Поняття філософсько-антропологічного підходу

Та його загальні потенції у філософсько-правових

Дослідженнях

З'ясувавши у §4 першого розділу цього посібника поняття антропології та її різновидів і встановивши деякі міждисциплінарні зв'язки різних видів антропологій між собою й з іншими науками, розглянемо тут питання про те, якими дослідницькими установками слід керуватись, вивчаючи предмет філософсько-правової антропології. Адже визначення сфери дослідження тягне за собою обрання методології, найбільш придатної для роботи та для отримання об'єктивних (наскільки це можливо) результатів.

Визначаючи поняття філософсько-правової антропології, ми вже зазначали, що дослідження, які „вписуються" в означений розділ філософії права, грунтуються, передусім, на філософсько-антропологічному дослідницькому підході. Отож, сформулюємо його робочу дефініцію.

Філософсько-аптропологічішй дослідницький підхід - це світоглядна аксіоматична ідея про найвищу цінність біосоціального індивіда. Дана ідея має світоглядний характер, оскільки у ній виражається уявлення науковця про світ і своє місце у ньому. Аксіоматичність цієї ідеї відображає зорієнтованість вченого на отримання „людиномірних" знань і визначається як формальними, так і соціально-змістовними ознаками.

До формальних ознак можемо віднести, наприклад, визнання у Декларації про державний суверенітет України пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими (абзац З

Розділу X); прийняття Верховною Радою Конституції України, виходячи з потреби дбати про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя (абзац 4 преамбули до Конституції"); закріплення у цьому Основному Законі України положень про найвищу соціальну цінність людини, ЇЇ життя, здоров'я, честі, гідності, недоторканності, безпеки, про визначальний і зобов'язальний характер людських прав (ст.З), про їх невідчужуваність, непорушність (ч.2 ст.21), невичерпність (ч.І ст.22)тощо'.

Соціально-змістовні ознаки аксіоматичності ідеї про людину як вихідний пункт проведення будь-яких досліджень (особливо у гуманітарних науках, однією, з яких є юриспруденція) зводяться до історичної зумовленості потреби у „людинозорієнтованій" системі знань². До них належать, зокрема, і активізація наукових пошуків у царині прав людини, і

¹ Наведені норми Конституції неодноразово лягали в основу конституційних
подань, звернень, а також рішень Конституційного Суду України (див. хоча
б: абзац 2 п.З мотивувальної частини Рішення №6-рп/2001 від 23.05.01
(справа щодо конституційності ст.248 Цивільно-процесуального кодексу
України), абзац 4 п.2 мотивувальної часгини Рішення №7-рп/2001 від
30.05.01 (справа про відповідальність юридичних осіб), абзац 2 п.2
мотивувальної частини Рішення №10-рп/2001 від 20.06.01 (справа про
виплату і доставку пенсій та грошової допомоги), абзац 2 п.З мотивувальної
частини Рішення №12-рп/2001 від 03.10.01 (справа про відшкодування
шкоди державою), абзац 2 п.1, абзац 6 п.5.1 мотивувальної частини Рішення
№13-рп/2001 від 10.10.01 (справа про заощадження громадян), п.4 Окремої
думки судді П. Євграфова у справі про заощадження громадян (Рішення
№13-рп/2001), абзац 1 п.4 мотивувальної частини Рішення №15-рп/2001 від
14.11.01 (справа щодо прописки), абзац 8 п.2 мотивувальної частини
Рішення №5-рп/2002 від 20.03.02 (справа щодо пільг, компенсацій, гарантій),
абзац 6 п.З мотивувальної частини Рішення №8-рп/2002 від 07.05.02 (справа
щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб),
абзац 10 п.4 мотивувальної частини Рішення №10-рп/2002 від 29.05.02
(справа про безоплатну медичну допомогу)).

² „Протягом останнього століття, - пише К. Вальверде, - проводились
інтенсивні дослідження у сфері глибинної психології, етнології та інших
гуманітарних наук. Кількість накопичених даних безмірна Систематизувати
їх, осмислити, об'єктивно оцінити - завдання не з легких. Такою багатою та
невичерпною є ця істота, яка називаегься людиною" (Вальверде К.
Философская антропология. -М., 2000. -СП).

виникнення нових дисциплін, які, так чи інакше, вивчають індивіда, і встановлення міждисциплінарних зв'язків між науками, одним з об'єктів яких є людина або її властивості чи характеристики.

Таким чином, в основі філософсько-антропологічного підходу лежить віра (переконання) дослідника у власну цінність і в цінність усіх людей як представників єдиного біологічного виду. Цим зумовлюється відбір науковцем досліджуваних фактів й інтерпретація результатів наукових пошуків. Тому в свідомості вченого, який використовує даний підхід,, людина стає принципом, що визначає характер дослідження, та водночас стає метою останнього. До того ж, її правам і свободам (як її невід'ємним атрибутам) створюються можливості для утвердження в якості визначального ціннісного орієнтира суспільного розвитку.

У зв'язку з цим можна констатувати, що філософсько-антропологічний підхід є методологічною основою для проведення антропологічних досліджень у філософії права та розроблення сучасної вітчизняної антрополого-філософської правової доктрини, одним з „елементів" якої є вчення про права людини. І важливим аспектом розвитку філософії права (зокрема, філософсько-правової антропології) є використання при проведенні вказаних досліджень досвіду філософської антропології (філософії людини) - фундаментальної сучасної моральної і правової філософії (П. Рікер), оскільки тільки інтеграція висновків філософського вчення про право і людину з „чинними" теоретичними напрацюваннями юриспруденції дозволяє створити надійну методологічну базу останньої, частково позбавити правничу науку догматизму і коментування норм законодавства, а правозастосувальну сферу - окремих недоліків її функціонування.

Підстави так стверджувати є. XX століття внесло багато нового у розуміння людини та її меж. Воно стало

„антропологічним поворотом" у філософії, причиною якого була так звана „людська криза", що зумовила зміну уявлень про становище людини у суспільстві та й загалом у Всесвіті. (Про наявність такого „повороту" у юриспруденції можна говорити з особливою впевненістю з середини минулого століття, а саме після завершення Другої світової війни). Це спричинило особливу зацікавленість філософів біосоціальним індивідом і формування окремої галузі філософського знання - філософії людини, - знання, котре претендує на те, щоб стати новою фундаментальною наукою, висновки якої будуть основою сучасного природного праворозуміння. Підтвердження цьому знаходимо, зокрема, в А. Ауера, який пише: „Природне право -це питання філософської антропології, що розглядає людину в її метафізичній людській гідності"¹.

Право об'єктивно покликане сприяти задоволенню людських потреб. Вирішення цього завдання здійснюється шляхом забезпечення безперешкодної реалізації в конкретних історичних умовах прав людини - виразу особистісної цінності права. Проте зрозуміти смисл категорії „права" неможливо без з'ясування сутності їх носія. „Від нашого розуміння людини, -пише К. Вальверде, - залежить і наше розуміння сім'ї, суспільства, економіки, політики, права, всіх гуманітарних наук. Звідси велике значення тієї науки про людину, яку ми називаємо сьогодні антропологією"². Як зазначає С. Максимов, будь-яке праворозуміння опирається на відповідні концепції природи чи сутності біосоціального індивіда³ - „особливого виду тварини" (М. Шелер), тварини „символічної"" (Е. Кассірер), котра є „недостатньою" (А. Гелен) „ексцентричною" (Г. Плеснер)

Цит. за вид.: Нерсесянц В.С. Философия права. Учебник для вузов. - М, 1998.-С.622.

² Вальверде К. Вказ. пращ. - С12.

³ Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. -
X., 2002.-С. 191.

„юридичною (Ж. Карбоньє), „правовою" (В. Нерсесянц) істотою.

Серед основних філософсько-антропологічних концепцій

можна виділити такі: суб'єктивістські (екзистенціалізм, персоналізм, прагматизм та ін.), об'єктивістські (фізикалізм, неопозитивізм, біхевіоризм тощо), інтегральні (феноменологія, психоаналіз, німецька філософсько-антропологічна школа та ін.). їх множинність зумовлена тим, що „людина, насправді, -настільки складна і загадкова істота, що нелегко дати її повний опис, який би задовольнив усіх"¹.

Отже, філософсько-антропологічний дослідницький підхід у філософії права тісно пов'язаний з висновками філософії людини (що, звичайно, не заперечує його зв'язок зі здобутками соціокультурної, психологічної, інших антропологій, соціологією, етологією, культурологією тощо). Така ситуація зумовлена, зокрема, тим, що перед сучасним біосоціальним індивідом постала так звана проблема його кінцевості, що спричиняє у нього постійне відчуття непередбачуваності власної долі, невпевненості у завтрашньому дні, випадковості існування, приреченості. „Людина більше не в стані панувати над створеним нею самою світом, який стає сильнішим за неї, він звільняється від неї, він протистоїть їй в елементарній незалежності, і людині більше невідоме слово, котре могло би вигнати та знешкодити створеного нею Голема"². Щоб усунути небезпеки, які на нас чатують, необхідна мобілізація нових знань про біосоціального індивіда, тобто, стверджує О. Бандура, подолання старих, спрощених уявлень про його сутність, місце у природі та історії³.

Піднесення філософської антропології як спроба

' Вальверде К. Вказ. праця. - С10.

² Бубер М. Проблема человека: Пер. с нем. - К., 1998. - С.46.

³ Філософія права: Навч. посіб. / О.О. Бандура, С.А. Бублик, М,Л.
Заінчковський та ін.; за заг. ред. М.В. Костицького, Б.Ф. Чміля. - К., 2000. -
С.266.

обґрунтувати весь світ, виходячи з людської природи, зумовило й іншу тенденцію - пошуки шляхів для подолання „антропологічного повороту" через об'єктивне знання, відмежоване від людини. В. Губін та О. Некрасова зауважують, що спір між цими двома тенденціями досі не вирішений, а тому „філософській антропології потрібно весь час доводити законність свого існування, створюючи нові та більш вагомі аргументи на користь своєї необхідності, доводити, наприклад, що без антропологічного обґрунтування всі інші проекти та картини світу втрачають внутрішній смисл"¹.

Підсумовуючи все вищенаведене, зазначимо, що застосування філософсько-антропологічного дослідницького підходу має на меті формування й утвердження уявлення про державу та здійснюване нею юридичне регулювання як про інструменти забезпечення умов для реалізації і захисту прав людини. Даний методологічний підхід до права дозволяє, зокрема, обґрунтувати сутність останнього, виходячи з природи, людини, охарактеризувати образи останньої у праві, сформулювати загальне поняття прав людини, довести наявність залежності між інтерпретацією людських прав, визначенням їх меж і обраною концепцією розуміння правоносія, його потребами та інтересами.

У наступних параграфах цього розділу робиться спроба детально продемонструвати можливості та результати застосування філософсько-антропологічного підходу у дослідженні низки фундаментальних проблем загальної теорії природних прав людини.

¹ Губин В., Некрасова Е. Философская антропология: Уч. пос. для вузов. -М.; СПб., 2000. - С.5.

§2. Особливості сучасного поняттєвого апарату людинорозуміння у правовій науці

Поняття людинорозуміння у правовій науці. Дозволимо собі розпочати відразу з дефініції. Людинорозуміння у правовій науці - це сформована загальнотеоретичною юриспруденцією на основі здобутків суспільних та інших наук (передусім, філософії) система соціальних значень й особистісних смислів тих терміно-понять, котрі відображають місце людських індивідів у процесі еволюції всього живого на Землі, закономірності їх соціалізації та життєдіяльності.

В юридичній науці людинорозуміння є відображенням людини у правосвідомості; воно призначене показати, як людина представлена на рівні правової ідеології, які її „образи" існують у теоретично осмисленій правосвідомості. Водночас зауважимо, що людинорозуміння у праві не вичерпується тільки рівнем правової ідеології, але й постає з буденної* юридичної практики, конкретних життєвих ситуацій (тобто конституюється й у правовій психології).

Певне людинорозуміння (хоча й, можливо, не завжди таке, яке можна вважати сформованим теоретичною юриспруденцією) відображають, так чи інакше, міжнародні договори, внутрішньодержавне законодавство, юридична література, оскільки саме у них використовуються терміни, що позначають поняття, які завжди пов'язані з носієм певних можливостей (прав). „Індивід", „істота", „людина", „індивідуальність", „особистість", „особа", „персона", „суб'єкт", „громадянин" - усі ці та деякі інші терміно-поняття, котрими здебільшого оперують у сфері приватного права і які безпосередньо пов'язані з поняттям людини, якраз і мають складати поняттєвий апарат людинорозуміння у

правознавстві*. І хоча такий апарат повинен мати системний характер, однак досить часто простежується відсутність єдиного підходу до інтерпретації кожного з його елементів. Непорозуміння на цьому ґрунті частково зумовлені неоднозначністю (варіативністю) перекладів на українську мову тих чи інших термінів з інших мов, частково - неоднаковістю значень (смислів), наданих („знайдених") на різних рівнях осмислення (ідентифікації, референції, інтерпретації, оцінки, емпатії) одних і тих же термінів, а частково - відсутністю налагодженого зв'язку, активної співпраці між представниками різних напрямів суспільствознавства, що вивчають людину. Слід наголосити також на тому, що відсутність у деяких соціумах понять, позначуваних вищезгаданими термінами, використовувалася там навіть як аргумент проти визнання прав людини за членами тих соціальних груп, котрим такі поняття взагалі не відомі з огляду на специфіку культури даного суспільства та вироблених форм самореалізації б Асоціальних індивідів усередині відповідного соціального утворення².

Для юридичної науки значимість вирішення означеної проблеми вбачається у тому, що воно дозволяє, по-перше, з'ясувати зміст (значення, смисли) низки понять, котрі постійно використовуються у правознавстві, хоча першочергово розробляються соціально-філософською антропологією (соціальною філософією, філософською і соціокультурною антропологіями)³; по-друге, - знайти відмінності у

Таким чином, терміно-поняття „людинорозуміння" не обмежується результатами осмислення винятково категорії людини, а охоплює розуміння й тих понять, з яких ця категорія виводиться або які, навпаки, з неї випливають.

Див.: Добрянський СП. Актуальні проблеми загальної теорії прав людини: Дис. на здоб.... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Львівський національний університет ім. Івана Франка. - Львів, 2002. - С.ЗЗ.

Детальніше про предмет соціально-філософської антропології див., напр.: Барулин В.С. Основы социально-философской антропологии. - М., 2002. -С.72-95.

теоретичний погляд", „Чи можемо ми виправдовувати державу загального благоденства в епоху глобалізації?",, Що може дати філософія для юридичного тлумачення?", „Теорія та мисленнєве відновлення правової аргументації",, Діро теорію права, право та права", „Теорія права та глобалізація", „Теорії правової інтерпретаціГ.

Варто також зазначити, що під егідою Міжнародної асоціації філософії права та соціальної філософії було в останні роки видано цикл праць, об'єднаних назвою „Компендіум правової філософії та загальної юриспруденції" (до складу цієї серії входять монографії професорів Є. Паггаро (Болонський університет, Італія) -„Реальність, яка має бути, і право"; X. Ротлеузнера (Вільний університет, Німеччина) -,Лідвалини права"; Р. Шайнера (Університет Альберта, Канада) - „Правові інститути і джерела права"; О. Печеника (Лундський університет, Швеція) - „Наукова юридична доктрина як знання права й як джерело права"; Дж. Сартора (Болонський університет, Італія) - „Правове обґрунтування". Така ситуація відображає, як видається, той підхід, згідно з яким галузь знань, котра за нашою традицією зветься „загальна теорія права", вважається складовою частиною науки філософії права, тобто начеби поглинається останньою. Отож, зазначена проблема потребує подальших досліджень.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: