Підсвідоме психічне

Усвідомлене і неусвідомлене. Актуальна і потенціальна свідомість. Підсвідоме. Увага і навички свідомості. Інстинкти і свідомість. Інтенціональна природа свідомості.

У попередні епохи філософи сприймали свідомість як щось однорідне, єдине, цілісне. Сьогодні вбачають складну структуру: багато ярусів, рівнів, полюсів. Згадаємо значне відкриття ХХ ст. – функціональна асиметрія півкуль головного мозку. Фрейд виділяє три рівні, але ж не свідомості, а всього психічного життя.

Перший рівень – усвідомлюване актуально (що при бажанні можна сфокусувати як промінь ліхтаря, задати “поле освітлення” – охоплення свідомістю).

Другий рівень – потенційно усвідомлюване: зусиллям волі у будь який час ми не можемо визвати на поле свідомості з велетенського світу підсвідомого (щось переживали, відчували, хотіли, знали). Та фрагменти цієї сфери можуть раптово випливати, спонтанно. Звідси інтуїція.

Третій рівень – безсвідоме: мова про особливі феномени, структури й механізми психічного життя, які ніколи не входять у поле свідомості ні спонтанно, ні з нашої волі, але є прихованими детермінантами “життя” нашої свідомості, світоглядних орієнтацій.

Будь-яка автоматизована дія має неусвідомлений характер, хоча, зрозуміло, не кожна неусвідомлена дія є автоматизованою. Свідома діяльність людини можлива лише за умови автоматичного здійснення максимальної кількості її елементів. Так, для того, щоб майстерно виконати музичний твір, треба мати хорошу навичку гри на музичному інструменті. А повністю зосередити свою увагу на змісті усного виступу може лише той, у кого сформований певний автоматизм самого процесу виголошення промови.

Автоматизація функцій є суттєвою і необхідною особливістю багатьох психічних процесів (мислення, сприймання, мовлення, запам'ятовування). Її порушення може паралізувати нормальний перебіг психічних процесів. Автоматизм відточує і полегшує різні види діяльності, в ряді розумових і практичних дій обслуговує вищі форми свідомої діяльності. Механізми психічної автоматизації позбавляють свідомість від постійного спостереження і непотрібного контролю за кожним фрагментом дії.

Несвідоме проявляється і в так званих імпульсивних діях, коли людина не дає собі ради в наслідках своїх учинків. Наші наміри далеко не завжди виражаються в наслідках наших дій адекватно, так, як нам би цього хотілося. Іноді, здійснивши той або інший вчинок, людина сама не може зрозуміти, чому вона вчинила саме так. Досить часто саме про такі імпульсивні вчинки, коли їхні наслідки не прогнозувалися усвідомлено, нам і доводиться шкодувати.

Несвідоме проявляється в тій інформації, що накопичується протягом усього життя й осідає у пам'яті як досвід. З усієї суми наявних у нас знань у кожний даний момент у центрі свідомості осідає лише невелика їх частка. Про деякі знання, що зберігаються в пам’яті, люди навіть не підозрюють. Спеціальні дослідження показали, що в регулюванні поведінки людини значну роль відіграють враження, отримані в ранньому дитинстві і закладені в глибинах несвідомої психіки.

Формою прояву несвідомого є й так звана психологічна настанова. Цей психічний феномен являє собою цілісний стан людини, який виражає динамічну визначеність її психічного життя, спрямованість особистості на активність у певному виді діяльності, загальний нахил до дії, стійку орієнтацію на певні об'єкти, що зберігається доти, доки очікування людини виправдовуються.

Проявляється несвідоме і в інших психічних процесах. Навіть мислення людини може протікати на несвідомому рівні. Що ж до уявлення або таких явищ, як інтуїція і творчість, то їх без участі несвідомих компонентів навіть важко собі уявити.

Четвертий рівень – верхній поверх функціонування свідомості – “надсвідоме” (“супер-Его”) – такий аспект, що представляє соціум у структурі індивідуального духовного досвіду (соціокультурні настанови, вимоги суспільної моралі, прийняті у спільноті норми поведінки і реагування).

Свідомість (наша власна) прозора для її сприйняття нами ж таки. Ми усвідомлюємо зовнішнє, свої внутрішні переживання, але не саму свідомість. Як і бачимо не саме бачення. Чуємо не саму чутність. Це властивість ідеального, образного взагалі. Воліємо, але як волю саму сприйняти? “Що таке свідомість? Свідомо бажати заснути – вірне безсоння, свідома спроба відчути роботу власного травлення їжі – вірний розлад його іннервації. Свідомість – отрута, засіб самоотруєння для суб’єкта, який застосовує його на собі. Свідомість – світло, що йде назовні, свідомість освітлює перед нами дорогу, щоб не спіткнутися. Свідомість це запалені фари попереду рухомого потягу. Поверніть їх світлом усередину й відбудеться катастрофа” (Пастернак Б. Доктор Живаго.//Новый мир, 1988, № 1, с. 48).

Але є і внутрішнє освітлення, є акумулятор для зовнішнього ліхтаря. Це самосвідомість, свідомість свого «Я». Чим вона обумовлена? Може це найважче питання. Самосвідомість – (сам-відаю) – протилежне усвідомленню зовнішнього світу (об'єкта) сенсове переживання єдності і специфічності "Я" як автономної (окремої) сутності, наділеної думками, почуттями, бажаннями, здатністю до дії. Вона містить у собі процеси самопізнання (сам-пізнаю), самоідентифікації, самовизначення. Зовні вона виявляється як система явних і неявних само-оцінок і оцінок інших, які створюють підставу моделювання пізнавальних і соціальних дистанцій, що дозволяють мені визначати моє місце в системі зв'язків, які склалися поза мною, і відносин як у теоретичному, так і практичному їхньому зрізі, а також виробляти механізми самоствердження себе у світі і самозахисту від світу, визначати індивідуальні якості особистості. Винесення себе і своєї свідомості назовні доповнюється і визначається звертанням індивіда на самого себе, спрямованістю свідомості на саму себе, тобто "усередину".

Самосвідомість є усвідомленням власних ціннісно-символічних основ, граничних змістів, що задають мене, мої знання, мої можливості стосунків зі світом і з самим собою. У самосвідомості "Я" пізнає себе і свою свідомість, оцінює своє знання, тобто власні умови-передумови, як би спостерігаючи себе з боку, виходячи за власні межі, одночасно залишаючись у них (останнє вірно тільки для західної традиції). Відокремлюючи сутності від даностей за допомогою мислення (у східній традиції – відстороняючись від світу), "Я" добудовує суб'єктивне відношення до предмету, іншого і себе розумінням (рефлексія), переінтерпретацією і реорганізацією значеннєвих структур свого буття (у східній традиції – "знімаючи" суб'єктивне й інші прив'язки до зовнішнього світу, а тим самим і саму можливістю "Я"). І в східній і в західної версіях мова йде про самоочищення свідомості (виявлення "чистої" свідомості) у процесах пізнання і самопізнання.

Однак, це принципово різні орієнтації: Схід проговорює необхідність і можливості безоб'єктної ("не включеної") свідомості, зняття самосвідомості будь-то в пасивному шляху дао або в активних практиках йоги чи дзен. Захід принципово наполягає на опосередкуванні процесів усвідомлення мисленням, інтенціональності свідомості (її спрямованості завжди "на", її непоясненності із самої себе), її постійному переході в самосвідомість. По суті, мова йде про дві різні установки: негативну (Схід) і позитивну (Захід). Позитивна настанова припускає перевизначення позицій у значеннєвих полях, зміну значеннєвих меж і систем цінностей ("бачень", "обріїв", "перспектив", "ситуацій"). Вона припускає реалізацію "проекцій", "об’єктивацій", "означувань", тобто "прив'язку" до зовнішнього, утримання себе у світі, а також розрізнення усвідомлюваних і неусвідомлюваних розумових процесів.

У кінцевому рахунку ці різні орієнтації породили і різні техніки роботи із собою і своєю свідомістю – насамперед медитацію (Схід) і оформлювану в мисленні та за допомогою мислення рефлексію (Захід). При цьому рефлексія може бути розглянута як спосіб переходу від "неявного" у самосвідомості (несвідомого, латентного, особистісного) до явного, але не через роботу з предметними змістами (неясними чи самоочевидними, а через вписування себе в контексти ситуацій і дій.

Рефлексія не має власних змістів, вона є свого роду зупинка в мисленні, спроба побачити себе в минулому (у зробленому, прожитому) з пошуком у ньому опор для визначення векторів руху і виявлення його сенсів, через розуміння не трансльованих у раціонально оформлюваних у мисленні схемах особистісних контекстів. Таким чином, мова саме і йде про прояв своїх самоідентифікацій і самовизначень у минулих життєвих і пізнавальних ситуаціях, виявленні наявних знань і способів (методів) роботи з ним для визначення через себе нових виникаючих ситуацій, всієї дійсності).

Оскільки ситуація не видна із самої себе, вона повинна бути осмислена в більш широкій рамці. Такою граничною межею виступає самосвідомість соціуму – його культура, що задає межові можливості для будь-якого "Я" сенсів і координат для самоідентифікацій і самовизначень – абсолютизовані в культурі цінності і символи. Самосвідомість культури, у свою чергу, найбільш адекватно схоплюється (виявляється) у філософській і/або методологічній рефлексії, що задає, відповідно, бачення, обрії, перспективи, ситуації для специфічних й індивідуалізованих самосвідомостей. Свідомість не локалізована у кожному окремому суб'єкті, вона тотальна.

Установка на усвідомлення свідомістю самої себе задана у філософії Нового часу Декартом у його "cogito ergo sum". Розгорнуто це виглядає так: "Якщо я усвідомлюю, що будь-які мої дії, у тому числі сумнів і заперечення, є прояв мислення (отже, вони непереборні, незаперечні), то я як суб'єкт мислення усвідомлюю себе існуючим". Установка на самосвідомість як спостереження внутрішнього досвіду, діяльності та способів її прояву була сформульована Локком. Як усвідомлення власних змістів свідомістю трактував самосвідомість Лейбніц. Переінтерпретація співвідношення усвідомлення зовнішнього світу і самосвідомості належить у новоєвропейській традиції Кантові: "Свідомість мого власного наявного буття є одночасно безпосереднє усвідомлення буття інших речей, що знаходяться поза мною". При цьому самосвідомість може схоплюватися як у логічній (через зіставлення уявлень), так і в трансцендентальній (через установлення зв'язку уявлення з пізнавальною здатністю) рефлексіях.

Гегель перетлумачив проблему в "Філософії духу" як процесуальність саморозгортання духу в його рефлексії про самого себе. "Перевернув" же проблему Фіхте, у якого не свідомість реалізується "у" і "через" самосвідомість, а "Я думає саме себе, своє власне буття", саме "Я думає не-я", тобто свідомість не дана, а задана, породжує себе (синтез Я и не-я задається в абсолютному Я).

Момент наперед заданості самосвідомості структурами практик і культурними формами актуалізувала "філософія дії" або "соціального активізму" (відповідно – марксизм і особливо неомарксизм і неогегельянство). Тема обрію "життєвого світу" і феноменологічної редукції уведена феноменологією (спеціально розроблялася у феноменологічній соціології), а тема виявлення екзистенції як основи самосвідомості, що залишає людину один на один з голосом власної совісті в страху перед "небуттям" ("ніщо", "порожнечею") – екзистенціалізмом. Новий поворот проблематиці самосвідомості задала її психологізація і соціологізація, які пішли по шляху розщеплення "Я": співвідношення суб'єктивного, відбитого (дзеркального) і рольового Я в структурно-функціоналістських версіях; структур "понад", Воно" і "Я" у фрейдизмі; структур "I" і "ті" у символічному інтеракціонізмі; проблема "Я - Я" і "Я - Він" у концепції автокомунікації; співвідношення відносин "Я - Ти" ("Ми" і «Я» – «Він» і «Вони») у діалогічних концепціях.

З іншого боку, у рамках соціології самосвідомість розглядається як властиве не тільки індивідові, але і соціальній групі, класові, етносові, суспільству в цілому, коли вони усвідомлюють себе суб'єктом практичної і пізнавальної діяльності, а також виробляють загальні ідеали і розуміння власних інтересів. У даному випадку самосвідомість розуміється як єдність самопізнання, емоційно-ціннісного відношення до себе, самоорієнтації і саморегулювання соціальних суб'єктів, що виявляється в їхньому поводженні, діяльності і спілкуванні. Внутрішнім механізмом саморегулювання діючої-вольової сфери самосвідомості виступають системи самооцінок соціальних суб'єктів, що закладають основи їхніх світоглядів і можуть бути інституалізовані як окремі від цих суб'єктів системи ідеологічних уявлень або ідеології. У сучасних філософських підходах у цілому переноситься акцент із пізнаючого на пізнаваний суб'єкт, сама самосвідомість трактується не як початок, а як підсумок реконструкції в пізнавальних процедурах дій суб'єктів у рамках тієї або іншої культури, яка розуміється як фіксована в мовних (дискурсивних) практиках і є не центрованим гіпертекстом.

13.3. Основні проблеми свідомості:

Свідомість і об’єктивний світ. Відношенняматеріального й ідеального проблема надзвичайно складна.Дуже підозрілою є фраза К. Маркса стосовно того, що ідеальне – це матеріальне, перенесене („пересаджене”) у голову людини й перетворене у ній. Це невірно вже й тому, що ідеального багато поза людською головою. Ідеальне зовсім не обов’язково усвідомлюється в мисленні. Предметний зміст свідомості – це далеко не сама свідомість. Інтенція – предметна віднесеність (через співставлення) свідомості, це свідомість чогось, а не взагалі. Будь яка думка є думкою про щось предметно змістовне. Але чи тотожне мислення (операційні відправи думок) і свідомість? Не очевидно. Хоча взаємодія їх обов’язкова. Для інтенції треба потенції (духовні здібності). Але й для потенції треба постійність інтенцій. Думка (ідея) з’являється, розвивається і розробляється мисленням, фіксується і переінтерпретовується в раціоналізованих системах знання, але не виробляється в мисленні. Останнє структурується і процесуалізується, розвивається в тій або іншій традиції культури. Свідомість же, у силу своєї тотальності та цілісності ("нероздільності" душі) реалізується як самосвідомість, як здатність бути "тепер" у культурі через різні стани свідомості та множинність усвідомлень, що й обумовлюють можливі пізнавальні процедури.

Свідомість як властивість “мозку” (всієї нервової системи, “високоорганізованої” матерії). Мозок і периферійна нервова система – всього лише матеріальний субстрат свідомості. Головна проблема тут: психічне – фізіологічне. Функціонування мозку і периферійної нервової системи – явища матеріальні, фізіологічні. Результат такого функціонування – психічні образи (явища ідеальні). За допомогою мозку здійснюється відображення світу в ідеально-образній формі (почуття, воля, поняття, ціннісні значення). Це справді є результат еволюції відображення як атрибуту всякої матерії. Та чи справді свідомість – лише вища форма відображення? Чи має тут сенс взагалі говорити слово “вища” (воно лише заплутує суть)? Вища форма відображення – психічне, а не свідоме (образне, а не сенсове). Відносно психіки свідомість – це щось апріорне. Щось таке мав на увазі Дунс Скот, коли стверджував, що “матерія мислить”. Є версії про інше походження і генезис свідомості, чинники її виникнення й розвитку.

Матеріалісти виділяють такі риси свідомості як вищої форми відображення світу: Цілеспрямованість, абстрагованість (варіабельність, продуктивне уявлення занурює умовно-абстрактні образи в поглиблений безумовний світ), опосередкованість, узагальненість, передбачення, творча активність (генерування нових ідей, “випереджаюче відображення” й передбачення, регуляція практичної діяльності).

Свідомість і пізнавальний образ. Лише як апріорна для індивіда форма свідомість здібна утворювати знаки й відповідні їм значення, що є умовою операцій мислення. У цьому відношенні можна говорити про соціокультурні й культурно-історичні чинники функціонування, але не виникнення свідомості. Образна виразність і спрямованість свідомості дійсно немислима поза процесом праці, спілкування і мови. Як і утворення сенсообразів – ейдосів. Знання – тлумачення універсального досвіду, розкриття метафізичного бачення в логічних образах і поняттях. Віруюча людина усвідомлює не так як атеїст, тому й пізнає явища світу дещо не так.

Джерело і сутність свідомості. Джерело знання не в суб’єкті й не воб’єкті, а у їх взаємодії. Інша справа – свідомість: його джерело – саме Буття. Німецька мова добре відбила це у самій назві свідомості – bewusste Sein (осмислене буття). Свідомість виступає як сенсова якість самовияву Універсуму (його самопізнання через Людину). Гегель неправий лише стосовно панлогізму, але не об’єктивізму ідеального. Свідомість можливо і продукт, але не матерії лише, а всього Універсуму, цілісного Буття людини у світі. Не мозок продукує свідомість, бо ж він лише інструмент. Друкарська машинка відбиває текст, але ж не вона творить і.диктує його.

До свідомості, звичайно причетний не лише природний, але й соціальний Космос: праця, мова, спілкування – справді джерела її підтримки і розвитку, але й вона – передумова їх самих.

Отже, загально кажучи, свідомість – психофізіологічний ефект прояву апріорних духовних здібностей та культурних (духовних) сенсів з утриманням їх в операціональному сенсогоризонті мислення. Дозволяє утворити новий рівень регуляції власної життєдіяльності. Цей ефект був би немислимий, якби людська духовність не була атрибутом Абсолюту. Шопенгауер не випадково зневажав свідомість як хворобу Абсолюту (Світової Волі). Він поклав традицію подолання когітативного розуміння свідомості як приватного надбання, як прояву ворушіння нервів чи результату завад збудженої еротичної енергії. Як і всяке породження Універсуму свідомість (у її засадах) неосяжна розумом. Елліни колись сам розум уважали Світовим. Варіантів тлумачення свідомості різними культурами безліч. Відомими точками зору на природу свідомості були і є: гілозоїзм, матеріалізм, ідеалізм, дуалізм, вульгарний матеріалізм, фрейдизм, феноменологія та ін. (ППС).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: