ТОР 5 статей: Методические подходы к анализу финансового состояния предприятия Проблема периодизации русской литературы ХХ века. Краткая характеристика второй половины ХХ века Характеристика шлифовальных кругов и ее маркировка Служебные части речи. Предлог. Союз. Частицы КАТЕГОРИИ:
|
Платон (427–347 рр. до н. е.) про риторикуУчень Сократа Платон продовжив ідеї свого вчителя і став тим відо- мим у риториці, що вимагав від неї знання об’єкта, який вона обслуго- вує. Це знання мало бути не легким поверховим знайомством із пред- метом розмови, а осягненням його глибинної суті. Платон протиставив релятивізму софістів онтологію як учення про буття, осягнене розумом. Він одним з перших звернув увагу риторів на психологію слухачів і розробив теорію сприймання, пов’язав логіку зі знанням душі. На реакцію слухача ритори звертали увагу й раніше, Видатні ритори давнини й сучасності 25 але Платон вимагав вивчати її, систематизувати й бачити в ній не тільки суб’єктивне сприйняття, а й пізнавати причинну зумовленість. Софіс- ти прагнули вправно говорити про те саме по-різному. Істинність речей не була їхньою метою. Платон же визначив критерій правильності ви- словлювань у процесі логічних міркувань про предмет. Велике значення для історії риторики мають праці Платона про вели- ких ораторів, його попередників і сучасників. Він трансформував усний діалог Сократа в жанр писемної мови і ввів діалогічну прозу в грецьку літературу. З аналітичної ідеї Платона пізніше розвинулися наукові ме- тоди аналізу і синтезу. Але треба пам’ятати, що Платон, великий мислитель, філософ іс- тинності і пристрасний мораліст, жив уже в інший час, ніж оратори, про яких писав, у період занепаду афінської демократії, коли формувалася ідея тоталітарної держави, виникала потреба монополії на істину. І Пла- тон, мов на замовлення, починає творити державну релігію і культуру. Якщо в діалогах «Протагор», «Горгій», «Федр» та «Софіст» він воює з со- фістами, вважає неправильним віддавати владу в руки красномовців, то в «Політиці», «Державі», «Законах» він уже висловлює думку про те, що треба в державі взагалі заборонити публічні виступи. Платон заснував у саду грека Академа школу, яка називалася ака- демією, а її учні — академіками. У ній надавалася перевага усним фор- мам викладання, писемна мова вважалася художнім відгуком живої усної мови. Проіснувала ця академія дев’ять віків. Найславетнішим з когорти учнів Платона був Аристотель. [40] 11 Риторика Аристотеля (384–322 рр. до н. е.) Від своїх попередників, зокрема й від Платона, Аристотель відріз- нявся тим, що зробив риторику наукою, чітко визначив загальні закони красномовства, створив теоретичне вчення про принципи досягнення прекрасного у сфері мовотворчості. Врахувавши попередній риторичний досвід, він запропонував систему вимог до поетичного твору і до ора- торської (античної) прози. Риторичне вчення Аристотеля викладене у двох трактатах: «Ритори- ка, або Про мистецтво риторики» і «Поетика». Аристотель уважав, що насолода, яку ми одержуємо від оратора, повинна виявлятися не в чут- тєвому задоволенні від словесної гри, а в пізнавальному та інтелектуаль- ному збагаченні слухача. Сказане ритором має бути цікавим, правдивим і правильно сформульованим. Великий філософ основним у риториці вва- жав логічність викладу, пошук доказів, способів переконань. Для цього необхідно навчитися складати переконливі умовисновки — ентимеми, або риторичні силогізми. Вирішальними в ланцюгу пошуків є діалекти- ка (рух думки і слова, розвиток) і критерій істинності. 26 Факультативний курс з української мови. Риторика Аристотель скеровував увагу риторів і ораторів на такі чинники: 1) предмет риторики; 2) позу оратора; 3) очікувані емоції слухачів; 4) стиль промови. У першій книзі — «Риторика» — розглядається предмет риторичної науки в системі інших наук, називаються три види (роди) промов: дорадчі, або політичні; епідейктичні, або урочисті, і судові. У кожної своя мета: дорадчі промови радять щось прийняти або відхилити, судові — звину- ватити або виправдати, епідейктичні — хвалять або гудять. Особливе місце в теорії риторики Аристотеля займає моральність, зокрема в епідейктичному красномовстві. Усі оратори, і ті, які проголошують хвалу чи хулу, й ті, які вмовля- ють або відмовляють, а також ті, що звинувачують чи виправдовують, повинні не тільки намагатися довести що-небудь, а й показати велич і нікчемність добра чи зла, прекрасного чи ганебного, справедливого чи несправедливого. На думку Аристотеля, в епідейктичній промові похвала за певні вчин- ки спонукає людину до нових благородних діянь і є ніби порадою ін- шим брати приклад з похваленого. У цьому великий педагогічний сенс риторики Аристотеля. «Родзинкою» Аристотелевої теорії риторики була орієнтація на інте- лектуальну насолоду, яку оратор має викликати у слухачів. Саме цим по- яснюються численні роздуми та поради, які висловив Аристотель щодо пошуку способів переконань і доказів, композиції, стилю мовного вира- ження проголошення промов. Основним критерієм істини є об’єктивно існуюча і пізнавальна реальність: «Загальним законом я називаю закон природний. Є щось справед- ливе і несправедливе в природі, спільне для всіх, визнане таким усіма народами, навіть якщо між ними немає ніякого зв’язку і ніякого пого- дження стосовно цього». Аристотель збагатив техніку риторики такими прийомами, як амплі- фікація (нагромадження в реченні епітетів, синонімів, однорідних чле- нів); доповнення означень антитезами; перебільшення з метою надати діянням величі і краси, спільні місця тощо. Особливого значення Аристотель надавав предмету й початку про- мови — тому, що в поетичному творі, за його словами, називається про- логом, а в грі на флейті — прелюдією. Вони ніби прокладають шлях усій промові. Аристотель був учнем Платона і чимало думок свого вчителя про ри- торику розвинув та узагальнив, але розходився з ним у питанні про від- Видатні ритори давнини й сучасності 27 ношення словесного мистецтва до знання і пізнання. Платон уважав мис- тецтво ірраціональним і відокремлював його від практичного пізнання світу. Аристотель же цінував у мистецтві не прекрасні чари, а інтелекту- альне задоволення, засіб пізнання і подив, що йде від знання. Майстерність і ефективність риторики, за Аристотелем, забезпе- чують: 1) логічні докази; 2) моральні докази (довіра до оратора); 3) емоційні впливи, їх він розглядає у другій книзі «Риторики», пояс- нюючи виникнення гніву й милосердя, страху та ненависті, сорому й заздрості та вказуючи, яким способом можна ці почуття пробуди- ти у слухачів. Аристотель сприймав риторичні прикраси тільки в єдності з глибо- ким змістовим наповненням: «Той стиль і ті ентимеми є вишуканими, які дають нам знання». До таких ентимем філософ відносив передусім метафори, вважаючи, що вони потребують гнучкості розуму, містять у со- бі загадку і при найменших зусиллях з боку оратора та слухачів повідо- мляють максимум нових знань. Аристотель цінував пізнавальний і педагогічний характер риторики, для нього кращим навчанням були не дидактика й повчання, а стиму- лювання роботи розуму. Він любив ті тропи й фігури, які напружували думку, потребували розгадування. Такими вважав порівняння, дотепи, метафори. Обережно ставився Аристотель до іронії й гіперболи, бо вважав, що їх можна використовувати лише в окремих випадках. Цікавими є йо- го думки про ритм ораторської прози: якщо ритм буде метричним, то не переконуватиме й відволікатиме від суті проголошуваного, якщо ж не буде ритму, то не буде й відчуття межі, а все, що не має меж, не- зрозуміле. Щодо стилю, то Аристотель визначив основні ознаки двох його ви- дів — ясність у єдності з граматичною правильністю для гарного стилю і надуману холодність, переобтяжену велеречивість для поганого: «До- стоїнство складу — бути ясним; якщо мова не сприяє ясності думки, вона не робить своєї справи»,— твердив оратор. «Холодність» стилю, на думку філософа, виникає з кількох причин: через складні слова, прикладки, довгі й несучасні епітети. Це робить мову неприродною. Про «холодність» творів одного зі своїх сучасників Аристотель писав: «Він користується епітетами не як приправою, а як їжею, настільки вони в нього часті, перебільшені, впадають в око. Ті, хто недоречно вводять у мову поетичні звороти, роблять стиль смішним і неясним через багатослів’я». 28 Факультативний курс з української мови. Риторика Вимоги ясності викладу, виразності слова, що здатне викликати у слу- хачів інтелектуальну насолоду, були основою Аристотелевого розуміння доброго стилю. Риторика пізніших часів, як і стилістика, не могла заперечити основ- них положень учення Аристотеля.__
12. РИТОРИКА У СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ» Падіння полісного ладу і втрата Грецією самостійності призводить до зменшення ролі ораторського мистецтва. Красномовство в Стародавньому Римі розвивалося під впливом грецької спадщини і досягло особливого розквіту під час могутності Римської республіки. Республіканський Рим вирішував свої державні справи дебатами в народних зборах, в сенаті і в суді, де міг виступити практично кожен вільний громадянин. Найбільш відомим оратором в Римі був Марк Туллій Цицерон (106-43 рр.. До н.е.). Саме Цицерон - головний об'єкт захоплення і наслідування для європейської риторики. В епоху Відродження виник справжній культ Цицерона. Суть своєї риторичної системи він виклав у трьох книгах «Про оратора», «Брут, чи про знаменитих ораторів», «Оратор». Відзначаючи величезні можливості красномовства для впливу на маси людей і управління ними, Цицерон вважав його одним з головних знарядь держави. Тому він був переконаний в тому, що будь-який державний і громадський діяч повинен володіти мистецтвом публічної мови.
Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском:
|