Офіційне правотлумачення

як прояв герменевтичних закономірностей¹

Вступні зауваження. Дослідження означеної у назві проблеми видається досить актуальним, зважаючи, принаймні, на такі обставини.

За умов перехідного періоду, в якому перебуває нині Україна (формування ринкової економіки, плюралістичної політичної системи, правової держави тощо), особливого значення набувають створення та використання юридичних

¹ У цьому параграфі використано матеріали, надані магістром права Н. Савчук.

засобів, за допомогою котрих держава впливає на відповідні трансформаційні процеси. Одним із таких засобів, як свідчить досвід багатьох країн, є офіційні інтерпретаційно-нормативні акти, яким надається (чи то лише фактично, чи то ще й юридично) значення прецедентних джерел права. Вивчення причин і логіко-гносеологічних механізмів формування таких актів та соціальних наслідків останніх є вельми важливим для української юридичної практики, у котрій, як відомо, прецедент ніколи офіційно не визнавався джерелом об'єктивного юридичного права. Легалізація такої його ролі відсутня й нині.

Герменевтичні закономірності - фундамент інтерпретації текстів юридичних норм. Правоінтерпретаційна діяльність, як і будь-яка інша юридична діяльність, „підвладна" певним об'єктивним закономірностям, пізнання та врахування яких становить необхідну передумову забезпечення її обгрунтованості й ефективності. Оскільки ж наука герменевтика досліджує загальні закономірності змістовної інтерпретації смислу всіляких знакових носіїв інформації, у тому числі письмових текстів (зокрема досліджує принципову поліваріантність інтерпретацій їхнього смислу), тому, не звертаючись до її положень і висновків, навряд чи можна просунутись у розвитку теорії тлумачення юридичних текстів, здобути нові знання й сформулювати обґрунтовані рекомендації щодо поліпшення правоінтерпретаційної діяльності.

Не вдаючись тут до характеристики всіх основних ідей юридичної герменевтики, котра останнім часом привертає неабияку увагу вітчизняної філософії та теорії права, нагадаємо лише ті з них, котрі, як видається, можуть дати помітний евристичний ефект у дослідженнях розглядуваної юридичної практики (зокрема юрисдикційної практики офіційного тлумачення Конституції будь-якої держави чи, скажімо, тлумачення Конвенції про захист прав людини й основних свобод):

1. Будь-який письмовий текст є системою (єдністю) певних семантичних значень і тих знаків, якими ці значення позначаються. Ця єдність (знакова система) є конвенційною в межах відповідного соціокультурного ареалу та певного мовного простору, а тому вона здатна розумітись у певних межах більш-менш однаково.

2. Будь-який письмовий текст покликаний бути виразником („носієм") того чи іншого смислу. Смисл тексту - це його цільове призначення, його цільова функція у задоволенні певних потреб й інтересів тих або інших суб'єктів.

3. У багатьох випадках один і той же текст об'єктивно спроможний бути носієм декількох неоднозначних смислів, оскільки він може використовуватись різними суб'єктами як інструмент („опосередковував") задоволення їхніх потреб. А тому той смисл, який „закладається" у письмове повідомлення його автором, і той смисл, який вбачають („вичитують") у цьому повідомленні його читачі (реципієнти), можуть не співпадати.

4. Реципієнти тексту схильні „вичитувати" (за іншою термінологією „приписувати") у ньому насамперед такий смисл, котрий найбільше сприятиме або ж якомога більше не перешкоджатиме задоволенню їхніх потреб й інтересів. У нормальному випадку інтерпретатор прагне витлумачити текст у такий спосіб, аби ним можна було скористатись як засобом для задоволення потреб, реалізації інтересів, досягнення цілей чи то цього інтерпретатора, чи то певної соціальної групи, чи то суспільства в цілому. Отже, реципієнт намагається шляхом тлумачення пристосувати, так би мовити, інструменталізувати текст для виконання останнім певної функції. А це дає підставу назвати таке тлумачення функціональним, а ще точніше - пристосувальним.

5. З огляду на все це, неавторська інтерпретація тексту
опосередковується інтелектуально-вольовими процесами не

тільки (й не стільки) „смисловідшукування", але й смислотворення, смислонародження. У конкретній герменевтичній ситуації співвідношення між цими процесами зумовлюється: а) об'єктивними властивостями самої мови; б) закономірностями комунікативної діяльності, що їх досліджує, зокрема, соціосеміопсихологія; в) ступенем співпадіння чи, навпаки, неспівпадіння цілей (інтересів, потреб) автора та реципієнта тексту. Тому у кожному випадку згадане співвідношення може бути виявлене шляхом ситуативного аналізу впливу всіх зазначених чинників на змістовний результат інтерпретації. 6. Різноманітність і неспівпадіння потреб „споживачів" письмового тексту у соціально неоднорідному суспільстві, а також неминучий розвиток таких потреб є об'єктивним соціальним чинником неоднозначності інтерпретації цього тексту, а також змін у його інтерпретації (переінтерпретації) з плином часу. Засобом же такої діяльності слугує відповідний герменевтичний механізм.

Отож, оскільки фундаментальними, глибинними чинниками будь-якої правоінтерпретаційної діяльності виступають людські потреби й інтереси, остільки її дослідження не може відбуватися поза межами антропологічної парадигми, конкретизованої у герменевтико-лінгвістичному підході.

Пристосування норм законодавства як функція їх офіційного тлумачення. Виходячи з вищенаведеного (в умовах поліваріантності можливих смислів нормативних юридичних текстів), цілком підставним видається запитання про те, який же зміст потрібно передовсім вкладати у поняття „право". Гадаємо, слушними є міркування з цього приводу І. Грязіна, чия концепція правового тексту, вочевидь, у цілому може бути охарактеризована як герменевтична: „Мова, текст права розглядається нами у розумінні опосередкованої форми права... Право взагалі не може існувати, не будучи втіленим у

текстуальну форму. Сказане, природно, не означає, що право можна звести й пояснити на рівні його текстуальної форми, однак це усе ж означає, що ця форма іманентна праву, а відтак є об'єктом правового сприйняття, тобто набуває рис однієї з філософсько-правових проблем"¹. Тобто і цей текст являє собою, насамперед, систему знаків, що перебувають у відношенні референції з відповідними феноменами оточуючого світу, а екзистенція права не вичерпується текстом нормативно-правового акта й не дана нам раз і назавжди (сказане, проте, жодним чином не применшує важливості самої форми, про що йтиметься нижче).

Оскільки офіційна правоінтерпретаційна діяльність є невід'ємним елементом механізму державно-юридичного регулювання, то така інтерпретація юридичного тексту має певні межі: ті або інші смисли можуть офіційно „приписуватися" витлумачуваному тексту не довільно, а на основі означеного вище домінуючого соціального інтересу та поширених у суспільстві соціокультурних установок². На даному етапі розвитку громадянського суспільства у демократичних правових державах основний зміст суспільно узгодженого (державного) інтересу має становити максимальне забезпечення, здійснення, охорона і захист прав та свобод людини. Саме такий інтерес якраз і повинен бути чи не основним чинником офіційної інтерпретації юридичних текстів у зазначених державах.

Офіційне визнання можливості неоднозначного тлумачення нормативно-правових актів і зумовленої нею необхідності офіційного „спрямування" правоінтерпретаторів лише на один, уніфікований варіант такого тлумачення (включаючи й вияснення ними змісту юридичних норм) -

¹ Грязин И. Текст права. - Таллинн, 1983. - С. 19-20.

² Тесленко М. Взаємозв'язок права і політики в діяльності Конституційного
Суду України // Право України. - 1999. - №10. - С12.

осмислення правової реальності, то віднесення того чи іншого явища саме до „правового", зазвичай, попередньо не доводиться, а просто начеби постулюється. У такий спосіб, так би мовити, віз ставиться поперед коня: те, що має стати результатом, висновком філософсько-правових досліджень, бездоказово покладається як їхній вихідний, першопочатковий пункт, в який досить повірити.

Менш вразливим видається інший шлях: визначити в онтологічному й соціальному аспектах гранично загально, абстрактно (а отже, значною мірою беззмістовно) той феномен, який кваліфікується як правова реальність. Розкриття ж його сутності залишити тим філософсько-правовим „школам", кожна з яких вже змістовно досліджує лише один з аспектів цього явища (хоча результати такого дослідження вона прагне потім гіпертрофовано поширити на все явище у цілому і вважає сутністю даного явища те, що насправді становить лише один із його проявів).

З огляду на викладене, можна вважати, що предметом науки філософії права є наїїзагальніші (гранично загальні) об'єктивні закономірності виникнення, структури, функціонування й розвитку того явища, яке відображається терміно-поняттям „право". А сама ця наука становить, відповідно, систему знань про такі закономірності.

Втім, специфічність наукознавчої ситуації, яка розглядається, полягає у тому, що зазначене явище неминуче виступає спільним об'єктом дослідження двох самостійних наук: філософії та загальної теорії права. Проте кожна з них „освоює" що „спільну територію" під різними кутами зору'.

У рамках першої науки, філософія права виявляє такі закономірності права (сказати точніше - закономірності того явища, котре відображається терміно-поняттям „право"), які притаманні усім без винятку явищам природи й суспільства, а цим якраз і

¹ Детальніше див.: Вісник Академії правових наук України. - 1997. -№ 1 -С.44-46.

забезпечується гранично загальний, тобто суто філософський, рівень знань про „право". У рамках же загальнотеоретичної юридичної науки філософія права виявляє саме специфіку прояву зазначених („філософських") закономірностей. Отже, кожна з названих наук досліджує феномен права під кутом зору лише тих об'єктивних законів, які становлять їх відповідні предмети й котрі є невипадковою, несвавільною підставою розрізнення, відмежування цих наук.

Нагадаємо у зв'язку з цим концепцію державно-правових (точніше - право-державних) закономірностей, згідно із якою такими закономірностями є об'єктивні, необхідні, суттєві й для певних умов сталі взаємозв'язки державно-правових явищ між собою, а також з іншими соціальними феноменами, які (взаємозв'язки) безпосередньо зумовлюють якісну визначеність цих явищ, що виявляється в їх юридичних властивостях. Інакше кажучи, це такий зв'язок, який опосередковує юридично (тобто за посередництвом державно-вольової діяльності) соціальну детермінованість, структуру, функціонування, розвиток і соціальну впливовість, дієвість державно-правових явищ. Саме наявність специфічних державно-правових закономірностей якраз й виступає об'єктивною основою для виділення теоретичної юриспруденції (праводержавознавства) у самостійну науку в системі всього суспільствознавства¹.

Актуальність з'ясування проблеми співвідношення філософи права із загальною теорією права у черговий раз виявилась на згаданому XXI конгресі Міжнародної асоціації філософії права та соціальної філософії. Серед тем його робочих груп і спеціальних секцій були, зокрема, такі, як-от: „Правова теорія та філософія", „Логічний аналіз юридичної аргументації"". А на XXII конгресі прозвучали доповіді, зокрема на такі теми, як-от: „Загальна юриспруденція", „Європейський констшуційнии процес:

¹ Детальніше див.: Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемчушенко (головаредкол.)таін. -К., 1999.-Т.2. -СІ62-163

причому на такий варіант, який „обслуговує" саме права громадянина, - можна зустріти, наприклад, у деяких приписах законодавства України. Так, у ст.4 п.4.1 Закону України „Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами і державними цільовими фондами" від 21 грудня 2000р. встановлено, що у разі сумнівів, неясностей, розбіжностей у тлумаченні норм податкового законодавства таке тлумачення має здійснюватись „на користь платника податків". (До речі, таке ж колізійно-інтерпретаційне правило закріплено й у п.7 ст.З Податкового кодексу Російської Федерації").

Для підтвердження викладених вище міркувань наведемо також деякі дані стосовно правоінтерпретаційної діяльності органів конституційної юрисдикції окремих країн. Так, Федеральний Конституційний Суд ФРН визначає право як щось більше, ніж просто сукупність законів. Завдання правосуддя полягають, за його уявленнями, аж ніяк не у тому, аби тлумачити і застосовувати у конкретних випадках закон тільки в межах його буквального змісту. Призначення судового рішення полягає також і в тому, щоб у ході вирішення конкретної справи виявити уявлення про ті реальні цінності¹, котрі, можливо, і не зафіксовані у писаному праві, і саме їх покласти в основу рішення. Федеральний Конституційний Суд вважає, що соціально-політичні погляди та суспільні відносини настільки змінюються за час дії закону, що неможливо адекватно реагувати на конфлікт між нормою закону та матеріальними уявленнями про справедливість, застосовуючи застарілий, на думку суду, закон².

Така ж позиція простежується й у німецькій

'Категорія „цінності", як відомо, тісно пов'язана з категоріями „потреби" та

„інтереси".

² Государственное право Германии. Сокращенный перевод немецкого

семитомного издания. - Т. 1. - М., 1994. - С. 14.

конституційній доктрині: „Конституційні положення, котрі претендують на ефективність дії та нормативну силу, повинні враховувати реальні обставини й відповідати їм. Звідси випливає, що конституційні норми підпорядковуються своєрідному „принципові відносності", тобто обумовлені та зорієнтовані на сили, котрі формують державу і є її опорою. Між конституційною реальністю та нормою неминуче виникає деяке напруження. Проте воно не долає тієї межі, за якою постає загроза дії конституційної норми. Означена ефективність від самого початку ставиться під сумнів у разі, коли норма не враховує реальних обставин і перспектив розвитку, орієнтуючись, натомість, на недосяжні ідеали... Наведене стосується не лише первинного тексту Конституції та його пізніших редакцій, але й подальшого тлумачення"¹.

Яскравою ілюстрацією такої практики можуть слугувати, наприклад, і протилежні інтерпретації Верховним Судом США четвертої поправки до Конституції цієї держави. У 1928 році у справі „Оітзіеасі V. 118" представники захисту оспорювали можливість використання як доказів у справі стенограм телефонних розмов, що прослуховувалися поліцією без дозволу судової влади, внаслідок чого нібито мали місце „необгрунтовані обшуки та арешти" (тобто було порушено вказану поправку до Конституції США). Верховний Суд постановив, що ця поправка стосується виключно „необгрунтованих обшуків та арештів" матеріальних об'єктів: дому, майна, паперів або ж самої людини. З точки зору суду, неможливо провести аналогію між цими об'єктами та телефонним кабелем, до якого було підключено прослуховуючий пристрій, оскільки не можна говорити про обшук, арешт, захоплення тощо у контексті прослуховування. Телефонний кабель перебуває поза домом, а тому телефонні повідомлення не підпадають під захист четвертої поправки.

¹ Там само.-С. 13.

(Маємо у даному випадку буквальне тлумачення - „ріале теашп§ тетосі").

Майже сорок років американські суди дотримувалися прецеденту, сформованого цим рішенням. Проте у 1967 році в ході слухання справи „Кагг V. 118" Верховний Суд Сполучених Штатів дав нове тлумачення четвертої поправки до Конституції. Агенти ФБР прослуховували без санкції судді розмови обвинуваченого, які той вів із кабіни громадського телефону-автомата. Позиція Верховного Суду у цій справі містила низку принципових новел: по-перше, четверта поправка захищає не місця, об'єкти, речі, а людину; по-друге, призначення четвертої поправки - захист приватного життя громадян від будь-якого незаконного втручання з боку влади. Тому, здійснюючи переговори з кабіни телефону-автомата, громадянин вправі розраховувати на захист з огляду на четверту поправку. (Тут маємо приклад вже так званого „вільного тлумачення" - „Іоозе іпіегргеїаіїоп тетосі"). У даному випадку Верховний Суд здійснив тлумачення, виходячи з реалій американського життя 60-х років, потреб тодішнього суспільства та застосовуючи на практиці доктрину „живої"" Конституції, згідно з якою, Конституція розглядається як явище, що перебуває у постійному розвитку, а це резервує за вищими суддями право давати нове тлумачення її тексту, котре відповідатиме існуючим на час тлумачення соціально-політичним реаліям життя, а також дозволить уникнути вельми складної та дорогої процедури внесення поправок до конституційного тексту'.

Гадаємо, запропоновані вище міркування стосовно об'єктивних меж офіційної інтерпретації можуть бути використані і для відмежування офіційної правотлумачної діяльності від діяльності законодавчої, а отже, і для розмежування компетенції органу законодавчої влади та органу

¹ Лузин В.В. Методы толкования Конституции в деятельности Верховного Суда США // Государство и право. - 1997. - №10. - С.90-93.

конституційної юрисдикції (в Україні, як і в багатьох інших державах, законотворчість, з одного боку, та офіційна правоінтерпретація, з іншого, є прерогативами різних інститутів влади).

Функцією законодавчого органу повинно бути формулювання за допомогою правничих термінів (оформлення, „озвучення" за допомогою відповідних мовних засобів) приписів, котрі виражають узгоджений інтерес джерела державної влади.

Офіційна ж інтерпретація законодавства є наступним після законотворчості етапом здійснення правової політики, об'єктом якого є текст права. Законодавець формулює юридичний текст, проте останній в силу своїх об'єктивних властивостей може бути носієм кількох різних смислів („комунікативних інтенцій"). Іншими словами, одне й те ж формулювання потенційно може бути використане у різних цілях завдяки його неоднаковій інтерпретації. Орган конституційної юрисдикції, здійснюючи інтерпретацію правового тексту, формально не творить нову норму, а обирає той смисловий варіант з-поміж існуючих, котрий принципово узгоджується із семантичним значенням тексту законодавця та відповідає пануючому у суспільстві „стратегічному" (а не кон'юнктурному) інтересу, юридично охороняючи його таким чином від неадекватних (з погляду означеного інтересу) інтерпретацій та неправильного (знову ж таки з погляду означеного інтересу) втілення в життя. Як уже зазначалося вище, текст пропонується розглядати як „процесуальне", зовнішнє оформлення діючої у суспільстві, фактично панівної на даному історичному етапі регулятивної системи („фактичної конституції"), яка здатна зазнавати певних змін, пристосовуючись з метою захисту охоронюваного нею інтересу до змін у соціальній реальності, насамперед у змісті та впливовості інтересів різних суб'єктів суспільства.

Наведене, як видається, може бути використане для

теоретичного обгрунтування так званого „пристосувального" (або, за іншою термінологією, функціонального, динамічного) правотлумачення¹. Останнє (мова йде про зміну офіційного тлумачення права, що викликана зміною ситуації у суспільстві) відповідає соціальній сутності держави, юридичного права, „фактичній конституції"", а тому повинно узгоджуватись із політикою держави в цілому.

З одного боку, „пристосувальне" тлумачення права передбачає нову інтерпретацію тексту юридичної норми, наповнення її новим оціночним змістом. Тож можна припустити, що на практиці цей різновид правоінтерпретації доволі складно відрізнити (по суті, а не за формальними критеріями) від власне нормотворчої діяльності. Вочевидь, за таких умов прецедент (тобто рішення органу конституційної юрисдикції як джерело права), мабуть, буде неминучим.

Проте і „пристосувальне" тлумачення має свої межі: воно залишається інтерпретацією чинних законів у відповідності з інтересами джерела державної влади, втіленими у „фактичній конституції"". Ці інтереси якраз і слугують реальними, „матеріальними" межами розглядуваного тлумачення. (Хоча, ясна річ, можуть існувати й інші межі).

Інститутом, покликаним здійснювати функцію „з'єднуючої ланки" між текстом Конституції (чи інших законів) та „фактичною конституцією", можуть, як видається, слугувати так звані типологічні та конкретно-історичні принципи права, що розкривають соціальну сутність правової системи конкретної держави та, зазвичай, безпосередньо фіксуються у Конституції й інших найважливіших законах (наприклад, принцип рівноправності усіх форм власності, принцип політичного плюралізму тощо). „Озвучення" цих принципів - прерогатива законодавця, особливо у континентальній правовій системі (на

Детальніше див.: Рабінович П.М. Герменевтика і правове регулювання // Вісник Академії правових наук України. - 1999. - №2.

ііну від системи „загального права").

Щодо діяльності Конституційного Суду України, то в його -еннях наразі відсутні неоднозначні інтерпретації одних і тих юридичних норм. Можливо, це пояснюється, зокрема, Ідносною короткочасністю існування цього органу. Але це не є ндченням принципової неможливості таких його інтерпретацій майбутньому. Так, певні „натяки" на „пристосувальність" актів офіційного тлумачення законів цим органом можна побачити вже в його Рішенні у справі про смертну кару від 29;удня 1999 року. Цим Рішенням було визнано неконституційною наявність в Україні зазначеного виду покарання. Щоправда, приводом для розгляду даної справи стало конституційне подання щодо відповідності Конституції України деяких положень Кримінального кодексу 1961 року, а не щодо їх офіційного тлумачення. Проте ухваленню будь-якого рішення з приводу конституційності того чи іншого нормативного положення не може не передувати, принаймні, 'тлумачення-уяснення.

Передбачена цим кодексом смертна кара застосовувалася (впродовж майже 40 років. У той період доцільність, І виправданість застосування смертної кари не викликала в державі та й, значною мірою, у суспільстві якихось сумнівів, навіть попри чинність на той час Конституції УРСР від 20 квітня 1978 року, котра, незважаючи на значний ступінь декларативності її положень, водночас загалом відзначалася гуманістичною спрямованістю. Щоправда, у її тексті право на життя, як і можливість застосування смертної кари, безпосередньо не були закріплені, хоча ст,55 цього акта гарантувала громадянам право на судовий захист від посягань на життя, а отже, підтверджувала визнання державою цієї загальнолюдської цінності. Тим не менше, використовуючи наведені вище терміни, можемо констатувати, що у той період ст.24 Кримінального кодексу офіційно „приписувалася" цілком

позитивна оцінка (позитивний смисл): смертна кара розглядалася як соціально обґрунтований, виправданий засіб реалізації кримінальної політики, зміцнення законності, захисту держави, суспільства та його цінностей.

Після ж проголошення Україною незалежності текстуальне оформлення ст.24 Кримінального кодексу дещо змінилося, однак ця норма й надалі допускала застосування смертної кари, щоправда, тепер уже як виняткової міри покарання, тимчасово, до її повного скасування. І згодом ст.24, як і низка інших пов'язаних із нею статей Кримінального кодексу 1961 року, врешті-решт, були визнані неконституційними. Нагадаємо, що у Конституції України, як і в Конституції Української РСР 1978 року, застосування чи, навпаки, заборона смертної кари прямо не передбачені. На можливість неоднакового розуміння змісту ч.2 ст.27 Конституції України звернула увагу і Венеціанська комісія Ради Європи „За демократію через право" у своєму Висновку про конституційні аспекти смертної кари в Україні (33 пленарне засідання, 12-13 грудня 1997 року). Проте Конституційний Суд України при розгляді справи про смертну кару вдався до системного аналізу конституційних положень, результатом якого стали надзвичайно вагомі в умовах сьогодення аргументи проти застосування цього виду покарання (невід'ємність і не відчужуваність права людини на життя, неможливість його конституційного скасування тощо, а також реалії практики правозастосування, дані кримінологічних досліджень, можливість судової помилки)¹.

Що ж спонукало державу (Україна проголосила себе правонаступницею Української РСР) в особі Конституційного Суду переглянути свою позицію щодо тієї самої статті Кримінального кодексу і, як наслідок, змінити її інтерпретацію? У загальній формі спроба дати відповідь на це запитання була

Конституційне законодавство України (законодавчі акти, коментар, офіційне тлумачення). - К., 2000. - С.863-869.

зроблена вище: відбулися суттєві зміни у напрямку трансформації соціальної сутності держави, змінився домінуючий у суспільстві інтерес, а отже, й офіційне тлумачення того ж самого нормативного положення. Визнання людини, її життя та здоров'я, прав та свобод найвищою соціальною цінністю, поступове прилучення до загальнолюдських, гуманістичних правових здобутків, конституційне закріплена принципова орієнтація на людину, а не державу якраз і відображають певні об'єктивні зміни, що відбуваються у самому суспільстві, в його політичній, соціальній, юридичній системах тощо.

Застосування герменевтико-лінгвістичного підходу простежується також і в рішеннях Європейського суду з прав людини (надалі - Суд), зокрема в рішеннях, ухвалених 28 вересня 1986 року у справах за позовами Козіка, Глазенап та Фотт проти Німеччини.

При розгляді позовів перших двох осіб Суд здійснив аналіз чинної у Німеччині доктрини „Беруфсфербот", котра вимагає від усіх цивільних службовців складання присяги на вірність Конституції та її цінностям; пані Глазенап висловила певні судження, котрі свідчили про те, що вона певною мірою симпатизувала крайнім „лівим" політичним силам; пан Козік же симпатизував правому політичному крилу. В обох випадках уряд відмовився надати постійний статус цивільного службовця заявникам, кожен із яких був прийнятий на посаду шкільного вчителя на випробувальний строк. Ухваливши рішення про прийнятність дій уряду у відповідності до вимог ст.10 Конвенції, в обох випадках Суд відзначив, що Європейська конвенція про права людини 1950 року не гарантує доступу до посад цивільних службовців.

Водночас 26 вересня 1995 року Суд ухвалив протилежне за змістом рішення у справі Фогт, де вчителька середньої школи була звільнена з постійної роботи у зв'язку з її членством та

діяльністю у Комуністичній партії Німеччини. Вказуючи на відмінності позицій держав-членів Ради Європи стосовно необхідності складання зазначеної присяги, на відмінності між різними землями у Німеччині, а також на те, що німецька комуністична партія не була забороненою політичною партією, Суд далі відзначив, що ці фактори не відповідали суворості обраної дисциплінарної санкції за порушення присяги у вигляді звільнення, а відсутність загрози безпеці, котру могло би становити викладання французької та німецької мов у середній школі, обумовила те, що в даному випадку було визнано порушення ст.10 Європейської конвенції¹.

Як видається, схожість фабул згаданих трьох справ дає достатньо підстав для того, аби констатувати зміну інтерпретації Судом ст.10 Конвенції про захист прав людини й основних свобод у зв'язку із об'єктивною зміною соціально-історичного контексту та, вочевидь, певною трансформацією сприйняття й оцінок відповідних явищ у межах європейського простору.

Ще однією ілюстрацією наведених вище герменевтичних положень може, на наш погляд, слугувати позиція Суду стосовно тлумачення окремих аспектів ст.8 вказаної Конвенції. У двох справах - „Різ проти Сполученого Королівства" (1986) та ,,Коссі проти Сполученого Королівства" (1990) - Суд ухвалив, що за ст.8 держава зовсім не зобов'язана корегувати офіційні метричні записи у випадку зміни статі. Але в останній справі Суд зазначив, що в майбутньому держава має гарантувати транссексуалу право на одруження, незважаючи на „неправильний" запис про стать у свідоцтві про народження. Проте у цих справах Суд не знайшов порушення права на шлюб, яке гарантує ст.12, але визнав порушення права на повагу до приватного життя у справі „Б. проти Франції"" (1992), в якій

¹ Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика. - М., 1998. - С.385.

факти були практично тотожними до фабул справ Різа та Коссі. Мотивом останнього рішення стало те, що право і практика стосовно громадянського стану транссексуал і в становлять значно більше проблем для таких осіб у Франції, ніж у Сполученому Королівстві¹.

Наведений приклад демонструє як певний історичний, так і територіальний релятивізм рішень Суду, їх адаптаційний характер. Очевидним є також відхід Суду у необхідних, на його думку, випадках від буквального тлумачення нормативного юридичного тексту, яке (саме у цій ситуації") не змогло би забезпечити досягнення цілей охорони та захисту прав і свобод людини, гарантованих Конвенцією 1950 року. У цьому випадку Суд діє згідно з виробленим у його практиці принципом ефективного захисту прав людини, суть котрого полягає у тому, що норму потрібно тлумачити й застосовувати у такий спосіб, який може забезпечити максимально ефективний, дієвий захист таких прав².

Отже, при здійсненні правотлумачної діяльності Європейський Суд не стільки робить спробу „відшукати" у нормативному юридичному тексті первинні наміри його творця, скільки пристосовує семантичне значення нормативних положень до цілей (інтересу) європейської спільноти -максимального забезпечення й захисту прав і свобод людини. Семантичне значення тексту стає тут об'єктом цілеспрямованої інтерпретації, в ході якої системі знаків (а точніше, концептів, зі^пашт, котрі мають певне значення, зі^папз), що потенційно може бути витлумачена у різний спосіб (може мати різні смисли), на основі семантичного значення, яке є продуктом так званої „мовної конвенції"" (тобто є приблизно однаковим для

¹ Там само. - С.366.

² Детальніше див.: Савчук Н.І. Забезпечення прав людини як визначальна
детермінанта офіційної інтерпретації законодавства //Актуальні проблеми
політики. Збірник наукових праць. Вип.12. - Одеса, 2001.

всіх), присвоюється певний смисл, котрий відповідає цілям правової політики (у Конвенції 1950 року такі цілі проголошено безпосередньо в її преамбулі).

На закінчення ще раз зауважимо, що здатність нормативного юридичного тексту бути потенційним носієм різних смислів (інтерпретаційна здатність тексту норм права) є його об'єктивною, невід'ємною, а отже, неминучою властивістю. Корені її, вочевидь, потрібно шукати як у різноманітності соціальних інтересів, так і в особливостях самої мови, закономірностях здійснення комунікативної діяльності та внутрішньої структури текстового повідомлення. Зазначимо, однак, що цю характеристику тексту (його багатозначність) не варто сприймати негативно. Більше того, видається можливим її ефективне, соціально корисне використання. Юридична норма в її текстуальному оформленні - це, насамперед, інструмент урегулювання суспільних відносин, що повинен бути максимально зручним й ефективним (а отже, гнучким і пристосовуваним до змін у суспільстві, у так званій „фактичній конституції""). Це положення першочергово може бути застосоване до норм вищої юридичної сили, що визначають сутність і принципи побудови правової системи певного історичного типу та котрі розраховані на досить тривалий історичний період (в ідеалі - до істотної зміни соціальної сутності держави та її „фактичної конституції""). Це водночас не виключає необхідності у деталізованих, формально визначених за змістом юридичних нормах, які є набагато більш однозначними, регламентуючи здебільшого процесуальний порядок вчинення конкретних дій (та якраз внаслідок зазначеної* властивості таких „інструкцій" їх доводиться міняти значно частіше аніж закони).

Зауважимо, що і здійснюваний у зв'язку з офіційним тлумаченням нормативних юридичних актів процес „смислошукання" також має місце, але об'єктом цієї діяльності

є вже не сам текст: „смисли" останнього потрібно шукати не у ньому, а, насамперед, у „фактичному праві", у „фактичній конституції"". Що ж до власне юридичного тексту, то стосовно нього здійснюється процес „смислотворення", а кажучи точніше, процес „приписування" йому саме того смислу, котрий уже „відшукано" у зазначених позатекстових джерелах.

Розділ 3. Деякі проблеми природного права (філософсько-антропологічний підхід).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: