Сутність управлінської творчості

Постійні зміни у зовнішньому та внутрішньому оточенні колективів та організацій, вимагають від керівників докладання творчих зусиль для їхнього ефективного функціонування. Тому науково обґрунтоване вирішення проблеми творчості в структурі управлінської діяльності стає одним із провідних чинників її оптимізації, що слугує і суспільному прогресу в цілому.

Вважаємо за необхідне спочатку коротко зупинитися на аналізі власне управлінської діяльності.

Аналіз сучасних вітчизняних досліджень дає змогу зробити висновок щодо того, які сфери діяльності управлінців є найпопулярнішими серед дослідників. Це, зокрема, держслужбовці (В.І.Храмцов, В.А.Мурадян, В.О.Козловський та ін.), працівники закладів освіти (В.Й.Бочелюк, Л.М.Карамушка, Н.Л.Коломінський, Я.І.Шкурко та ін.), охорони здоров’я (В.І.Журавель, Г.С.Канюка), військовослужбовці (В.С.Афанасенко, О.Д.Сафін та ін.). Донині залишаються малопропрацьованими проблеми, пов’язані з управлінською діяльністю в інших організаціях та установах, зокрема, комерційних та приватних організаціях, а також узагальнення рис управлінської діяльності незалежно від сфери управління.

Особливостям управлінської діяльності, умов і чинників досягнення у ній успіху присвячені праці зарубіжних (Р.Фалмер, Дж.Харрінгтон, І.Каор, Т.Коно, Х.Хекхаузен, М.Мескон та ін.) та вітчизняних дослідників (М.І.Рожков, В.Г.Тарасов, В.В.Щербина, Г.Х.Попов та ін.). У цих працях зазначається, що процес управління складається з функцій планування, організації, мотивації та контролю. Ці чотири первинні функції управління об’єднані пов’язаними процесами комунікації і прийняття рішення.

М.Маскон, М.Альберт, Ф.Хедоурі розглядають управління як процес цілеспрямованої зміни стану об’єкта. У будь-якій організації процес управління забезпечується реалізацією функцій, які повинен виконувати керівник [121]: 1) функція планування, що передбачає вирішення питання про цілі організації та обов’язки кожного з її членів; 2) функція організації, спрямована на створення певної структури з великої кількості елементів з метою досягнення організацією планів та цілей; 3) функція мотивації, спрямована на створення внутрішнього спонукання до дій членів організації для досягнення спільної мети; 4) функція контролю забезпечує досягнення організацією власних цілей. До цих функцій Р.Х.Шакуров додає ще одну – функцію згуртування колективу [168, с. 8].

Відомий росі йський дослідник Р.Х.Шакурова зводить суть управління до розв’язання двох головних завдань: орієнтації (напрямку) і мотивування діяльності. Управління розглядається як уміння досягати реалізації поставлених цілей, використовуючи працю, інтелект і мотиви поведінки інших людей [180].

Детальний аналіз управлінської діяльності та її структури містить ґрунтовна праця Л.Е.Орбан-Лембрик [133]. Учена виокремлює соціальне управління як управління людьми, управління діловою інформацією та технологічними процесами. Особливо важлива роль відводиться соціально-психологічному чиннику, оскільки авторка вважає, що «управлінська діяльність – це перш за все взаємодія між людьми» [133, с. 315]. Психологічна специфіка управлінської діяльності полягає в тому, що головним завданням управління є забезпечення найбільш раціонального функціонування всієї організованої системи, оптимальне з точки зору соціальних та психологічних потреб включення працівників у процес керованої діяльності шляхом актуалізації внутрішньої мотивації підлеглих (за власною ініціативою, бажанням, волею і вмінням вирішувати завдання, що стоять перед організацією), підвищення їх відповідальності за результат виконуваної роботи, регулювання їхніх дій, експертно-консультативної та комунікативної роботи з персоналом. До особистості управлінця висуваються певні вимоги: більш висока внутрішня мотивація, велика міра відповідальності, організація зворотного зв’язку, вміння прорекламувати себе і свою організацію, прогностичний характер мислення тощо [133].

Поряд з поняттям «управління» вживаються й інші поняття, зокрема «керівництво» та «лідерство». Зокрема, Б.Д.Паригін розглядає керівництво як самостійну діяльність, що передбачає можливість впливу на окремих працівників і групу працівників таким чином, щоб вони працювали у напрямку досягнення мети. Керівництво завжди пов’язане з владою, з офіційними, формальними стосунками. Керівник, на відміну від лідера, призначається вищестоящими інстанціями, одержує від них владні повноваження. Лідер висувається стихійно, визнається всередині групи, може використовувати тільки неформальні санкції [86].

Аналіз численних досліджень показав, що у багатьох працях, де виявлялися найважливіші компоненти управлінської майстерності керівників, автори доходять висновку, що крім процесуальних навичок, вирішальний внесок у досягнення високої ефективності управлінської діяльності роблять характеристики, які традиційно належать до особистісних якостей: індивідуальні особливості мислення (зокрема, творче мислення), характеру, темпераменту, особливі характеристики мотиваційно-потребової сфери особистості, її ціннісні уявлення і практично-ціннісні орієнтації [181].

Окремо можна виділити питання про місце мотивації і стилю діяльності управлінця в системі інтегративних характеристик особистості і діяльності.

Управлінська мотивація керівника виявляється в управлінських установках, адекватних змісту, конкретним умовам управлінської діяльності, структурно містить когнітивні і емоційні елементи і особливо втілює поведінковий елемент, який демонструє схильність керівника до реалізації управлінських функцій [178]. Стиль управлінської діяльності характеризує поведінковий момент як зовнішню активність особистості керівника Щодо вивчення стилю управлінської діяльності управлінського персоналу, то дослідження цього феномена призвели до дискусії не з приводу його значущості, а у зв’язку з його змістовими характеристиками. Розрізняють стилі вольові, емоційні, оцінні, когнітивні, лідерства і керівництва, індивідуальної системи діяльності, стилі життя, поведінки, діяльності. На думку більшості дослідників стиль – це комплекс прийомів, методів і способів керівництва; впорядковане їх застосування, опосередковане особистісними якостями керівника; індивідуально типові особливості цілісної, відносно стійкої системи способів, методів, прийомів впливу керівника на колектив з метою ефективного виконання управлінських функцій [62; 64], система способів діяльності, яка постійно повторюється і характеризується внутрішньою гармонією і цілісністю та забезпечує ефективне здійснення функцій управління в даних конкретних умовах [181]; інтегративна характеристика діяльності керівника, в якій відображені особисті якості керівника, взаємодія з підлеглими і особливості діяльності; особливості взаємодії керівника з колективом, які стабільно проявляються і формуються під впливом як об’єктивних і суб’єктивних умов управління, так і індивідуально-психологічних особливостей особистості керівника, узагальнює Р.Л.Кричевський [91].

Н.В.Кузьміна розглядає процес управління як процес розв’язання численних управлінських задач і виокремлює п’ять основних функціональних компонентів, які є основою управління і впливають на формування особистості управлінця. До числа основних компонентів належать: гностичний, проектувальний, конструктивний, організаторський і комунікативний [99].

Запропонована Н.В.Кузьміною функціональна модель у багатьох відношеннях збігається з функціональним складом управління, який виокремлюють інші автори. Ця модель може застосовуватися до управлінської діяльності сучасного управлінського персоналу. Так, проектувальний компонент відповідає цільовій стадії управління, для якої характерні постановка цілей, формування планів і програм наступної діяльності, проектування результатів діяльності і системи управління в організації. Виокремлення гностичного компонента вказує на важливість інформаційної ланки в управлінні. Досить виправданим є включення до загальної функціональної схеми організаторського і комунікативного компонентів як етапів організації виконання і координації взаємодії різних структурних ланок організації в напрямку реалізації тих цілей, які стоять перед нею.

Розглядаючи сутність творчості управлінця, численні автори виходять з ставлення до передового управлінського досвіду. Одні вбачають основу творчості управлінця в оволодінні передовим управлінським досвідом, інші – у вивченні досвіду колег та удосконаленні на його базі власного досвіду.

