Главная | Случайная
Обратная связь

ТОР 5 статей:

Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия

Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века

Ценовые и неценовые факторы

Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка

Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы

КАТЕГОРИИ:






Теоретичного рівня пізнання.




До теоретичних методів пізнання належать сходження від абстрактного до конкретного, формалізація та ідеалізація, аксіоматичний та системний методи.

Ідеалізація — це мислене конструювання об’єктів, яких не існує у дійсності. Цей процес, з одного боку, схожий на мислене моделювання, а з другого — є абстрагуванням. Метою ідеалізації є: по-перше, позбавлення реальних об’єктів деяких — властивостей; по-друге, мислене обдарування цих спрощених об’єктів певними нереальними, гіпотетичними властивостями, які не можна здійснити на практиці. Основними способами досягнення такої мети є: просте абстрагування шляхом усунення деяких реальних властивостей об’єктів; багатоступеневе абстрагування шляхом переходу від реального об’єкта до ідеального, а потім від одних ідеальних об’єктів до інших; мислений перехід до граничних випадків у розвитку реальних властивостей об’єктів.

Будь-яка ідеалізація має певні межі. У випадках, коли дослідник має справу з такими питаннями, які суттєво пов’язані з усуненими властивостями об’єкта, то проведена його ідеалізація втрачає смисл. Межі ефективності ідеалізації визначаються практикою.

Формалізація (від лат. formalis — cкладений за певною формою) — це певний перехід від реального об’єкта дослідження до його знакової моделі, у процесі якого всі змістові терміни і тверд­ження теорії замінюються логічними або математичними символами і формулами. Метод формалізації має певні переваги перед іншими методами наукового пізнання. Він забезпечує повноту огляду певної галузі проблем, узагальненість підходу до їх розв’язання; ґрунтується на використанні штучної мови, тобто певної символіки, яка забезпечує «згортання» інформації про об’єкт дослідження, її чіткість і стислість; дає можливість шляхом приписування окремим символам і системам певних властивостей уникнути багатозначності (полісемії) термінів; технологізує процес наукового дослідження способом формального оперу­вання зі знаковою моделлю.

Штучні мови, що використовуються у формалізації, порівняно з природною мовою більш самостійні й незалежні від матеріального носія знака. Операції з природними мовними знаками є змістовими, а операції зі знаками штучної мови мають формальний характер.

Аксіоматичний метод. Це метод теоретичного пізнання та побудови наукової теорії, за яким деякі її твердження приймаються як вихідні аксіоми, а всі інші виводяться з них шляхом міркування за певними логічними правилами. Аксіоматичний метод широко застосовувався ще в античності, зокрема Платоном та Арістотелем. Остаточне його утвердження пов'язують з появою "Начал" Евкліда. Прикладом аксіоматичного підходу до побудови теоретичного знання може бути й теорія відносності А. Ейнштейна.

До системи знання, яка будується на основі аксіоматичного методу, висуваються: 1) вимога несуперечливості, згідно з якою у системі аксіом не може одночасно існувати будь-яке стверджувальне положення разом із його запереченням; 2) вимога повноти, за якою будь-яке положення, що можна сформувати в наявній системі аксіом, можна довести або заперечити в певній системі; 3) вимога незалежності аксіом, за якою будь-яка аксіома не може виводитися з інших аксіом системи.

Досить цікавою і складною є проблема істинності аксіоматич-но побудованого знання. Необхідною умовою його істинності є внутрішня несуперечливість. Але вона свідчить лише про те, що теорія правильно побудована, а не про те, що вона істинна. Аксіоматичне побудована теорія може бути істинною лише в тому разі, якщо істинні самі аксіоми та правила, за допомогою яких одержано решту положень теорії. Аксіоматичний метод сприяє: а) точному й чіткому міркуванню; б) точному визначенню наукових понять і відповідному використанню їх; в) упорядкуванню знання, усуненню з нього зайвих елементів, двозначностей та суперечностей. Аксіоматичний метод всебічно раціоналізує побудову та організацію наукової теорії, наукового пізнання в цілому.

Гіпотетико-дедуктивний метод — метод наукового пізнання, що ґрунтується на висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і у виведенні з цих гіпотез висновків шляхом дедукції. Якщо одержані результати відповідають усім фактам, даним у гіпотезі, то ця гіпотеза визнається достовірним знанням. Цей метод дає змогу перевірити будь-яку наукову

гіпотезу в складі гіпотетико-дедуктивної теорії. Гіпотетико-де-дуктивний метод є важливою складовою методології наукового пізнання.

Гіпотетико-дедуктивний метод не тільки забезпечує ознайомлення з емпіричним матеріалом, а й пояснює його за допомогою законів і теорій, які вже діють у науці. Якщо таких немає, то вчений висуває різні припущення про причини та закономірності досліджуваних явищ, визначає ступінь серйозності припущень і відбирає з них найбільш імовірні. На цьому етапі насамперед встановлюється логічна несуперечливість гіпотези і перевіряється її сумісність з фундаментальними принципами певної науки.

У розвитку науки бувають революційні періоди, коли відбувається докорінний злам фундаментальних понять та принципів. У таких випадках, заперечуючи один або кілька принципів, необхідно узгоджувати припущення з іншими фундаментальними положеннями науки. Це і є умовою серйозності та солідності висунутої гіпотези. Надалі відбувається розгортання висунутого припущення та дедуктивне виведення з нього положень, які підлягають емпіричній перевірці. І насамкінець — експериментальна перевірка виведених з гіпотези наслідків. Гіпотеза отримує емпіричне підтвердження або заперечується.

Проте емпіричне підтвердження результатів гіпотези не гарантує її істинності, а заперечення одного з них не свідчить про хибність її в цілому. Знайомство із загальною структурою гіпо-тетико-дедуктивного методу дає змогу визначити його як складний комплексний метод пізнання, що містить у собі багато методів та форм наукового пізнання й спрямований на відкриття й формулювання законів, принципів, теорій.

Сходження від абстрактного до конкретного — метод наукового пізнання, створення якого приписується К. Марксу. Але у найзагальнішій формі його уперше було описано Гегелем. Саме він сформулював сходження від абстрактного до конкретного як закон управління історичним процесом розвитку знання. За Гегелем, конкретне — це дух, а природа в нього — абстрактна, метафізична. Сходження від абстрактного до конкретного трактується ним як сходження абсолютного духу до самого себе. Цей дух і є вихідною конкретністю, котра згодом виявляє себе у вигляді «механізму», «хімізму» і «організму», тобто сходить на себе через певні ступені розвитку природи як «інобуття» духа. Процес сходження від абстрактного до конкретного уявляється Гегелем як породження світу абсолютною ідеєю, а формування знань про світ він видає за сам процес створення світу духовним началом.

Щодо К. Маркса, то в передмові до першого тому «Капіталу» він написав, що під час аналізу економічних форм не можна користуватися ані мікроскопом, ані хімічними реактивами. Їх повинна замінити сила абстракції. Для нього сходження від абстрактного до конкретного є важливим засобом побудови наукової системи знань в економічній теорії, початковим об’єктом аналізу. Ця система після визначення предмета і методу повинна містити: по-перше, просту економічну конкретність (одиничну конкретність) або декілька базових абстрактних понять, які виражають певні відносини; по-друге, абстрактну модель об’єкта, що відтворюється у процесі мислення; по-третє, просте економічне відношення, простий об’єкт, а отже, просту економічну категорію, що її виражає. Водночас у ній повинна відображатися в мініатюрі початкова сутність складної системи. Наприклад, суперечності товару (у тому числі між абстрактною і конкретною працею) повинні розгортатися в цілісну систему економічних суперечностей, передусім у суперечності між продуктивними силами і відносинами економічної власності, між працею і капіталом.

Метод сходження від абстрактного до конкретного передбачає виділення у конкретному двох сторін: по-перше, чуттєво-конкрет­ного, власне дійсності (тобто не пізнаної економічної системи, або її окремих макро- і мікропідсистем), яка виступає вихідним пунктом економічного дослідження; по-друге, конкретного у мисленні, яке виступає як процес синтезу після розчленування цілого на окремі сторони, елементи, їх відокремленого дослідження та наступного вивчення в усьому комплексі взаємозв’язків і єдності різноманітних проявів з численними визначеннями.




Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:

vikidalka.ru - 2015-2018 год. Все права принадлежат их авторам! Нарушение авторских прав | Нарушение персональных данных