції, витягає з глибин свідомості необхідного для нього партнера: імпульсом для активізації механізму синтаксичної організації речення тут служить первинна номінація одного з учасників ситуації. Її виявляється досить, аби збудити пов’язаний з нею фрейм, тобто певну структуру свідомості, й визначення пропозиції як частини фрейму. Ми називаємо такий тип топікальним (тематичним). Така модель у біхейвіористській психології називається вірогіднісною, чи стохастичною, або „Маяковського процесу”. В даній моделі поява кожного слова визначається безпосередньо передуючим йому словом чи групою слів. Однак така модель не пояснює ПР у тих випадках, коли зв’язаність слів у реченні досягається іншими шляхами: рематичний тип ПР (до зайденої рематичної частини підбирається відповідна тема: „Гуляю... я по вулиці” чи „Ходить... Василь по дому” й т. ін.); може бути пропозиційний, у якому відбувається нормальне узгодження її членів: „Ганнушка...йти – Ганнушка йде”.

Хоча в породженні мовлення спостерігається дія кожного з чотирьох модулів (механізмів мовлення) – номінації, синтаксування, граматичного оформлення й озвучення, – головними є перші два, оскільки конкретна характеристика типів ПР залежить від того, який з даних компонентів – номінативний чи синтаксичний – був уведеним в дію першим:

1. Задум Особистісні смисли Синтаксична схема

РВ

2. Задум Особистісні смисли Номінація Номінація її

внутр. слово частин

3. Задум Особистісні смисли Номінація Синт. схема РВ

СС РВ (СС) РВ

Про це свідчать спостереження над хворими динамічною афазією. Тут знаходження потрібних найменувань не є складністю для хворого: він легко називає те, що зображене на картинці. Однак описати картину він не може. Зв’язне мовлення замінюється перерахуванням назв предметів: „Ось... фронт...ось...атака...ось...вибух...ось...нічого...ось...операція...”. У хворих не спрацьовує механізм зв’язування об’єктів у єдину структуру, а отже, не організується „нормальна” пропозиція. Коментуючи спостереження шведського лінгвіста Сведеліуса про два типи повідомлень – „комунікації подій” та „ комунікації відносин”, Лурія писав: „Якщо за комунікаціями подій лежить процес наочного мислення, то комунікація відносин потребує участі операцій просторовими відносинами, що суміщає його співвіднесені елементи цілого висловлення в єдиній симультанній (квазіпросторовій) структурі. Наприклад, у одних хворих зберігається здатність оперувати конструкціями типу дівчинка плаче, але зникає здатність сприймати конструкції типу Сократ – людина або розуміти різницю між конструкціями брат батька та батько брата, що означає, що в роботі синтаксичного компоненту треба виділяти два шари: перший зв’язаний з образним, наочним мисленням, а другий – з логічним, абстрактним. У першому випадку людина створює пропозиційні структури простішого порядку, які мають корелят у реальній ситуації та відображаються в голові людини у вигляді їх наочного образу. Другий випадок стосується пропозиційних структур, навпаки, доволі складних, саме тому, що для них немає наочної відповідності в предметному світі, тобто вони створюються у розумовому просторі.

Людина здатна передати мовою лише „уявлене”, але від того, оперує вона образами з реального простору чи, навпаки, з квазіпростору, залежить її розумова діяльність, а потім – опосередковано – розумово-мовленнєва.

Усе викладене вище має пряме відношення до питання про вербальну й невербальну форми мислення й про два шари свідомості: предметно-образний і концептуальний з мовною прив’язкою. Якщо хворі з розладом мовлення здатні називати окремі деталі ситуації, використовуючи для цього пропозицію найпростішого типу, нехай навіть невірно оформлену граматично, – значить, у них збережений предметно-образний шар свідомості, хоча „вимкнений” шар свідомості вербальної. У нормальної людини навички мовлення настільки автоматизовані, що перехідних етапів між думкою й мовленням може й не бути (при спонтанному мовленні, при осмислюванні чогось „про себе”).

Багато з висунутих тут положень можуть бути підтверджені тут і при аналізі онтогенезу дитячого мовлення, а також при спостереженнях за поетичним і розмовним мовленням. У принципі будь-який окремий тип мовлення (і жанр) дозволяють побачити в новому світлі різні форми мовної діяльності й навіть різні компоненти її структури.

Так, наприклад, дослідження поетичного мовлення нерідко свідчать про особливі функції номінативного типу й виняткову роль потоку найменувань для відтворення ефекту внутрішнього мовлення, розумової діяльності в образах і картинах; вони дозволяють судити про механізми номінації та їх відносно окреме існування, про типи мовлення, що починаються з номінацій. У свою чергу, вивчення хронік чи аналізу драматичних творів у їх вступній частині дозволяє судити про так званий сценарний тип мовної діяльності, пов’язаної з описом обставин і умов того, що описується. Кожний окремий тип мовної діяльності може бути охарактеризованим не тільки за своїми конкретними метою й функціями, а і залежно від того, з активізацією якого механізму мовлення він пов’язаний, що послужило відправним моментом з лінгвістичної точки зору, і яка саме мовна одиниця „почала” потік мовлення та її перше мовне висловлення.

Отже, беручи до уваги, що задум народженого мовлення може формуватися як у предметно-образному, так і вербальному виді, що особистісні смисли або одразу ж мають вербальну форму, або поступово набувають її у процесах внутрішнього мовлення, що, нарешті, у внутрішньому мовленні ланцюжок майбутнього висловлення починається з одного окремого слова, чи, навпаки, з декількох слів і т. ін., ми можемо уявити собі різні варіанти породження мовлення. Наведена схема відображає існуючі стратегії переходу від думки до слова, коли, відповідно до особливостей своєї особистості й умов комунікативного акту, а також його реального задуму й мети, він дотримує одного зі шляхів формування зовнішнього мовного висловлення. Варто відмітити залежність даного процесу від виконуваного розумового членування й аналізу майбутнього повідомлення, котре фактично здійснюється мовцем як при організації ним пропозиції, так і конкретних її „заповнювачів”, окремих номінативних блоків. Різні шляхи породження мовлення, марковані римськими цифрами, відображають різні типи мовлення. Підкреслимо також, що оскільки у схемі відображені шляхи від внутрішнього мовлення до мовного висловлення, у ній немає місця автоматичному мовленню, в якому думка й мовлення народжуються одночасно і в якому етапу внутрішнього мовлення не існує. Решта типів мовлення така: І й ІV – топікальні (зачин мовлення пов’язаний з топіком, що позначається), ІІ та VI – коментні (зачин пов’язаний з позначеною внутрішнім словом ремою), ІV та Х – мовлення перформативного типу, ІІІ – формування односкладного висловлення, побутовий тип речення, на відміну від VIII типу мовлення, пов’язаного з формуванням висловлення несентенціонального типу; ІХ – тип мовлення, що відповідає витягненню з пам’яті мовних кліше: прислів’їв, фразеологізмів, афоризмів тощо. Оскільки клішоване мовлення може бути зведене до використання готових зворотів непропозиційного виду (Як би не так!, Ось тобі на!), воно виділяється в самостійний тип. Номером ХІ відмічений звичайний пропозиційний тип мовлення, в основі якого лежить формування пропозиції. Оскільки деякі дослідники твердять, що частина знань зберігається в голові людини саме у вигляді сформованих пропозицій, такий тип мовлення явно зв’язаний із витягненням з пам’яті певного кванту інформації, структурованої в попередньому досвіді людини.

ЛІТЕРАТУРА

1. Человеческий фактор в языке: Язык и порождение речи. – М.: Наука, 1991.

2. Кубрякова Е.С. О номинативном компоненте речевой деятельности//Роль человеческого фактора в языке: Язык и картина мира. – М.: Наука, 1988.

3. Кацнельсон С.Д. Речемыслительные процессы//Вопр. языкознания. – 1984. – №4.

4. Кацнельсон С.Д. Типология языка и речевое мышление. – Л.: Наука, 1972.

5. Лурия А.Р. Основные проблемы нейролингвистики. – М.: Прогресс, 1975.

6. Кучинский Г.М. Диалог в процессе совместного решения мыслительных задач // Проблема общенмя в психологии. – М.: Наука, 1981.

7. Кибрик А.А. Когнитивные функции языка и их корреляты // Лингвистика на исходе ХХ века. Тез. междунар. конф. – М., 1995. – Т.1.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: