ТОР 5 статей: Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы КАТЕГОРИИ:
|
Іван Карпенко-КарийУкраїнський театр корифеїв отримав велику популярність в Криму, і зокрема в Ялті, на рубежі ХІХ та ХХ століть. Талант українських майстрів сцени, музикальність і народність вистав сприяли популярності театру в різних верствах населення України та за її межами. Ялтинський міський театр, побудований у 1908 році С. Новиковим (колишнім актором малоруської трупи), був призначений і для малоросійських вистав, які на той час сприймались, поряд з оперою і драмою, окремим видом сценічного мистецтва. Ялта зустрічала теплими оваціями ряд визначних акторів, режисерів і драматургів. Разом з героями вистав ялтинці сміялись і плакали, як це було скрізь, де гастролювали українські трупи. К. Станіславський писав у листі до А. Кримського: “Тот, кто видел игру украинских актеров, сохранил светлую память на всю жизнь. Такие украинские актёры, как Кропивницкий, Заньковецкая, Саксаганский, Садовский – блестящая плеяда мастеров украинской сцены, – вошли золотыми буквами на скрижали истории мирового искусства”. Першою отримала визнання в Ялті трупа Старицького (1885 р.). У 1888 році тут гастролювала трупа Садовського, у складі якої була незрівнянна королева української сцени Марія Заньковецька. Через десять років Заньковецька і Садовський знову побували в Ялті, але на цей раз у двох різних трупах, сформованих після тимчасового розриву стосунків цих видатних майстрів сцени. Міська газета у своїх рецензіях найчастіше згадує такі вистави, як “Наталка Полтавка”, “Сватання на Гончарівці”, “Наймичка”, “Циганка Аза”, “Чорноморці”, “Ой, не ходи, Грицю…” Загалом наприкінці ХІХ – початку ХХ століття в Ялті побувало понад десяток українських труп. Місцеві жителі та гості міста мали можливість познайомитись з мистецтвом Марка Кропивницького (1840–1910), Панаса Саксаганського (1859–1940), Івана Карпенка-Карого (1845–1899). “Батько новочасного українського театру”, як влучно його назвав І. Франко, Іван Карпенко-Карий особливо припав до серця ялтинцям. Народився майбутній класик в селі Арсенівка поблизу Єлисаветграда (нині Кіровоград). Його батько, Карпо Тобілевич, дворянин за походженням, працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою. З юних літ малому Івану довелось заробляти собі на хліб, хоч душа його нестримно тягнулась до освіти і мистецтва. Майже два десятиліття забрала в Івана Тобілевича служба в різних канцеляріях – від писарчука до секретаря міського поліцейського управління. Перед його очима розгортались драматичні сторінки життя представників різних верств народу. Завдяки самоосвіті І. Тобілевич всмоктав в себе визначні твори європейської літератури, соціології, філософії. І все це спонукало його, щедро обдарованого природою, до самовияву. З вісімнадцяти років Іван Тобілевич – учасник аматорських драматичних гуртків. Отримав визнання як актор, режисер, пройшов школу керівника трупи. За перо І. Карпенко-Карий береться зрілою людиною, переживши втрату дружини і сина. За участь у нелегальному гуртку його засилають на три роки у Новочеркаськ, де він, відірваний від свого звичного середовища, написав п’єси “Бурлака”, “Безталанна”, “Наймичка” та ін. З кожним роком п’єси І. Карпенка-Карого завойовували все більшу популярність, деяким з них судилось надовго залишитись у золотому фонді українського театру. Повернувшись із заслання, І. Карпенко-Карий опинився у бурхливому вирі театрального життя. У складі мандрівних труп об'їздив всю Україну, не раз він показував свій акторський і режисерський хист на кримській землі. Особливою віхою для ялтинського глядача стали гастролі трупи Садовського з 3 жовтня по 3 листопада 1899 року. Цілий місяць Карпенко-Карий фактично був неофіційним режисером майже 30 вистав і водночас блискуче виконував провідні ролі. Третину репертуару, запропонованого ялтинцям трупою, становили п’єси Власне І. Карпенка-Карого: “Мартин Боруля”, “Паливода”, “Безталанна”, “Сто тисяч”, “Бондарівна”, “Чумаки”, “Лиха іскра”. Невідомий ялтинський рецензент у своєму дописі до “Кримського кур’єру” відзначав: “Одним из лучших авторов малорусской драмы справедливо считаем г. Карпенко-Карого. Почтенный автор – глубокий знаток малорусского народного быта, и его бытовые картины народной жизни, помимо правдивости, очень типичны и художественны. К наиболее удачным в этом смысле относятся “Чумаки”…”. Цікаво, що ялтинська поліція встановила на період гастролей трупи негласний нагляд за І. Карпенком-Карим як за особою неблагонадійною. Відомо також, що навесні 1902 року делегація українських акторів на чолі з Іваном Карпенком-Карим побувала в Гаспрі, щоб привітати великого російського письменника Льва Толстого і тим самим висловити йому свою підтримку у зв’язку з його відлученням від церкви. На схилі літ драматург занедужав. На лікування, за порадами лікарів, приїжджав до Криму. Зокрема, провів у Ялті травень-червень 1906 року та лютий, березень і половину квітня 1907 року (про що повідомляла своїм читачам газета “Русская Ривьера”). На жаль, лікування не надало очікуваного полегшення, ревматизм спричинив ускладнення. Покинувши Ялту, Карпенко-Карий вимушений був їхати за кордон, щоб звернутись до німецьких лікарів. 15 вересня 1907 року, в Берліні, він закінчив свій земний шлях. Але творчість Карпенка-Карого продовжувала жити своїм окремим життям. П’єси визначного українського драматурга і надалі хвилювали серця глядачів, торуючи шлях у майбуття. Важко уявити собі репертуар будь-якої тогочасної української трупи без творів І. Карпенка-Карого. На ялтинській сцені їх з успіхом відтворювали і місцеві театрали. Серед них чільне місце належить Товариству малоруських акторів під керуванням Петра Націлевича (? – 1927), яке за багатьма показниками можна вважати напівпрофесійним театром. Головні ролі у виставах товариства виконував сам режисер Петро Націлевич та його дружина Марія Азовська (? – 1920), улюблена учениця Марка Кропивницького. Окрім них, в трупі нараховувалось біля тридцяти акторів-любителів, жителів Ялти. Любов до українського слова та музики об’єднала в колективі цілу низку обдарованих ялтинців, поряд з українцями на сцену виходили росіяни, греки, євреї, татари. Серед акторів найталановитішими визнавали С.В. Любченка, К.Н. Попову, А.М. Комарову, Є. і Н. Харченків, Б.А. Малюженка, Є.Х. Бєлоглазову та ін. “Русская Ривьера” не шкодувала компліментів на адресу артистів-любителів, відзначаючи, що вони “могут образовать в Ялте постоянную малороссийскую труппу и поставить дело малорусской сцены гораздо выше, чем ставят его иногда заглядывающие к нам большей частью захудалые, провинциальные профессиональные труппы”. Спектаклі влаштовували найчастіше в Домі народного зібрання (нині там розташований кінотеатр “Спартак”), нерідко виїжджали в Алупку та Гурзуф. Театр проіснував до 1918 року. У вихорі громадянської війни П. Націлевич та М. Азовська змушені були покинути Ялту, шукаючи більш надійного притулку в Ростові, де вони мешкали до останку. У 1920-х і в 1930-х роках традиції українського театру в Ялті відроджувались, хоч не знайшли належної державної підтримки. На жаль, винятковою популярністю українського театру нерідко користувались і аферисти, які організовували трупи з акторів, що мали досить сумнівне обдарування, з метою отримати фінансовий зиск, демонструючи публіці примітивні смаки і творчу безпорадність. Українське художнє слово на ту пору було популярним настільки, що інколи ставало засобом для збору коштів на російський флот, допомогу голодуючим та інші благочинні цілі. Вельми показовим щодо популярності творчості І. Карпенка-Карого в Ялті є оголошення 1908 року в міській газеті “Русская Ривьера”: “Группой членов родительского комитета ялтинской женской гимназии устраивается в городском театре спектакль. Идет интересная малорусская пьеса из современной жизни “Суета” популярного украинского писателя Карпенко-Карого и в заключение дивертисмент “Украинские спив”. Цель этого спектакля чисто благотворительная – собрать средства для помощи 18 учащимся старших классов, которым за невзнос платы за право учения грозит увольнение с нового года”. Отже, Іван Карпенко-Карий своєю творчістю вніс значний внесок у розвиток української культури на південному побережжі Криму і завоював любов і вдячність численних прихильників свого таланту в Ялті. І. Запитання для учнів та студентів 1. З якою метою і коли Іван Тобілевич приїжджав до Ялти? 2. Які твори Карпенка-Карого-драматурга найчастіше отримували сценічне життя в Ялті? 3. Що ви знаєте про створену в Ялті на початку ХХ століття українську трупу? 4. Як оцінювала творчість І. Карпенка-Карого ялтинська преса? 5. Що ви знаєте про родину Івана Карпенка-Карого? ІІ. Завдання для самостійної роботи 1. Познайомитись з кримськими сторінками “Літопису життя і творчості 2. Визначити, які п’єси, що склали репертуар трупи Садовського та Саксаганського, яка гастролювала в Ялті 1899 р., написані Іваном Карпенком-Карим? (Див. додаток А). 3. Прочитати п’єсу “Суєта” І. Карпенка-Карого. Висловити гіпотезу, чим вона привабила ялтинців, котрі поставили її 1908 року? 4. Зібрати дані про історію театрального приміщення в Ялті у кінці ХІХ – поч. ХХ століття. 5. Зібрати матеріали про гастролі українських корифеїв у інших містах Криму. ІІІ. Тематика рефератів та курсових робіт 1. Український театр корифеїв і Ялта. 2. Крим в житті і творчості корифеїв українського театру. 3. Кримські сторінки в житті і творчості українських драматургів кінця ХІХ століття. 4. Внесок родини Тобілевичів у розвиток українського театрального мистецтва кінця ХІХ – початку ХХ століття. Список рекомендованих джерел 1. Тобілевич І. Твори: у 3 т. / І. Тобілевич. – К., 1960–1961. 2. Коломієць Р. Театр Саксаганського і Карпенка-Карого / Р. Коломієць. – К., 1984. 3. Кочерга С.О. Південний берег Криму в житті і творчості українських письменників ХІХ ст. / С.О. Кочерга; режим доступу: http://vesna.org.ua/txt/ kochergas/metod.html# 4. Спогади про Івана Карпенка-Карого. – К., 1987. 5. Циганьова О.С. Літопис життя і творчості І. Карпенка-Карого (І. Тобілевича) / О.С. Циганьова. – К., 1967. 6. Чарнецький С. Театр / С. Чарнецький // Історія української літератури [За загальною редакцією І. Крип’якевича]. – К., 1994. РОЗДІЛ VIII ЗАЛІК
Залік проходить в усній формі. Питання до заліку 1. Філософські передумови вивчення літератури рідного краю. Концепція Гумбольдта. 2. Філодидактичні засади вивчення літератури рідного краю у загально освітній школі. Програмні вимоги. 3. Тематична палітра творчості Дмитра Черевичного. 4. Своєрідність ліричного бачення у поезії Валентини Невінчаної. 5. Тяжіння до життєвої правдивості у поетичних збірках Данила Кононенка. 6. Мотиви патріотизму. Теми розвитку української культури, мови у поезії Данила Кононенка. 7. Образ ліричного героя у творах Ореста Корсовецького. 8. Трагедія героя в оповіданні Дмитра Вітюка “Наймолодший”. 9. Образ моря у творчості Анатолія Студецького і Валентини Невінчаної. 10. Мотив долі України в ліриці Д. Вітюка. 11. Казки для дітей Вікторії Гончар. 12. Мотиви й образи віршів Олени Гринник. 13. Поклик рідної землі у творчості Євдокії Дягілєвої. 14. Образ праземлі у поемі Катерини Козицької-Найдьонової “Я – херсонеситка”. 15. Інтимна лірика Катерини Козицької-Найдьонової. 16. Діалог як лейтмотив у творчості Івана Шевченка. 17. Тема сенсу людського буття у поезії Івана Шевченка. 18. Образ ліричного героя у поемі Івана Левченка “Подорож до сина”. 19. Загальнолюдські духовні цінності у творчості Володиира Проценка. 20. Образ рідного слова у поезії Володимира Проценка і Анатолія Судецького. 21. Гострота соціальних проблем у п’єсах Леоніда Никоненка. 22. Інтеграція української та кримськотатарської культур в літературі. 23. Оповідання Енвера Умерова “Чорні ешелони” та поезія Ореста Корсовецького “Чокрак”. 24. Внесок Олександра Губара до скарбниці досліджень української літератури Криму. 25. Метидативність лірики Михайла Тернавського. Особливості його верлібру. 26. Витонченість образу ліричного героя у поезії Віктора Гуменюка. 27. Естетична наснаженість і новизна віршів Віктора Виноградова. 28. Гумористична забарвленість творів Василя Латанського. 29. Образи краси кримської природи у віршах Валентина Негоди. 30. Культурологічні мотиви у творчості Світлани Кочерги. 31. Двоплановість розробки кримської теми у творчості Галини Хмільовської. 32. Основні маршрути літературного краєзнавства. РОЗДІЛ IX Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:
|