Зокрема, І.М.Семенов та С.Ю.Степанов розглядають рефлексію як центральний момент у системно-методологічному концептуальному моделюванні творчого мислення. Рефлексія, на їхню думку, є не лише репродуктивним образом у процесі ретроспективного усвідомлення основ уже здійсненої діяльності, але й несе інноваційний, продуктивний потенціал для проектування нової мисленнєвої діяльності. Рефлексія здійснює смислову регуляцію інтелектуально-змістового плану мислення [156]. Підхід І.М.Семенова та С.Ю.Степанова є продовженням ідей Д.Дьюї, О.Кюльпе, К.Дункера, Ж.Піаже, Л.С.Виготського, С.Л.Рубінштейна, О.М.Леонтьєва, О.Р.Лурії, П.Я.Гальперіна, В.В.Давидова та ін. з вивчення проблеми співвідношення логічних та психологічних структур. Автори виокремлюють два типи задач: 1) задачі, що вимагають при розв’язанні лише відтворення знань (знання і є засобами, а можливості пам’яті – основним механізмом успішного розв’язання задачі); 2) творчі задачі (на кмітливість), що вимагають інших, не «знаннєвих» опосередкувань: інтенції (загальної спрямованості пошуку рішення), що залежить від глибини розуміння, і адекватно підходу, який виражається в моделі розв’язання. Інтенція і модель (разом зі знаннями) ведуть до одержання правильної відповіді [156].

Ця концепція пов’язує розробки вітчизняних дослідників з пошуками представників когнітивістського напрямку. Зокрема, Дж.Флейнел, ґрунтуючись на уявленнях про існування «метамнемічних» дій як пам’яті на власні дії, виокремлює дві основні метакогнітивні функції у пізнавальному процесі: планування на початку і контроль в кінці розв’язання [173]. І.М.Семенов та С.Ю.Степанов виокремили чотири ієрархічно організовані рівні мислення:

- особистісний рівень, який виражає соціальну зумовленість мислення і мотиваційну детермінацію;

- рефлексивний;

- предметний;

- операційний.

Про змістове значення рефлексії для становлення управлінського мислення говорить і О.С.Анісімов [7]. Під рефлексією розуміється «аналіз здійсненої діяльності, спрямованої на виявлення причин труднощів і корекцію способу діяльності» [7, с. 8]. Автор вважає, що мислення управлінця підпорядковане управлінській функції в діяльнісній кооперації. Ця функція полягає в перебудові спільної діяльності відповідно із замовленням на продукт, який, будучи локальним, тим не менш повинен співвідноситися як із замовленням, так і з цілями та цінностями суспільства. Тому в управлінській діяльності неминуче повинні бути представлені такі функції: виробництва продукту; розвитку особистості учасників виробництва; становлення і розвиток колективу з механізмами самореалізації і саморозвитку; культурного оформлення всіх процесів; соціального самовизначення колективу, здатності його до саморозвитку. Це зовнішні передумови нового мислення. Внутрішньою передумовою є внесення цінності критеріальності мисленнєвих процесів управління, чого можна досягти тільки за рахунок розгортання рефлексії. Для прийняття рішення необхідно побудувати картину здійсненої діяльності; знайти причину труднощів або невідповідності замовленню, меті, цінності; проблематизувати зміст і форму минулої діяльності; побудувати проект нової діяльності зі зміненою формою і змістом. «Управлінська діяльність в цілому майже повністю зводиться до різноманітного використання механізмів мислення в різних діяльнісних функціях» [7, с. 46]. Оскільки суть управлінської діяльності полягає у здійсненні спрямованого впливу на діяльність, якою управляють, оскільки «для розкриття ситуації управління в соціальних і соціотехнічних системах необхідний концептуальний вибір на користь не психологічної, а соціотехнічної та соціокультурної теорії діяльності» [7, с. 52]. Тобто комунікація з підлеглими є обов’язковою умовою появи (уточнення) мети спільної діяльності (норми майбутнього продукту), розуміння і прийняття її виконавцем. Стихійність мислення управлінця долається за рахунок процесів проблематизації та депроблематизації (зведення до задачі) попереднього нормативного змісту.

Вивчення психологічних компонентів творчості для співвіднесення з управлінською діяльністю керівника свідчить про багатоаспектність проблеми. Крім цього, її складність виявляється і в тому, що обговорення управлінської творчості управлінських кадрів тільки як індивідуальної діяльності недостатнє, оскільки може звести її до внутрішніх умов діяльності – до особистісних якостей самого діяча. Управлінський процес у цьому випадку є діяльністю, що протікає за законами суб’єкт-об’єктної взаємодії [54], як регулювання стану якої-небудь (соціальної або матеріально-речової) системи з метою одержання потрібного результату.

Управління в соціально-культурних системах не здійснює сукупності змін та перетворень. Їх здійснює соціальна спільнота для підтримки своєї цілісності та стійкості при взаємодії з іншими соціальними спільнотами і природою [54]. Управління надає цим змінам певну спрямованість. Специфіка соціальної діяльності, різновидом якої є управлінська діяльність, полягає в тому, що вона: 1) атрибут цілісних людських спільнот, а не окремих індивідів; 2) зосереджена на виконанні спільних функцій, що виникають у процесі розвитку групи; 3) включає до складу свідомість як антитезу стихійності; 4) здійснюється штучними засобами.

Тому можна припустити, що активність, ініціатива, спонукальна сила суб’єкта управління, спрямована на інших людей (підлеглих), є функцією їхньої спільної діяльності, феноменом необхідної спеціалізації внеску кожного у спільну діяльність з метою виробництва єдиного і складного продукту.

Управління – не тільки процес упорядкування систем, оскільки воно не завжди поєднується з наявністю системо утворення. Формування систем відбувається лише в особливих формах взаємодії. Управління – це упорядкування змін, що здійснюються взаємодіючою спільнотою, яке здійснюється для збереження її цілісності і рівноваги з навколишнім середовищем [42].

Крім цього, управління означає процес, який збуджується взаємодіючою спільнотою, але здійснюється у сприймаючій і є внутрішнім механізмом впливу (тиску) змісту на форму [42]. Визначати діяльність управління, що здійснюється керівником поза зв’язком з поведінкою керованою підсистемою (шляхом приписування тільки управлінцю функції носія всіх атрибутів управлінської діяльності) не зовсім вірно. У психологічному плані це може означати ототожнення особистісного потенціалу конкретного керівника і об’єктивних характеристик діяльності.

Аналіз управлінської діяльності як замкнутого в собі модуля створює врешті-решт теоретичні засади для пояснення потреби у специфічному соціально-автономному прошарку у вигляді елітного і привілейованого класу управлінців, адміністраторів, менеджерів з їх виключними особистісними рисами і якостями, з напівмістичними здібностями.

Управлінська діяльність існує як процес взаємодії, за якої будь-який вплив управлінської системи супроводжується протидією, тобто адекватним цьому впливу змінам системи, яка підлягає управлінню, що в підсумку і призводить до одержання запланованого результату в оптимальних характеристиках, так і виробництву його з мінімумом витрат, як матеріальних, так і духовних.

У зв’язку з таким розумінням управлінської діяльності зрозуміло, що критерії творчості в управлінській діяльності не можуть бути достатньо розробленими, якщо не будуть враховуватися сукупні характеристики зв’язку «управлінський вплив – адекватні зміни в системі – результат». При цьому виявляються дві такі особливості. По-перше, цей зв'язок асиметричний, оскільки ініціатива у її розгортанні належить управлінському началу. По-друге, носієм управлінського впливу є людина як його суб’єкт і водночас як особистість. Враховуючи принципово різну природу цих характеристик (особистість – результат соціалізації, управлінець – соціальні роль і статус), завжди існує певна розбіжність, нетотожність між особистістю управлінця і ним самим як суб’єктом управлінської дії. На цю нетотожність і зв'язок з нею процесів, що відбуваються в управлінській системі, звертали увагу у своїх розробках дослідники (Т.Ю.Базаров, О.І.Донцов, А.Л.Журавльов, Р.Л.Кричевський, Л.Г.Лаптев, А.І.Пригожин, А.У.Хараш та ін.).

Дослідниками розглядалася і проблема впливу спілкування на перебіг мисленнєвих процесів. Зокрема, А.В.Брушлінський та В.О.Полікарпов [30] виявили, що у процесі діадного спілкування висловлений прогноз спонукає до подальшого спільного розв’язання задачі і прийняття спільного напрямку розв’язання; без деяких фактів, пов’язаних зі спілкуванням, індивідуальна мисленнєва діяльність взагалі могла б не завершитися; створюється загальний банк даних; ефективність діялогічного розв’язання мисленнєвих задач зростає у зв’язку з появою специфічної діалогічної рефлексії тощо.

І.М.Семенов та С.Ю.Степанов одержали цікаві дані щодо динаміки мислення та розвитку творчого мислення у процесі спілкування при діалогічному та груповому розв’язанні задач [156].

Концептуальна інтерпретація впливу спілкування на динаміку психічних процесів, властивостей та станів людини глибоко представлена у працях Б.Г.Ананьєва, Л.С.Виготського, Б.Ф.Ломова, О.М.Леонтьєва, В.М.Мясищева, С.Л.Рубінштейна. Психологічна проблематика спілкування висвітлювалася у працях Г.М.Андрєєвої, О.О.Бодальова, Я.Л.Коломінського, Є.С.Кузьмівна, О.М.Матюшкіна, М.М.Обозова, А.В.Петровського, Я.О.Пономарьова та ін.

У найзагальнішому плані спілкування є втілена на індивідуальному рівні суспільного буття людини суб’єкт-суб’єктна реальність, що містить, виявляє себе, результує, формує суб’єктивно-об’єктивний світ кожного з учасників взаємодії. Загальнопсихологічне значення спілкування полягає у тому, що фізична і духовна «обробка людей людьми» не зовнішнім, а саме внутрішнім чином, через їхню психіку неминуче детермінує всю систему психічних процесів, властивостей та станів. Функціональне розчленування процесу спілкування виявляє поки що не оптимізовані точки зору на класифікацію функцій та на їх позначення. Теоретично можливе будь-яке їхнє поєднання, але якщо взяти за основу значення спілкування для організації колективної діяльності, то узагальнення виявляє:

- власне гностичний блок в термінологічно різних, але змістовно тотожних функціях, встановлених у науці: інформаційно-комунікативної як обмін інформацією, пізнання людьми одне одного (інтерперсональне пізнання), трансляційної, інформаційної, когнітивної, комунікативної у вузькому значенні, розуміння;

- організаційний блок з функціями: регулятивно-комунікативною, регуляції вчинків і поведінки, організації спільної діяльності, синдикативної, контактної, координаційної, регулятивної, інструментальної, здійснення впливу, взаємодії, ідеологічного впливу;

- детермінацій ний блок з функціями: афективно-комунікативної регуляції, формування і розвитку міжособистісних стосунків, спонукальної, емотивної, встановлення відносин, виховної, афективної.

Обговорення проблеми управлінської діяльності за суб’єкт–суб’єктною парадигмою спілкування безпосередньо пов’язано з проблемою уявлення управлінської діяльності як творчої, оскільки створює просторові координати, предметні сфери творчого прояву всіх суб’єктів управління.

Конкретно-змістовий аналіз управлінської діяльності здійснюється за допомогою різних типів стратегій дослідження: при використанні системного, структурного, структурного, функціонального, структурно-функціонального, організаційного, системно-структурного та ін. близьких за змістом один до одного. При цьому системно-особистісно-діяльнісно-ситуативний вид аналізу ґрунтується не на аналізі якоїсь сторони діяльності, спілкування, особистості, ситуації, а на прийнятті їх в цілісності, тобто в реальності. При цьому одиницею аналізу виступає конкретна соціальна ситуація [161]. При цьому соціальне розуміється не тільки як односпрямоване продуктивне середовище, але і як «друга природа», створена людиною, світ культури, науки, техніки, екології людського співжиття, - результат людської творчості. Тоді і процес формування людських здібностей з чисто біологічного, природного перетворюється у культурно зумовлений, піднімаючи розвиток людини до духовних творінь, творінь «людського розуму, знань, значень і смислів» [179, с. 238].

Досить популярним нині є акмеологічний підхід, який розглядає діяльність управлінця через взаємозв’язок структурних та функціональних компонентів, підпорядкованих в широкому значенні цілям у даній ситуації, але і в контексті життєвого шляху особистості [48]. Головними елементами структури виступають цілі, що формуються або усвідомлено приймаються управлінцем; інформація в тій мірі, в якій вона відповідає сучасному стану знань і вимогам діяльності; комунікативні засоби, які підлягають управлінню в аспекті їхньої особистісно-управлінської готовності до кооперативної та індивідуально-визначеної праці; сам управлінець як творча індивідуальність, здатна до здійснення цілей діяльності, яка володіє інформацією, засобами комунікації, мистецтвом впливу на підлеглих, яка рефлексує і здійснює керівництво процесом свого управлінського удосконалення. Така структура дає змогу характеризувати загальне та особливе в діяльності управлінця, діагностувати достоїнства та вади, виокремити специфічні знання, володіння якими зумовлює продуктивне розв’язання управлінських задач. При цьому виокремлюють п’ять функціональних елементів управлінської діяльності: гностичний або дослідницький, що забезпечує аналітико-синтетичну роботу при оцінці управлінської ситуації, формулюванні задач, пошуку інформації, самого процесу розв’язання задач і результатів розв’язання, співвіднесення одержаного з очікуванням тощо. Проектувальний елемент функціональної системи діяльності забезпечує здійснення передбачення, «забігання вперед», передбачення можливих наслідків і всього того, що можна віднести до стратегічних аспектів та цілепокладання. Конструктивний елемент включає дії, пов’язані з моделюванням окремих, конкретних ситуацій майбутньої діяльності у часовому та просторовому діапазоні. Комунікативний елемент необхідний для того, щоб здійснювалися дії зі встановлення необхідних взаємовідносин з підлеглими у процесі розв’язання виробничих задач. Організаторський елемент містить дії з організації всіх структурних елементів системи, включаючи і управлінську поведінку. Функціональні елементи побудовані за принципом кумулятивної шкали, при цьому кожен наступний елемент включає в себе попередні, але може розглядатися й окремо.

Управлінська задача асоціюється з виникненням утруднень, подолання яких можливе не одним способом і вимагає знайти найбільш прийнятний спосіб, або коли мають місце обмеження при переході в якісно новий стан (у вигляді рекомендацій, традицій, обставин тощо). Процес розв’язання задачі являє собою пошук виходу з утруднень або процес досягнення мети, яка з самого початку уявляється як недосяжна. При розв’язанні управлінської задачі можливі три види результатів.

Психологічні результати втілюються в тих чи інших новоутвореннях особистості, більш-менш адекватних результату мотивах, спрямованості, компетентності, умілості, управлінській майстерності, поведінці, системі відносин.

Функціональні результати виражаються в композиції ділової інформації, нових формах, методах впливу, що створюються управлінцем, у видах діяльності, що пропонуються підлеглим і розрахованих на одержання психологічного результату.

Супутні результати раніше не передбачаються і не плануються.

Загалом результати діяльності дають змогу віднести кожного управлінця до одного з рівнів:

- репродуктивного, за якого управлінець вміє вимагати від інших те, що знає сам;

- адаптивного, за якого вміє пристосувати свої вимоги до особливостей підлеглих;

- локально-моделюючого, за якого управлінець володіє стратегіями формування у підлеглих системи знань, вмінь, відносин з окремих задач;

- системно-моделюючого, за якого управлінець володіє стратегіями спонукання підлеглих до самоосвіти, самоорганізації, самоконтролю, тобто до саморозвитку в нових неконтрольованих умовах.

Останній, найвищий рівень, і вважається критерієм досягнення вершини професіоналізму, утриматися на якій можна лише за умови постійного удосконалення, розвитку, творіння.

Орієнтація управлінця на вид результату (проміжний або кінцевий) дає свій критерій щодо творчої складової процесу управління. Самовияв, кар’єрне устремління, самореклама тощо свідчить про непродуктивний характер управлінської діяльності. Малопродуктивною творчість вважається в тому випадку, якщо управлінець слідує формальним правилам, процедурам, інструкціям, які диктуються органами адміністративного управління. Продуктивною вважається така творчість, за якої у центрі уваги знаходяться способи організації підлеглих до подальшої діяльності, способи навчання самоосвіті, самоорганізації та самоконтролю. Регулятором на цьому рівні творчості виступає уявлення про образ результату.

Будь-яка управлінська діяльність, будучи соціокультурним феноменом, здійснюється на основі вимог, норм, режимів. Тому вона завжди певним чином організована: має структуру, взаємозв’язок елементів, одні з яких є провідними, інші – другорядними. Залежно від цілей, об’єкта та засобів праці кожна професія ставить до суб’єкта певні вимоги у сфері знань, вмінь, навичок, майстерності. Кожна управлінська діяльність вимагає від суб’єкта послідовності дій, розподілу уваги, вольового напруження, подолання труднощів, своєрідних психічних властивостей особистості, характеру, специфічних здібностей, певного ставлення до себе. Тому кожну діяльність можна вивчати як з боку її режимів, норм, правил організації, її об’єктивної структури, так і з боку психологічних характеристик [97].

Діяльність керівника вважається ефективною, якщо результат одержаний за найнижчих витратах вибору чи часових витратах [152]. О.І.Китов вважає, що діяльність керівника не може оцінюватися тільки за якимись власними параметрами. Надійним критерієм її оцінки є кінцевий результат всього колективу, в якому органічно поєднані результати праці керівника і підлеглих [82]. З ним не погоджується Р.Л.Кричевський, який вважає, що керівник вважається ефективним, якщо очолюваний ним колектив має високі показники за психологічними та непсихологічними критеріями групової ефективності [90].

Більшість вчених пов’язують творчість управлінця, керівника з постановкою і творчим розв’язанням управлінських задач (А.О.Деркач). При цьому управлінська задача визначається як «евристичне ядро управлінського процесу». Творчість в діяльності керівника – це «усвідомлена, цілепокладальна, активна діяльність, спрямована на високоефективне розв’язання управлінських задач» [46, с. 142].

Дослідники виокремлюють численні ознаки управлінської та наукової творчості. Разом з тим існує думка про те, що в основу їхнього розмежування покладено критерій творчості, або результат, або спосіб перебігу. А.О.Деркач вважає цей підхід неправомірним, оскільки психологічна природа управлінського акту не змінюється від того, чи створюється об’єктивно або суб’єктивно щось нове. На нашу думку, доцільніше говорити не про відмінності управлінської творчості від наукової, а про його специфіку та рівні [46].

Управлінська творчість може мати теоретичний (дослідження певних аспектів діяльності керівника ним самим або під його керівництвом) і прикладною (корекція певних аспектів у діяльності керівника, творче застосування чужого досвіду). Управлінська творчість керівника може бути виокремлена як практико-орієнтований рівень управлінської творчості. Специфіка управлінської творчості керівника полягає в його управлінській діяльності. Він може творчо ставитися до управлінської діяльності, він є професіоналом у своїй управлінській галузі та творчо розвиває її, творить як організатор інших професіоналів та організовує їхню творчу діяльність.

У результаті застосування системного підходу можна визначити творчість як «доцільну, цілеспрямовану теоретичну і практичну діяльність людини, яка відрізняється новизною, оригінальністю, нестандартністю в загально соціальному, груповому та індивідуальному плані. У процесі управлінської діяльності реалізація біоенергетичних, інтелектуальних, емоційних, фізичних сил людини приводить до суспільно значущого результату» [74, с. 58]. Такий зміст поняття «творчість» можна використати як вихідне при визначенні сутності управлінської творчості. Важливо, що в ньому фіксується головна сутнісна ознака – доцільна діяльність людини, яка відзначається новизною в змісті діяльності і в її результатах.

Характеристиками нового продукту є те, що він новий за задумом, самостійно виробляється особистістю творця, оригінальний. Тому під управлінською творчістю керівника слід розуміти таку усвідомлену, цілеспрямовану, активну діяльність, спрямовану на пошук нового за задумом, самостійного та оригінального способу управління діяльністю підлеглих з метою високоефективного розв’язання управлінських задач в певній управлінській сфері.

Управлінська творчість керівника – це творча діяльність, спрямована на розв’язання задач, для яких характерна відсутність у предметній сфері або лише в суб’єкта управління не тільки способу розв’язання, але й предметно-специфічних знань, необхідних для його розробки. Для наступної розробки способу розв’язання управлінських і управлінських задач у ході управлінської творчості керівник усвідомлює нові для нього знання як орієнтувальну основу. З самого початку керівник знаходиться у стані невизначеності щодо певної можливості розробки нових знань для розв’язання задачі; невизначеність зумовлена відсутністю яких-небудь інших знань, які детермінують цю розробку.

Пошук сутності управлінської творчості у процесі практичної діяльності може бути здійснений шляхом одержання системних наукових знань про окремі сторони реального процесу практичної творчості та їхнього синтезу. З цією метою слід вивчити такі сторони управлінської творчості: співвідношення практичної творчості, управлінської діяльності, управлінської майстерності та компетентності; об’єкт і суб’єкт творчої практичної діяльності; джерело творчості у практичній діяльності; творчі системні задачі в практичній діяльності; відмінність творчої практичної діяльності від нетворчої; критерії практичної творчості; співвідношення теоретичної і практичної творчості. Поняття «управлінська творчість» і «творчість у практичній діяльності» є ідентичними [74]. Практика свідчить про те, що не всі суб’єкти управлінської діяльності творчо розв’язують проблемні задачі.

Дослідження С.І.Жуковського показало, що для процесу творчого розв’язання задач управлінської діяльності характерні такі особливості:

- наявність як продуктивних, так і репродуктивних елементів;

- співвідношення цих елементів між собою діалектично динамічне зі взаємним переходом один в інший;

- залежність «питомої» ваги кожного з них від численних чинників, у тому числі від змісту задачі, від умов, в яких вона розв’язується тощо [61 ].

Теоретичний аналіз проблеми управлінської творчості дає змогу зробити висновок про те, що управлінська творчість визначається як «така спеціальна діяльність, яка характеризується управлінською спрямованістю на пошук нових, нестандартних раціональних рішень, новим розв’язанням творчих проблемних задач у управлінській діяльності і втіленням їх у практику» [74, с. 54].

Наведене вище визначення управлінської творчості керівника не суперечить розумінню управлінської творчості А.К.Марковою як «знаходження нових нестандартних способів розв’язання управлінських задач, аналізу управлінських ситуацій, прийняття управлінських рішень» [113, с. 91].

Управлінська творчість спирається на управлінську майстерність, досвід фахівця, але буває, що фахівець переходить на рівень управлінської творчості раніше, ніж він оволодіває майстерністю, знаходячи і пропонуючи нові управлінські рішення [113].

Визначаючи управлінську майстерність так само, як і творчість, як такого, що не має самостійного буття поза управлінською діяльністю, М.І.Калаков відзначає зв'язок управлінської майстерності та творчості.

Структура управлінської творчості керівника містить три складові.

1. Аналіз власної діяльності і свого особистісно-управлінського розвитку, який включає:

- особистісну рефлексію (І.М.Семенов), що включає рефлексивну саморегуляцію;

- управлінську рефлексію (А.О.Деркач, С.Ю.Степанов);

- управлінську самосвідомість (О.В.Москаленко);

- аутопсихологічну компетентність (Л.О.Степанова);

- творчі здібності.

2. Аналіз особистісно-управлінського розвитку підлеглих, який включає:

- міжособистісну рефлексію;

- управлінське спілкування;

- позицію керівника (Г.А.Давидова);

- творчий потенціал (В.М.Марков);

- знання та досвід взаємодії з підлеглими.

3. Аналіз спільної діяльності з підлеглими, якою він керує як управлінець і професіонал, що включає:

- інтелектуальну рефлексію (І.М.Семенов);

- управлінське мислення (В.П.Андронов);

- управлінські знання і досвід як керівника, так і професіонала в певній сфері діяльності;

- творче ставлення до праці;

- акмеологічну культуру (О.В.Селезньова).

Ця структура аналізу управлінської творчості досить умовна, і хоча має чіткі межі, проте співвідносяться таким чином лише в дослідницькому плані. Це дає нам змогу структурувати управлінську творчість.

Залежно від різноманітності результатів управлінська творчість може виявлятися на різних рівнях.

Будь-яка діяльність має свої результати. Результатом творчої діяльності є новий і оригінальний продукт. А.К.Маркова вважає, що результатами управлінської творчості є «нове розуміння предмета праці (нові ідеї, закони, концепції, принципи, парадигми), новий підхід до способів управлінських дій з предметом праці (нові моделі, технології, правила), орієнтування на одержання принципово нових результатів, охоплення нових груп споживачів свого продукту тощо» [113, с. 95].

Однією з характерних рис управлінської творчості керівника є спрямованість, націленість, зосередженість суб’єкта управлінської діяльності на системний пошук творчих спеціальних задач та їх розв’язання.

На підставі аналізу управлінської творчості можна виокремити його сутнісні ознаки:

- об’єктивна зумовленість творчого процесу;

- єдність мотиваційних, емоційно-вольових, інтелектуальних, фізичних, біоенергетичних та практичних компонентів у творчій управлінській діяльності;

- зумовленість проблемною ситуацією управлінської творчості;

- вкористання нестандартних, оригінальних, оптимальних, раціональних прийомів, засобів та їх поєднання;

- спрямованість, націленість, зосередженість суб’єкта управлінської діяльності на пошук нового способу, прийому розв’язання творчих спеціальних задач, що виникають, та їх реалізацію в управлінській діяльності [105].

Системотвірною ознакою управлінської творчості є пошук нового, нестандартного, раціонального, оптимального розв’язання тих чи інших задач спеціальної діяльності. Головною, сутнісною ознакою управлінської творчості керівника є спрямованість, націленість, організованість, здатність на пошук творчих спеціальних задач, принципів, способів, прийомів, засобів їх розв’язання та втілення в процес управлінської діяльності.

Таким чином, управлінська творчість керівника – це об’єктивно зумовлений процес інтелектуальної, емоційно-вольової, теоретичної і практичної діяльності суб’єктів управління, який характеризується спрямованістю, націленістю, організованістю, здатністю до пошуку нового, нестандартного, оригінального, раціонального, оптимального розв’язання спеціальних задач і практичної реалізації.

Визначивши управлінську творчість керівника, необхідно перейти до аналізу її критерії, показників та рівнів розвитку.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: