Й КАТЕГОРІЇ ПРАГМАТИКИ. ПЕРЛОКУТИВНИЙ ТА ІЛОКУТИВНИЙ АСПЕКТИ МОВНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

ПЛАН.

1. Предмет і об’єкт прагматики. Умови виникнення прагматики як самостійної лінгвістичної дисципліни.

2. Основні поняття й категорії прагмалінгвістики.

1. Предмет і об’єкт прагматики. Умови виникнення прагматики як самостійної лінгвістичної дисципліни

Перша половина ХХ століття ознаменувалася розповсюдженням і затвердженням як пануючого в мовознавстві так званого системно-структурного підходу, основні принципи якого у свій час чітко сформулював Ф. де Соссюр. Ці принципи узгоджувались із поступовим відокремленням предметної галузі лінгвістики.

Насамперед слід уточнити термінологію. Слід розрізняти поняття „об’єкт” та „предмет”. Само поняття об’єкту в науці виноситься за межі логіки як науки. За А.А.Леонтьєвим, сукупність конкретних об’єктів дослідження – це і є об’єктом даної науки. Абстрактна система об’єктів чи сукупність (система) абстрактних об’єктів створює предмет даної науки. Ряд наук (мовознавство, фізіологія й психологія мовлення, патологія мовлення й мислення, логіка, поетика) мають один і той самий, а отже, спільний об’єкт – сукупність мисленнєво-мовленнєвих актів. Однак процес наукової абстракції в них протікає по-різному. Так, для лінгвіста, логіка, фахівця з поетики в мисленнєво-мовленнєвих актах важливою є система засобів вираження, для психолога – процес породження мовлення, для патолога – можливі відхилення від закономірностей породження. З іншого боку, лінгвіст, логік і фахівець з поетики беруть засоби вираження під різним кутом зору. Логік – організацію мовлення, що відповідає закономірностям і структурі процесу пізнання; фахівець з поетики – функціонально-специфічну організацію мовлення; лінгвіст – організацію мовлення на елементарному рівні (рівні фундаменту). Лише після того, як він закінчить свою роботу з „розбирання” й зворотного „збирання” об’єкта, до роботи на його, лінгвіста, результатах приступають логік і фахівець з поетики. В результаті такого розділу всередині теоретичної системи будуються різні абстрактні об’єкти в усій множині можливих інтерпретацій, що поєднують конкретні логічні моделі.

Заслугою Ф.де Соссюра саме й було те, що спершу в межах психології він виділив соціальну психологію, всередині її – семіологію, яка вивчає життя знаків у суспільстві, а серед семіологічних дисциплін – лінгвістику. Завдяки Ф.де Соссюру поняття системи мови посіло в лінгвістиці головне місце як її предмет.

Згідно з загальним духом редукціонізму об’єкт лінгвістики підпадав під подальше розчленування й виділення того, що, на думку Соссюра, підлягало тільки компетенції мовознавця. Лінгвістику в цілому він розділив на зовнішню, що вивчає умови функціонування мови, і внутрішню, предметом якої стала будова мови. Внутрішню лінгвістику він поділив на лінгвістику мовлення й лінгвістику мови; в лінгвістиці мови розрізняв лінгвістику діахронічну й статичну. Пріоритет, однак, надавався тільки одній з протилежних сторін, у результаті чого ідеалом проголошувалася лінгвістика:

а) внутрішня,

б) така, що має справу тільки з мовою (мовною системою),

в) синхронічна, тобто така, що виключає чи суттєво обмежує врахування динамічного аспекту, мовленнєвого контексту й ролі зовнішніх (соціальних, психологічних) факторів, у тому числі, мовної здатності й мовленнєвої діяльності суб’єкта – носія мови, його мотивів, мети, намірів і т. ін.

Таким чином, редукціоністський підхід до мови дозволив досягти певних успіхів у виявленні внутрішньосистемних зв’язків та відносин і уточненні критеріїв інвентаризації й класифікації елементарних мовних одиниць. Разом з тим, такий підхід не вичерпував усіх існуючих лінгвістичних явищ. Включення мови в контекст зв’язків з психологією, соціологією, соціальною психологією й семіотикою лише проголошувалося, насправді ж лінгвістика зосереджувалася на елементарних одиницях типу фонеми й морфеми, їх диференційних ознаках, класах, граматичних категоріях слова й т. ін., що відображало відоме соссюрівське положення про те, що мова існує в собі й для себе.

Обмежені можливості редукціоністського підходу почали дещо гальмувати розширення лінгвістичного аналізу, коли внутрішня логіка розвитку мовознавства дала поштовх до більш інтенсивного вивчення значення слова й речення, структури й смислу складніших за речення мовних утворень (одиниць), проблеми доцільності речення й тексту в тій чи іншій ситуації спілкування тощо. Спроби розв’язати пов’язані з цим проблеми засобами системно-структурної лінгвістики все менш відповідали потребам дослідників. Стало зрозумілим, що вся сфера явищ, що належать до мовлення (чи мовленнєвої діяльності МД), психологічним і соціальним умовам мовного спілкування, може претендувати на те, щоб стати предметом нової, самостійної лінгвістичної дисципліни, додаткової відносно до системно-структурної, але такої, що не виступає як її продовження.

На цей час один із засновників семіотики – Чарлз Морріс – увів термін „прагматика” (справа, дія, грецьк.). Він розділив загальну теорію знаків (семіотику, семіологію) на

· семантику – вчення про відношення знаків до об’єктів дійсності;

· синтактику – вчення про відносини між знаками;

· прагматику – вчення про відношення знаків до їхніх інтерпретаторів, тобто тих, хто користається знаковими системами.

Прагматика, таким чином, вивчає поведінку знаків у реальних процесах комунікації. „Оскільки інтерпретаторами більшості (якщо не всіх) знаків є живі організми, – писав Ч.Морріс, – достатньою характеристикою прагматики була б вказівка на те, що вона має справу з біотичними системами семіозису, інакше кажучи, з усіма психологічними, біологічними й соціальними явищами, котрі спостерігаються при функціонуванні знаків”. Як основну попередницю прагматики він назвав риторику.

Прагматика відповідає синтетичному підходу до мови. Сучасна прагматика – це поле спільної діяльності лінгвістів, філософів, логіків. Недивно тому, що прагматика позичала багато з термінологічного апарату цих наук.

Межі прагматики як однієї з трьох частин семіотики первісно визначалися її сусідством в рамках цієї науки з семантикою й синтактикою. Оскільки синтактика розумілася як сфера внутрішніх відносин між знаками, а семантика як сфера відносин між знаками й тим, що вони позначають – зовнішнім світом та внутрішнім світом людини, то на долю прагматики залишалася сфера відносин між знаками й тими, хто цими знаками користується – мовцем, слухачем, тим, хто пише, читачем. У такому сполученні наявні сліди походження семіотики з середньовічного „тривія” гуманітарних наук. Тривій (не єдиний, але, можливо, найважливіший попередник сучасної семіотики) складався з граматики, логіки (що називалася тоді діалектикою) та риторики. Частини тривія за завданнями, що ставилися в їх рамках, цілком відповідають частинам семіотики: граматика – синтактиці, логіка – семантиці, а риторика – прагматиці.

У теперішній час розуміння прагматики не однозначне. Тут йдеться про ту концепцію прагматики, згідно з якою прагматика займається особливими, тільки їй притаманними питаннями, якими не займається ані синтактика, ані семантика. Питання ці – ті самі, що й у традиційній стилістиці: вибір мовних засобів з наявного репертуару для найкращого вираження своєї думки або почуття. Прагматика повинна емпірично описати, як вчиняє людина, вирішивши для себе ці задачі в своєму практичному вживанні мови. На тепер прагматику можна визначити як дисципліну, предметом якої є зв’язний і досить тривалий текст у його динаміці – дискурс, співвіднесений з головним суб’єктом, з „Его” всього тексту – творцем усього тексту, людиною. Людина – автор подій, що полягають у говорінні. На сьогодні на території СНД прагмалінгвістичні напрями досліджень зображеніні трьома основними школами: Калінінською, очолюваною І.П.; Сусовим, Ленінградською, заснованою В.В.Богдановим; і Київською, автором якої є Г.Г. Почепцов. Представники цих шкіл разом із зарубіжними пропонували різні назви для цієї дисципліни: лінгвістика мовлення, лінгвістика мовного спілкування, прагмалінгвістики, комунікативна лінгвістика і т. ін. Але як би не іменувалася ця наука, її пафос полягає перш за все в тому, щоб поставити у центрі уваги динамічний початок, а саме: діяльність спілкування, здійснюваного людиною в певних соціальних і міжособистісних умовах, з певними мотивами й метою, з використанням спеціальних мовних засобів.

2. Основні поняття й категорії прагмалінгвістики

Як раніше вже зазначалося, у центрі уваги прагматики знаходиться діяльнісний підхід до мови з урахуванням учасників спілкування – комунікантів, які перебувають у певних соціальних і міжособистісних відносинах, мають певні мотиви й мету, використовують спеціальні мовні засоби, що інвентаризуються й моделюються в їх відношеннях один до одного системно-структурною лінгвістикою. Але разом з тим виникає питання про наявність у мовному спілкуванні своїх власних одиниць, що вони виступають як ланки комунікативної діяльності й несуть у собі основні ознаки діяльності, а також протистоять системно-структурним одиницям (фонемі, морфемі, слову, реченню) як комунікативно-прагматичні (чи комунікативні) одиниці.

До числа таких одиниць частіше за все відносять мовленнєвий акт (або мовленнєвий вчинок) як мінімальний відносно самостійний відрізок процесу комунікативної діяльності, що здійснюється певним суб’єктом стосовно іншого адресата в певних конкретних умовах і з певними намірами. Для засновників теорії мовленнєвих актів (ТМА) Джона Л.Остіна й Джона Серля цією одиницею є висловлювання (utterance) мовного знаку, насамперед усього речення, з певною метою. На сьогодні мовленнєвий акт (МА) досить добре вивчений у всьому, що стосується його структури в ТМА, про що мова більш детально йтиме далі. Зараз же, у зв’язку з проблемою комунікативно-прагматичних одиниць, слід зауважити наступне: МА – це не одиниця спілкування, тобто двостороннього обміну смисловою інформацією (якщо брати спілкування у вузькому смислі, трактувати його як комунікацію). МА – це елементарна одиниця повідомлення, тобто передачі інформації тільки в одному напрямку. В МА не відображається двостороння природа людського спілкування.

Не випадково Тайн А. ван Дейк запропонував ширше поняття комунікативного акту, який складається з: а) мовленнєвого акту чи акту мовця; б) адитивного акту чи акту слухача (адресата) та в) комунікативної ситуації – характеристик мовця й слухача, їх взаємовідносин, супроводжувальних подій тощо. Схему комунікативного акту запропоновано Р. Якобсоном:

Повідомлення

Адресант Адресат

(суб’єкт, відправник (об’єкт, одержувач

повідомлення, мовець) повідомлення, слухач)

З наведеної схеми зрозуміло, що в загальному вигляді комунікативний акт можна визначити як акт взаємодії відправника й одержувача, в основі якого лежить повідомлення.

З цією схемою чітко корелюють три поняття:

ілокуція локуція перлокуція – три основні компоненти мовленнєвого акту. Для їх пояснення слід звернутися до положень прагматичного синтаксису. Як відомо, соціальне призначення мови зумовлює використання речень у мовленнєвій діяльності. Розглянуті в комунікативно-функціональному плані, речення розрізняються за комунікативною інтенцією. Комунікативна інтенція – це властива реченню (висловленню) спрямованість на розв’язання певної мовної задачі спілкування. Комунікативна інтенція актуалізується лише в умовах мовного спілкування й співвідноситься з певною сутністю, що вона лежить поза меж даного речення. Цією сутністю є мовна чи інша реакція адресата. Необхідною ознакою кожного речення є його комунікативно-інтенційний зміст. Формули побудови речення за цією ознакою виступають як знак. Будучи засобом реалізації різних МА, речення співвіднесені з певною комунікативною інтенцією мовця, поняттям ілокуції. Вимовляючи I’ll come, ми можемо просто констатувати факт, планований на майбутнє, попереджати, обіцяти, погрожувати, тобто вимовляти одне й те саме речення з різною метою. В цьому зв’язку прийнято казати, що подібні реалізації відрізняються одна від одної за ілокутивною силою.

Локуція співвідносится з актом вимовляння висловлення. Локутивна сила речення полягає в її когнітивному змісті. В реальному спілкуванні реалізація речення нерозривно пов’язана з наданням йому ілокутивної та локутивної сил.

Адекватно реалізоване речення досягає мети у вигляді перлокутивного ефекту висловлення. Перлокутивний ефект не обов’язково виникає як результат наміру його здійснити. Іноді перлокуція не відповідає ілокутивному акту мовця. Перлокуція пов’язана здебільшого з психологічними характеристиками адресату, і в прагматиці вивчена значно менше, ніж ілокуція.

Основними категоріями прагматики є категорії суб’єкта й адресата. Прагматика, зробивши предметом свого дослідження комунікативний зміст висловлення, забезпечила місце інтересові щодо „референції мовця”. І теорія значення, і теорія референції, прийнявши точку зору автора мовлення, отримали суб’єктивний ухил, а перед прагматикою встала задача вивести ті загальні закономірності, котрі діють у неосяжній множині суб’єктивних смислів. Сучасні лінгвісти стверджують, що одна з основних ліній прагматичної інтерпретації висловлення – це розшарування „Я” мовця. Мовець (суб’єкт) вступає в комунікацію не як глобальна особистість, у яку злиті всі її складові, а як особистість „параметризована”, що виявляє в акті мовлення лише одну з своїх соціальних функцій чи психологічних аспектів, у зв’язку з котрими і повинне розумітися її висловлення. У сфері категорії суб’єкта знаходиться ілокуція.

З іншого боку, тлумачення висловлення істотно залежить від „фактора адресата”. За Н.Д. Арутюновою, висловлення є адресатно зумовленим: тільки певний тип адресату вступає в комунікацію – не як глобальна особистість, а в певному аспекті, амплуа чи функції, відповідним аспекту мовця. Інакше кажучи, будь-який МА розрахований на певну модель адресата (перлокуція). Не викликає сумнівів, що більша частина МА, виділених у теорії мовленнєвих актів (ТМА), чітко адресована (особливо директиви й питання – квеситиви).

Прагматичне значення МА чуттєве не тільки до суб’єкта (адресанта) й адресата, але й до соціальної ситуації, в якій він здійснюється. У мовленнєвому спілкуванні кожне висловлення сприймається не само собою, а як репліка, вмонтована в прагматичний комплекс. Оцінка адресатом мовленнєвого змісту (комунікативного смислу) висловлення зазвичай супроводжується оцінкою адекватності його даній прагматичній ситуації – контексту. Взаємодія МА й контексту складає основний стрижень прагматичних досліджень, а формулювання правил цієї взаємодії – її головного завдання.

Одним із класичних завдань прагматики є вивчення індексальних виразів – так званого дейксису (термін Ч.Пірса). проблематика дейксису в точності входить у рамки прагматики в розумінні Ч.Морріса, оскільки смисл дейктичного елементу залежить від ситуації його вживання. Дейктичним називається той елемент, у котрого до складу значення входить ідентифікація об’єкта – предмету, місця, моменту, часу, властивості, ситуації й т. ін. – через його відношення до МА, його учасників чи контексту.

Дейктичні слова й елементи пронизують мовний текст наскрізь і складають у мові не виняток, а правило. Такими найчастіше є слова я, ти, тут, зараз, цей і тошо. Окрім них важливим джерелом дейктичності є категорія часу, котра „вписує” в дейктичні координати всі вживані в мовленні речення. Дейктичними також є всі референтні вирази в тих чи інших формах вживання – власні назви, імена людей, кванторні слова, наприклад, „усі” у формах типу „Всі були задоволені”, – де мається на увазі не вся універсальна множина людей, а якась конкретна група.

Термінологічний апарат прагматики позичив з логіки також поняття пропозиції й пресупозиції.

Походження терміну „пропозиція” пов’язане з уведенням Б.Расселом у філософську логіку поняття „настанова” (чи “пропозиційне відношення”), в основі якого лежить протиставлення постійного ядра речення і його рухомої частини. В логіці джерела цього розчленування полягають у розрізненні модусу й диктуму. Ідея була з ентузіазмом підхоплена семантикою (в галузі семантичного синтаксису, що вивчає змістовний, і, в першу чергу, референційний аспект значення синтаксичних структур). У рамках семантичного синтаксису під впливом логіки розроблялася модель двочленної актуальної пропозиції, створюваною поєднанням предикату із суб’єктом. Далі речення вивчалося у зв’язку з його референтною ситуацією. У теперішній час пропозиція розуміється як деякий семантичний інваріант деякої парадигми висловлень (узагальнене значення речення). Детальніше термін буде розглянуто далі. Тут зазначимо лише наступне: розробка про позиційного відношення визначила одну з магістральних ліній прагматичних досліджень – встановлення ізоморфізму між предикатами мислення й мовлення – значення зв’язало себе з вживанням.

До прагматики також належить явище пресупозиції або презумпції. ЇЇ визначення спирається на поняття істинності, а істинним чи хибним може бути лише висловлення: речення поза мовленнєвим актом не має істиннісного значення – хоча б у силу наявності в ньому дейктичних елементів. Якщо пресупозицію розглядати як компонент смислу, за природою відмінний від твердження, то це означає, що введення пресупозиції до складу тлумачень вимагає особливої рамки („пресупозиційної” на відміну від асертивної), а модальні рамки за відомо входять у сферу прагматики. Пресупозиція – це особливий різновид семантичного наслідку, який не збігається зі звичайним логічним наслідком. Семантичний наслідок визначається так: Р є семантичним наслідком S, тільки якщо в усіх ситуаціях, де істинно S, істинно й Р.

Прагматичний підхід до пресупозиції виник із потреби сумістити пропозиції з формальною семантикою. Прагнення представників формальної семантики вивести поняття пресупозиції за межі семантики і дати йому трактовку в прагматичних термінах (а не семантичних – таких, як „істинний / хибний”) зумовлене тим, що поняття семантичної пресупозиції вимагає відмови від двозначної логіки: висловлення з порушеною пресупозицією в рамках двозначної логіки не має істиннісного значення. Прагматична презумпція включає відсилку до мовця, тобто однієї з прагматичних складових мовленнєвого акту. Прагматичний підхід до визначення пресупозиції полягає в тому, що воно будується не на базі поняття істинності, а на базі поняття доцільності речення в даному контексті: „А має прагматичну пресупозицію В” визначається як „А доцільне, якщо і тільки якщо В відомо учасникам комунікації”.

Ще одну величезну галузь прагматичного аналізу складає дискурс. Дискурс відображає суб’єктивну психологію людини, і, на відміну від теоретичних міркувань, від не може відриватися від мовця. За Ю.Н.Карауловим дискурс особистості – це весь процес говоріння і зафіксований за відносно довгий відрізок часу результат цього процесу. Як такий дискурс можна мати на увазі, наприклад, усю сукупність реплік якогось персонажу п’єси чи прозаїчного художнього твору. Детальніше дискурс розглядатиметься в подальших розділах.

ЛІТЕРАТУРА

1. Арутюнова Н.Д. Фактор адресата. – Изв. АН СССР. – 1981. – Т.40, №4.С.

2. Дейк Т.А. ван. Язык. Познание. Коммуникация. – М.: Прогресс, 1989.

3. Демьянков В.З. Прагматические основы интерпретации высказывания.– Изв. АН СССР. – 1981. – Т.40, №4.

4. Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность. – М.: Просвещение, 1969.

5. Моррис Ч. Основания теории знаков / Семиотика. – М.: Прогресс, 1983.

6. Караулов Ю.М. Русский язык и языковая личность. – М.: Наука, 1987.

7. Рассел Б. Человеческое познание, его сфера и границы. – К.: Наукова думка, 1997.

8. Peirce C.S. Collected Papers of Charles Peirce. – Cambridge, MA, 1965.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: