Земельний податок, його суть та юридична природа

Відомо, що однією з найважливіших цілей державної політики в галузі створення умов сталого економічного розвитку є залучення в економічний обіг земельних ресурсів при одночасному підвищенні ефективності їх використання. Разом з тим, основни причинами, що перешкоджають здійсненню зазначеної мети, стали невирішені проблеми в галузі реформування земельних відносин і платежів. Потреба у вирішенні цих проблем пов'язана з підвищенням ролі оподаткування землі у формуванні доходів бюджетів, необхідністю забезпечення в процесі оподаткування майнових інтересів громадян і юридичних осіб [1].

Слід зазначити, що земельний податок відіграє особливу роль у податковій системі України. Незважаючи на те, що він займає порівняно невелику частку в загальному обсязі доходних надходжень, земельний податок є важливим джерелом формування місцевих бюджетів. Так, за перший квартал 2015 року, згідно з даними Державної фіскальної служби, до місцевих бюджетів надійшло 3298,8 млн гривень плати за землю. За аналогічний період минулого року цей показник склав 3043,2 млн гривень або на 7,7% менше. Всього за 2014 рік місцеві бюджети отримали 12,083 млрд гривень плати за землю [2, 121].

Основним принципом земельного права дореформеного періоду був принцип безкоштовного землекористування. При цьому слід зазначити, що хоча законодавство 50 - х років, що регулюють оподаткування особистих підсобних господарств, як критерій обчислення таких податків передбачало розмір і якість земельних ділянок, проте, об'єктом оподаткування є не земельні ділянки як такі, а діяльність, пов'язана з веденням особистого підсобного господарства. Тому принцип безкоштовності землекористування мав універсальне значення. У 70 - х роках на сторінках преси почалася піднята поруч економістів дискусія про введення платності природокористування, в тому числі платності користування землею. Основні аргументи на користь її введення полягали в тому, що безоплатність веде до нераціонального використання землі, необґрунтованого закріпленню за господарюючими суб'єктами великих земельних площ, які часто залишаються невикористаними.

Так, в Основах законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю від 28 лютого 1990 було встановлено що землеволодіння та землекористування в СРСР є платним. Були визначені і форма плати за землю. Такими є земельний податок та орендна плата. Порядок і ставка оподаткування мали встановлюватися законодавством союзних і автономних республік. Орендна ж плата повинна була визначатися за згодою сторін у порядку і межах, встановлюваних законодавством союзних і автономних республік [3].

Історія сучасної податкової системи України починає свій відлік з 1992 року. Це досить короткий час для створення високоефективної політики оподаткування, оскільки створення ефективної системи оподаткування — це не тільки практична, а й дуже серйозна наукова проблема. Адже податкова система включає в себе цілу низку встановлених в країні податків, зборів і обов'язкових платежів, а також складні механізми їх нарахування та внесення до бюджету та до державних цільових фондів. У той же час це не механічна сукупність, а внутрішньо організована, функціонально взаємоузгоджена, взаємодоповнююча, цілеспрямована система, яка базується на науково обґрунтованих і вже історично перевірених принципах податкової політики. Принцип відносно будь-якої системи — це та наукова основа та правило, від якого не відступають. Дотримання основних принципів оподаткування дуже важливе для ефективної реалізації податкової політики сьогодні та створення оптимально справедливої та економічно виправданої системи оподаткування в найближчому майбутньому [4, 113-115].

Підвалини податкової політики України були закладені Постановами Верховної Ради України від 13 грудня 1995 року № 466/95-ВР «Про основні положення податкової політики та податкової реформи в Україні» та від 4 грудня 1996 року № 561/96-ВР «Про основні положення податкової політики в Україні», а також Указом Президента України від 31 липня 1996 року № 621/96 «Про заходи по реформуванню податкової політики» [5; 6; 7]. Цими документами було визначено основні принципи побудови податкової політики та системи оподаткування в Україні, які в подальшому знайшли відображення та розвиток в Законі України від 18 лютого 1997 року № 77/97-ВР «Про внесення змін до Закону України «Про систему оподаткування» [8].

Плату за землю в Україні введено з 1 липня 1992 року відповідно до Закону України від 03.07.92 р. № 2535-ХП «Про плату за землю» [9].

З 1 січня 1997 року введено в дію Закон України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про плату за землю» від 19 вересня 1996 року №378/96-ВР. Відповідно до вказаного Закону використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді податку за землю або орендної плати, що визначається залежно від якості та місцезнаходження земельної ділянки, виходячи з кадастрової оцінки земель [10].

З прийняттям Податкового кодексу України, який набув чинності 01.01.2011 року, плата за землю відносилась до загальнодержавних податків і зборів [11].

Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» плата за землю з 01.01.2015 року була віднесена до місцевих податків [12].

Плату за землю запроваджено з метою формування джерела коштів для фінансування заходів щодо раціонального використання та охорони земель, підвищення родючості ґрунтів, відшкодування витрат власників землі й землекористувачів, пов'язаних з господарюванням на землях гіршої якості, ведення земельного кадастру, здійснення землеустрою та моніторингу земель, проведення земельної реформи та розвитку інфраструктури населених пунктів [13].

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суб’єктами земельних відносин є громадянами, юридичними особами, органами місцевого самоврядування та органами державної влади. Об’єктами земельних відносин є землі в межах України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї) [14, 120].

Основним документом, який регулює земельні відносини в Україні є Земельний кодекс України.

Відповідно до ст. 5 Земельного кодексу України земельне законодавство України базується на таких принципах:

· поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;

· забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;

· невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадянами своїх прав, щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом;

· забезпечення раціонального використання та охорони земель;

· забезпечення гарантій прав на землю;

· пріоритету вимог екологічної безпеки [15].

Основним законодавчим актом, який регулює порядок земельного оподаткування, визначає розміри і порядок плати за використання земельних ресурсів, а також напрями використання коштів, що надійшли від плати за землю, відповідальність платників та контроль за правильністю обчислення і справляння земельного податку, є Податковий кодекс України. Він визначає хто є платниками земельного податку, об'єкти оподаткування земельним податком, базу оподаткування земельним податком, ставки земельного податку тощо.

Сьогодні в Україні земельне оподаткування носить досить проблемний характер, так як кращі за якістю і місцеположенням землі просторово обмежені, і продукції, що надходить з них, недостатньо, тому сільськогосподарське виробництво ведеться також і на відносно гірших землях. З плином цей фактор (обмеженість земель) відіграє все більш істотну роль, оскільки площа сільськогосподарських угідь постійно скорочується під впливом урбанізації. У зв'язку з цим відносна цінність кращих земель весь час зростає [16, 356].

Плата за землю, що розглядається як елемент системи платного землекористування - це економічна форма, зовнішнє вираження відносин, що складаються в процесі користування, володіння і розпорядження землею між її власником і власником або користувачем [17, 255].

Питання земельного оподаткування знаходяться на межі двох наук: фінансової та науки про земельні відносини. Фінансисти, досліджуючи принципи та особливості функціонування земельного податку в сільському господарстві, детально не розглядають окремі важливі для оподаткування аспекти (зокрема, методику визначення бази оподаткування та її диференціації). Водночас, вчені-аграрники, при дослідженні питань оцінки землі в цілях оподаткування чи диференціації сум податку, недостатньою мірою досліджують принципи земельного оподаткування та його економічну природу [18, 201].

Економічна природа земельного податку у сільському господарстві відзначається подвійністю. З одного боку, цей вид виступає різновидом оподаткування доходів від використання землі (яка у сільському господарстві виступає основним засобом виробництва) і в цьому відношенні є повноцінним податком. З іншого боку, він являє собою плату за користування ресурсом - землею і в цьому відношенні йому притаманні ознаки плати (ресурсних платежів). Земельний податок в частині оподаткування рентних доходів є класичним податком, адже відповідає практично всім характерним ознакам податку. Єдине, що пом’якшує його податкову природу - це специфічний об’єкт оподаткування (земельна рента), власність на частину якої належить всьому суспільству. В залежності від побудови механізму податку та вибору бази оподаткування земельний податок може мати ознаки як податків на майно, так і податків на доходи. У разі оподаткування на основі цінності землі (наприклад, якщо в основі оцінки землі в цілях оподаткування лежить її ринкова вартість), цей вид має ознаки майнового оподаткування, у разі оподаткування на основі визначення дійсного (нормативного) рентного доходу від землі - прибуткового оподаткування [19, 301-302].

У пункті 14.1.147 статті 14 Податкового кодексу України закріплено, що плата за землю - загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності [11].

Отже, відповідно до положень Податкового кодексу України, поняття «плата за землю» є узагальнюючим і об'єднує в собі два обов'язкових платежі - земельний податок та орендну плату за землі державної та комунальної форми власності.

Відповідно до пункту 14.1.72 статті 14 Податкового кодексу України земельний податок - обов’язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. А згідно з пунктом 14.1.136 статті 14 Податкового кодексу України орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності – обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою [11].

Плата за землю є прямим, загальнодержавним обов’язковим платежем, який сплачується на всій території України фізичними та юридичними особами. Плата за землю, поряд з іншими податками, є джерелом формування фінансових ресурсів держави й дієвим інструментом її впливу на земельні правовідносини. При цьому за відсутності суттєвих недоліків, на відміну від прибуткових податків, вона має значні переваги як у фіскальному, так і в регулюючому аспектах. При стягненні плати за землю майже не існує можливості ухилення від її сплати, оскільки земельну ділянку неможливо приховати.

Земельний податок повністю сплачується землевласниками і не може бути перекладений на будь-якого іншого платника. Земля як об'єкт оподаткування легко піддається точному обліку, що, в свою чергу, створює умови для точного визначення суми податкового зобов'язання на підставі достовірних даних про об'єкт оподаткування за звітний період. Адже, крім грошової оцінки, об'єкт оподаткування має фізичний вимір, що спрощує його облік і визначення суми платежу [20, 98].

При сплаті податку за землю забезпечується стимулювання власників землі та землекористувачів до більш продуктивної праці, оскільки розмір цього платежу залежить лише від розміру земельної ділянки, якою володіє його платник, а не від ефективності її використання.

Цей вид платежу як інструмент державного регулювання може сприяти ефективному користуванню землі - основного природного багатства, оскільки її платність змушує землевласника чи землекористувача отримувати дохід від використання земельних ділянок (бо це не призводить до зростання податкових платежів).

При цьому ставки плати за землю визначаються за стабільною кадастровою оцінкою земель від її категорії, угідь, груп ґрунтів і переглядаються лише у разі зміни цін та інших причин. Отже, встановлюючи кадастрові диференційовані ставки залежно від якості й місцезнаходження земельної ділянки, держава таким чином здійснює регулювання розподілу капіталу на території країни та її регіонів. Крім того, плата за землю є інструментом регулювання і територіального розміщення продуктивних сил у країні. Так, в індустріально перенасичених регіонах можуть встановлюватися підвищені ставки плати за землю. А для регіонів, які потребують додаткової підтримки з боку держави, навпаки, встановлюється пільгові [21].

В Україні плату за землю було впроваджено з метою раціонального використання та охорони земель, підвищення родючості ґрунтів, вирівнювання соціально-економічних умов господарювання на землях різної якості, фінансування витрат на ведення земельного кадастру, проведення землеустрою та моніторингу земель, а також розвитку інфраструктури населених пунктів. При цьому формування національної системи оподаткування земельних ділянок здійснювалося у складних економічних умовах, пов’язаних з трансформацією економіки та становленням України як суверенної держави. У процесі її вдосконалення пройдено складний шлях тривалого пошуку оптимального нормативного врегулювання порядку адміністрування плати за землю, яка є об’єктом права власності суб’єктів національної економіки та їх основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави [22, 78].

Податки виконують дві основні функції – фіскальну та економічну. За допомогою фіскальної функції здійснюється формування бюджетного фонду країни, реалізація економічної функції дає змогу державі безпосередньо впливати на процес суспільного відтворення в цілому, стимулюючи або стримуючи розвиток тих чи інших галузей народного господарства, посилюючи чи послаблюючи нагромадження капіталу, а також впливаючи на платоспроможний попит населення [23, 87].

Основне призначення системи оподаткування полягає в тому, щоб максимально сприяти розвиткові підприємництва, тобто різних форм власності, й тим самим досягти максимально можливого росту дохідної частини Державного бюджету.

Податкова система України будується на поєднанні прямих і непрямих податків. Прямі податки характеризуються тим, що вони встановлюються безпосередньо на дохід чи майно платника податків, непрямі – включаються у вигляді додатку до ціни товару чи тарифу на послуги і сплачуються споживачами цих товарів. При прямому оподаткуванні грошові відносини виникають між державою та самим платником податку, при непрямому – суб’єктом податку стає продавець товару, який виступає посередником між державою та виробником, споживачем товару чи послугами [24, 49].

Метою введення плати за землю є стимулювання раціонального використання, охорони та освоєння земель, підвищення родючості ґрунтів, вирівнювання соціально - економічних умов господарювання на землях різної якості, забезпечення розвитку інфраструктури в населених пунктах, формування спеціальних фондів фінансування цих заходів.

Кошти, які надходять від земельного податку, повністю зараховуються до місцевих бюджетів з подальшим їх використанням на фінансування відповідних заходів [25, 263].

Земельна ділянка була одним з перших об'єктів оподаткування. В окремі періоди історичного розвитку земельний податок був головним, мав найбільше фіскальне навантаження. Цілком природно, що в сучасній податковій системі України застосовують такий традиційний податковий важіль, як податок на землю.

Кошти від плати за землю використовуються на фінансування заходів щодо раціонального використання й охорони земель, підвищення родючості ґрунтів, відшкодування витрат власників землі та землекористувачів, пов'язаних з господарюванням на землях гіршої якості, ведення Земельного кадастру, здійснення землевпорядження і моніторингу земель, проведення земельної реформи і розвитку інфраструктури населених пунктів [26, 201].

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: