Творчість як культурно-історичний та соціальний феномен

Надзвичайно показовою для розуміння поглядів на природу творчої особистості є еволюція змісту поняття «творчість».

Від початку цивілізації процеси, пов’язані з творчістю та з набуттям нового знання виявилися сакралізованими та містифікованими (носіями нових ідей у первісних культурах виступали жерці або шамани, а самі ідеї поставали як одкровення та результати спілкування з потойбічним світом).

Існує біохімічне пояснення цього факту: нейромедіатори асоціативної зони мозку, відповідальної за уяву і творчість, за складом та дією схожі на нейромедіаторів вегетативної нервової системи, що керують нижчими функціями організму. Тому акти творчості, що виникають на основі правопівкульних розумових процесів, здатні викликати у людини відчуття насолоди. Крім того, акти творчості, відкриття нового знання, виявилися пов’язаними з образами божественних істот, які являлися людям уві сні або стані екстазу (найпростіший доступ до неусвідомлюваних правопівкульних ментальних процесів) [124]. Цей факт пояснює сакралізацію знання в первісних спільнот, він також покладений в основу наближення поняття творчості до психічних розладів.

До XVIII ст. поняття «творчість» уживалося виключно на позначення божественного творіння; творцем міг називатися тільки Бог. Етимологія слова «творчість» вказує на його зв’язок із божественною природою. Слова «творець», латинське «creator», а також «art» та німецьке «schopfer» мають спільну смислову основу, пов’язану з ім’ям давнього неолітичного божества, що уособлювало бога землі і вод, отця світу і володаря вогню, покровителя релігії та мистецтв [188].

Ідейно-філософський злам XVIII–XIХ ст. в Європі надав слову «творчість» нового значення та наблизив його до поняття «мистецтво». Під впливом ідей Просвітництва та Романтизму усталилося переконання, що митець не лише відтворює існуючі форми, але й творить новий світ. В естетиці та філософії романтизму проблема творчості посідає одне з центральних місць – для романтичного світогляду характерною рисою є культ мистецтва, природи і творчої індивідуальності [108]. Романтизм формує трагічне світосприйняття, в якому людина відчуває відчуженість себе у світі. Відтоді знаком світосприйняття романтиків є розлад ідеалу та дійсності, пошук цілісного буття творчої людини, де мистецтво є вищою формою духовного буття людини, її жаданим ідеальним світом. Звідси виникає принцип елітарності мистецтва, а значить, і особливого, виключного значення творця, творчої людини.

Важливо, що для всіх перехідних епох характерний культ творчості та активізація особистості маргінального типу: в критичні моменти розвитку суспільства треба руйнувати старі та творити нові світи. Перехідна епоха – час найбільших творчих спалахів, необхідних для подальшого зростання, і, одночасно, час переосмислення ролі і значення творчості в житті людини [95; 103; 188].

О. Г. Асмолов та М. С. Гусельцева, аналізуючи феноменологію неадаптивної активності особистості, виходять із того, що стосовно офіційного шару культури людина може виступати як адаптант або неадаптант. Адаптант реалізується в типі особистості, що відповідає офіційній парадигмі даного суспільства, тоді як неадаптанти відрізняються більшою особистісною розмаїтістю. Історико-еволюційний підхід розрізняє три типи неадаптантів, що руйнують соціальні стереотипи – «аномали», «асоціали» і «генії». Кожний із виділених типів включає креативних особистостей та виконує в культурі власну функцію, несе власний еволюційний зміст. Автори також говорять про поширеність неадаптивних особистостей на певних етапах еволюції соціокультурних систем, у ситуаціях суспільних криз [6].

Із розгортанням швидкої індустріалізації суспільства кінця XIХ – початку ХХ ст. поняття «творчість» переживає чергову трансформацію і включає до себе сферу науки і техніки. Відтепер творчою людиною вважається не тільки митець, але й дослідник та винахідник. Протягом ХХ ст. творчість усе більше виступала необхідною для суспільства передусім не в культурній, а в науково-технічній царині та пов’язувалася з пошуком нових знань, їхньою матеріалізацією в умовах швидкого зростання темпу життя. Саме в цьому розумінні проблема творчості ввійшла до класичної радянської психології з хрестоматійними сферами художньої (мистецької), наукової та технічної творчості [158].

Перехідна епоха кінця ХХ ст. зумовила поширення творчості на все більше коло діяльностей, професійних та громадських сфер. Вивчення та використання творчої активності потребують бізнес та реклама (пошук нових ідей і технологій), управління (креативний та адаптивний шлях організації підприємств), право (визнання авторських прав та визначення творчого продукту) і, безумовно, освіта (формування творчої особистості як нагальної потреби суспільства) [104]. Як здатність людини до створення оригінального, суб’єктивно або об’єктивно нового, творчість існувала завжди, проте в постекономічному суспільстві вона постає як господарський феномен – значущий тип продуктивної діяльності, один з основних факторів соціального прогресу. Творчий потенціал людини визнають «невичерпним природним ресурсом» [78] та активно використовують у все більшому колі діяльностей. В. Л. Іноземцев пише про передумови для витиснення праці творчістю – якісно більш високим і досконалим типом діяльності.

Нова трансформація поняття полягає в тому, що творчість стала «загальнодоступною» – в нестабільному та конфліктному світі вона потрібна кожній людині для того, щоб комфортно себе почувати та адекватно реагувати на проблеми, які виникають. Це вже не престижна ознака виключності людини, а нагальна необхідність існування. Тому сучасна психологія творчості та обдарованості більше не фокусується на геніях, нобелівських лауреатах та видатних діячах науки і мистецтв. Вона виходить із того факту, що творчий потенціал є звичайною і розповсюдженою рисою нормальної людини, котра виступає корисною у повсякденній діяльності та при відповідних умовах може розвиватися.

Основні етапи розвитку уявлень про творчість у західній культурі наведені у табл. 1.3. Природно, що погляди попередніх епох органічно входять до пізніших світоглядів, і в тому чи іншому вигляді побутують і в сучасному світі.

Досліджуючи життєвий шлях відомих діячів культури, О. О. Кривцун підкреслює споконвічний інтерес публіки до особистості митця [94–96]. У результаті незначні деталі приватного життя у співвіднесенні з масштабом описуваної особистості набувають надзвичайної складності та особливого сенсу. Кожне нове століття старанно складає власну біографію митців – так на стихійному рівні створюється взаємозв’язок між творчою та побутовою біографією. Суспільне усвідомлення особистості митця потребує внутрішньої цілісності: непересічність творчої особистості повинна проявлятися і в сфері повсякденного життя. Тому не припиняється процес «добудовування» та «домислювання» життєвих образів кумирів із подальшим проектуванням їх творів на ці вигадані біографії.

У кожному суспільстві складається власна біографічна свідомість епохи – уявлення про те, який життєвий шлях можна вважати вдалим, завершеним, повноцінним відносно різних соціальних прошарків і професій; традиції побудови власної долі, бажані моделі життя. Існує певна формульність існування творців у кожну епоху – все, чим творець «обставляє» своє життя, які в нього соратники, сімейний статус, форми спілкування і дозвілля і т. ін. Також існує взаємоорієнтованість долі представників різних видів мистецтв: схожість поетів, музикантів, акторів даної епохи і культури як певних психологічних типів. Кожній епосі відповідає не тільки певний тип творця, а навіть певний привілейований його вік. Отже, характер життєвих і творчих суперечностей та, особливо, способів їх розв’язання глибоко вкорінені не тільки в індивідуальний темперамент, а й у ментальність відповідної культури. Наприклад, майже всі німецькі письменники XVIII ст. – невдалі пастори, а каноном

Таблиця 1.3

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: