Суб’єкти і об’єкти плати за землю

Платниками земельного податку відповідно до ст. 269 Податкового кодексу України є:

• власники земельних ділянок, земельних часток (паїв);

• землекористувачі [11].

Згідно ст. 80 Земельного кодексу України суб'єктами права власності на землю є:

• громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;

• територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності;

• держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності [15].

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

• придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

• безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

• приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

• прийняття спадщини;

• виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю) [38].

Чинним законодавством встановлено, що іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

В той же час іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки у разі:

• придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

• викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

• прийняття спадщини.

Землі ж сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземцями, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню [39, 124].

Крім того юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

• придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

• внесення земельних ділянок її засновниками до статутного капіталу;

• прийняття спадщини;

• виникнення інших підстав, передбачених законом.

Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

• у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

• за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна.

Спільні підприємства, засновані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у випадках, визначених частинами першою та другою цієї статті, та в порядку, встановленому Земельним кодексом України для іноземних юридичних осіб.

Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року [40, 301-303].

Варто звернути увагу на те, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

Так, у комунальній власності перебувають:

• усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності;

• земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

Земельні ділянки державної власності, які передбачається використати для розміщення об'єктів, призначених для обслуговування потреб територіальної громади (комунальних підприємств, установ, організацій, громадських пасовищ, кладовищ, місць знешкодження та утилізації відходів, рекреаційних об'єктів тощо), а також земельні ділянки, які відповідно до затвердженої містобудівної документації передбачається включити у межі населених пунктів, за рішеннями органів виконавчої влади передаються у комунальну власність.

До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

• землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);

• землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту;

• землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

• землі лісогосподарського призначення;

• землі водного фонду,;

• земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування;

• земельні ділянки, штучно створені в межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об'єктів, або на земельних ділянках дна водних об'єктів [41, 75-76].

Законодавством визначено, що в Україні територіальні громади набувають землю у комунальну власність у передбачених законом випадках, а саме у разі:

• передачі їм земель державної власності;

• відчуження земельних ділянок для суспільних потреб та з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону;

• прийняття спадщини;

• придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

• виникнення інших підстав, передбачених законом.

Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюється відповідно до закону [42].

Зокрема, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади.

В той же час до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

• землі атомної енергетики та космічної системи;

• землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту;

• землі оборони;

• землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

• землі лісогосподарського призначення;

• землі водного фонду;

• земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

• земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

• земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами;

• земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної форми власності;

• земельні ділянки, що використовуються Чорноморським флотом Російської Федерації на території України на підставі міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України [43].

Так, держава набуває права власності на землю у разі:

• відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

• придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

• прийняття спадщини;

• передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;

• конфіскації земельної ділянки;

Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

При цьому, земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

Суб'єктами права спільної власності на земельну ділянку можуть бути громадяни та юридичні особи, а також держава, територіальні громади. Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради [44].

Відповідно до ст. 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають:

• підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;

• громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації;

• релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності;

• публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування»;

• вищі навчальні заклади незалежно від форми власності.

Згідно ст. 98 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

При цьому не підлягають передачі в оренду земельні ділянки, штучно створені у межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, розташованих у прибережній захисній смузі водних об’єктів, крім випадків, передбачених законом.

Право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України.

Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) може виникати також на підставі заповіту [15].

Отже, платниками земельного податку є організації, незалежно від їх організаційно правових форм та форм власності, а також фізичні особи, в тому числі приватні підприємці, які мають земельні ділянки на території України в праві власності, користування, або оренди.

Земельні ділянки, які знаходяться у частковому користуванні (власності), платником земельного податку є кожний суб’єкт землеволодіння співвідносно його частки. За земельні ділянки, що перебувають у пайовому користуванні (володінні), платником земельного податку є кожен суб'єкт землекористування пропорційно його частці. За земельні ділянки, що перебувають у спільному користуванні (володінні) кількох фізичних осіб, у тому числі індивідуальних підприємців, а також юридичних осіб, платником є кожен суб'єкт землекористування в рівних частках, якщо інше не передбачено законом або угодою вищевказаних осіб [45, 55].

Об'єктами оподаткування земельним податком і стягування орендної плати є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні; земельні частки (паї), які перебувають у власності.

Зазначимо, що в Податковому кодексі України є визначення лише терміну земельної ділянки. Під нею розуміють частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, цільовим (господарським) призначенням та з визначеними щодо неї правами [11]. Аналогічна норма закріплена і у ч. 1 ст. 79 Земельного кодексу України [15].

А щодо частки (паю), то це поняття досить часто зустрічається в Земельному кодексі України та є спадком від процесів приватизації, які відбувалися в Україні.

Земельним кодексом України (стаття 79) визначено, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб.

Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Формування земельних ділянок здійснюється:

• у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності;

• шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок;

• шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів.

Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Формування земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Формування земельних ділянок шляхом поділу та об'єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок.

Винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування.

У разі встановлення (відновлення) меж земельних ділянок за їх фактичним використанням у зв'язку з неможливістю виявлення дійсних меж, формування нових земельних ділянок не здійснюється, а зміни до відомостей про межі земельних ділянок вносяться до Державного земельного кадастру.

Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі. Державна реєстрація прав суборенди, сервітуту, які поширюються на частину земельної ділянки, здійснюється після внесення відомостей про таку частину до Державного земельного кадастру.

Межі суміжних земельних ділянок приватної власності можуть бути змінені їх власниками без формування нових земельних ділянок за проектами землеустрою із впорядкування існуючих землеволодінь [15].

Відповідно до ст. 283 Податкового кодексу України не є об’єктом оподаткування:

· сільськогосподарські угіддя зон радіоактивно забруднених територій, визначених відповідно до закону такими, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи (зон відчуження, безумовного (обов'язкового) відселення, гарантованого добровільного відселення і посиленого радіоекологічного контролю), і хімічно забруднених сільськогосподарських угідь, на які запроваджено обмеження щодо ведення сільського господарства;

· землі сільськогосподарських угідь, що перебувають у тимчасовій консервації або у стадії сільськогосподарського освоєння;

· земельні ділянки державних сортовипробувальних станцій і сортодільниць, які використовуються для випробування сортів сільськогосподарських культур;

· землі дорожнього господарства автомобільних доріг загального користування - землі під проїзною частиною, узбіччям, земляним полотном, декоративним озелененням, резервами, кюветами, мостами, штучними спорудами, тунелями, транспортними розв'язками, водопропускними спорудами, підпірними стінками, шумовими екранами, очисними спорудами і розташованими в межах смуг відведення іншими дорожніми спорудами та обладнанням, а також землі, що знаходяться за межами смуг відведення, якщо на них розміщені споруди, що забезпечують функціонування автомобільних доріг, а саме:

- паралельні об'їзні дороги, поромні переправи, снігозахисні споруди і насадження, протилавинні та протисельові споруди, вловлюючі з'їзди, захисні насадження, шумові екрани, очисні споруди;

- майданчики для стоянки транспорту і відпочинку, склади, гаражі, резервуари для зберігання паливно-мастильних матеріалів, комплекси для зважування великогабаритного транспорту, виробничі бази, штучні та інші споруди, що перебувають у державній власності, власності державних підприємств або власності господарських товариств, у статутному капіталі яких 100 відсотків акцій (часток, паїв) належить державі;

· земельні ділянки сільськогосподарських підприємств усіх форм власності та фермерських (селянських) господарств, зайняті молодими садами, ягідниками та виноградниками до вступу їх у пору плодоношення, а також гібридними насадженнями, генофондовими колекціями та розсадниками багаторічних плодових насаджень;

· земельні ділянки кладовищ, крематоріїв та колумбаріїв.

· земельні ділянки, на яких розташовані дипломатичні представництва, які відповідно до міжнародних договорів (угод), згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, користуються приміщеннями та прилеглими до них земельними ділянками на безоплатній основі.

· земельні ділянки, надані для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення діяльності релігійних організацій України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку [11].

Отже, чинним законодавством чітко визначено що є об’єктом справляння земельного податку. При цьому на практиці доводиться зустрічатися з неоднаковим застосуванням одних і тих самих норм права. Так, наприклад, 21.06.2005 року Черкаська міська рада прийняла рішення № 793 «Про справляння плати за користування частиною прибудинкової території». Відповідно до цього рішення міська рада укладала з фізичними та юридичними особами, що мали у власності або на праві оренди нежитлові приміщення у багатоквартирних житлових будинках, угоди про справляння плати за користування частиною прибудинкової території. За цими угодами ці особи сплачували відповідні податки до місцевого бюджету.

Так, наприклад, одна з таких юридичних осіб, уклавши таку угоду про справляння плати за користування частиною прибудинкової території, з моменту укладення угоди (з липня 2005 року) і до моменту її судового оскарження у травні 2013 року сплатила до місцевого бюджету понад 27 907 гривень [46].

Багато платників згодом почали судове оскарження рішення міської ради з тих підстав, що згідно оскаржуваної угоди відсутній об’єкт плати за землю.

Суди згодом зазначали у рішеннях, що міською радою було фактично встановлено на території міста Черкаси новий вид плати за користування землею, тобто плату (яка не є земельним податком) за землю на підставі «строкових угод про плату за користування частиною прибудинкової території з розрахунком площі (частки) для нарахування такої плати». При цьому, цей новий вид плати за користування землею не є і орендною платою, оскільки відповідні земельні ділянки не передаються платникові в оренду [47].

Крім того, плата за користування земельною ділянкою є складовою плати за найм частини нежитлового приміщення. Відповідно до ст. 796 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент підписання оскаржуваних Угод) одночасно з правом найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) наймачеві надається право користування земельною ділянкою, на якій вони знаходяться, а також право користування земельною ділянкою, яка прилягає до будівлі або споруди, у розмірі, необхідному для досягнення мети найму.

Згідно зі ст. 797 Цивільного кодексу України плата, яка справляється з наймача будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), складається з плати за користування нею і плати за користування земельною ділянкою.

Відтак склалася позитивна практика на користь платників «нового податку». Суди зазначили, що оспорювані позивачами угоди в частині встановлення плати за користування частиною прибудинкової території не відповідають чинному законодавству, тому підлягають визнанню недійсними на підставі статті 215 Цивільного кодексу України [48].

Таким чином можна зробити висновок по розділу 1, що при сплаті податку за землю забезпечується стимулювання власників землі та землекористувачів до більш продуктивної праці, оскільки розмір цього платежу залежить лише від розміру земельної ділянки, якою володіє його платник, а не від ефективності її використання. Цей вид платежу як інструмент державного регулювання може сприяти ефективному користуванню землі - основного природного багатства, оскільки її платність змушує землевласника чи землекористувача отримувати дохід від використання земельних ділянок.

Відповідно до чинного законодавства основними формами плати за землю є земельний податок та орендна плата, що мають загальну рентну сутність, але виражають різні економічні відносини. Земельний податок виражає відносини між державою і земельним власником або землекористувачем, що ґрунтуються на владному підпорядкуванні власника волі держави. Орендна плата являє собою майнові відносини, що ґрунтуються на самостійності та рівності власника та орендаря.

Платниками податку є: власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. Об'єктами оподаткування є: земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні та земельні частки (паї), які перебувають у власності.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: