ЛЕКЦІЯ 8. ТЕОРІЯ ДИСКУРСУ В СВІТЛІ СУЧАСНИХ ЛІНГВІСТИЧНИХ УЧЕНЬ

ПЛАН

1. Поняття дискурсу і мовної особистості.

2. Комунікативно - функціональний аспект вивчення дискурсу.

2.1. Дискурс – центральна інтегративна одиниця мовної діяльності. Одиниці дискурс-аналізу.

2.2. Статичний і динамічний аспекти комунікативно-функціонального аналізу дискурсу.

3. Когнітивні й прагматичні характеристики дискурсу мовної особистості.

1. Поняття дискурсу і мовної особистості

Трактування поняття дискурсу активно змінювалося протягом останніх 30-ти років. У 60-70-ті роки дискурс розуміли як зв’язану послідовність речень або мовленнєвих актів. Проте, таке розуміння дискурсу практично нічим не відрізнялося від поняття тексту. Виходячи з того, що текст є продуктом мовлення в аспекті дихотомії мова/мовлення, опис дискурсу з таких позицій був досить прогресивним. Але ототожнення дискурсу і тексту виключало з поля зору цілий ряд позамовних явищ, що супроводжують будь-який текст.

З позицій сучасних підходів дискурс – це складне комунікативне явище, котре включає, окрім тексту, ще й екстралінгвістичні фактори (знання про світ, думки, настанови, мету адресанта, особистості адресата тощо), необхідні для розуміння тексту.

Інакше кажучи, дискурс у сучасному розумінні (від фр. слова discourse – мовлення) – це зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними (прагматичними, соціокультурними, психологічними й ін.) факторами; текст, взятий в аспекті події; мовлення, розглянуте як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і механізмах їх свідомості (когнітивних процесах).

Дискурс – це мовлення, “занурене в життя”. Тому термін ’дискурс’, на відміну від терміну ’текст’, не можна застосовувати до древніх текстів, зв’язки котрих з життям не відновлюються безпосередньо. На сьогодні прийнято розглядати дискурс як відповідну одиницю мовленнєвої діяльності (МД). Дослідження МД зображені двома основними напрямами – лінгвістикою тексту й лінгвістикою розмовного мовлення.

Вихідним положенням першого напрямку є таке: текст являє собою інформаційний слід дискурсу. Дискурс, відбиваючись у зовнішній формі тексту, характеризує когнітивні процеси автора: породження мовлення, його розуміння, семантичний висновок, – які знаходять відображення у вербальній стороні комунікації. Конкретні умови дискурсу включають настанови й наміри користувача мови, його знання про світ і ситуацію, соціально-культурний фон комунікації.

Мовний знак у процесі породження мовлення кодує фрагменти позамовної дійсності. Ці фрагменти виділяються індивідуальною свідомістю і далі класифікуються нею згідно з концептуальною базою індивіда. Членування мовної дійсності на фрагменти відбувається в межах системи значень даної культури. Цим фактом, до речі, не слід нехтувати перекладачам-початківцям, бо в багатьох випадках подібні за мовною формою одиниці можуть увести в оману через систему значень рідної культури. Разом з тим, вербальна форма репрезентації концептуальних уявлень користувача мови в тексті зумовлена не тільки системними характеристиками мовних явищ і культурологічними особливостями їх відбиття в конкретному дискурсі, але й властивими пам’яті специфічними засобами подання мовної інформації, в тому числі, змістом мовної компетенції індивіда. Ось чому розвиток теорії дискурсу мав супроводжуватися розробкою концепції мовної особистості (МО).

Мовна особистість – це та глобальна ідея, котра проходить червоною стрічкою крізь усі аспекти вивчення мови і водночас руйнує всі границі між дисциплінами, що вивчають людину, оскільки не можна вивчати людину поза її мовою.

У лінгвістичному підході до мови є три ступеня абстракції: мову можна зобразити в її окремому тексті (мовленні), й тоді конкретна мова буде являтися лінгвістові в розмаїтті текстів. Вищий ступінь абстракції передбачає системну фіксацію мови у відриві й узагальненні властивостей конкретних текстів, і тоді лінгвіст має справу з деякою даною (національною) мовою, яка протиставляється всьому розмаїттю інших мов, втілюючи різні системні організації, несхожі одна на одну. Цим займається лінгвістика мов. Нарешті, існує найвищий ступінь узагальнення, підлеглий лінгвістиці мови взагалі, коли до уваги береться лише типологічно загальне, універсальне, семіотично й антропологічно значуще для всіх мов чи людської мови в цілому.

Відповідно МО характеризується трирівневою структурою, що складається з вербально-семантичного чи структурно-системного, лінгвокогнітивного чи тезаурусного й мотивованого рівней.

Структура МО складається ізоморфно зі специфічних типових елементів:

а) одиниць відповідного рівня;

б) відносин між ними;

в) стереотипних їх поєднань, особливих, властивих кожному рівню комплексів.

Орієнтація одиниць мотивованого рівня має бути прагматичною, і тому тут слід говорити про комунікативно-діяльнісні потреби особистості.

Вербально-семантичний рівень включає лексику й фонд граматичних знань індивіда. В лінгвокогнітивному рівні (тезаурус особистості) відбитий образ світу, чи система знань про світ.

Мотиваційний рівень, або рівень діяльнісно-комунікативних потреб, відображає прагматику особистості, тобто систему мети, мотивів, настанов. Теоретично такий розподіл виглядає переконливо, тому що кожний рівень характеризується комунікативно-діяльнісними потребами. Але на практиці взаємопроникнення цих рівнів буває настільки сильним, що границі між ними змиваються.

Вивчати властивості самої мови і поєднати вивчення людини як її користувача з цими властивостями означає вивчати людську здатність відбивати мовну компетенцію. Мовна компетенція розуміється як частина загальної системи конкретної мови, яка включена в структури зберігання вербалізованої інформації про світ користувача мови. Ці структури містять концепти, асоційовані з мовними формами їх вираження в мовленні. Структури зберігання інформації включають відомості про систему мови. Про конкретний зміст мовної компетенції індивіда можна судити по тому, як вона обслуговує потреби комунікації автора при породженні мовлення й адресата при його сприйнятті та як вона проявляється в мовленнєвому витворі. Під мовленнєвим витвором розуміється вербально оформлений відрізок інформації, що обслуговує потреби комунікації й служать виконанню певного прагматичного завдання: здійснення впливу на адресата інформації з метою і в інтересах автора повідомлення.

Враховуючи все вищезазначене, мовна особистість може бути визначена як сукупність (і результат реалізації) здібностей щодо створення й сприйняття текстів, які розрізняються а) за ступенем структурно-мовної складності; б) глибиною й точністю відбиття дійсності; в) певною цільовою спрямованістю.

Вивчаючи дискурс особистості, ми можемо мати уявлення про те, що особистість вважає життєво важливим, отримуємо набір рис її індивідуального характеру, систему цінностей і чисто прагматичні критерії й оцінки, з якими МО підходить до життєвих ситуацій і сукупність мотивів, що визначають її позицію та спосіб дій.

Дискурс особистості – це весь процес говоріння і зафіксований за відносно довгий відрізок часу результат цього процесу. Як такий дискурс можна мати на увазі, наприклад, усю сукупність реплік якогось персонажу п’єси або ж сукупність висловлень одного персонажу художнього твору.

У дослідженні лінгвістичної сутності МО базовим загальнонауковим поняттям є ’інформація’, під якою А.Ф. Лосєв розуміє смислорозрізнювальну комунікацію, доведену до ступеня індивідуальної визначеності й характерну не взагалі для всього мовленнєвого потоку, а для якихось його сфер, які мають свій початок, свою специфіку і свій кінець. Такими сферами є дискурси конкретних МО. дискурс відображає суб’єктивну психологію людини і, на відміну від теоретичного міркування (формальна логіка), не може бути відчужений від мовця.

2. Комунікативно функціональний аспект вивчення дискурсу

Комунікативно-функціональний підхід до вивчення мовленнєвої діяльності та, зокрема, дискурсу, дозволяє проводити його аналіз на таких рівнях:

· рівні планування мети (прагматика);

· рівні розвитку ідеї й понятійного розвитку (семантика та сигматика);

· рівні мовного вираження цих процесів у лінійних умовах тексту (синтактика).

Мовленнєва діяльність (МД) – це невизначений та безмежний континуум (поле), визначеність та обмеженість якого виявляються в складових його й взаємодіючих у ньому просторових дискурсів мовних особистостей. Кожний з таких просторів як систем особистісних смислів володіє силами розрізнення й породження смислу. Ці сили можна розглядати як функції дискурсу МО. Системи особистісних смислів дискурсів взаємодіють між собою і складають системно-функціональне утворення, яке й отримало назву „мовленнєва діяльність”.

Діалектика неперервності МД виявляється в єдності протилежностей – систем розрізнення смислу та його породження в дискурсах МО. Вони функціонують як результат відбиття категорій об’єктивного й суб’єктивного в МД. Мовлення складає кінцевий підсумок МД людини з відображення оточення (у вигляді реалізації номінативної функції мови) у процесі спілкування (реалізація комунікативних функцій мови).

Недоліком аналізу лінгвістики продукування дискурсу з позицій психології та психолінгвістики є умоглядність концептуального апарату, котрий застосовується для опису внутрішнього світу комунікантів. Лінгвістика продукування дискурсу не описує ані розумових процесів продукування мовлення автором дискурсу, ані процесів розуміння мовлення адресатом. Поняття зі сфери психології займають у комунікативно-функціональному аналізі сфери, яка підлягає лінгвістичній меті опису. Точніше, власне під функціонально-лінгвістичний опис підпадають мовні засоби, які групуються за певними параметрами подібності їх планів форми, змісту й повідомлення з урахуванням їх можливого впливу на внутрішній світ адресата.

Аспектом розгляду, що торкається сфери внутрішнього світу адресата, є встановлення співвіднесеності одиниць мови з вирішенням певного мовного завдання спілкування. Аналіз цієї проблеми передбачає врахування принаймні двох основних параметрів мовленнєвої дії, значущих для його функціонально-лінгвістичного опису:

1) шуканого кінцевого результату мовленнєвої дії, котрий може полягати в збудженні певної матеріальної чи ментальної активності адресата;

2) засобу ситуативно-оптимального мовленнєвого впливу на особистість адресата.

Перший параметр склав об’єкт дослідження традиційної ТМА. Результатом дослідження став перелік позамовних ситуацій, які забезпечуються мовними актами. Цей підхід є прагматичним, оскільки спрямований на опис „справи” (від гр. pragma), що здійснюється мовленнєвим актом. У ракурсі розгляду МД опиняється мовний знак, який забезпечує здійснення такого акту. ТМА являє собою лінгвістично орієнтований мікросоціальний аналіз мовленнєвих дій.

Підхід до визначення інтегративної мовновпливової сили дискурсу принципово інший, ніж у ТМА. За домінуванням засобу впливу на адресата дискурси класифікуються на:

· аргументований;

· мотивований;

· вказівний;

· акумульований.

На основі даного аналізу одиниць МД, що складають дискурс, можна уявити загальну картину домінуючих сил мовного впливу на різних етапах розгортання дискурсу. Елементарні впливові мовні сили в результаті формують інтегративну комунікативну силу всього дискурсу.

Комунікативно-функціональний аналіз дискурсу складається з двох взаємодієвих процедур:

· розпредмечення мовних знаків певного типу шляхом розкриття всіх аспектів їх функціонування – синтаксичного, семантичного, сигматичного й прагматичного в ієрархії переходу від плану форми (синтаксис) до плану змісту комунікативної ситуації (семантика), далі за планом ситуативно зумовленого змісту, тобто конвенціонального смислу (сигматика) і, нарешті, до плану повідомлення. В цьому ракурсі розгляду спостерігається домінування семантики над синтаксисом, а прагматики над семантикою;

· визначення на основі розпредмечення мовних знаків даного тексту шляхом встановлення їх семіотичних функцій інформаційного сліду МД, які утворюють цілісну мовленнєву дію – відповідний дискурс. На першому етапі робиться аналіз синтаксичних, семантичних сигматичних і прагматичних характеристик складових дискурсу – одиниць МД, установлюються його інтегративні системні особливості.

Аналізуючи продукування дискурсу з лінгвістичної точки зору, ми послідовно описуємо ієрархію взаємовідношень аспектів функціонування мовних знаків як мовних дій певного рівня – від другорядних до тих, що мають домінуючу силу. На першому етапі – це розкриття взаємозв’язку семантики й синтаксису. На другому етапі розкривається співвіднесеність семантики й сигматики. Опис включає, нарешті, розгляд прагматичного аспекту функціонування мовних знаків у зв’язку з іншими аспектами.

Отримавши картину розпредмеченого тексту як сукупності одиниць МД, ми переходимо до узагальненого опису інтегративної комунікативної сили дискурсу як цілісної мовленнєвої дії.

2.1. Дискурс – центральна інтегративна одиниця мовної діяльності. Одиниці дискурс-аналізу

Тактика спілкування – гнучке, динамічне використання мовцем своїх вербальних навичок та вмінь побудови мовленнєвого ходу згідно з наміченими за планом мовними діями з метою досягнення мовної задачі спілкування, обмеженої рамками мовної взаємодії (звичайно – отримання шуканого ходу у відповідь слухача чи його невербальної реакції на ініціальний мовленнєвий хід.

Залежно від рівня організації МД розрізняються системні, ритуальні й загально узуальні тактики спілкування. Згідно з врахуванням комунікативного статусу учасників мовної події кожна з виділених типів тактик включає в себе підтипи ініціюючих та у відповідь.

Стратегія спілкування – творча реалізація комунікантом плану побудови своєї мовної поведінки з метою досягнення загальної (глобальної) мовної/немовної задачі спілкування в мовленнєвій події.

Однотипні тактики можуть повторюватися в дискурсі й набувати статусу стратегій. Стратегії також можуть бути системними, ритуальними, загально узуальними. Однак у стратегії, як правило, сполучуються різні типи тактик.

Рівень стратегій відрізняється від тактичного рівня якісно більш складною й багатоплановою організацією МД. На теперішній час для вивчення мовної поведінки комунікантів у мовних подіях у лінгвістиці не обійтися без залучення, подальшого уточнення й наукової конкретизації положень, розроблених у логіко-філософській теорії аргументації, даних функціональної психології й психолінгвістики.

Стратегії, на відміну від тактик, характеризуються на конвенціональному й аргументативному рівнях. Наприклад, неодноразове вживання тактики перепитування може бути розцінено як різновид стратегії уникнення відповіді.

Запропонований опис стратегії й тактики спілкування базується на напрямі аналізу „від типу МД до тексту”. Такий напрям аналізу тексту в комунікативно-функціональній теорії дискурсу сполучується з напрямком „від конкретного тексту до типу МД”, який вивчає стратегії й тактики побудови тексту: синтаксичну, семантичну, прагмалінгвістичну, стилістичну. Сполучення взаємодоповнюючих напрямів аналізу в рамках функціонального підходу до вивчення дискурсу, таким чином, орієнтоване на отримання нових актуальних лінгвістичних даних.

3. Когнітивні й прагматичні характеристики дискурсу мовної особистості

Дискурс може бути описаний в статично-інвентарному плані за допомогою поняття фрейму. Результатом семантичного опису в такому разі є констатація входження понять, що описують компоненти ситуації, відображеної в дискурсі у відповідний даній ситуації фрейм, а метою – встановлення семантичної зв’язності (когерентності) тексту. Для опису процесу розгортання дискурсу необхідно доповнити його операційним аспектом.

На міжпропозитивному рівні роль семантичних дискурсивних значимостей грають когнітивні підставні: місце (простір), час, причина, умова, наслідок (позитивний результат), поступка, конкретний результат (тобто негативний результат), підґрунтя, висновки, засіб, мета.

Когнітивна підставна – це універсальна семантична величина, що має дискурсивну значущість при побудові одиниць МД будь-якого рівня від МА до мовної події. Це провідний внутрішньомовний показник універсальності когнітивних підставних, що служить визначенню їх переліку в лінгвістичному описі.

У ракурсі розгортання змісту дискурсу когнітивні підставні виступають як узагальнені дискурсивні значимості елементів семантичних відношень рівня пропозицій.

Вживання поняття когнітивної підставної допомагає описати основну різницю між двома базовими класами семантичних міжпропозиційних відносин – з іставленням і контекстуалізацією. У відносинах зіставлення завжди беруть участь однойменні когнітивні підставні чи групи когнітивних підставних. У відносинах контекстуалізації задіяні або різні когнітивні підставні (засіб – результат; умова – наслідок) і т. ін., або когнітивна підставна виступає як зв’язуюча ланка між групами когнітивних підставних, так само, як і в просторовій чи часовій контекстуалізації.

Концепція комунікативно-функціонального аналізу передбачає вивчення статичних і динамічних особливостей прагматики дискурсу. До статичного плану належить розгляд елементів комунікативно-функціональної структури дискурсу в термінах системи опису одиниць МД.

Динамічний аспект описує взаємозалежність і взаємозв’язки компонентів МД і співвідношення категорій діалектики в МД: одиничного (наприклад, комунікативної ролі), загального (мовний тип особистості) й індивідуального (наприклад, приналежності до одного з типів дискурсу), явища (окремого дискурсу) й ін. Таким чином, стає можливим опис МД як такої, що складається не зі сполучення й об’єднання окремих елементів, а з динамічної організації операцій у більш складну дію і далі в складнішу діяльність.

У дискурсі, що розуміють як мовний витвір в індивідуальному виконанні, яке використовується в процесі соціальної взаємодії людей (МО), знаходять безпосереднє втілення всі функції мови, в ньому подані всі рівні мовної системи. Разом з тим, дискурс, сполучений зі складною системою структур свідомості, опиняється включеним у систему структур людської діяльності, і багато моментів у аналізі дискурсу знаходять свої адекватні інтерпретації лише при врахуванні комплексу зовнішніх факторів.

Дискурс – це завжди орудний продукт розумової діяльності людської свідомості, спрямований на зміну когнітивного й інтенціонального стану адресата в комунікативному просторі. Дискурс – це результат когнітивної діяльності не усереднено сприйманої людини взагалі, а конкретної людської особи. Отже, будь-який дискурс заряджений особистісно (авторська інтенція).

Т.А. ван Дейк стверджує, що дискурс служить „самоуявленню” мовця. Він виділяє параметри, що детермінують структури дискурсу: ситуація в контексті соціальної спільноти з властивими конвенціями й оцінками і складений в її рамках тип соціальних відносин між комунікантами, що виконують ролі.

Т.Херманн вказує на зв’язок між психологічними чинниками і дискурсом особистості.

С.А.Сухіх через комунікативні стратегії намагається встановити кореляцію між психологічними параметрами особистості й структурами її дискурсу в аспекті динамічного розвитку діалогу.

Відображення в дискурсі психічних станів особистості Дж.Серль пояснює в рамках концепції інтенційних станів. Інтенційний стан – це спрямований на об’єкти й стани справ ментальний стан особистості. Він вважає, що МА необхідний для вираження відповідного інтенційного стану. Згідно з традицією, що розрізняє в МА пропозиційний стан та ілокутивну силу, в концепції інтенцій них станів виділяють відповідно презентативний зміст і психологічний модус. Інтенційний стан передує акту мовлення, тобто дискурсу, і накладає на нього відповідний відтиск.

Психологія часто зверитається до вербальних здібностей людини. Об’єктом вивчення є сама особистість як носій індивідуальних здібностей, особистісних рис, психічних функцій, мотивацій та ін., а дискурс у руках дослідника-нелінгвіста залишається своєрідним додатком.

Альтернативний підхід: розвиток ідеї про поведінковий компонент у взаємодії людей, тобто про типи й форми мовної і немовної поведінки особистості.

У сучасному розумінні психологів структура особистості складається з чотирьох підструктур:

1) спрямування й настанова особистості. Відображають індивідуально-інтерпретовану групову суспільну свідомість. Ця підструктура соціально зумовлена. Настанову розуміють не як властивість особистості, а як атрибут свідомості поряд з переживанням і пізнанням, а переконання – як найвищий рівень особистості.

2) знання, навички, вміння й звички, набуті в особистісному досвіді, але з помітним впливом біологічно й генетично зумовлених властивостей.

3) індивідуальні особливості окремих психічних процесів чи психічних функцій, які розуміються як форми психічного відображення: пам’ять, емоції, почуття, сприйняття, воля.

4) властивості темпераменту чи типологічні властивості особистості.

Змістовному плану дискурсу відповідають його семантичні й прагматичні значення. Семантичне значення складається з таких аспектів, як реляційний, референційний, предикаційний. Прагматичний зміст складається з 8-ми компонентів: ілокутивного, орієнтаційного (дейктичного), пресупозиційного, кооперативного (імплікаційного), експресивно-оцінного, субкодового (функціонально-стилістичного), модального, комунікативно-інформаційного (фокального).

Мовленнєва поведінка (МП) особистості, конденсована в її дискурсі, зумовлюється багатьма факторами – соціальними, психологічними, біологічними, котрі, з урахуванням індивідуальних особливостей, можна підрозділити на інтрасуб’єктивні й екстрасуб’єктивні. До інтрасубєєктивних факторів слід віднести всі ті характерні для дискурсу компоненти, котрі внутрішньо властиві особистості в певний момент її життєдіяльності (стать, вік, фізична конституція, професія, стан її свідомості, в якому окрім настанов, ціннісних орієнтацій, інтересів, також входять рівень володіння мовою й інтелектуальний рівень). Екстрасуб’єктивні фактори – це ті, що не є первісно внутрішньо детермінованими МП особистості. Це партнер з мовної взаємодії, ситуація й сфера взаємодії (інституційна/неінституційна), норми й конвенції МП цього етнокультурного колективу.

Перераховані фактори комплексно впливають на організацію дискурсу особистості. Цей вплив опосередкується проміжною ланкою планування особистісного смислу або в образному коді, або в коді внутрішнього мовлення. Таке цілеспрямоване планування особистісного смислу, що втілюється в конкретні вербальні засоби, тобто дискурс, можна назвати особистісною дискурсивною стратегією.

Кожна особистість має комплекс дискурсивних стратегій, орієнтованих на досягнення нею через власні мовні „внески” певних практичних потреб у сумісній діяльності; при цьому проводяться ті, що з її точки зору на випадок їх успішності можуть гарантувати позитивний результат. Отже, дискурсивні стратегії націлені передусім на дієвість дискурсу в досягненні мети.

За ознакою дієвості є можливим розрізняти жорсткі, м’які й гнучкі дискурси. В поняття жорсткої дискурсивної стратегії вкладається лінія МП особистості, яка в будь-якому оточенні свідомо порушує принципи, норми й конвенції спілкування заради досягнення мети за найкоротший термін. М’яка дискурсивна стратегія – це лінія МП особистості, яка в будь-якому комунікативному оточенні заради досягнення мети прагне дотримуватися принципів, норм і конвенцій спілкування. Під гнучкою дискурсивною стратегією розуміється лінія МП особистості, яка, залежно від комунікативного оточення, або порушує принципи, норми й конвенції спілкування, або дотримується них. Цим трьом стратегіям відповідають три типи особистості: автократ, ліберал і демократ.

Розглянемо прагмалінгвістичні характеристики дискурсу авторитарної особистості, за якими й будується мовленнєвий портрет такої особистості. Авторитарний тип особистості характеризується жорсткою централізацією своїх клерувальних функцій, зосередженням в руках усієї влади, нехтуванням ініціативи підлеглих, відсунення їх від рішення важливих питань сумісної діяльності, переважним використанням наказів і розпоряджень, різних форм покарання для здійснення на них відповідного впливу.

Загальновідомо, що ілокутивність є основним компонентом у структурі прагматичного змісту дискурсу. За інтенціональністю в жорсткому дискурсі превалюють різні за ступенем категоричності директивні МА – прохання, накази, погрози. Порівняйте:

Аркадій: Що таке?...(іде наверх)

Берест (до Аркадія): Стоп!...Назад!

Аркадій: Я завідувач лікарні й повинен...

Берест (перебиваючи:: Зараз тут Кречет командир, і прошу вас виконувати його бажання. Сідайте там і не рухайтесь.

Аркадій: Тоді даруйте, товаришу Берест, я більше не відповідаю.

Берест: Тихіше... Ти мені ще відповіси, хто довів Кречета до такого стану. Я з тобою завтра поговорю! (Корнійчук „Платон Кречет”)

Авторитарна особистість, виходячи зі свого більш високого соціального статусу та попередніх умов успішності свого МА, для досягнення своєї мети може використати й прохання. У випадку її неуспішності вона вносить коректування в свою дискурсивну стратегію, а саме: замінює акти прохання на більш ефективні акти наказу, погрози, залякування. Використовуються з метою усунення можливої непокори й невиконання наказу.

Урешті, слід зауважити, що директивну функцію в дискурсі авторитарної особистості можуть виконувати й констативні МА. Як правило, вони вживаються в тій комунікативній ситуації, коли авторитарна особистість у силу свого попереднього знання очікувань адресата впевнена у виводимості з її дискурсу директивності, при цьому передбачається, що адресат уже мав досвід спілкування з цією особою, знає її індивідуальні особливості. Дейктичний компонент прагматичного змісту в дискурсі авторитарної особистості є показником її статусної переваги:

– Ты так думаешь? – Сталин повернулся к нему. – Я ТАК не думаю. МОИ дети не ходят в заграничных плащах. Моим детям нравится наше, советское. Моим детям негде доставать заграничные плащи. Спрашивается: откуда ТЕ достают? (Рыбаков «Дети Арбата»)

Статусна перевага авторитарної особистості дозволяє їй не тільки „тикати”, але й вживати в адресованому партнерові дискурсі образливі й принизливі слова і вирази – „інвективи”:

Терентій Осипович: Ні, ні... Я певно не можу, Аркадію Павловичу. Не можу.

Аркадій: Ви що ж, дурника знайшли?! Ви викреслювали, дописували, що хотіли на чужому документі й відмовляєтеся!

Терентій Осипович: Викреслював, дописував не я, а...а...ви, Аркадію Павловичу.

Аркадій: Що?... Ви йолоп! Хто наказав мені викреслювати й дописувати? Ви що ж це, фальшивкою хочете прикрити злочин і мене штовхнути на це?! Відповідайте! (Корнійчук „Платон Кречет”)

Інвективи в дискурсі авторитарної особистості також є показником порушення принципу ввічливості (такту) в спілкуванні. Основний принцип мовного спілкування – принцип кооперації, – має односторонню деформовану спрямованість. У діалогічному дискурсі авторитарної особистості це проявляється через зміну комунікативних ролей, що відображають її пріоритет, на комунікативну роль мовця (перебив, захват мовленнєвого ходу, непоступливість у мовленнєвому ході й ін.).

Тип особистості знаходить своє відображення і в структурах дискурсу. Вивчення кореляції типу особистості зі структурами її дискурсу дозволяє встановити типове й особливе (індивідуальне) в дискурсі даного типу особистості.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Караулов Ю.М. Русский язык и языковая личность. – М.: Наука, 1987.

2. Лосев А.Ф. Знак. Символ. Миф. – М.: Изд-во МГУ, 1982.

3. Зернецкий П.В. Речевое общение на английском языке (коммуникативно-функциональный анализ дискурса). – К.: Лыбидь, 1992.

4. Сооk Guy. Discourse. – Oxford University Press, 1989.

5. Дейк Т.А.ван. Язык. Познане. Коммуникация. –М.: Прогресс, 1989.

6. Сухих С.А. Языковая личность в диалоге//Личностные аспекты языкового общения. – Калинин: Изд-во Калинин. гос. ун-та. –1989.

7. Серль Джон Роджерс. Классификация иллокутивных актов. – Новое в зарубежной лингвистике. – Вып. ХVII. Теория речевых актов. – М.: Прогресс, 1986.

8. Изард К.Е. Эмоции человека. – М.: Изд-во МГУ, 1980.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: