Духовність і духовні здібності людини.

КОНЦЕПЦІЇ СВІДОМОСТІ.

План лекції.

Духовність і духовні здібності людини.

Свідомість в структурі психічного.

Основні проблеми свідомості.

Психоаналітичні й феноменологічна концепції свідомості.

Духовність і духовні здібності людини.

Засади духовності. Дух, душа, духовність. Довга й суперечлива історія розуміння цих універсалій культури. Дух – одне з найбільш заплутаних явищ та понять. Дух – це всі ті реальні явища і предмети, у яких відсутній матеріальний субстрат. Як сказав Христос, дух – це те, що "тіла і кісток не має" (Євангеліє від Луки, 24:39). Духовні явища існують не в об'єктивованому світі матерії: не в його просторі та часі, а в світі духовному, в свідомості людини. Безпосереднім носієм духовних явищ є не матерія, а душа, яку ототожнили зі свідомістю. Свідомість, пізнання, мислення, почуття й відчуття, переживання, емоції тощо є специфікаціями тієї особливої характеристики екзистенційного людського буття, яку звичайно називають духом, або духовністю. Розглянемо духовність у тому плані, в якому вона виявляє свої автономні, самобутні риси.

Очевидно, духовність є певного роду стан невпинної спрямованості — інтенції —людського буття на природу, який єднає людину з природою і тим самим наділяє людину існуванням (людина без природи просто не існує як людина). Але сама єдність людини з природою, її існування (екзистенція) не є чимось наявним, дійсним, «присутнім», — вона є феноменом, аналогічним математичному відношенню «дотичності». Пряма лінія дотична до кола, має з ним єдину (тільки одну) спільну точку, що і втілює їх реальний зв'язок. Та проте математична точка, як відомо, є нуль-вимірним простором, і так само нуль-вимірним часом, тобто реально є небуттям, ніщо. Згадаймо, однак, що небуття (ніщо) у філософії (як, до речі, і в математиці) — це не просто відсутність будь-чого. Ні, це теж реальність, хоча і специфічна. Духовність робить людське буття єдиним і водночас незілляним з природою. Часово-просторові характеристики духу і природи істотно різняться. На відміну від протяжного (тривимірного) простору природи, простору, який існує дійсно, наявно, тобто просто є, духовний простір — це «поле можливостей» (і «неможливостей»), які не є, а тільки могли чи можуть (або не могли чи не можуть) бути.

Відповідно тривалість часового виміру природи є дана (наявна) мить, тобто нуль-вимірна тривалість (через це у природі самій по собі нічого не трапляється, «зміна приходить у природу тільки з людиною», з її духовністю). Що ж до тривалості духовного буття, то вона є нескінченністю всього того, що вже не є (минулого) і нескінченністю всього того, що ще не є (майбутнього). В цьому плані можна говорити про «непорожність» людської тривалості: минуле є «повнотою» людської пам'яті й досвіду, майбутнє — «повнотою» і людських цілей, мрій і надій.

Можна сказати, таким чином, що мірою природного буття є протяжність, мірою буття духовного — тривалість. Духовність, як видно, виявляє себе чинником екзистенційності людського буття, його принципової «замежовості» щодо природи. Тому тільки лишаючись духовним буттям, людина ніколи не може стати «частиною» природи, вона завжди ззовні природи (частиною природи людина стає лише втрачаючи дух, помираючи, тобто перестаючи бути людиною). Будучи духовною істотою, людина набуває характеристик «внутрішньої» людини, «мікрокосмосу», сумірного з «макрокосмосом», «монадного» буття (Ляйбніц). Духовність є внутрішньою «енергією» переносу зовнішнього існування буття у «внутрішній всесвіт людини», у якому вибудовуються будь-які можливі (а нерідко й неможливі) «світопорядки». Духовне як сфера свободи й відповідальності і, отже, творчої (діяльності формує світоглядні, морально-етичні, естетичні, пізнавальні інтенції людини на буття. Духовність виходить далеко за межі тільки усвідомлюваної реальності, включаючи «несвідоме» й «перед-свідоме».

Суб'єктом духовності є те, що в історії філософії називали душею. Душевне життя складається з настроїв, почуттів, прагнень, тобто з переживань. Але «переживається» тут не предметне буття, а тривалість. Сюди ж належить і переживання морального обов'язку: я мушу не тому, що мене примушують ззовні, —я сам так хочу і тому я мушу. Душевне життя є переживанням внутрішніх станів тривання організму. Але «інструментальність» людини, її здатність «приєднувати» до свого тіла «зовнішні речі» приводить до того, що ці приєднані до нього речі (інструменти, знаряддя виробництва тощо) ніби «одухотворяються» і починають «переживатися» як природні органи нашого тіла. Процес одухотворення може поширюватися й на всю зовнішню (що потрапила до сфери нашої життєдіяльності) реальність. У результаті ця реальність перетворюється з «чужої» («дикої», неосвоєної) на свою, рідну —«світ» (те, що «висвітилося з темряви»). Цікаво, що англійське і німецьке слова, що означають «світ» (як «освоєну» реальність), походять від латинського дієслова, яке в перекладі означає «обносити певну ділянку території частоколом або земляним валом».

Духовні здібності:

Пам’ять – здібність людини відносно швидко відтворювати раніше сприйняту і набуту та власно вироблену чуттєву і раціональну інформацію. Короткочасна пам’ять спирається на типове для неї вербально-акустичне кодування. Довгочасна пам’ять спирається на семантичне (сенсове) кодування. Її місткість у сотні і навіть тисячі разів перевищує короткочасну (“механічну”): слова і звуки набагато гірше запам’ятовуються, ніж осмислені й засвоєні поняття (концепти). Поширеними прийомами розвитку пам’яті є: повторення інформації, узагальнення, співставлення. Сьогодні добрим помічником є комп’ютер, але він не завжди під рукою, розуміння не завжди залежить від бази даних комп’ютера, а перш за все від “даних” самої людини.

Уява – здібність психіки людини викликати до актуального життя почуття й думки, прості й ейдетичні образи, які були колись сприйняті або є комбінацією їх. Уява вводить в образ (російське – воображение), обряжає; за рахунок чого діє уявлення (російське - представление). Уява може бути репродуктивною (відтворюючою раніше сприйняте й набуте) і продуктивною (“творчою”), яка допомагає створенню нових, іноді й оригінальних, образів. О.М. Лук виділяв 3 типи продуктивної уяви: логічна (вивідна, дискурсивна); критична (відбір недосконалого у належному); творча (породження принципово нових ідей). Фантазія і мрія – це особливі форми творчої уяви.

Уява – це специфічний сплав чуттєвого і раціонального в пізнанні, де чуттєвість є основою, матеріалом для творення образів уяви, а мислення відіграє програмуючу роль, дає можливість логічно "добудувати" цілісний і загальний образ дійсності. Інтуїція і творчі здібності залежать від творчої уяви.

Пізнання, даючи адекватніше відображення дійсності, теж повинне бути творчим процесом. Шляхи реалізації пізнавальної творчості багатогранні. Пізнавальна творчість реалізується як у процесі формування знання, так і в процесі його теоретичної інтерпретації, у виявленні й осмисленні його сутності і значимості, сфер застосування у практичному використанні.

Евристика – наука про деякі сталі аспекти творчої діяльності та методи навчання творчості. Навчити творчості неможливо, але й без засвоєння певного досвіду творців далеко не підеш. Бесіди, обмін думками, дискусії, аналіз проблемних ситуацій тощо – все це засоби розвитку творчих здібностей.

Інтуїція – це психічна здатність безпосереднього збагнення істини, неусвідомленого отримання знань; така форма пізнання, коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб'єкт одержує нове об'єктивно істинне знання про дійсність. Інтуїція – це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, що до цього минулого у відділеному стані, поєднуються в єдину систему. Основні характеристики інтуїції при дослідженні: безпосередність, несподіванка, неусвідомленість шляхів одержання нового знання. Однак вивчення творчості видатних учених доводить, що інтуїція – це не раптове проникнення в сутність явищ шляхом миттєвого "осяяння" (інсайт), як вважають представники ірраціоналізму, не повна несподіванка, а явище закономірне, залежне від повноти логічного аналізу проблеми. Шляхом інтуїції здійснюється перехід від поступових кількісних змін у з'ясуванні й осмисленні пізнавальної проблеми до результативного її рішення. Раптовість і несподіванка знання, отриманого шляхом інтуїції, є таким лише стосовно очікуваних результатів. Але воно зовсім "очікуване", "таке, що відповідає сподіванням" щодо законів розвитку пізнання і практики. Раптовість інтуїтивного висновку зв'язана з такою характеристикою інтуїції, як миттєвий облік безлічі даних і чинників ситуації.

Ця раптовість – результат синтетичної діяльності почуття (чуттєва інтуїція) або мислення (інтелектуальна інтуїція), внутрішні процеси якої не усвідомлюються суб'єктом, оскільки відсутній видимий зв'язок результату з попередньою чуттєвою чи інтелектуальною діяльністю. Виділяють останнім часом також ейдетичну (споглядальну) інтуїцію. Їй притаманна єдність чуттєвого і раціонального моментів інтуїції. Ейдос – “вид”, “образ”, але ейдетична інтуїція дає зримо-видиме в осмисленні як максимально цілісний психічний сенсообраз певного явища. Поширені релігійні, естетичні, моральні ейдоси.

Інтуїтивне відкриття не є і безпосереднім знанням, воно лише має такий вид, оскільки досягається в основному в сфері підсвідомої психічної діяльності суб'єкта. Насправді інтуїція завжди опосередкована всім складним ходом попередніх пізнавальних процесів, що були спрямовані на рішення даної проблеми. Інтуїтивні відкриття стають можливими лише тоді, коли вчений обробив визначений фактичний і теоретичний матеріал. Яблуко не на всякій голові вибиває закони.

Інтуїцію потрібно розглядати в єдності з логічними способами і формами пізнання. У найскладніший логічний доказ завжди вплетена інтуїція, що виступає елементом, що поєднує весь ланцюг доказу в цілісність, є необхідним елементом осмислення і розуміння. Багато уваги інтелектуальній інтуїції приділяли раціоналісти Декарт, Спіноза, Ляйбніц. “Засновник” інтуїтивізму Анрі Бергсон уважав, що членування цілого явища вбиває його душу. Чудовим інтуїтивістом був М.О. Лосський, який вважав: між людиною і світом завжди є координація – це і є інтуїція.

Сама інтуїція сьогодні аналізується, структурується, піддається тренуванню (це особливо важливо для тих, хто винен приймати швидко важливі рішення).

Почуття – не саме по собі чуттєве відтворення за допомогою органів чуття, а дуже своєрідне (духовне, творче, вибіркове й водночас універсальне) переживання людиною світу, своїх стосунків з іншими людьми. Об’єкт дається не лише думкою, цінностями, але й почуттями, які утворюють дуже своєрідну реальність, що завдяки попереднім переживанням має можливості аперцепції (сталих образів). Почуття, що знаходяться в полоні грубої практичної потреби, володіють лише обмеженим сенсом. Для голодної людини не існує людської форми їжі, а є лише її бідне абстрактне буття. Пригнічена нужденністю й турботами людина несприйнятлива навіть до найпрекраснішого видовища.

Ідилічне, похмуре, піднесене чи радісне – це універсальна точка зору людини. Чуттєве лише відображає, а естетичне почуття творить новий світ, трансформуючи й перезаряджаючи дійсність у якісно нову реальність. Це почуття-теоретики (розумні) й водночас “практики” (духовно-практичні). Має місце й естетичне співчування людини – емпатія. Чуттєве лише відображає, а духовне почуття творить новий світ, нову якість реальності людського буття. Складний світ моральних почуттів (вини, стиду, обурення, ніжності, закоханості, взаємності, презирства, співпричетності, вдячності) та переживань (задоволення – невдоволення, дружби – ворожнечі, любові – ненависті, довіри – недовіри, схильності – відрази, страху – гніву, симпатії – антипатії, схвалення – осуду тощо).

Конкретна цінність почуття визначається лише в цілісному контексті культури в залежності від того, чим воно викликане. Тому І. Кант мав підстави говорити про те, що невдоволення не є простим запереченням задоволення: воно є позитивним відчуттям. Про гнів великий мислитель каже, що то є дуже благотворне почуття слабкої людини, а намагання його приборкувати викликає непримиренну ненависть. Та не завжди ненавидять того, на кого гніваються, бо гнів є певного роду чеснота; удавана мораль приховує гнів, утворюючи несправжніх друзів. Але він же говорив й інше: “людина ніколи не відчуває потягу до будь-якого предмету, не маючи водночас позитивної відрази до його реальної протилежності”. Неможливо схвалювати осуджуючи чи осуджувати схвалюючи. Досить протилежні почуття можуть діяти сумісно: С. Кіркегор в книзі “Страх і трепет” називав надію і страх двома володарями людського життя, двома тиранами, що штовхають до пристрасного бажання знати те, що має бути (майбутнє), тобто в обійми чаклунів, пророків, ясновидців та інших шарлатанів.

Світ емоцій. Емоції не є нейтральними почуттями, сторонніми до ціннісних аспектів феноменами. Емоції відбивають не предметний зміст явищ чи речей, а безпосереднє переживання культурної значимості людських стосунків, особистий їх сенс: отже вони походять від оцінного сприйняття як форми задоволення духовної потреби, безкорисливого споглядання з пристрасним переживанням в уяві. Без емоцій освоєння світу перетворилося б у безплідне поле абстракцій й умовисновків, прохолоду аналізу. Естетичні емоції є своєрідним антагоністом не лише утилітарно-фізіологічного, а й раціонально-абстрактного. Як терапевтичний засіб вони є своєрідним відпочинком від напруги й водночас якісно іншою напругою (Виготський Л. Психология искусства, с. 226). Вони утримують потенційні можливості естетичного смаку, всієї художньо-естетичної діяльності.

Оцінний характер емоцій поділяє їх на позитивні й негативні. Задоволення, радість, захоплення, іронія, любов, страх, наляканість, ненависть, невпевненість, гнів тощо.

Ейдоси – це світоглядний сплав чуттєвого й оцінного. Саме тому естетичні образи набагато більше відрізняються у окремих особистостей, ніж чуттєві. Життя людське вже є чуттєвим виявом духу, образ – метаморфоза всієї сутнісної причетності людини в матеріалі життя. Образ завжди спів-образ-ний життю. Почуття потворного спирається на руйнацію образу (безобразне). Але й “безпредметне мистецтво” – не без образне, воно лише абстрагує образи, але ж не втрачає чуттєвості. Метафоричність (єдність загального й індивідуального) присутня в будь-яких естетичних образах. Естетична свідомість – це перш за все усвідомлення емоційно-образного знання дійсності й вираз людського ставлення до нього.

Розум (інтелект). Розуміння – це процес і результат духовно-практичного і пізнавального освоєння дійсності, коли зовнішні об'єкти залучаються до осмислення людської діяльності, виступають її предметним змістом. Розуміння - це форма освоєння дійсності, що розкриває і відтворює зміст об'єкта. Усе це неможливо здійснити винятково способами раціонального пізнання. Тут людина використовує усі форми пізнання, у тому числі й інтуїцію. Розуміння - це насамперед осмислення знання, виявлення і реконструкція його змісту, а також оцінка через загально-значимі цінності людської життєдіяльності і культури. Теоретичне освоєння дійсності передбачає не тільки одержання знання про світ, а і розуміння цього світу.

Знання, пояснення і розуміння – це необхідні моменти взаємодії людини з навколишнім світом, за допомогою яких він накопичує визначену інформацію про об'єкти, що включені в суспільну практику. Але таке нагромадження передбачає також періодичне упорядкування і переосмислення знань, що веде до поглиблення розуміння світу.

Мислення, крім логічних законів, що виражають абсолютно точні і строго визначені зв'язки між висловленнями і їх елементами, спирається і на визначені принципи ймовірного регулювання, що хоч і не гарантують безпомилкового рішення проблем, усе-таки забезпечують рух наукового пошуку в належному напрямку. У процесі наукового дослідження суб'єкт змушений переривати поступове логічне розуміння інтуїтивними стрибками. Але логіка й інтуїція взаємно пов'язані.

Цінність. Людина вибирає, диференційовано відноситься до фактів свого буття. Напруга буття обертається навколо питання Сократа “Що є Благо”? Вирішення його питання вимагає позиції не відстороненої істини, а значимості для людини, її власних потреб. Це і є ціннісне відношення до світу, яке загострюється значною різницею оцінок. Цінності – значно перетворені звичайні значимості чуттєво-предметного світу; все, що має для людини особистий чи суспільний сенс. “Кількісною мірою” цього сенсу і є оцінка. Поза ідеальним цінності не мають реального змісту. Духовно-практичне осягнення світу перш за все має справу з цінностями. Залежать від епохального контексту та стилів (почерку культури): різна якість цінностей. Поняття ввели Р.Г. Лотце та Г.Коген (неокантіанці). Широко увійшло у науку. Спеціалізована на цінностях наукова галузь – аксіологія. Питання про цінність – це питання загальної еволюції людської психіки під впливом зовнішніх імпульсів і здібності протистояння “чужості” або “всього лише” дійсності. Поширене уявлення про цінність як суб’єктивну значущість певних явищ реальності в протилежність пізнавальності (об’єктивна сутність). Не які вони є, а яке значення мають для нас з точки зору наших потреб й інтересів. Можна різними очима дивитися на один предмет. Ніцше та Гайдеггер зробили з цього вчення про піднесення самотньої суб’єктивної волі, нігілізували цінності. Та справжні цінності культури не призначені для вдоволення будь-яких потреб окремих індивідів. Швидше самі цінності, їх наявність визначають сенс їхнього існування. Вони не просто задовольняють потреби, а в цілком реальному відношенні духовно творять чи відроджують людину з усіма її потребами. Кожна справжня зустріч з духовними здобутками людства відроджує, збагачує, оновлює, насичує новим сенсом, незнаним раніше.

Отже, існують принаймні два типи цінностей: 1. Сенс визначається наявними потребами й інтересами людини; обслуговують самоствердження людини, якою вона є; 2. Надають сенс самому існуванню людини; творять людський зміст, принципово нові якості. Це і є цінності культури («вищі»), сенсожиттєві або самоцінності.

Вищий і найзагальніший духовно-ціннісний рівень пов’язаний з єдністю добра – істини – краси. Вища моральна цінність – ідея добра – світоглядна передумова моральності загалом. Для безпосереднього морального функціонування вона має стати чинником волевиявлення людини. До вищих цінностей чи поряд з ними належать святині (своєрідні точки концентрації надприродного але цілком реального буття, символи сакралізації). Святині значно впливають на людей, залучають їх до активних дій.

Цінність – не від самих по собі явищ життя, а від їхнього духовного перетворення, утворення нової духовної реальності з новими безкінечними можливостями у будь-яких ситуаціях і обставинах. Саме ця нова духовна реальність робить об’єкт впливовим, сугестивним на великій відстані у просторі й часі. Досконалість не від точного дотримання правил, а від особи.

Ціннісні орієнтації – стійкі ціннісні відношення до світу і себе самого у їх єдності. Чимбільше зріла людина, чим переконаніше, тим вони стійкіші (навіть коли ситуація вимагає поступитися). Якщо стійкість закріплюється аксіоматично, ціннісні орієнтаціїнормуються, перетворюються у норми, визначають форми поведінки, стиль життя.

Віра – суб’єктивне сприйняття і захист чогось як ціннісно-істинного, подолання сумнівів, впевненість і переконаність. Специфічний феномен духовного життя людини з особливими ейдосами. Перш за все – віра у свої можливості, правоту (переконання), але й місток зв’язку зі світом предметів і людей. Довіра. Вищий щабель віри – ідеал.

Ідеал – образ бажаного результату, максимально цілісний образ бажаного майбутнього у сучасному. Довіра до чогось як еталону досконалості.

Воля – свідома чи підсвідома саморегуляція суб’єктом своєї життєдіяльності. Виступає як рішучість, цілеспрямованість, самовладання.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: