Управлінська творчість керівника як процес розв’язання управлінських задач 1 страница

Як зазначено вище, творчість керівника ми визначаємо як процес створення нових форм і засобів взаємодії з метою здійснення високопродуктивної виробничої діяльності. По суті, творчість керівника можна представити як процес розв’язання численних управлінських задач [97], пов’язаних з необхідністю створення нових форм і засобів взаємодії з підлеглими.

Процес розв’язання задачі традиційно виступає моделлю мисленнєвої діяльності. Мислення визначається як процес пізнавальної діяльності індивіда, який характеризується узагальненим та опосередкованим відображенням дійсності. Управлінське мислення можна визначити як узагальнене, опосередковане спеціальними знаннями відображення об’єкта, процесу, умов виробничої діяльності. Формулювання і розв’язання людиною управлінських задач, розрахованих на одержання кінцевого результату, відбувається в умовах обмежень і розпоряджень, які накладаються виробництвом [99].

У психологічній науці процес розв’язання задач і момент прийняття рішення розглядаються як взаємопов’язані, але не тотожні явища. Прийняття рішення передбачає процес вибору альтернативи, тобто одного з можливих варіантів розв’язання. При цьому психологічний підхід розглядає людину як суб’єкта діяльності і на перший план висуваються власне психологічні особливості процесу прийняття рішення, зокрема, мотивація прийняття рішення, відповідальність за прийняте рішення, право вибору, можливість усвідомлення, оцінки і корекції вироблених рішень тощо [179]. Процес прийняття рішення виступає як творчий процес не в тому випадку, коли йому необхідно зробити вибір розв’язку з низки варіантів, а тоді, коли суб’єкт діяльності виявляється перед необхідністю розв’язання задачі, пошуком шляхів розв’язання проблеми [179]. При цьому одиницею аналізу може бути не сама по собі проблемна ситуація в управлінській діяльності, а ситуація актуалізації потреби у виявленні її як проблемної.

Управлінське рішення можна визначити як «процес знаходження зв’язку між існуючим станом системи і бажаним, що визначається метою управлінця. Цей процес є наслідком взаємодії зовнішніх та внутрішніх чинників» [104].

Управлінська задача розуміється, по-перше, будь-яка проблемна ситуація, що виникає у системах взаємодії «керівник-співробітники» і «керівник-колектив співробітників»; по-друге, мета спільної діяльності в даних умовах, яка виступає у формі її об’єкта, що підлягає розпредметненню; по-третє, будь-яка об’єктивна проблема, що вимагає свого розв’язання. Управлінською стає та задача, яка усвідомлюється керівником як необхідність досягнення результату (реалізації мети) в даних умовах, коли актуалізуються процеси проблематизації і депроблематизації тієї чи іншої виробничої (соціальної) ситуації, коли суть мети управлінської діяльності принципово не змінюється, але досягається саме в «задачному», розчленованому вигляді, у вигляді задач, для розв’язання яких в даній організації існують умови, і, в першу чергу, у вигляді готовності співробітників до роботи.

Кожна задача повинна розглядатися через критерій мети в їхній безпосередній взаємодії. Специфіка творчості керівника полягає у переведенні всієї сукупності задач у режим визначеної типологізації та алгоритмізації, тобто оптимізацію праці, оскільки цикл «задача-засіб-результат» повторюється щоразу. Щоразу нове коло необхідно є і розвитком творчих можливостей, і формуванням нових задач, нових засобів, методів, нових характеристик відносин у середовищі професіоналів, між керівником та колективом, між керівником та окремими професіоналами. Тому прийняття цілей і задач колективом професіоналів, згода з ними є необхідною стартовою умовою будь-якої продуктивної діяльності, а отже - і творчою задачею. Для виникнення такого зв’язку необхідно, щоб мета виступала як перспективна, конкретна, реальна, суспільно цінна, емоційно приваблива. Тільки у цьому випадку вона матиме мотивуючий характер.

Управлінські задачі класифікуються за багатьма критеріями: за змістом, мірою складності, за часовим інтервалом (стратегічні, тактичні та оперативні), за характером спрямованості (спрямованість на одного професіонала, групу професіоналів, колектив загалом, на самого себе, систему, частиною якої є і управлінська діяльність), за напруженістю (задачі, що розв’язуються у звичних та екстремальних умовах).

Поява та здійснення тієї чи іншої задачі є процесом, а тому виникає поняття алгоритму. Елементи алгоритму та їхня послідовність по-різному тлумачаться різними авторами. Узагальнення існуючих у літературі підходів [7, 12, 34, 40, 44, 59, 66, 81, 84, 101, 126, 137, 139, 156, 161, 164, 170, 184, 188] дає змогу запропонувати наступну послідовність:

1) вихідна об’єктивна проблемна ситуація, що вимагає кваліфікації як проблемної, всебічного осмислення, формулювання, вивчення відповідної інформації і збору додаткової переформулювання проблеми в версію задачі;

2) розробка варіантів розв’язання, критеріїв їхньої оцінки, аналіз та оцінка варіантів, включаючи, за необхідності, проведення додаткових спеціальних досліджень, оцінку їх результатів, вибір варіанта розв’язання;

3) формулювання і документування варіанту, затвердження його як розв’язку (або прийняття рішення);

4) моделювання плану або програми діяльності зі здійснення прийнятого рішення;

5) передача інформації виконавцям;

6) контроль за ходом здійснення і корекція у процесі;

7) аналіз результату і ситуації як можливо проблемної;

8) те саме, що у п.1.

У літературі описані й різні типи розв’язання задач. Зокрема, В.В.Дружинін та Д.С.Конторов [57], аналізуючи результати дослідження, виокремлюють три типи розв’язань:

- інформаційні: узагальнюють і перетворюють інформацію в таку форму, в якій вона найбільш відповідає конкретній задачі управління;

- організаційні: пов’язані зі структуруванням колективу і часом діяльності;

- оперативні здійснюють усі види необхідних дій.

Якщо критерієм виступає співвідношення антиципуючих процесів та процесів контролю, характер розв’язання задач диференціюють на п’ять типів: 1) імпульсивні рішення, за яких гіпотези створюються швидко, без ретельного орієнтування; керівник сам виробляє рішення без залучення співробітників; б) рішення з ризиком; в) урівноваження рішення; г) обережні рішення; д) інертні рішення.

Залежно від варіантів прийняття рішення визначається і стиль керівництва як сукупність прийомів, характерних особливостей, методів конкретної діяльності. За характером прийняття управлінських рішень розрізняють традиційний стиль, за вказівкою зверху; за здоровим глуздом; управлінські рішення, що базуються на використання наукових засобів у праці та систематизації інформації. Не існує найкращого стилю, а використання того чи іншого стилю слід використовувати відповідно до умов та ситуації.

Рішення класифікуються таким чином: вказівки, переконування (рішення приймається одноосібно, але доводиться до виконавців як пояснення значення), консультування, за якого члени групи розглядаються як консультанти, здатні продукувати раціональні рішення, дають інформацію, розглядають пропозиції, вибирають найкращий варіант рішення, об’єднують (колегіальні), довірливі (формулюють проблему), визначають напрямок рішення, а потім – довіряють підлеглим вибирати рішення самостійно [186].

Про те, що рішення відбулося, можна говорити за наявності чотирьох елементів:

1) наявність вибору, за якого суб’єкт виключає всі варіанти крім одного;

2) вибір повинен бути усвідомленим;

3) вибір повинен бути орієнтований на одну чи кілька цілей, що дає змогу відмежувати його від таких видів людської діяльності, які містять цілі в самих собі (естетична насолода, ігри тощо);

4) вибір повинен завершуватися дією, тому не можна називати рішенням акти внутрішньої психічної діяльності людини, за якими не слідує виконання, або вербальна поведінка, що не має практичних наслідків.

Таким чином, рішення можна визначити як попередньо обміркований вибір з кількох варіантів можливої поведінки, який спрямований на досягнення однієї або кількох цілей і веде до практичних результатів [44].

В основі процесу розв’язання задачі лежить складна аналітико-синтетична діяльність, включена до процесу взаємодії суб’єкта з об’єктом [179, с. 50]. Тому процес розв’язання задачі вважається мисленнєвою діяльністю. Будь-який мисленнєвий процес також є за своєю внутрішньою будовою дією чи актом діяльності, спрямованим на розв’язання певної задачі, яка містить у собі мету мисленнєвої діяльності, співвіднесену з умовою її заданості. Виявлено щонайменше три типи розв’язків (рішень): вольові, емоційні та інтелектуальні. Вольові рішення використовуються за умови наявності ситуації конфлікту протилежних тенденцій. Інтелектуальні рішення мають місце тоді, коли на перший план виступає задача знаходження в ситуації прихованих, неявних альтернатив. Емоційні рішення – це перевага, вибір, який будується насамперед на основі емоційних механізмів [164]. В умовах управлінської діяльності найчастіше доцільним може бути тільки інтелектуальний тип рішення. Механізмом, за допомогою якого в управлінську діяльність залучаються всі потенційні учасники, і засобом включення до психологічної структури діяльності як індивідуальної кожного суб’єкта управління є спільна інтелектуальна діяльність.

У психологічному плані процес розв’язання задач являє собою ланцюг інтелектуальних дій, що виявляються на всіх етапах процесу як вибірковість мислення, його спрямованість на з’ясування зв’язків та відносин між явищами і процесами, що становлять проблемну ситуацію. Інтелектуальна діяльність керівника найбільш інтенсифікується і буває напруженою на етапі вибору варіанту розв’язання. По суті в акті прийняття рішення за допомогою порівняння і співставлення, аналітико-синтетичних дій та операцій вибірково відтворюються з пам’яті наявні знання і чуттєво-практичний досвід. Творчий момент виявляється у формулюванні гіпотез як вірогіднісних моделей розв’язання проблемних ситуацій. Обговорення попередніх результатів завжди пов’язане з певними труднощами, викликаними браком якості, великим обсягом (надлишковістю) і складністю інформації, дефіцитом часу.

Важливою є емоційна складова процесу прийняття рішення, як вважав С.Л.Рубінштейн, мислить не «чиста» думка, а людина [151]. Згідно інформаційної теорії емоцій П.В.Симонова, емоція виникає тоді, коли існує певна потреба та існує нерівність між наявною інформацією, яку можна використовувати для виконання даної дії, та інформацією, що прогностично необхідна для задоволення потреби. Ефективність діяльності забезпечується тоді, коли потрібна інформація та наявна інформація адекватні одна одній. За відсутності цієї відповідності емоційне тло інтелектуальної діяльності буде чітко виявлятися у вигляді сильних переживань. З іншого боку, неадекватність інформації може виявлятися і в тому, що інформація наявна і суб’єктивно сприйнята як достатня приведе до емоційного комфорту, що також не сприяє ефективному мисленню. Надзвичайно важливим є механізм волі, який феноменологічно виявляється в тому, що у керівника при прийнятті рішення інтелектуальна діяльність протікає стійко, без її емоційного пригнічення, при максимальному використанні знань та умінь, без тривалої боротьби мотивів, цілеспрямовано, долаючи сумніви і виявляючи твердість.

Дослідження групового пошуку рішення [96, 164] дає змогу стверджувати, що перевага колегіального принципу прийняття рішень порівняно з індивідуальним полягає в тому, що будь-яка людина, виробляючи рішення, приймає за основу не сам факт дійсності, а своє суб’єктивне тлумачення фактів [96]. Індивідуальне рішення утруднюється деякими особливостями мислення людини: повільним процесом сприймання інформації та мислення, суб’єктивністю індивідуального мислення, «пристосовницьким» конформізмом, волюнтаризмом. На відміну від індивідуального, групове рішення знижує ці недоліки, якісно змінює саму групу і в більшості випадків оптимальніше при розв’язанні задач.

Істотним для аналізу процесу колективного розв’язання управлінських задач є проблема конфлікту, але не тільки як характеристики окремих видів взаємодії, але і як феномен моральності, оскільки є специфічним виявом різноманітних відносин особистості з суспільством і його різними підрозділами. Відсутність теоретичних знань і практичних умінь бачення, усвідомлення конфліктної ситуації, її структури, стадій розвитку, способів розв’язання і використання з метою управління колективом може бути істотною трудністю для творчої продуктивності керівника. Розв’язання конфліктної ситуації само стає процесом творчого розв’язання управлінських задач, оскільки не існує стандартних варіантів їх розв’язання, пошуку і вибору продуктивних способів розв’язання, теоретичної, психологічної та практичної готовності до взаємодії у конфлікті.

Теоретична готовність містить установку на розуміння суперечності управлінської ситуації та її потенційної конфліктогенності; усвідомлення конфлікту як вияв цієї суперечності; уявлень про суть, види, причини виникнення, умови перебігу; поінформованості про методи розв’язання конфліктної ситуації.

Психологічна готовність є синтезом мотиваційного та емоційно-вольового компонентів; інтелектуальна зверненість до проблеми протиріч в організації; емоційно-вольове переживання конфліктної ситуації як творчої задачі, як можливості одержання нових знань про себе та про підлеглих; переконаність у важливості продуктивного розв’язання конфлікту; зорієнтованість на позитивне начало у поведінці учасників конфлікту; задоволеність результатами розв’язання конфліктів.

Отже, розв’язання управлінських задач як сутність творчості керівника виявляється у його інтелектуальній діяльності як синтез розуму, почуттів та волі, і ця діяльність спрямована на забезпечення:

- оптимальної спільної діяльності з виробництва цінностей у зовнішніх обставинах, які швидко змінюються, без істотних втрат;

- взаємодії в системі «керівник-співробітник», що детермінує духовно-творчі новоутворення в особистості суб’єктів управлінської діяльності.

Уявлення про творчість керівника як процес розв’язання управлінських задач, дає змогу перейти до питання про моделювання творчого потенціалу управлінця, що забезпечує продуктивність розв’язання управлінських задач. Модель творчого потенціалу, яка адекватна уявленням про творчу управлінську діяльність як еталон, дасть змогу встановити відмінності реальних творчих можливостей керівників з метою їх саморозвитку.

Алгоритм управлінської творчості. З метою побудови технології розвитку управлінської творчості керівника ми проаналізували теоретичні підходи до виокремлення алгоритму управлінської творчості керівника.

Аналіз процесу розв’язання наукових задач ще на початку ХХ ст. здійснив Г.Уоллес. Він виокремив чотири послідовні етапи, через які проходить більшість учених. Перший етап – підготовка. На цьому етапі людина намагається зробити огляд проблеми, добираючи всю інформацію, що стосується її. Другий етап – інкубація, найбільш тривалий і може займати від кількох годин до кількох днів. Пошуки рішення тимчасово відкладаються і дослідник займається іншими справами. Водночас факти і поняття, які він накопичив, часто дозволяють йому поглянути на проблему під новим кутом зору, додати до неї якісь елементи або прибрати непотрібні. Третій етап – осяяння, рішення приходить раптово, «саме собою». Окремі елементи нібито само організовуються, однак враження, що задача розв’язана, може бути хибним. Тому існує четвертий етап – розробка. Знайдене розв’язання підлягає перевірці шляхом співставлення з фактами або формулюється або усно, або письмово; при цьому оцінюється логіка та ґрунтовність розв’язання. Тільки після визнання розв’язання задовільним, учений приступає до подальшого дослідження. У протилежному випадку він повертається до початкового етапу і починає шукати нові підходи.

О.Р.Лурія також виокремив чотири етапи, через які проходить кожна людина, що розв’язує нову проблему. Перший етап – вивчення умови задачі. З’ясовується сутність запитання, що виникло, і виявляються важливі дані, які можна використовувати для його розв’язання. Другий етап – створення загального плану передбачуваних дій, тобто розробка стратегії розв’язання. На третьому етапі намічається тактика її розв’язання, що включає вибір того чи іншого методу здійснення необхідних дій. Четвертий етап передбачає співставлення знайденого рішення з вихідними даними, за умови їх неузгодження, розумова діяльність продовжується [107].

Дж.Брунер і К.Левін вивчали тактичні підходи досліджуваних при розв’язанні задач. Вони виокремили три такі підходи, які відрізняються за ефективністю та рівнем складності: випадковий, раціональний і систематичний перебори.

Стратегія випадкового перебору передбачає формулювання гіпотези випадковим чином або здійснення вибору, за яким слідує оцінка його правомірності. У випадку негативної оцінки висувається нове припущення. Так продовжується доти, поки не знаходиться розв’язання. Така стратегія здійснюється методом спроб і помилок, її використовують переважно суб’єкти зі слабко структурованим мисленням. Головний її недолік полягає в тому, що пошук ведеться несистематично і тому може виявитися неповним і привести або до відмови від подальших спроб, або до неприємних наслідків.

За стратегії раціонального перебору суб’єкт досліджує деяке центральне, проміжне або найменш ризиковане припущення, а потім, змінюючи кожного разу по одному елементу, «відкидає» невірні напрямки пошуку.

Стратегія систематичного перебору передбачає охоплення суб’єктом всієї сукупності можливих гіпотез і систематично аналізує їх одну за іншою, намагаючись прийти до певних висновків. Ця стратегія найбільш строга, але нудна і в повсякденному житті використовується рідко. Разом з тим, це єдина зі стратегій, що дає змогу найбільш адекватно розробляти плани довготривалих і складних дій.

У процесі розв’язання конструктивно-технічних задач В.О.Моляко виділяє три етапи: 1) розуміння умови задачі; 2) зародження гіпотези (задуму); 3) перевірка гіпотези (задуму). Тоді як розв’язання задачі здійснюється за допомогою п’яти стратегій: аналогізування, комбінування, реконструювання, універсальну та випадкових перестановок [124]. Під стратегією розв’язання задач В.О.Моляко розуміє певну відносно гнучку систему особистісно і задачно визначених дій, в якій переважає тенденція до одних суб’єктивних дій, яким віддається перевага порівняно з іншими. Саме тому поняття стратегія є сенс використовувати при аналізі розв’язання нових, творчих задач, коли діяльність спрямована на одержання і перетворення нової інформації; при розв’язанні знайомих задач, коли майже відпадає пошуковий акт діяльності, більш прийнятно вживати поняття «спосіб», «метод» і навіть «алгоритм», якщо мова йде про стандартну, типову задачу [124 ].

Продовжуючи науковий напрямок В.О.Моляко, А.Б.Коваленко за критерієм складності тих мисленнєвих процесів, що забезпечують розв’язання задачі, виокремлює наступні стратегії в ході розуміння творчих задач: пошуку аналогів, комбінування, гнучку і продуктивну [85].

Психологічний аналіз етапів розв’язання задачі показав, що творчість (включно з управлінською) як процес складається з усвідомлюваних та неусвідомлюваних компонентів: постановка питання, мобілізація необхідних управлінських знань, особистого досвіду як професіонала, висунення гіпотези, визначення шляхів і способів розв’язання управлінської задачі, спеціальні спостереження, експерименти, узагальнення одержаних фактів, оформлення у вигляді логічних образних, математичних, графічних, предметних моделей (художній твір, конструювання приладу тощо) [4].

Управлінська творчість передбачає тонкість спостереження за явищами, вибіркове запам’ятовування істотного, вольове та розумове напруження, емоційний підйом, яскрава уява. Мають місце і здогадки, інтуїтивне припущення та логічний аналіз і синтез.

Дослідники управлінської творчості педагогів [80, 106, 117 та ін.] дійшли до висновку про те, що творчий мисленнєвий процес має єдину чітку логічну послідовність. В узагальненому вигляді творчий мисленнєвий процес педагога має такі етапи: 1) усвідомлення педагогічної ситуації, виникнення задуму, спрямованого на розв’язання проблеми; 2) розробка задуму; 3) втілення задуму в навчальну діяльність; 4) аналіз та оцінка результатів творчості. Логіка мисленнєвого процесу може бути розгорнутою або інтуїтивною.

При аналізі управлінської творчості А.К.Маркова здійснила спробу виокремити алгоритм творчої діяльності і акценти в різних типах творчості, що призвело до розподілу праці в управлінській творчості. Адже одні продукують ідеї, інші їх перевіряють, втілюють. Тому в науці існують різні типи вчених: спостерігачі, дослідники, збирачі, фактологи, аналітики-систематизатори, логісти-індуктивісти, теоретики-синтетики, діалектики-інтуїтивісти [113].

Таким чином, здійснений теоретичний аналіз вітчизняної та зарубіжної літератури, присвячений сутності управлінської творчості, свідчить про те, що донині не існує єдиного визначення як сутності творчості, так і її критеріїв. Проблема управлінської творчості керівника є досить новою для психологічної наук, тому виокремлені нами в ході теоретичного аналізу показники та рівні управлінської творчості керівника вимагають перевірки емпіричним шляхом.

Розділ І. Творча активність та особливості її розвитку у

старшокласників.

Людина “творить світ зі своєї власної глибини”, – думка українського психолога В.А.Роменця, будучи загостреною в критиці психоаналітичної теорії творчості до тези: “Людина, що не творить, не є нормальною істотою” [158, 241], – презентує сучасний поворот дослідників проблеми психологічної творчості до дослідження життя людини як творчості: природа творчості людини, її творчого сходження до власного “Я”, сприймання власного життя як творчості, вибудування творчої ситуації самозростання, власного самотворення, розгортання творчих можливостей людини від раннього дитинства до переходу в стан зрілої особистості, повсякденного творення особистістю себе та світу, що її оточує [158; 127; 124; 54 та ін.].

Традиційно вітчизняна психологія розглядає розвиток особистості як присвоєння суспільно – історичного досвіду, представленого у зовнішньому продукті (Л.С.Виготський, В.В.Давидов, Д.Б.Ельконін, Г.С.Батіщев, С.Д.Максименко). Специфічно людська фіксація досвіду – це процес “опредметнення” людських діяльностей, а передача його – процес “розпредметнення” досвіду при засвоєнні індивідом, який відбувається в індивідуальному житті дитини, в її практичній діяльності опосередкованій дорослими. В культурно-історичній теорії Л.С.Виготського процес розвитку особистості розуміється не як розгортання чогось згорнутого і закодованого, а як виникнення принципово нових психологічних якостей – новоутворень (між іншим, Виготський і саму особистість вважав новоутворенням), яке відбувається в активній діяльності і взаємодії індивіду з культурним середовищем, іншими людьми, в термінології вченого – шляхом привласнення індивідом культурно – історичного досвіду всього людства. Привласнення – не є просто засвоєнням (інформації, правил тощо), а, використовуючи вираз філософа, “перенесення у власну голову” культурно – історичних знань. Це є процес виникнення ідеального. Зустрічаючись в процесі реалізації власної активності з соціальним середовищем людина створює з цих об’єктів (матеріальних, або ідеальних) особливі засоби – знаки, що допомагає їй реалізувати свою активність. Ці засоби перетворюються в психічні структури свідомості, розвиваючи і змінюючи її. Так відбувається з’єднання власних сутнісних механізмів розвитку з рухом особистості в соціумі. Фактично, як вказував Л.С.Виготський, розвиток особистості є не соціалізацією, а навпаки, індивідуалізацією, оскільки в цьому процесі особистість ускладнюється і набуває унікальності і неповторності. Отже, як пише Е.В.Ільєнков, “індивід” повинен “привласнювати” не готові результати розвитку культури, а лише результати разом з процесом, що їх породжує і продовжує породжувати, тобто, разом з історією, яка їх створює” /75, 378/. Відбувається процес, який має назву “розпредметнення”, коли людина у власній активності здійснює розкриття вселюдських зусиль і механізмів, які привели до появи предметів культури. Це є власне, як відзначав М.В.Папуча /126, 23-24/, квазідослідження, квазітворчість. Але оце “квазі” доречне лише з точки зору соціальної цінності результату. Для самої ж особистості, внутрішньо, це є справжня творчість.

У розділі розкриваються психологічна природа творчої активності та її закономірні зв’язки з плином індивідуального онтогенезу особистості.

1.1. Дослідження творчості в сучасній психологічній науці.

Творча активність особистості являє собою складну, багатогранну і багатофункціональну психологічну компоненту, окремі аспекти якої досить плідно вивчаються у вітчизняній та світовій психології. Залежно від належності до психологічних напрямів, шкіл, наукової спрямованості дослідників проблема постає у тому чи іншому ракурсі, висвітлюються окремі грані психологічної природи творчості, пропонуються різні, нерідко варіативні або ж суперечливі, протилежні концепції творчості, охоплюючи широкий спектр досліджень – від концептуальних, орієнтованих на розробку загально психологічної теорії творчості, до генетико – психологічних, спрямованих на виявлення особливостей розвитку творчої активності особистості, її здатності до різних видів продуктивної діяльності. Отже продуктивність побудови моделей розгортання творчої активності в старшому шкільному віці у нашому дослідженні має вирішуватись у площині діалогу існуючих схем, у площині інтеграції наукових знань. Подібна широта охоплення тканини сучасних психологічних знань є не лише виправданою, а й необхідною, оскільки об’єктом вивчення виступає не більше і не менше, як цілісна індивідуальність, унікальне психологічне утворення – творча активність особистості, що розвивається.

В складні соціально-економічні періоди розвитку суспільства особливої гостроти набуває соціальне замовлення на творчу особистість. Уданий соціальний період саме творчі особистості можуть вивести суспільство на новий діалектичний виток розвитку із стереотипних рамок минулого, сприяти творенню на кращих традиціях і досвіді, які склалися в макросоціумі. Зміни в макросоціумі, руйнування соціальних стереотипів минулого сприяють творчому самовдосконаленню і продуктивній самоактуалізації креативної особистості, з одного боку. З іншого, “вростання” (в термінології Л.С.Виготського) людини в соціальний світ – процес суперечливий, різнорідний, активно асимілюючий власний історичний та сучасний світовий досвід, духовну спадщину людства, який знаходиться на шляху само – творення, самоусвідомлення, пошуку відповідей на питання (подібно підлітковому віку) “Хто я?”, “Який Я”, “Яким маю бути?” – складне і неоднозначне. Запозичуючи виокремлені М.Мід типи культур з точки зору специфіки впливу суспільства на процес формування особистості (постфігуративна, конфігуративна, префігуративна), можна віднайти окремі пояснення тих труднощів у вихованні нашого сучасника, з якими зустрічається сучасне суспільство кінця ХХ століття.

Так, постфігуративні культури відзначаються тим, що в них “дорослі не можуть уявити собі ніяких змін і тому передають своїм нащадкам лише почуття наступності життя, прожите дорослими – це схема майбутнього для дітей” /72, 342/. Отже, ці культури є стабільним і інертними, в них дуже велику силу мають традиції, розвиток їх – повільний і послідовний. Практично єдиним методом виховання виявляється наслідування, тобто розвиток особистості дитини визначається настановами дорослих і способами їхнього життя, які наслідуються і проростають в особистість підростаючого покоління. Такі культури, за твердження М.Мід, ґрунтуються на минулому і зберігаються через особливе відношення молоді до старих людей, які є втіленням постфігуративного суспільства. До постфігуративного типу належать не лише примітивні культури планети, як це встановила М.Мід, але й багато сучасних країн та утворень всередині країни (діаспори, секти тощо). Найсуттєвішими особливостями постфігуративних культур, згідно М.Мід, є “відсутність сумнівів і усвідомленості”, що є підґрунтям їх живучості. Взагалі, “уявна стабільність і почуття незмінної наступності, характерні для цих культур, і були закладені в моделі культури як такої” /72, 335/. З іншого боку, постфігуративні культури, безумовно стримують розвиток індивідів, що до них входять, і особливо – розвиток індивідуальних проявів своєрідності і неповторності кожної особистості. Це призводить до конфліктності, невротичності і, кінець кінцем, виростає в суттєве протиріччя, що розв’язується появою нового типу культури – конфігуративної. “Це культура, в котрій переважаючою моделлю поведінки для людей, що належить даному суспільству, виявляється поведінка їхніх сучасників” /72, 342/. І хоча цей тип культури містить в собі залишки постфігуративності в плані наслідування старшим в нормах поведінки, він вимагає виховної системи, оскільки в смислі ідеалів, цінностей і інших “високих проявів самі по собі старші зразком вже не є. Крім того необхідність цієї системи викликана й тим, що конфігуративні суспільства є більш відкритими, але, водночас, і більш жорсткими та невизначеними у ставлені до дітей, ніж постфігуративні. Власне конфігуративність ми спостерігаємо зараз а країнах Заходу, вона була притаманна і Радянському Союзу. В конфігуративних суспільствах іноді виникають кризові явища, які М.Мід описує так: “Ця криза може виникнути різними шляхами: як наслідок катастрофи, що знищує майже все населення, а особливо старших, що грають найсуттєвішу роль в керівництві даним суспільством; в результаті розвитку нових форм техніки, що невідомі старшим, в результаті звернення в нову віру, коли новозвернені старші намагаються виховати своїх дітей в дусі нових ідеалів, не усвідомлених ними самими ні в дитячому, ні в юнацькому віці, або ж як підсумок заходів, свідомо здійснених якою-небудь революцією, яка стверджує себе введенням нових і інших стилів життя для молоді” /72, 343/. Чи не про сучасну Україну це написано?

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: