Розподіл балів, які отримують студенти

Шкала оцінювання: національна та ECTS

МОДУЛЬ І

Лекція 1 (2 год.)

Тема: Риторика як мистецтво і наука. Історія риторики

Мета: ознайомлення студентів з предметом і функціями риторики, її місцем серед гуманітарних наук, історією ораторського мистецтва від давніх часів до сучасності.

План

1. Предмет і функції риторики, її місце серед гуманітарних наук.

2. Ораторське мистецтво у стародавньому світі. Міфологія красномовства.

3. Християнське красномовство епохи середньовіччя.

4. Розвиток риторики у Європі нового часу.

5. Красномовство у вітчизняній духовній культурі.

1. Термін «риторика» ніколи в історії не відзначався однозначним тлумаченням. У глибокій давнині чітко визначились два підходи до сприйняття риторики: з одного боку, Платон, Сократ, Сократ. Аристотель, Цицерон розвивали концепцію змістовної риторики, де одним із головних компонентів була ідея (логос); а з другого боку, школа Квінтіліана розглядала риторику як мистецтво прикрашання мовлення. Звідси отримала свій розвиток формальна, схоластична риторика, де знання предмета мовлення не було обов’язковою умовою.

Нове розуміння риторики ґрунтується на традиціях Аристотеля, у працях якого концепція змістовної риторики представлена у найбільш цілісному виді, на працях Ф. Прокоповича, М.В. Ломоносова, М.М. Сперанського, О.Ф. Мерзлякова, М.Ф. Кошанського, К.П. Зеленського, які продовжили і розвинули аристотелівський напрямок у риториці, а також на традиціях сучасних учених – В.В. Одинцова, Є.Щ. Ножина, А.Ю. Міхневича, Ю.В. Рождественського, С.П. Іванової, Г.М. Сагач тощо, у працях яких відновлено цінний риторичний досвід, накопичений нашими предками, одержала свій дальший розвиток концепція риторики як науки, спрямованої на формування в людини ефективної мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Традиційно риторику сприймають як науку про красномовство, власне, це слово й перекладається з грецької як наука про ораторське мистецтво, красномовство. Тобто, риторика – це мистецтво красномовства, мистецтво грамотно, змістовно і захопливо побудувати свою промову і переконливо донести свої думки до аудиторії.

Але сучасна наука пропонує значно ширше розуміння риторики. А саме: риторика – це технологія створення будь-якого тексту, оформленого в зрозумілому та переконливому висловлюванні (усному чи письмовому), яке виражає важливі для автора та його адресата думки, почуття, переживання та має на меті ефективний вплив на адресата.

Риторика не є замкненим у собі знанням. Це й теоретична дисципліна, предметом вивчення якої є теоретичні питання ораторства, і прикладна дисципліна, що має на меті виховання вмілого промовця.

Риторика – комплексна наука, тобто її місце – на стику, пересіченні ряду наук (філософії, логіки, психології, лінгвістики, етики, сценічної майстерності). Вона начебто вбирає в себе з інших наук ті компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Таким чином, це не просто сума різних змістовних компонентів, а наука, яка інтегрує в себе необхідні знання.

2. Історія риторики являє собою одну з найцікавіших сторінок в історії культури.

Природно-стихійно риторичний досвід формувався ще в таких ранніх цивілізаціях, як шумеро-аккадська (чи месопотамська), давньоєгипетська, давньоіндійська, давньоіранська, давньоєврейська Палестина. В культурах цих суспільств риторика посідала значне місце, хоча й формувалася в річищі літератури. А ось давні греки усвідомили вже самостійне значення риторики як окремої наукової дисципліни.

У багатьох народів ораторському мистецтву надавалось стільки ваги, що були навіть божества красномовства, наприклад Бенсай-тен у японців, що був одним із семи богів щастя, чи дві богині Вач і Сарасваті в Давній Індії. Сарасваті вважали також винахідницею санскриту, а ще вона вважалась богинею чистої води. Це свідчить, що в уявленні давніх індійців мова мала бути чистою і литися, як вода, вільно, природно.

У грецькій міфології риторику уособлювала одна з дев’яти мистецьких муз прекрасноголоса богиня Калліопа, котра була покровителькою духовної культури – риторики чарувального слова і співу, епічної поезії. У грецькій міфології був також бог глузування і лихослів’я Мом, що злісно пащекував про богів і людей. Зевс вигнав його з Олімпу, і в цьому виявлялося негативне ставлення до лихослів’я в грецькому суспільстві.

У римській культурі риторика зображувалась в образі величної жінки – богині мистецтв, що сиділа на пишному троні в осяйному вбранні, на якому виткані мовні фігури. З прекрасних уст росла лілея, яка символізувала красу, і меч, що символізував грізну зброю. Тобто, риторика переконує красою і силою мови.

У єгипетській міфології всесильним був бог Тот, покровитель усього розумного. На зображеннях поруч з ним сидить красива жінка – богиня мудрості Сіа і бог чарівних слів Ху.

Тому батьківщиною риторики є Давня Греція: саме там були вироблені теоретичні засади цієї науки. Своїм виникненням, а це відбулось у 5 ст. до н.е., ця наука зобов’язана вченим-софістам (у пер. з грецької «учителі мудрості», «майстри»), які своє завдання вбачали в тому, щоб навчити переконувати інших, вміти навмисне робити думку, ідею слабкою чи сильною. Для того, щоб виробити в учнів уміння переконувати слухачів, використовувалися два основні засоби впливу: мистецтво міркування (діалектика) і мистецтво спілкування (риторика).

У 5 ст. до н. е. у Греції з’являється перший підручник з риторики, укладений Горгієм. У другій половині 5 ст. до н.е. риторику почали розглядати як «царицю всіх мистецтв», її почали викладати в школах.

Визначною постаттю в розвитку давньогрецької риторики став Демосфен (384 – 322 рр. до н.е.), який очолив школу риторів, перетворив судову трибуну в трибуну ідеологічної боротьби.

Основи риторики, закладені у Давній Греції, були продовжені ораторами Давнього Риму. Існує навіть міф про божественне походження цієї науки: ніби Юпітер покликав до себе Меркурія і звелів дати людям риторику.

Визначним теоретиком та практиком красномовства в Давньому Римі був Марк Тулій Цицерон (106-43 рр. до н.е.). Теорії красномовства присвячені його праці «Про оратора», «Брут», «Оратор», «Про найкращий вид ораторів». Згідно з Цицероном, до вершини красномовства ведуть два шляхи. Перший полягає у служінні словом державі та її інтересам на основі безкорисливої їй відданості, громадянській доблесті та широких знань у політиці, праві, філософії: Другий шлях полягає в опануванні формальними прийомами, які дозволяють оратору переконати будь-яку аудиторію ухвалити потрібне йому рішення. Мистецтво цього останнього і позначалось у Римі терміном риторика. Намагання Цицерона поєднувати у навчанні оратора високий духовний зміст з практичними прийомами забезпечило йому важливе місце в теорії риторики.

Римську теорію красномовства розвивали й Марк Фабій Квинтиліан, Публій Корнелій Тацит, Стацій Цецилій та ін.

Отже, античні мислителі заклали основи риторики, зробили перші кроки з вивчення її теорії та узагальнення практичних прийомів та засобів публічного виступу.

3. Наступний етап розвитку риторики пов’язаний з іншим видом духовної культури – релігійним. У середні віки центром розвитку риторики є церква, а проповідь «Про Закон Божий» стає основною формою середньовічного красномовства. Світське красномовство – судове, побутове, політичне – перебувало під впливом церкви.

Витоки християнської риторики – У Старому й Новому Завіті. У біблійних текстах багато риторичних прийомів, є певна система користування ними, хоча складалися вони цілком стихійно. Біблія розглядає ораторське слово як певне осягнення істини і поділяє зміст промови та її «добру» (чи «тяжковусту») форми. На першому місці – зміст, а форма – другорядна.

Середньовічний ритор промовляв лише на теми, пов’язані зі спасінням душі. В основу церковної промови було покладене моральне повчання, але незважаючи на це, церква у своїх проповідях могла закликати до війни з невірними, і до хрестових походів, і до боротьби з безбожниками.

Власне, риторика в християнському середньовіччі набуває рис гомілетики. Гомілетика – це християнська риторика, зосереджена на тлумаченні Біблії через проповідь чи навчальну бесіду.

Значний вплив на теорію християнської риторики мали Августин Аврелій та Ієронім (4-5 ст.), а найвідомішими середньовічними богословами-ораторами є Іоанн Златоуст (помер у 407 р.), Іоанн Дамаскін (7-8 ст.), Фома Аквінський (1225 – 1274 рр.), Іоанн Макдауні (Вірменія, 6 ст.), Іоанн Ікалтоелі (Грузія, 11 ст.).

4. До 17-18 ст. проповідь настільки канонізувалася, що не могла вже враховувати процеси, які складалися в суспільному житті того часу, і поступово почала вироджуватися.

На зміну феодальним відносинам прийшли буржуазні, вони принесли із собою ідеї рівності, свободи, демократії. Виникла система парламентаризму, зародилися політичні партії, суспільні організації. В цих умовах красномовство отримало інший зміст, почався новий етап його розвитку. З’явилися оратори, чиє життя було пов’язане з політичною боротьбою – Жан Поль Марат, Робесп’єр, Дантон, Сен-Жюст, Мірабо. В основу їхньої діяльності лягли ідеї філософів-просвітителів Руссо, Дідро, Монтеск’є.

Серед яскравих урядових ораторів виділялись в Німеччині – Роберт Блюм, С. Боркгейм, Гебхард Блюхер; в Англії – Джон Рассел, Вільям Гладстон, Бенджамін Дізраелі, Генрі Пальмерстон, Джеймс Стюарт, Д. Льюіс, Дж. Робак; в США – У. Стюард, Д. Мезон тощо.

Величезну роль в розвитку риторики відіграв Михайло Васильович Ломоносов, якого історик Карамзін назвав «батьком російського красномовства». У 1743 році побачила світ праця Ломоносова «Краткое руководство к риторике на пользу любителей сладкоречия» – узагальнена слов’янська риторика 18 століття. У ній автор велику увагу приділив історії риторики, аналізу ораторської діяльності античних риторів, навів добір правил та вимог, які повинні виконуватися кожним оратором.

У 19 ст. з’явились оратори нового типу – трибуни робітничого класу – Август Бабель, Вільгельм Лібкнехт, Іоан Георг Еккаріус, Карл Маркс та ін. Однією з головних форм їхнього красномовства стала агітація. З’явилися такі оратори і в Росії (Петро Алексєєв, Степан Халтурін, Іван Бабушкін, Володимир Ленін та ін.).

5. Початок вітчизняної риторичної науки сягає доби Київської Русі. Перлина давньоруської літератури – «Слово о полку Ігоревім» донесло до наших днів «золоте слово» Святослава, «змішане зі сльозою», яке є взірцем високої риторичної культури.

Найвідомішими ораторами Київської Русі були Іларіон, Володимир Мономах та Кирило Туровський.

Видатні зразки риторичного мистецтва 15-16 століть залишили магістр Юрій Котермак з Дрогобича й Іван Вишенський (визначний мислитель, богослов, полеміст).

Та найбільшого розквіту на українському терені риторика досягла в Києво-Могилянській академії. У київських архівах збереглось описи 183 рукописних риторичних курсів, прочитаних на латині у в Києво-Могилянській академії. З них 127 складено й прочитано в академії в 1635-1817 роках!

До видатних риторів-педагогів Києво-Могилянської академії того часу належать Інокентій Гізель – архімандрит Києво-Печерської лаври, автор публіцистичного підручника для духовенства «Мир з Богом чоловіку» (1669 р.); Лазар Баранович – ректор Києво-Могилянської академії, автор книжок «Меч духовний є глагол Божий» (1666 р.) і «Труби словес проповідних»; Іоаникій Галятовський – ректор Києво-Могилянської академії, розробник теорії новомодного красномовства, автор першого друкованого підручника риторики в академії; Стефан Яворський – автор праці «Риторична рука».

Найвидатнішим ритором і найкращим українським оратором кінця 17-початку 18 століття вважається Феофан Прокопович. Він залишив велику наукову, публіцистичну та художню спадщину, у якій значне місце належить риториці. У своїй праці «Про риторичне мистецтво» Прокопович пише про чесноти оратора, який повинен вміло розпочинати виклад, бути поважним у повчанні, дотепним у розважанні, сильним і багатослівним у зворушенні, і, нарешті, підбирати стиль не на свій розсуд, а згідно з вимогами справи і часу.

Пригніченість українського національного життя в складі Російської та Австро-Угорської імперій не сприяла розвитку українського красномовства. У Східній Україні панувала російська мова, у Західній – польська. Священики навіть проповіді до українського народу виголошували чужими мовами. Однак були і винятки, наприклад, Григорій Яхимович – видатний церковний та політичний оратор 1 половини 19 століття, професор богослов’я, львівський митрополит; Парфеній Левицький, архієпископ Подільський (1858-1922 рр.), завдяки якому в українських церквах уперше за багато років почали проповідувати українською мовою.

Серед українських знавців риторики 19 ст. виділяється К. Зеленецький, який викладав у Рішельєвському ліцеї в Одесі і написав кілька посібників, що перевидавалися і в 20 ст.

На межі 19-20 ст. з’являються яскраві політичні пропагандисти М. Міхновський, Є. Чикаленко, Д. Донцов, М. Грушевський та ін.

Тоталітарний режим СРСР трактував риторику як беззмістовну пишноту вислову, «буржуазну маніпулятивну, пустопорожню балаканину», її було усунуто з навчальних програм.

Нині риторика отримала новий розвій. Буяє політичне красномовство, оновлюється церковна гомілетика, основи ораторського мистецтва знову викладаються у вищих (а подекуди й загальноосвітніх) навчальних закладах. Щоправда, вибух словесної енергії супроводжується і девальвацією слова, і зниженням культури мовлення, і загостренням конфліктних ситуацій. Тож найпершим завданням сучасної української риторики є відновлення ваги слова і повернення статусу науки успіху.

Лекція 2 (2 год.)

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: