Альтруїзм(лат. alter — інший) — моральний принцип, що проголошує співчуття до інших людей, безкорисне служіння їм і готовність до самозречення в ім'я їх блага і щастя.

Аскетизм (грец. asketes — навчений, борець) — позиція, згідно якої метою справжнього життя є шлях придушення чуттєвих та плотських спокус заради духовного очищення; зречення радощів життя, відлюдництво, умертвіння плоті задля досягнення моральної досконалості.

Благо — все, що має для людини позитивне значення.

Відповідальність - обов'язок і необхідність надавати звіт в своїх діях, вчинках, відповідати за їх можливі наслідки. Відповідальність як категорія етики характеризує особистість з позиції виконання нею моральних вимог, відповідності її моральної діяльності моральному обов’язку.

Волюнтаризм — ( від латинського voluntas — воля) ідеалістичне напрямок у філософії, що розглядає волю як найвищий принцип буття. Виставляє на перший план волю у духовному бутті, волюнтаризм протистоїть раціоналізму - ідеалістичним філософським системам, які вважають основою усього існуючого розум.Волюнтаризм абсолютизує розуміння свободи і волі людини. З погляду волюнтаризму (ніцшеанство) - людина абсолютно вільна, його воля не залежить від зовнішніх обставин, а норми моралі є перешкодою для абсолютної свободи.

Гедонізм (грец. hedone — насолода) — спосіб обґрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, який зводить зміст моральних вимог до однієї мети — одержання насолод.

Герменевтика (грец. hermeneutikos — пояснюю) — теорія, мистецтво інтерпретації змісту основних моральних понять, суджень, відповідного тексту загалом.

Гетерономна (грец. heteros — інший і nomos — закон) етика — етика, що ґрунтується не на власних принципах, а на запозичених з інших наук.

Гідність — особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні своєї самоцінності й моральної рівності з іншими людьми; ставлення до людини інших людей, в якому визнається її безумовна цінність.

Гуманізм (лат. humanus — людяний) — принцип етики, що став і принципом моралі, основою якого є переконання в безмежних можливостях, здатності до вдосконалення людини, вимога свободи і захисту її гідності, визнання права людини на щастя, проголошення задоволення її потреб та інтересів кінцевою метою суспільства.

Добро — найвища, абсолютна вселюдська цінність, причетність до якої наповнює життя людини сенсом, воно стає самоцінним, а не служить засобом для досягнення інших цілей; уявлення про добро перебуває в органічному взаємозв'язку з ідеалом суспільства і особистості.

Евдемонізм (грец. eudaimonia — блаженство) — спосіб обґрунтування моралі, тлумачення її природи і призначення, за якого досягнення щастя вважається головною метою життя і основою моральних вчинків; етична позиція, згідно якої саме прагнення людини до досягнення особистого щастя є основною метою і рушійним мотивом моральної поведінки.

Евтаназія (грец. en — благий, добрий і thanatos — смерть) — приведення безнадійно хворого до смерті.

Екологічна (грец. oikos — оселя, середовище і logos — слово, вчення) етика — галузь етичних знань, предметом якої є моральне ставлення людини до живої і неживої природи.

Емансипація — звільнення від залежності, гніту, скасування якихось обмежень.

Емпатія (грец. empatheia — співпереживання) — позараціональне пізнання людиною внутрішнього духовного світу інших людей, що ґрунтується на співпереживанні.

Етика (лат. ethika, від грец. ethos — звичай) — філософська наука, яка досліджує природу, сутність, виникнення, розвиток, структуру, функції моралі, її прояви у різноманітних сферах діяльності.

Етична освіта — процес інтеріоризації людиною етичної теорії в особистісні знання і переконання.

Заповідь — повеління, що належить авторитетній особі або приписується їй.

Звичай — вид суспільної дисципліни, яка історично (і стихійно) склалася і поширилася в суспільстві чи колективі; загальний, звичний стиль дій і вчинків, якого повинні дотримуватися індивіди, групи, суспільство загалом.

Ідеалізм — напрям у філософії, який визнає первинність ідеї, духу.

Імперативність - це форма висловлення велінь, спосіб їх реалізації, що орієнтує особу залежно від конкретно-історичних умов, обставин на конформізм, адаптацію до встановлених у суспільстві стандартів поведінки. Імперативність моралі обумовлює регуляцію та узгодження суспільного та індивідуального інтересів, у взаємодії яких пріоритет залишається за суспільним. Імперативність як моральнісна необхідність і особистісна свобода – два боки моралі, що розглядають свободу як усвідомлений вибір та відповідальний спосіб дій у межах етичної необхідності.

Індивідуалізм — це напрям в етиці, соціології, політиці, філософії, який, на противагу колективізму розвиток особистості вважає метою і змістом історичного процесу; риса світогляду, яка характеризується самопротиставленням окремого індивіда колективові і суспільству.

Індивідуалізм ренесансний - ідея поєднання божественного й природного, „реабілітація” природного, земного життя людини, утвердження „самоцінності” людського існування, ідеалу людини „такої, як вона є” в усіх її природних проявах. Виникає в епоху Відродження внаслідок інтенсивного розвитку товарно-грошових відносин, який вимагав більшого практицизму в житті. Приходить на зміну середньовічної ідеї гріховності плотського начала в людині, поділенню людської природи на гріховну тілесну та піднесену духовну, результатом чого стає повне руйнування ціннісно-нормативного устрою середньовічного суспільства та ствердження індивідуалізму в усіх сферах життя. І.Р. проникає і в естетичні пошуки епохи

Ініціація (посвячення) — передання племінних норм життя поколінню, що досягло повноліття.

Інтеріоризація (лат. interior — внутрішній) — формування внутрішніх структур людської психіки через засвоєння зовнішньої соціальної поведінки.

Калокагатія — нерозривна єдність моральних та естетичних якостей людини, краси тіла та сили разом з моральним героїзмом.

Каяття — зумовлений роботою совісті акт глибокого перегляду особистістю засад власної поведінки й свідомості.

Конформізм (лат. conformis — подібний, відповідний) — пасивне, пристосовницьке прийняття готових стандартів поведінки, безапеляційне визнання існуючих порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами. Шлях конформізму (цивільної слухняності) - характеризується як шлях відмови від свободи, від особової позиції, а, отже, і відповідальності.

Матеріалізм (лат. materialis — речовинний) — напрям у філософії, який виходить з того, що буття є первинним, а свідомість, мислення — вторинним, похідним, що світ є матеріальним і пізнаваним.

Метаетика (грец. meta — після, через і ethos — звичай) — наука про об'єктивні підстави існування різних моральних і етичних систем.

Міліцейська (поліцейська) деонтологія (грец. deon (deontos) — потрібне, необхідне і logos — слово, вчення) — розділ етики, що розглядає проблему обов'язку працівників органів внутрішніх справ, сферу моральних вимог до них.

Міф (грец. mythos — розповідь, переказ) — наївно-символічне уявлення людей про світ.

Мова етики — дискурсивний (логічний, мисленнєвий) засіб інтерпретації мови моралі, завдяки якому у процесі з'ясування змісту термінів і висловлювань моралі відбувається осягнення природи, сутності і проявів моралі.

Мова моралі — засіб передавання людьми своєї моральної позиції, вираженої в оцінно-нормативних висловлюваннях, які мають не дискурсивний, тобто інтуїтивний характер.

Мораль (лат. moralis — моральний, від mos (moris) 1. — звичай, воля, закон, властивість) — система поглядів, уявлень, норм, оцінок, що регулюють поведінку людей; одна з форм суспільної свідомості (Торфул М.Г.). 2. Мораль - це практично-оцінний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з точки зору принципового протиставлення добра і зла (Лозовий В.О.)

Моральна вимога — найпростіший елемент моральних відносин індивідів, які підпорядковуються різним формам повинності.

Моральна відповідальність — характеристика особистості з точки зору виконання нею моральних вимог.

Моральна діяльність — особлива сфера діяльності, що має предметно-змістову визначеність і специфіку, подібно до виробничої, наукової, художньої.

Моральна практика — сфера індивідуально-масових виявів поведінки, стосунків, діяльності, орієнтованих на найвищі, універсальні вселюдські цінності.

Моральна самооцінка — результат морального оцінювання людиною своїх вчинків, їх мотивів і моральних якостей.

Моральна свідомість — вираження ідеального належного, на яке слід орієнтуватись.

Моральна спонука — чуттєва форма, в якій виявляються мотив і намір до здійснення відповідного вчинку.

Моральна справедливість — співвідношення кількох явищ з точки зору розподілу блага і зла між людьми.

Моральна якість — відносно стійкі ознаки поведінки людини, які виявляються в однотипних вчинках, що відповідають критеріям добра (чесноти, доброчесності) чи суперечать їм (моральні вади, пороки).

Моральне правило — імперативне положення, яким керуються у співжитті, праці, поведінці.

Моральне самопожертвування — свідома відмова від власної безпеки і блага на користь інтересів іншої людини.

Моральний вибір — акт моральної діяльності, який полягає в тому, що людина, виявляючи свою суверенність, самовизначається стосовно системи цінностей і способів їх реалізації в лінії поведінки чи окремих вчинків.

Моральний вчинок — добровільна дія, що об'єктивно відповідає моральній вимозі.

Моральний ідеал (франц. ideal, від грец. idea — ідея) — найдосконаліший, безумовний, універсальний зразок високоморальної особистості, яка володіє всіма відомими доброчесностями, кожна з яких максимально досконала.

Моральний кодекс (лат. codex — книга) — звод моральних норм і правил, які необхідно виконувати.

Моральний конфлікт - зіткнення інтересів у результаті суспільних протиріч

Моральнісна істина – істина людських стосунків, що полягає в ставленні до інтересів іншого як до своїх власних інтересів, пріоритетності інтересів іншого над власними та обумовлена родовим характером суспільних відношень між людьми.

Моральний мотив (лат. moveo — приводити в рух, штовхати) — внутрішня, суб'єктивно-особистісна спонука до дії, зацікавленість в її реалізації і орієнтація на моральні чинники.

Моральний намір — рішення людини зробити відповідну моральну дію і досягти очікуваного результату.

Моральний самоконтроль — сутність і механізм самостійного регулювання особистістю своєї поведінки, її мотивів і спонук.

Моральний сором — збентеження, ніяковіння за недостойну поведінку.

Моральні відносини — ціннісні смислові аспекти всіх суспільних відносин, орієнтовані на найвищі вселюдські цінності.

Моральні норми – це соціальні норми, що регулюють поведінку людини в суспільстві, її відношення до інших людей, до суспільства і до себе. Їх виконання забезпечується силою громадської думки, внутрішнім переконанням на основі прийнятих в даному суспільстві уявлень про добро і зло, справедливість і несправедливість, чесноту і порок, належне і засуджуване.

Моральні принципи – одна з форм вираження моральних вимог, що в найбільш загальному вигляді розкриває зміст моральності, яка існує в тому або іншому суспільстві. Вони виражають основоположні вимоги, що стосуються моральної суті людини, характеру взаємин між людьми, визначають загальний напрям діяльності людини і лежать в основі його поведінки.

Моральні цінності — прийняті в тому чи іншому суспільстві загальні уявлення про добро та благо.

Моральність — сукупність душевних властивостей: втілення моральних принципів, правил і норм у реальній поведінці людини й стосунках між нею та іншими людьми.

Обов’язок — суспільна необхідність, виражена в моральних вимогах до особистості, тобто перетворення загальних для всіх вимог моральності на особисте завдання конкретної особи.

Оптимізм (лат. optimus — найкращий) — світосприйняття, пройняте життєрадісністю, вірою у майбутнє.

Патерналізм (лат. paternus — батьківський) — система моральних норм, яка передбачає покровительство, опікунство і відповідні очікування щодо поведінки людей різних соціальних станів.

Песимізм (лат. pessimus — найгірший) — пройняте зневірою, відчаєм світовідчуття; погляд, згідно з яким у світі переважає зло, а тому людина приречена на страждання нині і в майбутньому.

Прагматизм (лат. pragma — справа, дія) — філософська течія, яка, ігноруючи об'єктивну основу понять, ідей, теорій, норм, оцінює їх, беручи до уваги лише їх практичну ефективність.

Презумпція (лат. praesumptio, від praesumo — передбачаю, вгадую) невинуватості - демократичний правовий принцип судочинства, згідно з яким підозрювана чи обвинувачувана у вчиненні злочину особа вважається невинуватою доти, доки її винність не доведена у передбаченому законом порядку.

Принцип (лат. principium — начало, основа) — основа певної сукупності (чи усіх) фактів або певної (чи будь-якої) системи знань.

Прогрес (лат. progressus — рух уперед, успіх) моралі — процес становлення людського в людині, формування гуманістичних стосунків між людьми.

Провіденціалізм (лат. providentia — передбачення, провидіння) — розуміння причин суспільних подій як вияву волі Бога.

Професійна етика — вчення про професійну мораль.

Професійний обов'язок юриста — це сукупність нормативів (вимог) правового і морального характеру, якими він повинен керуватися як в практичній юридичній діяльності, в процесі здійснення службових повноважень, так і в буденному повсякденному житті.

Редукціонізм (лат. reductio — повернення, відновлення) в етиці — зведення вищого (моральних стосунків між людьми) до нижчого (поведінки тварин).

Рефлексія (лат. reflexio — вигин, відображення) — осмислення людиною власних дій та їх закономірностей, самопізнання, що розкриває духовний світ людини; у психології — самоаналіз, роздуми людини (часом надмірні) про власний душевний стан.

Самовладання — один із виявів самоконтролю, що полягає у здатності людини, контролюючи свої почуття, спрямовувати діяльність на розв'язання свідомо поставлених моральних завдань.

Свобода — здатність людини діяти відповідно до своїх інтересів і цілей, враховуючи знання законів об'єктивної необхідності.

Свавілля — самочинні дії і схильність до них при нехтуванні думки й волі інших. Шлях суб'єктивного свавілля характеризується як лінія визнання абсолютної свободи, яка виявляється в ухваленні особою рішень, в її діях без урахування суспільних інтересів.

Скептицизм (грец. skeptikos — недовірливий) — античне філософське вчення, яке заперечувало можливість достовірного знання і раціональне обгрунтування норм поведінки.

Смисл (сенс) життя — морально-світоглядне уявлення людини, за яким вона зіставляє себе і свої вчинки з найвищими цінностями, ідеалом, виправдовується перед собою та іншими.

Совість (сумління) — структурно-функціональне утворення моральної самосвідомості особистості, яке виникає в результаті суспільного виховання і тому репрезентує в індивідуальній свідомості суспільний інтерес, виявляється як здатність здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати оцінку своїх вчинків. Совість - це голос вимог суспільства, що став особистою потребою людини.

Сором — страх осуду, переживання своєї невідповідності моральним вимогам перед обличчям інших. Інші люди, з якими нас поєднують загальні уявлення про добро і зло, про належ не і неналежне, можуть засуджувати й осміювати нас, якщо ми поводимо себе невідповідно до прийнятих моральних норм і зразків.

Справедливість — це вимірювальна характеристика людських відносин. Вона означає такий обов'язковий порядок людського життя, при якому існує співвідношення між діянням і розплатою, злочином і покаранням; це загальне співвідношення цінностей, благ між собою і конкретний розподіл їх між індивідами, належний порядок людського співжиття, який відповідає уявленням про сутність людини і її невід'ємні права.

Стоїцизм (грец. sto — портик (галерея з колонами в Афінах, де Зенон, засновник Стої, навчав філософії)) — філософське вчення, згідно з яким світ-космос перебуває в нескінченній пустоті, будучи живим сферичним тілом, розумною істотою, що організовує всі свої частини в доцільно упорядковане ціле.

Судова етика — галузь юридичної етики, яка досліджує комплекс моральних заборон і дозволів, зумовлених специфікою розгляду і вирішення в судових засіданнях кримінальних, цивільних, адміністративних справ.

Тальйон (лат. talio — помста, що досягається завдаванням однакової шкоди) — первісний звичай, який регулював відносини між кровнородинними колективами і зобов'язував родичів при здійсненні помсти керуватися нормами простої рівності.

Толерантність – це терпимість до ідеологічних позицій людини (групи людей, нації та ін.), ідейно-політичних (або релігійних) переконань або партійній приналежності, до соціального положення.

Утилітаризм - позиція, заснована на ухваленні як вищої цінності деякого корисного безпосередньо відчутного блага. Найбільш явного вираження утилітаризм отримує в принципі корисності, сформульованому Ієремієй Бентамом. Згідно цьому принципу, моральна діяльність є виправданою, якщо веде до досягнення найбільшої кількості щастя для найбільшого числа людей.

Фаталізм (лат. fatalis — наперед визначений долею) — визнання панування над суспільством і людиною невідворотних сил, які наперед визначають їх долю. З погляду фаталізму (циніки, киники) - людина абсолютно не вільна, все її життя обумовлене зовнішніми обставинами, вона є рабом обставин. Така позиція знімає з людини відповідальність за вчинки, робить її пасивною.

Фетишизм (португ. fetiso — амулет) — віра в існування надприродних властивостей матеріальних об'єктів.

Чесноти (доброчесності) — окремі позитивні моральні якості людей; загальна моральна характеристика особистості.

Честь — особливе моральне ставлення людини до себе, що виявляється в усвідомленні свого соціального статусу, роду діяльності й моральних заслуг, і відповідне ставлення до неї суспільства, яке рахується з її репутацією.

Щастя — стан найвищого внутрішнього вдоволення людини умовами свого буття, повнотою і осмисленістю життя, реалізацією свого людського призначення.

Юридична (лат. juridicus — судовий) етика — різновид теорії професійної моралі, в якому принципи й категорії загальної і професійної етики застосовуються для аналізу моралі, що діє чи повинна діяти в юридичній сфері.

Естетика

Абстракціонізм – напрямок у мистецтві ХХ ст., прибічники якого відмовились від зображення форм реальної дійсності, насамперед у живопису.

Авангардизм – течія в мистецтві ХХ ст., що порвала з реалістичною традицією (експресіонізм, футуризм, сюрреалізм, дадаїзм).

Академізм – бережне відношення до традицій, високий професіоналізм, "імунітет" до модних, тимчасових навіювань у мистецтві.

Ампір – стиль у західноєвропейському мистецтві поч. ХІХ ст., сформувався при дворі Наполеона 1, варіант пізнього класицизму – «стилю Людовика ХVI».

Антична естетика – естетична думка, що розвивалась у Стародавній Греції та Римі в VІІ-VІ ст. до н.е. До VІ-V ст. мала свої витоки у міфологічних уявленнях.

Античне мистецтво – назва давньогрецького та давньоримського мистецтва (поняття виникло в епоху Відродження). А. м. розвивалось у І тис. До н.е. – у першій половині І тис. н.е. Найбільшого розквіту досягло в Стародавній Греції у V-ІV ст. до н.е.

Архітектура – вид мистецтва метою якого є створення споруд, що відповідають утилітарним і духовним потребам людей.

Балет – вид мистецтва, що поєднує, музику та драматургічний задум, поданий у танцювально-музичних образах.

Бароко – напрям у західноєвропейській культурі ХVІІ ст., що сформувався услід за кризою Відродження, характеризується складною урівноваженістю композицій, підвищеною експресивністю, намаганням сумістити реальність й ілюзії.

Види мистецтв – форми художньо-творчої діяльності, що склалися історично, відрізняються засобом матеріального створення художнього змісту твору.

Візантійська естетика – найбільш розвинений напрямок середньовічної естетики, що спирався на естетичні ідеї античності та ранньої патристики.

Відродження естетика – естетична думка, що сформувалась у період між Середньовіччям та Новим часом, яка вплинула на всі країни Заходу і багато країн Сходу у ХІV-ХVІ ст. Цій естетиці притаманне ідеалізоване уявлення про людину як вільну особистість з необмеженим творчим потенціалом.

Вітраж – твір монументального мистецтва, композиція із різнокольорового скла та інших матеріалів, що пропускають світло, доповнюється розписом, гравіруванням.

Гармонія – тип відношень, для яких характерно: симетрія, співрозмірність, ритмічність, взаємодоповнення, що відповідають естетичним критеріям досконалості. Гармонія – така злагодженість властивостей об’єкта, що призводить до чуттєвого стану завершеності, рівноваги, єдності цілого та частин. Принцип гармонії відомий за часів античності, де він носив не тільки естетичний характер, але був нерозривно поєднаний із суспільною організацією та визначав порядок соціального життя.

Геній художній – вищий ступінь творчого обдарування в образотворчому, сценічному та інших видах мистецтва.

Героїчне - сукупність властивостей об’єкта, що призводять до чуттєвого стану величі, ентузіазму, пафосності.

Готика – стиль у західноєвропейському мистецтві ХІІ-ХVІ ст., що прийшов на зміну романському стилю. Відрізнявся високим художнім стилем, панування ліній, вертикальним напрямом композицій, віртуозним поданням деталей, нерозривним зв’язком архітектури і скульптури.

Гравюра – друкований відбиток на папері з пластини, на яку нанесено малюнок.

Графіка – вид образотворчого мистецтва, куди входять малюнок та художні твори виконані друком – гравюра, літографія.

Давньоруська естетика – естетична думка ХІ-ХVІ ст. Мала два основних джерела: матеріально-художню культуру східних слов’ян та візантійську естетику, що прийшла на Русь у кінці Х ст.

Декоративно-ужиткове мистецтво – вид мистецтва, що обслуговує побутові потреби людини та одночасно відповідає її естетичним вимогам, тобто несе прекрасне у повсякдення життя.

Дисгармонія – відсутність, або порушення гармонії, хаос; така злагодженість властивостей об’єкта, що призводить до чуттєвого стану неврівноваженості, роз’єднаності цілого та частин. Категорія дисгармонії наближується до категорій з негативним чуттєвим змістом, перш за все до потворного.

Дизайн – різновид художньо-технічної діяльності, що формує предметне середовище; художнє конструювання предметів, інтер’єрів, графічних комплексів.

Драматизм (від грец. дія) — категорія естетики, яка відображує і узагальнює протиріччя й конфлікти людського життя, взаємовідносини людини з суспільним та природним середовищами.

Естетика ( від грец. aistheticos, в перекладі означає — той, що має відношення до чуттєвого сприйняття) — філософська наука про естетичне в дійсності, про сутність і закони естетичної свідомості, пізнання і естетичну діяльність людини, наука про загальні закони розвитку мистецтва.

Естетика побуту – сфера прояву естетичного відношення людини до дійсності у повсякденному житті: зовнішній вигляд, поведінка тощо.

Жанр – стійкий, загально сприйманий різновид художнього твору, що склався історично.

Живопис – вид образотворчого мистецтва, специфіка якого полягає у створенні за допомогою фарб, нанесених на тверду основу, образів дійсності, простору, часу.

Золотий перетин – математичне відношення пропорцій при якому ціле так відноситься до своєї більшої частки, як більша до меншої. Правило «золотого перетину» є поширеним законом архітектури, скульптури, є умовою краси індивіда.

Канон – система правил та норм, що панує в мистецтві в певний історичний період, закріплює конкретні образи у різних видах мистецтва.

Карикатура – галузь графіки в якій досягається викривальний, комічний або гумористичний ефект.

Картина – твір живопису, який має самостійне художнє значення і характеризується завершеністю.

Катарсис – термін античної естетики, що означає очищення. Цей термін увів Аристотель у вчення про трагічне, означає очищення духу за допомогою жаху і співчуття.

Категорії (від грецького – виловлювання, прикмета) – найбільш загальні і фундаментальні поняття, які відображають загальні властивості і відношення явищ дійсності і пізнання.

Категорії естетики – це поняття естетичної науки, які відбивають чуттєві моделі опанування людиною світу.

Класицизм – напрямок у мистецтві та відповідна йому естетична теорія ХVІ - поч. ХІХ ст. Притаманні раціоналізм, нормативність творчості, тяжіння до завершених гармонійних форм, монументальності, ясності і благородній простоті стилю, урівноваженості композицій.

Комічне – одна з основних категорій естетики, характеризується як результат контрасту, розладу, протистояння прекрасного і потворного, комічного і трагічного тощо.

Література – вид мистецтва, в якому матеріальним носієм образу є мова.

Майстерність – високий рівень володіння образотворчою культурою та технікою виконання.

Манера – характер виконання художнього твору окремим виконавцем, його індивідуальний стиль.

Мистецтво – духовне освоєння дійсності людиною, що ставить за мету реформувати оточуючій світ і себе за законами краси; специфічна знакова система моделювання соціально значимої інформації, спосіб продукування культури суспільних відносин – політичної, моральнісної, естетичної й т. ін. у системі соціальних почуттів. За визначенням Л. Виготського, мистецтво є «суспільною технікою почуттів», що перетворює їх у соціальні форми

Мистецтво нетрадиційне – мистецтво, що конструює симулякр, який, підміняючи образ, не виконує властивої образу функції моделювання суспільного буття. В симулякрах свідомо деформується реалістична правдивість буття. Саме тому симулякр символізує кінець традиційного наслідування, він лише імітує образ, більше того, його призначення пов’язане із заміщенням, а отже й витісненням реальності з досвіду людини.

Мистецтво традиційне – мистецтво яке конструює образ, чим здійснює пошук адекватного зв’язку з реальністю через конкретно-чуттєве, предметне втілення в ньому соціальної інформації, а саме призначенням образу є наслідування та імітування поведінкових стереотипів, викристалізуваних у ньому.

Мімезис (грец. - наслідування) — термін давньогрецької філософії і естетики, яким позначали принципи творчої діяльності митця. Найповніше теорію мімезису розробили Платон и Аристотель.

Міметична діяльність – діяльність, яка ґрунтується на сприйнятті й імітації практичних дій членами первісної спільноти, повторюванні поведінкових стереотипів. При цьому передача практично корисної інформації відбувається безпосередньо в ході колективної діяльності й супроводжується колективними емоціями, що складалися під впливом практики й однозначно переживалися членами первісної спільноти. Таким чином, в досвіді безпосереднього життя, що створює та повторює багато разів поведінкові ситуації, складається знання правильності, цінності того чи іншого вчинку. На більш високому рівні суспільства міметична діяльність все більш ускладнюється та складається мімесис іншої якості, в ході якого засвоєння соціального досвіду здійснюється вже не через безпосередню діяльність, а через наслідування образу практичної дії. Саме тому, аристотелівську категорію художнього мімесису, як наслідування мистецтва життю можна потрактовувати у всій діалектичній складності цих взаємозв’язків, а саме як наслідування життя мистецтву.

Міра – регулятивний, нормативний принцип художньої діяльності, вихід за межі якого веде до втрати результату художності.

Міфологія – зображення природи, світу як таких, що населені живими істотами, що наділені магічними, фантастичними здібностями.

Модернізм – художньо-естетична система поч. ХХ ст., що відображає протиріччя між масовою і індивідуальною свідомістю.

Мозаїка – зображення або візерунок, виконаний з однорідних за матеріалом часток: камінь, смальта, керамічні плитки.

Народне мистецтво – синтетичне за характером мистецтво, пов’язане з трудовою діяльністю людини, відображає одночасно матеріальну і духовну культуру.

Народність мистецтва – категорія естетики що відображає сукупність взаємовідношень художньої творчості і досвіду народу.

Низьке – категорія естетики протилежна піднесеному, характеризує природні і соціальні явища, що мають негативну значимість, приховують у собі загрозу для людства; сукупність властивостей об’єкта, що призводять до чуттєвого стану ницості, приниженості, пригніченості.

Образ художній – специфічна для мистецтва форма відображення дійсності думок і почуттів художника. Образ зароджується в свідомості художника і відтворюється в його роботах.

Образотворче мистецтво – умовна назва видів пластичних мистецтв: живопису, графіки, скульптури, в основі яких лежить використання і творче переосмислення явищ реальної дійсності.

Патетичне – категорія естетики, що відображує боротьбу низького і піднесеного.

Пафос (грец. πάθος— відчуття, емоція) — категорія, що відповідає стилю поведінки, манері або способу передавання відчуттів, які характеризуються емоційним піднесенням, натхненням.

Категорія вперше була повністю розроблена Аристотелем. В трактуванні Аристотеля, пафос представляє собою прийом, при якому естетика оповідання передається через трагедію героя, його страждання й емоції глядачів у відповідь. Пафос - почуття особливого піднесення, великого захоплення.

Піднесене – категорія естетики, що характеризує естетичну цінність предметів та явищ, що мають велику позитивну значимість, приховують у собі великі потенційні сили; сукупність властивостей об’єкта, що призводять до чуттєвого стану власної вищості перед лицем могутніх сил.

Поп-арт – популярне, загальнодоступне мистецтво, яке справляє шокуючий ефект на людей, вихованих у класичних поняттях і образах.

Потворне – категорія естетики, протилежна прекрасному, вражає негативну естетичну цінність; сукупність властивостей об’єкта, що призводять до чуттєвого стану незадоволення, відрази.

Прекрасне – категорія естетики, що характеризує явища з точки зору співрозмірності, симетрії, бездоганності та надає їм найвищої естетичної цінності; сукупність властивостей об’єкта, що призводять до чуттєвого стану задоволення, почуття краси.

Просвіти естетика – естетичні погляди представників європейського ідейного руху ХVIII-ХІХ ст., що відрізнялися безмежною вірою у розум людини, критикою релігії, надією на гармонізацію відносин у суспільстві.

Реалізм – об’єктивне, правдиве відображення дійсності в мистецтві різними засобами з урахуванням специфіки різних видів художньої творчості.

Реалізм художній – творчий принцип, на підставі якого характери і обставини в художніх творах розкриваються з соціально-історичної точки зору.

Реалістичний метод – метод художнього відбиття, в якому за основу береться пошук загальних, повторюваних, типових особливостей людей. Основою Р.М. є вивчення найтиповіших почуттів та їх узагальнення. Звідси випливає відмінність реалістичного й романтичного художніх методів – романтизм типізує почуття через виняткове й індивідуальне, а принцип реалістичної типізації полягає в тому, щоб через індивідуальне подавати загальне. Якщо романтизм у стихійному протесті проти соціальної дійсності звертає увагу на унікальне й оригінальне, то реалізм здійснює аналітичне вивчення соціальних антагонізмів.

Ремесло художнє – культура трудових, професійних і технічних прийомів художньої обробки різних матеріалів.

Риторика – теорія ораторського мистецтва, художнього слова взагалі, що склалась в античні часи.

Рококо – стиль в мистецтві Західної Європи ХVІІІ ст. що розвивався у період між бароко і класицизмом. Більш притаманний архітектурі та декоративному мистецтву.

Романський стиль – напрямок у західноєвропейському мистецтві Х-ХІІ ст., зокрема в архітектурі. Характеризується злиттям могутніх конструкцій споруд з високою експресивністю багатофігурних скульптурних композицій.

Романтизм – ідейний і художній рух в європейській культурі кінця ХVІІІ - поч. ХІХ ст. Виник під впливом подій Великої французької революції.

Романтичний метод - типізація через виняткове, через неповторну індивідуальність. Розвиток Р.М. зрештою обертається повним суб’єктивізмом у мистецтві (зведення до критичного рівня ілюзорності та деформації зображення в символізмі, у якому зображений предмет стає невід’ємним від суб’єктивного бачення).

Сарказм – сатирична за спрямованістю, їдка іронія.

Сатира – вид комічного, вкрай гостра форма комедійного, емоціональна критика.

Світогляд художника – особлива синтетична форма свідомості, крізь призму якої сприймається дійсність, відображена у творі мистецтва.

Свобода художньої творчості – вільна реалізація у процесі професійної діяльності художника його творчих амбіцій, ідеалів і задач, що мають суспільне значення.

Середньовічна естетика – естетика усіх середньовічних регіонів – Західної Європи, Візантії, Прадавньої Русі Х-ХІV ст. Має два хронологічних періоди – раннє і пізнє середньовіччя; два основних напрямки – філософсько-богословське та мистецтвознавче.

Символ художній – образ в якому завжди присутній конкретно визначений зміст, який автентично сприймається тим, хто для цього достатньо підготовлений.

Симулякр - винайдені варіанти уявлень про світ, що не претендують на репрезентацію істинної реальності. С. лише пропонують варіанти „втечі” в інші, можливо, навіть більш досконалі гіперреальності. Як зазначає Бичков, за симулякром не стоїть дійсність і реальне буття, він „не відсилає ні до чого іншого, окрім себе самого, але при цьому імітує (грає, передражнює) ситуацію трансляції смислу. Симулякр – це муляж, видимість, імітація образу, символу, знаку, за якою не постає ніякої дійсності, що позначає, порожня шкарлупа, що маніфестує принципову присутність відсутності реальності”.

Синтез мистецтв – органічна єдність художніх засобів і образних елементів різних мистецтв.

Скульптура – вид образотворчого мистецтва, специфіка якого в об’ємному перетворенні художньої форми у просторі.

Сприйняття естетичне – вид естетичної діяльності, яке супроводжується естетичним хвилюванням.

Статуя – один з основних видів скульптури, об’ємне зображення людської фігури, або тварини.

Стиль – спосіб конструювання художньої образності митцем, який передбачає використання ним певної системи художньо-виразних засобів. Використовується для характеристики епохи, художніх напрямків.

Сюжет – динамічний аспект твору мистецтва, що розгортається з розвитком людських переживань, характерів, взаємовідносин.

Творчий метод – в мистецтві – це система принципів, якими керуються у процесі створення витвору мистецтва.

Творчий процес – духовно-практична діяльність художника, що скерована на створення художнього твору.

Тема – головний об’єкт зображення у мистецькому творі, результат художнього осмислення життєвих явищ.

Трагедія – різновид драматичного твору, дії якого розвиваються на основі трагедійного конфлікту.

Трагічне – категорія естетики, що відображує діалектику свободи і необхідності, найгостріші життєві колізії.

Форма і зміст – важливі складові будь-якого твору мистецтва, гармонічне поєднання яких – головний закон художньої творчості, необхідна умова художньо і соціально значимого художнього твору.

Фреска – техніка живопису по свіжій штукатурці.

Функції мистецтва – різновиди проявів дієвості мистецтва та її впливів на людину в різних сферах буття.

Художній образ у широкому розумінні - це специфічна форма відображення та пізнання дійсності в мистецтві, на відміну від тих форм зображення, якими користуються, з одного боку, в науці, з іншого — у повсякденно-практичній сфері людської життєдіяльності. У вузькому розумінні образом називають специфічну форму буття художнього твору в цілому й усіх складових його елементів зокрема; 1) знакове втілення чуттєвого (естетичного) образу за допомогою матеріальних засобів мистецтва (звук, колір, слово, об’єм), організованого в певних формах, певним способом (естетичні принципи) з метою передачі й відтворення соціально значущого змісту в певних емоційних станах (почуттях). Х. О. постає як індивідуальна, оригінальна інтерпретація естетичного образу в стильовій самобутності митця. Власний стиль митця обумовлює новизну „трансльованого” в художньому естетичного образу, свіжість його сприйняття реципієнтом. Іншою ж, внутрішньо властивою ознакою Х.О. є зосередження в ньому типового й узагальненого, усталеного та повторюваного, інакше унеможливлювався б сам процес художньої комунікації, знецінилася б роль мистецтва в суспільному житті. У художньому образі через його індивідуальне буття постає саме узагальнена дійсність в її конкретно-чуттєвій образності. 2) культурно-практичний засіб виробництва та відтворення соціальної поведінки

Художня істина - зростає з об’єктивної історичної потреби виникнення мистецтва – потреби в підтримці успішної життєдіяльності спільноти в ситуації руйнування безпосередніх зв’язків, у результаті чого на певному етапі розвитку суспільства саме в мистецтво переміщується суспільно необхідна тенденція співвідношення дій та поведінки людини з поведінкою та інтересами інших, соціуму. Саме ця історична необхідність, що покликала мистецтво до життя, визначає його колективну, родову прасутність, а відбиття істини суспільних відносин, разом з усвідомленням суспільної родової сутності людини, є відбиттям моральнісної істини, що існує в мистецтві як художня істина.

Художня правда - правдива емоційна оцінка явищ дійсності, правда людських переживань, тобто таких переживань, що відповідають об’єктивній потребі й розвитку суспільства. При цьому ступінь художньої правди характеризується, з одного боку, об’єктивним відбиттям наявних сторін життя в його протиріччях, з іншого – істинністю естетичної оцінки, тобто, відповідністю зображеного у творі мистецтва суспільно-естетичного ідеалу об’єктивним можливостям і перспективам розвитку суспільства. Це те, що в контексті художньої правди реалістичного мистецтва можна назвати правдою ідеалу чи естетичної оцінки.

Додатки

Таблиця 1. «Трансформація життєвих орієнтирів та цінностей при переході від язичницької до християнської моралі»

Таблиця 2. «Характеристика рицарських та бюргерських цінностей»

Таблиця 3. «Основні погляди на естетичне в історії філософської думки»

Таблиця 4. «Естетичні категорії»

Схема 1. «Соціальні функції мистецтва»

Таблиця 5. «Структура естетичної свідомості»

ВИБРАНІ ТЕКСТИ

Аристотель

ЕВДЕМОВА ЭТИКА

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: