Красномовство у Новому Завіті

У центрі Нового Завіту — особистість Іісуса Христа. Він постає не просто людиною, а Богом в людському тілі, іпостассю Святої Тріїці. Проповідь Христа базувалася на Старому Завіті та коментарях до нього, на широкому використанні й тлумаченні цитат. Тому проповідь Христа сильно відрізнялася за стилем від розуміння тогочасних юдейських книжників, "Бо навчав він їх, як можновладний, а не як ті книжники їхні". Характерно, що Іісус нічого не додавав до Писання — це було заборонено. Але його коментарі до написаного відзначаються глибиною та витонченістю.

Цікаво взяти до уваги ставлення Христа до судового красномовства. Використовував Христос і народну мудрість, фольклорні прийоми.

Отже, творці Біблії заснували власні традиції красномовства, що відрізнялися від принципів античної риторики. Проте коли християнство вийшло за кордони Юдеї, виникла необхідність використати й досвід античного красномовства, сполучити його з біблійною традицією.

ЦЕРКОВНО-БОГОСЛОВСЬКЕ КРАСНОМОВСТВО (ГОМІЛЕТИКА) — Один із видів
церковного красномовства, який має давні традиції, свою історію,
видатних майстрів слова, таких як Іоанн Златоуст, Василій Великий, та
інші.

Гомілетика — наука богословська; вона пояснює теорію церковної
співбесіди, пастирського проповідування слова Божого, історію
проповідницької літератури, визначає цілі проповіді, надає практичні
рекомендації, поради через «уроки віри й благочестя».

Релігійні оратори мають великий вплив на слухачів не тільки завдяки
духовному змісту Біблії, проповіді, а й завдяки красі, естетичній силі
всіх видів мистецтва — архітектури, живопису (іконопису), музики
(хоровий спів у православних, органна музика у католиків), цілющим
ароматам кадильниць тощо. Церковно-богословське (гомілетичне)
красномовство приділяє значну увагу ЗМІСТУ й ФОРМІ промови, проповіді,
духовної бесіди, зокрема виховується людина в дусі християнської
поведінки відносно Бога, ближнього, самого себе, у т. ч. через
вишуканість стилю мовлення, його багатство, ясність, експресивність
тощо, а також завдяки зовнішньому вигляду проповідника, священика, який
повинен бути благопристойним, благородним у думках, словах, вчинках,
стриманим у руках, не сміятися у храмі говорити не голосно й не тихо, а, не сміятися у храмі говорити не голосно й не тихо, а
відповідно до акустичних характеристик храму, до предмета мовлення тощо.
Ці та інші поради церковно-богословських ораторів становлять для
вчителя-вихователя значний інтерес, оскільки частиною багатої духовної
культури народу й усього людства, відкривають допитливому розумові нові
грані художньо-ораторського мовлення церкви, важливі аспекти впливу не
лише на розум, а й на емоції та волю слухачі, коли виховується довір'я
до мовця, бажання поділитися з ним найпотаємнішими думками й почуттями.
На нашу думку, здібний учитель інтуїтивно використовує елементи
гомілетики у світській щиросердечній бесіді з вихованцями, а свій виступ
забарвлює сповідальними рисами.

Однією із суттєвих ознак демократизації життя суспільства є перехід від
повчаючого МОНОЛОГУ до гострого ДІАЛОГУ з реальним чи уявним опонентом,
розвиток еристики. Не применшуючи значення монологічної форми
відзначимо, що авторитарний монолог адміністративно-командної системи
став протиріччям демократизованого суспільного життя, яке будується на
діалозі в політиці, пропаганді, навчанні.

Вчені-методологи, методисти з проблем риторики, еристики, теорії аргу
ментації пишуть про необхідність ефективного, інтенсивного підвищенні
мовної ерудиції суспільства, зокрема працівників у галузі освіти. Хто
нині перемагає у полеміці, дискусії, науковому спорі? Очевидно, той, хто
добре знає загальний настрій, інтереси групи, яка представляє в цілому
громадську думку, хто завойовує її повагу, довір'я, співчуття чесним,
продуманим викладом своєї позиції, яка повинна бути спрямована на
інтереси суспільства суверенної держави.

15 Поняття права й законності в європейському суспільстві після занепаду античного суспільства кардинально міняється. На перший план виступає ідея Града Небесного, а не Града Земного, і моральний Закон — Декалог Біблії ("Закон", або "божественне право") починає превалювати над юридичним. Це мало свої місцеві корені: вже в язичницькому Римі були, як ми пам'ятаємо, дві системи права — юс ("право людське") та вас ("право божественне"). Було своє "людське право" і в Біблії, яка стала духовним грунтом нового суспільства, — це 603 приписи юдаїзму, про які вже йшлося. Але в європейському середньовіччі остаточно бере гору ідея другорядності земного суду та виключної ролі християнської Церкви як реального втілення Града Божого. Вона інтегрує у дусі практичної любові всі загальні інтереси людей, карає, як любляча матір, сповідає й напучує на чесне і праведне життя.

Римське право в цих умовах обмежувало свою звичну владу: моральне засудження таких явищ, як рабство, лихварство, вбивство чи розпуста стало домінувати над буквою закону. Церковний осуд був якийсь час дієвіший і водночас милосердніший: до 1000-го року, наприклад, люди публічно сповідалися в храмі у своїх гріхах, і розкаяння автоматично знімало потребу в покаранні або пом'якшувало останнє.

У середні віки ораторське мистецтво Європи розвивалося переважно в руслі церковної проповіді, оскільки Церква була основним осередком культури. Зрозуміло, що саме ідеологічна спрямованість Біблії виступає тут стрижневим моментом. Проте священики як оратори спираються й на античний ораторський досвід, на класичні засади риторики. Установка тут не на красу виразу, а на його духовну змістовність. Проте кращі зразки церковної проповіді відзначаються вишуканою риторичною майстерністю. Світське красномовство — академічне, судове, побутове — перебували під церковним впливом. Тієї пори література у своїх жанрових вимірах та й за функцією майже не відрізнялася від античної. Це була власне риторична література, що мала на меті вирішення утилітарних проблем, а написані за канонами поетики Арістотеля художні твори сприймалися в цій системі як такі, що відволікають від Бога, унеможливлюють спасіння душі.

* * *

Новий тип риторики кристалізується в II ст., коли християни почали ширше знайомитися з античною спадщиною, використовуючи її філософсько-літературні методи. Тоді ж загострюється боротьба з єресями ("особливими вченнями"), що зумовлює розвиток полемічних аспектів. Пізніше становлення християнської догматики на Вселенських Соборах також відбувається у жвавій дискусії. Особливу роль у цьому відіграло старовинне візантійське місто Олександрія, де вперше було перекладено грецькою Старий Завіт. Саме в Олександрії виникла школа християнської теології. Вважають, що засновнував її апостол Марко, далі (з 180 р.) на чолі її стояли Пантен, Оріґен, Іракл, Діонісій, Дідім та інші, яких вважають апологетами (оборонцями віри). Апологети висунули ідеал "обоженої" людини (не слід ототожнювати поняття "обожнена" людина та "обожена" людина: в першому випадку йдеться щодо приписування людині якостей божества, яка прагне знайти шлях до втраченого раю.

Власне, риторика в християнському середньовіччі набуває рис гомілетики - християнської риторики, побудованої на тлумаченні Біблії через проповідь чи повчальну бесіду), зосереджуючись переважно у сфері релігійного красномовства, адже в середні віки релігія була основним осередком і джерелом культури. Усе розмаїття почуттів античної людини стали розцінювати як "марноту", суєту. Середньовічний ритор промовляв лише на теми, пов'язані зі спасінням душі. З часом увійшов у вжиток термін "гомілет" — майстер гомілетики. Християнські гомілети керувалися біблійними настановами, надаючи перевагу змісту повчання перед майстерністю

У ранній Церкві вважали, що проповідь має бути, передусім, натхненна від Духа Святого. Першим висловив сумнів, що всяка проповідь є від Духа Святого, Оріген (II—НІ ст.). Він, доводить, що проповідник має певний простір для вияву свого "я", але для цього він мусить бути добре освіченим. Був він першим і серед тих, хто спробував також створити систему християнської філософії. Оріген був знавцем Біблії, автором системи розгорнутих наукових коментарів до неї. Хоча згодом значну частину поглядів Орігена визнано було єретичними, саме йому вдалося започаткувати тлумачення Біблії з використанням філософсько-риторичних категорій.

З часів Орігена проповідь стає коментарем до Біблії, вона грунтується виключно на ній. Поступово долалося тяжіння до різних відступів і викладу "власного світогляду" — однак і сам Оріген нерідко у своїх гоміліях порушував ним же сформульовані правила, вдаючись до розумувань, інколи далеких від коментованого тексту.

Перші гомілети не були далекими від античної вченості. Багато що у їхній практиці нагадувало особливості красномовства античних літераторів. Проте на середньовічному європейському грунті традиція тлумачення Писання зіткнулася з античною традицією трактування поетів, яка посідала у старовинній освіті важливе місце. Використано було всю систему античних прийомів (трактування буквальне, алегоричне, тропологічне й анагогіч-не). Наприклад, Єрусалим буквально (історично) означав місто, алегорично — Церкву, тропологічно — душу віруючого, анагогічно — Царство Небесне. Так поєдналися юдейська традиція коментування Писання та антична традиція трактування поетів.

Надалі риторичне мистецтво європейського середньовіччя (гомілетика) розвивалося в річищі патристики — сукупності літературних творів Отців Церкви.

Ці твори вважали найважливішим після Святого Письма джерелом істин християнської віри. Видатними представниками ранньої патристики, чиї твори мали значний вплив на християнську риторику, є Августин Аврелій та Ієронім (IV—V ст.).

Августин до свого навернення в християнство вчився на ритора, а згодом започаткував літературний психологізм, реалізуючи принесене християнством почуття цінності особистості. Він висловив своє розуміння "діалектики душі" у "Сповіді" — книзі, цілком пронизаній євангельським "Сповідайтеся один перед одним". У ній втілено його бачення розвитку особистості і протиріч людського "я". Помітний і вплив старозавітної концепції людини: відпавши від Бога, людина шукає втраченого раю, весь час зриваючись у гріх. Він приділяє чимало уваги "безодням" душі, від яких може врятувати лише божественна благодать. Незвичний для світської людини погляд, який став доктриною Церкви, мав Августин на світову історію. Спостерігаючи руйнацію Риму варварами, він дійшов висновку, що потуги до формування світових імперій — безнайдійна справа, оскільки "град земний" є ілюзія і марнота, а варто будувати лише духовну спільноту ("град Божий"). "Сповідь" справила безпосередній вплив на становлення європейського літературного психологізму пізніших часів. Августин вважав, що антична наука задовольняла лише "людські", "душевні", але не духовні запити особистості. Августин зосереджувався на адресаті промови — слухачеві, а не на риторських хитрощах.

Погляд Августина на предмет риторики можна звести до п'яти основних положень.

1. Існує загальна риторика, в тому сенсі, як розуміла її античність. Вона є корисною, але не обов'язковою. Християнинові достатньо знати Святе Письмо й церковну літературу, а проповідникові — коментувати Писання в догматичному та моральному аспектах.

2. Проповідникові та ритору слід бути мудрим, що важливіше само по собі від хисту красномовства. А зміст важливіший за форму.

3. Проте, як каже Августин, й апостол Павло, і старозавітні пророки, й один з Отців Церкви, святий Амвросій Медіоланський, мали гарний склад мови, отже, говорити красиво — бажано (цікаве тут посилання на авторитет саме християнських проповідників).

4. Необхідно дотримуватися певного стилю мови, яких з античності відомо три (високий, середній і низький).

5. Якщо в часи Христа і апостолів проповідники мали натхнення від Святого Духа, то після цієї епохи можна розраховувати — в силу недосконалості сучасників — лише на допомогу Благодаті Божої. Тобто, у церквах стали проповідувати переважно звичайні люди, а не святі.

Августин був першим справжнім професійним гомілетом, а його твір "Про християнську доктрину" вважають класикою гомілетики.

Отже, на початку середньовічної доби чітко розрізняли:

1) гомілетику євангельську та апостольську (вона, за Августином, надихалася безпосередньо Святим Духом);

2) гомілетику пізніших пресвітерів (творилася лише "з допомогою благодаті").

Проте існувала проблема використання досвіду античного ораторства, яке перебувало на високому щаблі розвитку, але не мало серед християн достатнього морального авторитету. За цих обставин постала необхідність щодо об'єднання людського вміння, високої вченості з благодаттю. Тогочасна Церква до риторів ставилася насторожено: наприклад, до хрещення їх допускали лише після формального зречення своєї професії. Засуджувалося, проте, не ораторське мистецтво як таке, а лише софістика або сікофантство (шантаж з боку риторів, які збирали на певних осіб компрометуючі матеріали).

З середини III століття Церква припинила практику, згідно з якою проповідувати дозволяли не лише пресвітерам-священикам, а й вченим мирянам. Відтоді могли проповідувати тільки духовні особи.

Традиція, що йшла від Орігена, дозволяла долучати до Святого Письма власні роздуми та сентенції. Так постало питання ще й про нормальний зміст проповіді ("норму", якої необхідно дотримуватися проповідникові).

На Заході, в умовах руйнації римської культури і панування варварства ("темні віки" раннього Середньовіччя) патристика припиняє своє існування за папи Григорія І Великого Двоєслова (509—604 pp.). На Сході ж вона успішно розвивалася ще півтора століття.

Григорій Двоєслов закінчує формування предмета гомілетики. У його "Пастирському правилі" сформовано поняття " казуїстика " (від лат. casus — випадок, ситуація).

З погляду античної риторики, промовець мусив брати до уваги особливості складу аудиторії. Так, учень Сократа Антисфен відзначав багатоликість славетного філософа Піфагора в його стосунках з людьми:

"Та й Піфагор, кажуть, вважав для себе гідним, розмовляючи з дітьми, звертати до них дитячі слова, жінкам — жіночі, архонтам — призначені для архонтів, ефебам — ті, що підходять для ефебів".

Цю думку розвиває й Григорій Двоєслов в ідеї казуїстики: зміст та форму проповіді слід змінювати відповідно до статусу аудиторії. Бо не однаковими словами звертаються до старих людей і до дітей, до воїнів і ченців тощо. Потрібно враховувати характер, здібності, суспільний стан людини або групи. Він вимагав від проповідника як святості життя, так і спеціальної освіти. Його книга "Пастирське піклування" (591 р.) грунтується на суто християнському погляді: "Кого Господь наповнив, того він одразу робить красномовним", причому автор переносить увагу з класифікації типів риторичних прийомів на класифікацію типів слухачів, їх нараховується 36 пар (чоловіки—жінки, юні—старі, бідні—заможні тощо). Професор М. Гаспаров вважає, що такий підхід перенесено з конфесіоналів — посібників для сповідальника-пастиря, який завжди підходив до того, хто сповідається, індивідуально. Але цим все й обмежилося, оскільки висловлювалися поради стосовно того, що говорити, а не як говорити.

Після папи Григорія на Заході риторична думка на певний час завмирає, що зумовлено занепадом Римської імперії внаслідок війн з північними варварами. А всі набутки античної та ранньохристиянської риторики, як і патристики, знайшли своє втілення у візантійській теорії риторики.

Середньовічне європейське красномовство.
Середньовіччя можна вважати другим основним періодом всесвітньої історії красномовства, що відображає рух суспільної думки в її протиріччях. Традиції античної риторики значною мірою були забуті або втрачені.
Серед скульптурних прикрас середньовічних храмів і палаців, у мозаїці, живописі й орнаменті більшості західноєвропейських країн ми часто зустрічаємо зображення жінки-воїна в туніці і шоломі. Це Каліопа - старша з дев'ятьох античних муз, покровителька епічної поезії й ораторського мистецтва. Іноді вона простирає руку у виразному ораторському жесті, і біля ніг її незмінно розташовується Цицерон. Але навряд чи зображення Каліопи свідчить про спадкоємність між античною і середньовічною риторикою. Це скоріше пам'ятник на могилі античного ораторського мистецтва, похованого феодалізмом і християнством.
Офіційна ідеологія феодалізму, змикаючись із теологічною концепцією християнської церкви, проголосила непорушність існуючого порядку, божественну обумовленість феодальної нерівності. Традиції Демосфена, Аристотеля, Цицерона і Квінтіліана, що бачили в ораторському мистецтві засіб переконання і політичної боротьби, виявляються несумісними з християнськими догмами смиренності і беззаперечної віри. Насправді, перші християнські проповідники, займаючись поширенням релігії серед греків і римлян, що розумілися на ораторському мистецтві, були змушені користуватися тими ж прийомами, що і язичницькі оратори в епоху розквіту античного красномовства. Відомий проповідник Григорій Богослов думав, що «словесне мистецтво, саме по собі, незалежно від висловлюваних ним ідей язичества, зовсім не суперечить духу і змісту християнства, і тому може служити прекрасним засобом для проведення у свідомість і переконання людей християнських ідей».
Однак у класичного ораторського мистецтва християнське духівництво запозичило лише зовнішнє і поверхневе, вбивши в ньому все живе й увічнивши мертве. Проповіді «батьків християнської церкви» Тертуліана, Іоанн Златоуста, блаженного Августина й інших лягли в основу гомилетики - теорії церковного проповідництва.»Мабуть, ніколи ще,- писав академік Г.П.Францов,- древня ідея обумовленості соціального стана божественною долею не була виражена з настільки відразливою повнотою, як у писаннях «батьків церкви».
Середньовічному оратору, церковному проповіднику не доводилося складати власні промови. Його задача зводилася до переказу догматів віри і тлумаченню біблійних легенд. Через бідність утримання в церковній проповіді на перше місце виступають форма, зовнішня красивість і пишномовність, що посилено підкріплюються музичними, світловими й іншими ефектами. Головним принципом церковного проповідництва стає не переконання, а вселяння.
Звертаючись до духовної культури древніх народів Європи, відзначимо, що перш за все прийняття християнства в більшості збігалось з виникненням власної писемності, відкриттям шкіл рідною мовою і просвітницькою діяльністю. Проповідник і просвітитель поєднувались в одній особі. Така людина була найтиповішим ритором у середньовіччі.
Знання риторики у Вірменії та Грузії вважалось ознакою освіченості й високої культури. У деяких „житіях” розповідається, що у Вірменії із талановитої молоді відбирались кращі юнаки і посилались в інші країни вивчати філософію і риторику. Історик XV ст. Тома Мецопеці прославився як людина, що вивчила філософію і всі науки, осягнувши весь смисл риторичної премудрості.
На грунті церковної проповіді зросли визначні богословські оратори. Найвизначнішою фігурою серед них був Іоан Златоуст. Серед західноєвропейських країн значним явищем у проповідництві слова Божого був Фома Аквінський, який посилив догматизацію риторики, словесну аргументацію, суперечки заради суперечки вдосконалив, довів до високого рівня майстерності.

16 Візантійська теорія риторики.
Особливу роль у поширенні християнської доктрини зіграла риторика. Афінська школа риторики була філософською. Візантійські релігійні проповідники на перших етапах заперечували її значення, вважаючи язичеством. Однак незабаром християнські проповідники стали випробувати необхідність у риторичних знаннях. Причина крилася в необхідності вести полеміку між прихильниками християнства і язичества, із представниками різних плинів у християнстві. Відмінність колишньої язичеської риторики від ранньосередньовікової у тому, що язичники зверталися до освічених громадян міст, христаянські проповідники - до сільських жителів, бідноти, низів. Християнська риторика розвивалася в трьох напрямках:
тлумачення текстів священного писання (екзегетичне тлумачення);
повчання, наставляння для віруючих;
складання богословських проповідей.
Усе це розвивалося в зв'язку з нестатками церковної служби, літургії. У богословських школах в Олександрії, Антіохії й інших містах складалася система богословських дисциплін, включаючи полемічну апологетику, догматичне богослов'я, екзегезу. У IV ст. прославленими християнськими риторами були Василь Великий - єпископ Кесарій Кападокійський, один з батьків церкви, що розробив варіант літургії, автор "Шестиднева", у якому виклав основи християнської космології. Іоанн Златоуст - константинопольський патріарх, прихильник аскетизму, автор безлічі богословських праць, проповідей і псалмів; Григорій Нісський - церковний письменник, що брав участь у розробці "Символу віри", вплинув на розробку християнської догматики і символічної екзегетики. Крім богословської риторики, у Візантії існувала цивільна риторика, що активно використовувала досягнення грецьких риторів, міфологію. Згодом вона переродилася в поезію і була витиснута гімнами, похвальними словами, панегіриками.
Школу у Візантії успадковано було від греків. Школа виявилася найбільше стабільним елементом із всіх установ, зберігши сформовані традиції. Зошити учнів-християн з Єгипту IV в. збігаються з зошитами ранніх століть. В основі освіти 7 предметів (орфографія, граматика, риторика, філософія, математика, юриспруденція). У ранній період школа мала світський характер, вважалася корисної імператору і народу. Тому, хто отримав освіту, відкривався доступ до службової кар'єри. Поступово ряд предметів зі списку був витиснутий богословськими науками. У 529 р. у правління Юстиніан були заборонені грецькі навчальні заклади, закрита академія Платона, лікей Арістотеля, підручники, лексикони зі згадуванням грецьких міфів і богів, частина юристів, медиків, риторів була арештована, частина страчена. Потім стали спалювати книги не богословського змісту. У противагу античної освіченості стали відкривати богословські академії, у яких вивчалися такі предмети, як екзегез, гомілетика, літургія, полемічна апологетика, догматичне богослов'я, читали і тлумачили Священне писання.
Література Візантії довго зберігала міфологічні сюжети, образи й імена богів греко-римського пантеону, що вплітаються в канву християнських сюжетів. Рання література, крім апокрифів, уключала грубі фольклорні вимисли про Христа-отрока як могутньому, грізному, що володів дивовижної силоміць герої. Популярними були народні сказання і книги про Олександра Македонському. Створювалася житійна література. "Житіє преподобного батька нашого Антонія" - перша біографія знаменитого єгипетського аскета, засновника чернецтва. Її автор - Панас Олександрійський керувався ідеєю показати зразки для наслідування. У IV ст. з'являються "Сповідь" і "Про град божому" Августина, прозваного Блаженним. Житія святих буяють чудесами, праведністю життя, мученицькою смертю за переконання і таємне прийняття християнства - такі сюжети книг у першій половині історії Візантійської культури. Вони змінюються описами переслідувань ченців іконоборцями. В міру посилення релігійного змісту література до XII в. стає усе більш розумової, створюється літературний канон, художник живе у вигаданому світі. Пригодницький жанр ("Ісміній і Ісмина") наповнений любовними історіями, продажами в рабство, зустрічами з піратами, підступними володарями заморських країн, благополучними з'єднаннями люблячих, що зберегли у всіх перипетіях вірність, любов і безвинність. У народі користалися любов'ю байки і військові пісні.
В історії світової культури візантійська цивілізація посідає видатне місце. По-перше, вона була логічним і історичним продовженням греко-римської античності, по-друге, Візантія репрезентувала протягом усього існування своєрідний синтез західних і східних духовних начал, по-третє, справила великий вплив на цивілізації Південної і Східної Європи (Греції, Сербії, Чорногорії, Албанії, Білорусі, України, Росії, Грузії), по-четверте, Візантія – це осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив з боку сирійців, арабів, слов’ян, персів, що пояснюється багатонаціональним характером візантійської держави.

17 Неориторика.
Неоріторіка є прямим продовженням риторики класичній, не дивлячись на істотні відмінності і в змісті, і в методах. Схожість класичною і новою риторик в їх цілях: по Арістотелю, мета ораторської майстерності (і його теорії – риторичного учення) – якнайкраще, найбільш ефективна дія, переконання слухачів в правоті оратора. В наші дні мета неориторики визначається як пошук якнайкращих варіантів (оптимальних алгоритмів) спілкування, дії, переконання.
В неориторике, як і в традиційній, виділяються наступні етапи: 1) підготовка – робота над темою виступу, збір матеріалу, якнайглибше оволодіння темою; 2) розташування матеріалу – побудова плану мовного твору; 3) ретельне мовне оформлення тексту.
Сохранены і отримали новий розвиток і такі установки, як націленість стилю мови на рівень аудиторії, пошук контакту з нею, вивчення інтересів слухачів, майстерність виразної усної мови, уміння вносити корективи до підготовленого тексту «на ходу», аналіз власної мови і самооцінка.
Неориторика виявляє цікавість до теорії і досвіду, накопиченого радіо, телебаченням, пресою, рекламою, до вивчення процесу оволодіння мовою і мовою дітьми і дорослими; до побудови теорії діалогу і полілогу, до варіантів зворотного зв'язку в спілкуванні. Досліджуються індивідуальні особливості розуміння текстів, які допускають багатозначне тлумачення (герменевтика). Вивчаються функционально-смыловые типи мови, особливості їх побудови, їх стилістики – від розмовно-побутового стилю до строгої і лаконічної мови наукових монографій і дипломатичних документів.
Огромную роль в неориторике грає нова галузь мовознавства – лінгвістика тексту, його синтаксис (вивчає побудову тексту, його компонентів, логічні, лексичні, граматичні зв'язки усередині цих компонентів). Ета нова теорія використовується для аналізу і оцінки готового тексту, для складання і вдосконалення (редагування) нового тексту на різних етапах його підготовки.
Неориторика займається пошуком практичного застосування названих вище нових наукових напрямів в ораторській діяльності, в найрізноманітніших варіантах мовного спілкування, усного і письмового. Істотно розширюється практичне використання неориторики: вона шукає застосування і в діловому і побутовому спілкуванні, і в професійній і особистій діяльності, і навіть в спілкуванні з самим собою, тобто у внутрішній мові.

18 Давньоукраїнське ораторське мистецтво.
У Київській державі грецька міфологія й антична риторика стали відомими в XI ст. Сучасник князя Ярослава чернець Георгій Амартол („амартол”? грішник) уклав „Хроніку” на основі грецької міфології. Відтоді грецька міфологія і риторика широко входили у культуру наших предків, зокрема в поетику, художню прозу, прикладне мистецтво.
Першим великим християнським проповідником у Київській Русі був митрополит Іларіон, який свою урочисту проповідь, виголошену у 1049 р. в храмі Святої Софії у Києві в присутності княжого роду і киян, називає „Словом про закон й благодать”. У цьому творі виявився високий духовний талант Іларіона, володіння складними фігурами візантійської риторики, пишномовство та оригінальна архітектоніка проповіді: вступ, звертання, пояснення (іудейська віра? закон, а християнська? благодать), воздання хвали Володимиру за хрещення Русі, Ярославу Мудрому? за розквіт рідної землі.
До проповідників та письменників давньоукраїнської доби належав і сам князь Володимир Мономах (1053?1125 рр.) Його „Повчання”, звернені до власних дітей і молоді, а також молитви та лист до князя Олега Святославича не втратили актуальності й нині, тому що в них сформульовані основні засади не стільки княжої, скільки народної моралі.
Красномовство слов’ян базувалось як на класичній риторичній спадщині давнього світу, так і на досягненнях західноєвропейської естетико-літературної думки.
У 1620 році створюється перша руська риторика невідомого автора, яка дійшла до нас у 36 списках, її вивчали понад 70 років. Це був переклад латинськомовної „Риторики” німецького вченого Філіпа Механхтона у короткій переробці його учня Луки Лоссія.
На XVII ст. припадає розквіт теорії красномовства в Україні. З цього часу до нас дійшли численні підручники з поетики й риторики, розроблені переважно професорами Києво-Могилянської академії. Тривалий час він був єдиним вогнищем просвіти й культури для України, Білорусії, Росії. Вона мала статус європейського навчального закладу, і слава про її випускників сягала світового масштабу.
До XVI ст. ніяких відомостей про ораторське слово і мистецтво у наших дослідників не знаходимо.
В історії вітчизняного ораторського красномовства важливе місце займають проповіді та проповідницька література, які існували в церкві з початку християнства (кінець X ст.). Проповіді в Українській церкві були пов’язані з закріпленням нової віри з Візантії.
До найвизначніших проповідників-ораторів належить і єпископ із Турова Кирило Туровський (1130?1182 рр.) Він є автором численних повчань, послань, молитов. Володів надзвичайним ораторським і поетичним талантом, за що у народі був прозваний другим Златоустом. У проповідях використовував яскраві образні засоби: епітети, метафори, паралельні порівняння, антитези, які, безперечно, збагачували давню українську книжну мову.
Своєю полемічною творчістю Іван Вишенський підтвердив думки Арістотеля про стиль полемічного мовлення: „Існує два види полемічного стилю: етичний (зачіпає мораль), патетичний (збуджує пристрасті)”.
Будучи все ще гомілетикою (церковною), вітчизняна риторика все більше збагачувалася соціальними мотивами і мусила шукати простіші, доступніші форми вираження змісту проповідей. Найвидатнішими проповідниками і риторами-педагогами цього періоду були Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський.
Відродження церковного проповідування почалося у другій половині XVI ст. у зв’язку з реформаційними процесами, які із Західної Європи проникали в Україну.
Православні проповіді XVII ст. традиційно пояснювали євангельські тексти та свята, моралізували, навчали християнських чеснот та вихваляли церковних добродіїв, застосовуючи для цього залежно від освіченості, чесності і темпераменту проповідника штучну церковнослов’янську мову або вдаючись до використання живої народної мови, моралі, звичаєвості.
Із середини XVII ст. проповідництво набуває особливого розвитку завдяки зміцненню панівного становища православної церкви на Гетьманщині та розвитку духовного шкільництва в Києві. Братства, монастирі і кафедри мали у своєму штаті красномовних проповідників.
Українське ораторське красномовство цього періоду вже не обмежувалося церковними проповідями-казаннями. Воно настільки було популярним, що ним суціль займалися у звичайних братських школах, не кажучи вже про те, що вести полеміку, змагатися, сперечатися, просторікувати було властиво мало не кожному йому українцеві. Навіть на весіллі златоусти були найпочеснішими і найбажанішими гостями, тому що вони вміли гарним словом підтримати настрій на торжестві.
Ораторське мистецтво особливо поціновувалось у козацькому середовищі. Кандидат у гетьмани завжди повинен був виступати з промовою про те, як він розуміє призначення, як збирається організувати військо на боротьбу за волю матері? України, що для нього є вірність товариству тощо.
Зразком ораторського мистецтва стало переяславське слово Богдана Хмельницького (1654).
До особливого красномовства гетьмани вдавалися, проголошуючи бойовий заклик. Адже з ним вони зверталися не тільки до козацтва, а й до всього православного населення України.
Високий рівень козацького красномовства значною мірою зумовлювався отим феноменальним демократизмом, якого і близько ще не знала Європа.
Інокентій Гізель? архімандрит Києво-Печерської лаври, історик, ректор колегії, автор оригінального публіцистично-проповідницького підручника для духовенства „Мир з Богом чоловіку” (1669 р.). Праця сповнена алегоріями, які, розкриваючи церковну мораль, виражали ідеї гуманізму. Соціальне зло (несправедливий суд, знущання над беззахисними)? це гріх.
Інокентія Гізеля називають українським Арістотелем, він відзначився у багатьох галузях знань.

19 Київська школа риторики XVII-XVIII ст.

Риторика в Україні розвивалася на основі античної та західно-католицької (Сарабевський, Ориховський, Княткевич та ін.) традицій, що було започатковано митрополитом Петром Могилою, який дбав про осучаснення православ’я. В Київських архівах (Києво-Могилянська академія) зберігається 127 друкованих і 183 рукописних підручники, створені латиною, як це було прийнято в тогочасній світовій науці. Їх автори (Конович-Горбацький, Кроновський, Озерський, Глятовський та ін.) являли собою характерний тип інтелігента, який отримав тоді специфічну назву «rhetor roxolanum» (ритор український). Найбільш видатною постаттю в цій сфері був ректор Києво-Могилянської академії Йоанікій Глятовський. У його спадщині помітне місце посідає трактат «Наука короткая альбо способ зложення казання», написаний рідною мовою. Він містить правила й принципи складання проповідей (казань). Глятовський визначає дві частини гомілетики: 1) правила вибору теми із Святого Письма; 2)правила викладу, без заборони використання світських літературно-наукових джерел. У всякому казанні автор пропонує виявляти 3 частини: 1)екскордіум (вступ); 2)наррацію (оповідь); 3)конклюзію (завершення). Всі ці частини не повинні відхилятися від основної теми.

Видатним ритором XVIII ст. був Феофан Прокопович (1681-1736). Він створив «Духовний регламент», в якому виклав основні правила красномовства. Прокопович дає безліч порад щодо організації тексту, розташування матеріалу, детально змальовує техніку промови. Інші київські ритори наслідували одні і ті ж принципи. Їх прийнято поділяти на загальні, що викладають основні принципи красномовства, конкретні, що стосуються «професійного моменту» та прикладні, які навчають практичним прийомам елоквенції. Аж до кінця XVIII ст.. вивчення риторики велося на латинській мові.

Повне узагальнення східно-слов’янська риторика знаходить у працях М.Ломоносова, учня Прокоповича, який вчився в Києво-Могилянській академії. Він вважав, що для опанування такою наукою як красномовство потрібно враховувати 5 моментів: 1) природний талант; 2) ерудицію; 3) наслідування майстрів; 4) вправи у творах; 5) знання інших наук.

20 Риторика в Києво-Могилянській академії.
Києво-Могилянська академія зробила значний внесок у скарбницю слов’янської риторичної спадщини. Вивчення й осмислення досягнень риторичної науки у стінах цього закладу створюють духовно-інтелектуальні підвалини відродження риторичних традицій України на сучасному етапі.
Ім’я академії прославили видатні ритори–гуманісти Ф.Прокопович, Г.Сковорода, І.Галятовський та інші.
Український просвітитель, учитель-ритор, поет-красномовець Г.Сковорода мріяв про духовну розкуту особистість, подарувавши нащадкам безсмертну спадщину, в якій осмислено також і роль у суспільному житті громадянина-оратора, патріота.
У розвитку російської риторики відкривається новий етап іменем М.В.Ломоносова, який став теоретиком красномовства як автор „Краткого руководства к красноречию” (1747 р.).
Зазначимо, що теоретичні положення латинськомовних українських і російських риторик XVII – XVIII ст. не втратили свого значення і сьогодні, в період відродження вітчизняної риторичної спадщини. Творчо переосмислюючи риторичні традиції інших народів, українські теоретики красномовства пристосовували свої підручники для потреб шкільної освіти, насичували їх тлумаченням величезної кількості понять, супроводжували прикладами з творів видатних ораторів. У цих риториках утверджувалось цілісне стилістичне вчення, розроблялась теорія аргументації, вивчалась структура промов, їх жанрова розмаїтість.
Відомий проповідник і ректор Києво-Могилянської колегії, Лазар Баранович, написав книгу „Меч духовний є глагол Божий” (1666 р.); у якій 55 слів-проповідей, написаних за правилами шкільної гомілетики, і „Труби словес проповідних”, що містять 80 проповідей на різні свята. Самі назви книжок уже свідчать, що написані вони образно, високим стилем церковної риторики.
Учень Лазаря Барановича і також ректор Києво-Могилянської колегії, відомий український культурний діяч і письменник Іоаникій Галятовський, сам викладач риторики, розробив теорію красномовства. У 1659 р. він видав книгу проповідей „Ключ розуміння” з теоретичною частиною „Наука, албо Способ зложення казання”, яка стала відомою науковою працею далеко за межами України. І. Галятовський пропонує кожному, хто хоче „казання учинити”, обрати тему, за якою має повідати все казання, що має складатися з трьох частин: перша? ексордіум (початок); друга? нарація (оповідь); третя? конклюзія (кінець). Описавши призначення кожної частини і зв’язок між ними, автор називає основні джерела, з яких можна брати матеріал: Біблія, житія святих, праці великих проповідників, а ще історії і хроніки, книги про людей, природу, звірів? все це нотувати й амплікувати до своєї теми.
Найповніше барокові тенденції у вітчизняній риториці відобразилися у публіцистично-ораторській прозі талановитого українського письменника і культурно-освітнього діяча Антонія Радивиловського, який розробив методику складання і виголошення проповідей, визначив завдання ораторів, склад аудиторії. За теорією Радивиловського, проповідник, оратор є послом Бога, його вустами промовляє сам Бог. Тому проповідник повинен бути всезнаючим, глибоко порядним, чесним. Радивиловський радив (і сам так робив) проповіді будувати логічно, використовувати вставні оповіді з античної і середньовічної літератур, міфології, прикрашати хитромудрими порівняннями, байками. Відомими є байки Радивиловського „Лис і Журавель”, „Рак і Раченята”, „Лис і Козел”.
Стефан Яворський, викладаючи риторику в Києво-Могилянській академії, написав підручник з риторики, „Риторична рука”, в якій виклав теоретичні засади риторики стосовно п’яти її розділів (п’яти пальців „риторичної” руки): інвенція, диспозиція, елокуція (елоквенція), меморія, акція. У Яворського? це винахід, розміщення, вітійство (тропи і фігури), пам’ять і виголошення.
Риторичні надбання Києво-Могилянської академії XVIII ст. були значними ще до Феофана Прокоповича. Риторика була живою наукою, яка готувала до життя, давала „хліб”. Кожний ритор читав свій навчальний курс, що складався з теоретичної частини (лекцій, трактатів) і практичної (диспутацій, діалогів). В архівах збереглося 183 рукописних риторики.
Проте, незважаючи на різні назви, усі риторики цього періоду мали однотипну структуру:
а) загальна риторика, що складалася зі вступу і теоретичної риторики;
б) часткова, або прикладна, риторика.
Теоретична риторика складалася з п’яти розділів (інвенція, диспозиція, елокуція, меморія, акція) і містила виклад основних понять і категорій риторики.
Часткова риторика викладала технологію і методику та різноманітні поради і рекомендації підготовки і виголошення промов усіх родів, видів і жанрів залежно від сфер суспільного життя, для яких ці промови призначалися. Зміст часткової риторики і її конкретний матеріал суттєво залежав від наукових поглядів, художньо-естетичних уподобань, риторичної підготовки й ораторської практики авторів. Вони могли називати (за бароковою традицією) розділи риторик назвами квітів (берізки, тюльпани, троянди), пір року (весна, літо), частин тіла („риторична” рука).

21, 22 Про ідеал поетичної краси та ораторство як стилістичну ознаку лі-

тературного мовлення ХVІІ–ХVІІІ ст. можна зробити висновок із назв

тогочасних навчальних посібників з поетики, авторами яких були ви-

кладачі Києво-Могилянської академії.

Будучи все ще церковною, вітчизняна риторика поступово збагачува-

лася соціальними мотивами і тому шукала простіші, доступніші форми

вираження змісту проповідей. Найвидатнішими проповідниками й рито-

Видатні ритори давнини й сучасності 47

рами-педагогами цього періоду були Інокентій Гізель, Лазар Баранович,

Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський.

Інокентій Гізель — архімандрит Києво-Печерської лаври, історик, рек-

тор колегії, автор оригінального публіцистично-проповідницького під-

ручника для духовенства «Мир з богом чоловіку» (1669). Праця сповне-

на алегорій, що, розкриваючи церковну мораль, виражали ідеї гуманізму.

Соціальне зло (несправедливий суд, знущання над беззахисними) — це

гріх, стверджував автор. Інокентія Гізеля, який відзначився в багатьох

галузях знань, називають українським Аристотелем.

Ректор Києво-Могилянської колегії Лазар Баранович — автор книги

«Меч духовний є глагол божий», у якій 55 слів-проповідей, створених

за правилами шкільної гомілетики, і книги «Труби словес проповідних»,

що містить 80 проповідей на різні свята. Обидві книжки написані об-

разно, високим стилем церковної риторики.

Учень Лазаря Барановича і також ректор Києво-Могилянської колегії,

відомий український культурний діяч і письменник, викладач ритори-

ки Іоаникій Галятовський розробив теорію новомодного красномовства.

У 1659 р. він видав книгу проповідей «Ключ розуміння» з теоретичною

частиною «Наука, або Способ зложення казання», яка згодом стала ві-

домою далеко за межами України. Галятовський пропонує кожному, хто

хоче «казання учинити», обрати насамперед тему казання, що повинна

складатися з трьох частин: перша — ексордіум (початок); друга — нарра-

ція (оповідь); третя — конклюзія (кінець). Описавши призначення кож-

ної частини і зв’язок між ними, автор називає основні джерела, з яких

можна брати матеріал: Біблія, житія святих, праці видатних проповід-

ників, історія, хроніки, книги про людей, природу, звірів. Галятовський

застерігає промовця, щоб «людей не привів мовою своєю до десперації,

до розпачу», і радить читати книги: «що хороше вичитаєш, нотуй собі

«і до свого казання амплікуй». Свою теорію красномовства він втілив

у книзі проповідей про чудеса Богородиці «Небо нове» (1665).

Найповніше барокові тенденції у вітчизняній риториці відобразились

у публіцистично-ораторській прозі талановитого українського письмен-

ника і культурно-освітнього діяча Антонія Радивиловського. Він автор

двох збірок проповідей. «Огородок Марії Богородиці» (1676) містить

199 проповідей на релігійні свята, а «Вінець Христов з проповідей не-

дільних, як цвітов рожаних, на украшеніє православно-католицької святої

східної церкви сплетений» (1688) — 155 проповідей на теми євангельських

читань. Радивиловський будував проповіді за теорією казань свого вчите-

ля. Проповідь як жанр мала чітко визначену будову. У вступі (екзордіумі)

повідомлялося про подію з якоїсь релігійної книги, щось принагідне за-

уважувалося про світські справи. В основній частині (наррації) містилася

48 Факультативний курс з української мови. Риторика

суть проповіді, а у третій частині — висновках (конклюзії) — узагаль-

нювалося сказане.

Як теоретик вітчизняної риторики Радивиловський розробляв ме-

тодику складання й виголошення проповідей, визначав завдання ора-

торів, склад аудиторії. За його теорією, проповідник, оратор є послом

Бога, його устами промовляє сам Бог. Тому проповідник повинен бу-

ти всезнаючим, порядним, чесним. Радив проповіді будувати логічно,

використовувати вставні оповіді з античної і середньовічної літератур,

міфології, хитромудрі порівняння, байки. Відомими є його байки «Лис

і Журавель», «Рак і Раченята», «Лис і Козел».

Радивиловський був палким патріотом України. У його проповідях

часто звучали риторичні запитання. Ось зразок його твору:

«Що може бути ліпшого за вітчизну? Якщо милі здоров’я, дружина,

діти, брати, то вітчизна повинна бути в багато разів рідніша, бо вона вас

породила, виховала, всім добром збагатила, всіх обняла і приголубила.

Запитаймо відважних воїнів, хто примусив їх залишити домівку, дружин,

дітей, братів і сестер та піти на смертельну битву з бусурманами? Любов

до вітчизни. Кому ж доведеться вмерти за неї на полі бою, той одержить

на небі нагороду і як лицар, і як мученик».

Стефан Яворський, викладаючи риторику в Києво-Могилянській ака-

демії, написав працю «Риторична рука», де виклав теоретичні засади ри-

торики стосовно п’яти її розділів (п’яти пальців риторичної руки): інвен-

ція, диспозиція, алокуція (елоквенція), меморія, акція, тобто: винахід,

розміщення, вітійство (тропи і фігури), пам’ять і виголошення.

Особливою увагою в Україні користувалася грецька міфологія й ан-

тична риторика в бароковий період розвитку культури, найхарактер-

нішими ознаками якого були пишномовність, урочистість, яскравість

образів і прикрас. Герої й сюжети грецьких міфів часто використовува-

лись як символи та емблеми, алегорії у величальних і компліментарних

віршах на честь державців, вельмож, воїнів, праведників, «на герб», «на

клейнод». У віршах «На герб... княжат Острозьких» Даміана Наливайка

(1601) зустрічаємо образи Аполлона, Парнасу, муз. Скажімо, Тарас Земка

в поетичному творі «На клейнод Замойських» (1631) називає членів цієї

родини марсобистими, фебоясними. У плачах («ляментах», «треносах»)

частіше використовували трагічні образи грецьких міфів — богинь, що

прядуть нитку життя.

Поширенню античної міфології та риторики грецького й римського

класицизму сприяла і система освіти, яка склалась на той час в Україні.

У школах усіх типів вивчалися грецька і латинська мови (грека і лати-

на), риторика, поетика, драма. Учителі самі віршували, складали драми

і вимагали цього від учнів. Тому давня українська книжна мова насичена

Видатні ритори давнини й сучасності 49

грецькими та латинськими словами й виразами, що несли античну об-

разність.

У творах Касіяна Саковича («Вірші на жалостний погреб...»), Мелентія

Смотрицького («Тренос...»), Феофана Прокоповича («Похвала Дніпру»,

«Опис Києва»), Симеона Полоцького, Георгія Кониського, Гната Буза-

ніаського та інших імена грецьких богів і різних міфічних істот вико-

ристовуються як назви-символи узагальнених морально-етичних понять

добра чи зла, краси чи потворства, честі, сили, мужності, справедливості.

До речі, представники не лише українського бароко, а й класицизму та

романтизму вбачали в античному мистецтві взірець довершеності, а його

образи сприймали як алегорії, які можна використати до духовних потреб

сучасного їм суспільства. Грецька міфологія та антична риторика живили

творчість багатьох визначних діячів української культури ХVІІ–ХVIII ст.,

особливо тих, хто одержав освіту в Києво-Могилянській академії, де ри-

торика вивчалася досить ґрунтовно і видавалися відповідні підручники

(наприклад, «Orator Molielanus» Й. Кононовича-Горбацького, 1636).

Риторичні надбання Києво-Могилянської академії XVIII ст. були зна-

чними ще до Феофана Прокоповича. Риторика була живою наукою, яка

готувала до життя, давала «хліб». Кожний ритор читав свій навчальний

курс, що складався з теоретичної частини (лекцій, трактатів) і практич-

ної (диспутацій, діалогів). Збереглося близько двохсот рукописних на-

вчальних курсів, в основі яких давньогрецька і давньоримська ритори-

ки, візантійська гомілетика (церковне проповідництво Василя Великого,

Іоанна Златоуста, Григорія Богослова), західноєвропейська риторика Се-

редньовіччя, епохи Відродження, французька, іспанська, польська рито-

рики з помітним впливом барокової культури, зокрема «Риторики» іс-

панця Ф. Суареса. Найважливішими працями київських риторів були:

«Оратор Могилянський» Йосифа Кононовича-Горбатського (1636), «Ко-

мора Тулліанського красномовства» Іосафа Хроковського (1683), «Ритор

український» Іоаникія Валявського (1689), «Комора ораторського мис-

тецтва» Прокопія Калачинського (1691), «Ріг достатку» Йосифа Туро-

бойського (1700) та ін. Вплив барокової культури помітний і в назвах

риторик, які вражають тропами і фігурами: «Раковина, що містить нові

і доповнені генієм нашого віку перлини ораторського мистецтва, біля бе-

регів Демосфену народжена і для прикрашання голів талановитих» Іно-

кентія Поповського: «Корабель Тулліанський на Києво-Могилянському

березі Борисфену збудований, аттичною прикрасою або риторичними

настановами достатньо наповнений та для плавання по морю красно-

мовності українським учням дарований 1699 року».

Праця ж найповажнішого ритора Києво-Могилянської академії Фео-

фана Прокоповича називалася значно скромніше: «Про риторичне

50 Факультативний курс з української мови. Риторика

мистецтво». Це свідчило про початок нового напряму в культурі й рито-

риці класицизму, хоча барокових оздоб ще й у ній чимало.

Усі риторики того часу складалися з двох частин: загальної ритори-

ки, що містила вступ і теоретичну риторику, і часткової, або приклад-

ної, риторики. Теоретична риторика мала п’ять розділів (інвенція, дис-

позиція, алокуція, меморія і акція) і містила виклад основних понять

риторики. Часткова риторика подавала технологію і методику підготовки

та виголошення промов усіх родів, видів і жанрів залежно від сфер су-

спільного життя, для яких вони призначалися. Зміст часткової риторики

та її конкретний матеріал суттєво залежав від автора, його наукових по-

глядів, риторичної підготовки і художньо-естетичних уподобань. Автори

риторик за бароковою традицією часто називали розділи своїх праць на-

звами квітів, пір року, частин дня («зоря», «ранок», «полудень», «вечір»

тощо), частин тіла («риторична рука»).

22 Феофан Прокопови ч (1677–1736). Цікавою і складною була життєва

доля найкращого українського ритора та оратора кінця XVII — початку

XVIII ст. Феофана (Єлеазара, Єлисея) Прокоповича.

Рано залишившись круглим сиротою, майбутній видатний ритор зрос-

тав під духовним впливом свого дядька, ректора Київського колегіуму.

1688 р. малий Єлеазар був зарахований до цього закладу і став у класі

найкращим учнем.

Слід відзначити, що вихованці колегіуму одержували дуже гарну

освіту. Навчальний курс тривав 12 років. Нижча конгрегація включала

шість класів: аналогія (арифметика, природничі науки); граматика; пії-

тика (віршування), риторика (створення і проголошення промов). Вища

конгрегація складалася з класів філософії та богослов’я.

Перші лави у класі займали найкращі спудеї — сенатори, які допома-

гали вчителеві вчити, а учням — учитися. Щоб стимулювати пізнаваль-

ну діяльність, використовувалися різні прийоми. Наприклад, прізвище

того, хто під час розмови латиною чи старогрецькою робив помилку,

записувалося на аркуші цупкого паперу — нотаті. З нотатою учень мав

стояти в кутку доти, поки не помітить помилку в іншого, який змінить

його на цьому місці.

Особлива увага приділялася творчим роботам різних жанрів і диспу-

там. Учні не тільки писали твори, а й виголошували їх, проводили диспу-

ти. Незаможні хлопчики і юнаки, старанно виконавши роботу, зазначали,

що хотіли б одержати як винагороду свічку, шапку, сорочку, хліб тощо.

Єлеазар брав участь у всіх диспутах і завжди виборював першість.

Проте, успішно закінчивши академію, відчував, що не можна захища-

ти православ’я, не знаючи католицизму, а тому полишає Київ та пра-

вослав’я, щоб опанувати науку в католицькому єзуїтському училищі.

Видатні ритори давнини й сучасності 51

Як перекинчика його радо приймають у монастирі Базиліанського ор-

дену, висвячують в уніатського ченця Єлисея і зараховують до като-

лицького училища Володимир-Волинського кафедрального монастиря.

Тут нарешті він може прочитати те, про що досі тільки чув: «Богослов-

сько-політичний трактат» і «Етику» голландця Спінози. «Метафізичні

роздуми про першу філософію» француза Рене Декарта, «Математичні

початки натуральної філософії» філософа Ісаака Ньютона. У цих пра-

цях юнак знаходить ті самі думки, які висловлював у диспутах: природа

є Бог, вона — причина існування самої себе і всіх речей на землі. Коли

ці ідеї стануть доступними українській православній молоді? Коли ж ці

книги будуть у Києві? Православ’я, на відміну від католицизму, суворо

обмежувало лектуру молоді.

Новий чернець вразив викладачів своєю освіченістю — уже на чет-

вертий день занять йому доручили викладати риторику й поетику.

Католицька церква вшановувала талановитого українця, сподіваю-

чись використати його у боротьбі з православною церквою. А в цей час

у Києві проклинали зрадника, і на це не було ради, треба було все стер-

піти, аби осягнути. Талановиті й працьовиті люди потрібні були Вати-

кану і тому невдовзі юнака забрали до Римської католицької академії,

яка мала найкращу професуру, багатющу бібліотеку. Єлисей знайомить-

ся з видатними людьми, вивчає французьку та іспанську мови, під час

вакацій відвідує Париж, Мадрид, Лондон.

Єлисея приймає сам Папа Римський Климентій, готуючи його до ви-

свячення в єпископи, обрання кардиналом і, можливо, навіть на своє міс-

це. Папський подарунок — вілла на березі моря — був виявом особливої

уваги і пошани. У майбутньому Єлисей має чарами свого слова навертати

східних слов’ян до католицької церкви. Та любов до України переважила

все і він, закупивши всі місця в поштовому диліжансі, тікає з Італії.

Три дні стояв Єлисей навколішки під брамою Почаївської Успенської

лаври, благаючи прощення. Ченці плювали на нього, прочани кидали ка-

міння, лаяли та ображали, а він радів, що чує рідну мову. Після епитимії

(моління на колінах у темній келії впродовж 40 діб; чорний хліб та вода)

Єлисея постригли в ченці православної церкви і дали нове ім’я — Са-

муїл, щоб він міг повернутися до Києва, в рідне місто.

У Києві митрополит благословив монаха, дозволив узяти ім’я дядька

(Феофан Прокопович) і призначив викладачем риторики, піїтики і фі-

лософії Києво-Могилянської академії.

Почався найпродуктивніший етап життя видатного ритора, оратора,

філософа, богослова, письменника.

У лекціях Феофан Прокопович висловлює нові погляди на світ і су-

спільство, збагачені як античною давньогрецькою і римською спадщиною,

52 Факультативний курс з української мови. Риторика

так і новітніми ідеями західноєвропейських сучасників. Він розтлумачує

нові поняття, цитує безліч творів в оригіналі, майстерно викладає ма-

теріал. А ще шукає по селах і містечках України здібних, охочих до на-

вчання юнаків.

Використовуючи досвід античних класиків (Сенеки, Горація, Терен-

ція Плавта), Прокопович першим в українській літературі створює дра-

му з вітчизняним історичним героєм «Володимир». Драма, присвячена

гетьманові Мазепі, ставилася для простих киян, і в ній уперше грали

не ляльки, а справжні актори. Перехід від вертепу до театру (хоч і ву-

личного) потребував певних змін. Ф. Прокопович здійснив це — радив

писати п’єсу на 5 дій по 10 сцен, у кожній сцені мали діяти не більш

як три особи тощо.

Феофан Прокопович створив гарні ліричні поезії, філософські й по-

літичні трактати, сповнені любові до України і патріотичного пафосу:

«Духовний регламент», «Слово про власть і честь царську», «Правда во-

лі монаршої», планував написати віршовані п’єси про Богдана Хмель-

ницького Петра Могилу.

Останній період його життя і творчості позначений знайомством

з Петром І, який приїхав тоді до Києва. Прокоповичу було доручено

в Софійському соборі привітати царя за всіма законами мистецтва. Бо-

гослов майстерно виголосив змістовну епідейктичну промову, звертаю-

чись до царя: «Мудрий навчителю наш, муже державний, просвітителю

і перетворювачу, ти несеш світло людям, яко Прометей ніс вогонь, і ти

простий, близький, як святий».

Удруге Прокопович вітав царя після його перемоги під Полтавою.

Тоді Петро І висловив митрополитові побажання зробити Прокопови-

ча ректором.

Очоливши Києво-Могилянську академію, Прокопович оновив на-

вчальний план, за яким основна увага приділялася природознавству, ма-

тематиці, геометрії, історії, географії, філософії, класичним мовам, укра-

їнській мові. Ректор вимагав, щоб усі викладачі й спудеї писали вірші та

п’єси українською мовою і ставили їх перед народом (на Житньому рин-

ку на Подолі). Поступово Академія стала найпередовішим і найвпливо-

вішим вищим навчальним закладом Європи. Росія не мала такого, і то-

му Петро І викликав Феофана Прокоповича до Петербурга. Наш земляк

фактично став на чолі російської православної церкви. Цей поворот долі

Прокопович також намагався використати на користь Україні, сподівався

допомагати рідній академії, примножувати славу своєму народу.

Багато добрих справ зробив Прокопович для Росії, але вдячності

не одержав. Помирав у самотності й бідності.

Феофан Прокопович залишив велику наукову, публіцистичну та ху-

дожню спадщину, в якій значну частину займає риторика. В його часи

Видатні ритори давнини й сучасності 53

ще зберігався старий поділ науки і мистецтва, в якому провідне місце

посідала риторика, красномовство, ораторська проза. Риторика розгля-

далась як універсальна наука про слово і життя. Вона охоплювала, крім

риторичної науки, церковне й світське красномовство, філософську та

історичну прозу, сягаючи меж художньої.

Праця Феофана Прокоповича «Про риторичне мистецтво» написана

за традицією латиною, але звернена до української молоді.

Мудрість ученого, талант педагога, красномовство оратора є очевид-

ними вже у «Вступі», який починається такими словами:

«Молоді оратори! Поступивши до школи красномовства, знайте,

що ви прагнете до такої почесної справи, яка сама по собі справді на-

стільки корисна, що її належить викладати не тільки для вашого до-

бра, а й на благо релігії й Батьківщини. Бо це є та цариця душ, княги-

ня мистецтв...»

Ф. Прокопович розвинув ідею трьох родів промов і вчення про три

стилі на основі естетики класицизму і принципу логічної трихотомії: зміст

промови (тема, предмет, мета, результат); експресивність (почуття, емо-

ції, психічний стан промовця); мова (мовне вираження, засоби, форми).

Він визначив, який тематично-предметний зміст, яка міра експресії і які

мовні засоби відповідають поняттю «високий стиль», а які — поняттям

«середній» та «низький» стилі.

Високим (величним, поважним) стилем рекомендується говорити про

видатні й дуже важливі справи — божественні (небесні) і людські (суворі

і справедливі закони, мудрі і героїчні вчинки, перемоги, загибелі царств,

присуди долі) — з великою мірою (силою) почуттів та емоцій (захоплен-

ня, пристрасті, болю, страждання). Закон доречності вимагає, щоб тако-

му змісту і такому ступеню експресії відповідала система величних і по-

важних (суворих) мовних засобів високого стилю: рідкісні й вишукані

метафори, сильні фігури, зокрема великі ампліфікації, змінні періоди

(довгі і короткі), ритмічність.

Середнім (поміркованим) стилем належить говорити про теми й пред-

мети звичайні, про людське життя без небесних високостей, але гідно,

поважно. Почуття й емоції виявляються помірно, але достойно. Мова

повинна бути гарною і приємною. Тому вживаються часті й милі мета-

фори, дотепи, правильні слова і речення. Це стиль життя, він широкий,

скромний, але може бути й квітчастим.

Низьким (простим, фамільярним) стилем говорять про справи малі,

низькі, мізерні, щоденні, побутові, господарські, сімейні; з невисокою мі-

рою гарних почуттів (або й без них) чи з неприємними почуттями. Мовні

засоби цього стилю не мають величі, урочистості, тобто звичайні. Серед

них можуть бути жарти і дотепи, просторічні та інвективні слова.

54 Факультативний курс з української мови. Риторика

Ф. Прокопович допускав, що у промові можуть бути елементи двох,

а то й трьох стилів. Прикрашеність промови, на його думку, виявляєть-

ся через дві основні ознаки: ритм і достоїнство стилю.

Ритм промови створюється вдалим використанням періодів, членуван-

ням їх на колони, доречним добором слів у колонах і реченнях. Ф. Про-

копович продовжує вчення Аристотеля про структуру періоду, виділяючи

першу частину періоду (протосис), що має викликати у слухачів стан очі-

кування, і другу (аподосис), яка повинна логічно, емоційно, інтонаційно

завершити речення, «заспокоїти розум». Внутрішнє членування частин

на колони створює гармонію ритму, яка підтримується лексичним напо-

вненням колон (моноколон, диколон, триколон, тетраколон). Ф. Про-

копович звертає увагу на слова чарівні, образні, милозвучні, приємні,

вагомі. Чарівні та образні слова — це слова з переносним значенням,

вони відсвічують зір і думку, бо беруть своє значення від гарних речей:

світла, сонця, зірок, гарної погоди, блиску, прикрас тощо. Легкі, при-

ємні, милозвучні слова складаються із вдалого поєднання гарних звуків,

їхнє звучання нагадує шум води, що «спливає лагідно по схилах». Вагомі

слова — це ті, що виділяються і переконливо вражають.

У частині, присвяченій розміщенню слів, Ф. Прокопович іде за Ци-

цероном і не стільки радить, як треба розміщувати слова, скільки заува-

жує, чого слід уникати, щоб промова звучала доладно, а саме: збігу од-

накових голосних і приголосних на межі слів, повторень однакових слів

і відмінкових закінчень, надто довгих і однотипних речень, скупчення

рівноскладових слів, бо це уповільнює промову.

Достоїнство стилю досягається правильним використанням фігур

слова (тропів) і фігур мови (думки). Словесні фігури (тропіка) описані

в «Поетиці», а мовні фігури (звороти, синтаксичні конструкції і струк-

тури) — у «Риториці». Ф. Прокопович, як і його античні попередники,

з риторичних фігур найбільшого значення надавав періоду. Серед різно-

видів періоду — ізоколон (члени періоду мають однакову кількість скла-

дів); нерівний період (має один член коротший); антитеза (члени пе-

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: