ЗАВДАННЯ ДО САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ ДО МОДУЛЯ І

1. Вивчіть напам’ять 10 афоризмів про правила риторичної комунікації та красу і силу слова.

2. Зробіть короткий огляд на тему «Риторика в дослідженнях українських науковців».

3. Знайдіть нові дані за тематикою першого модуля в мережі Інтернет.

МОДУЛЬ ІІ

Лекція 3 (2 год.)

Тема: Інвенція і диспозиція. Основні етапи підготовки промови

Мета: ознайомлення студентів із законами ораторського мистецтва, основними розділами риторики та з методикою вибору теми й створення оптимальної композиції промови.

План

1. Закони риторики. Ступеневість риторики.

2. Інвенція. Концепція. Вибір теми.

3. Моделювання аудиторії.

4. Диспозиція. Поділ тексту на композиційні елементи.

5. Методи викладу.

1. Для того, щоб оволодіти ораторським мистецтвом, треба знати закони закони. Перший закон (концептуальний) формує і розвиває в людини уміння всебічно аналізувати предмет дослідження і вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).

Другий закон (закон моделювання аудиторії) формує і розвиває в людини уміння вивчати в системі три групи ознак, які позначають «портрет» будь-якої аудиторії: соціально-демографічні, соціально-психологічні, індивідуально-особистісні.

Третій закон (стратегічний) формує і розвиває в людини уміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного портрета аудиторії: визначення цільової установки діяльності (навіщо?); виявлення і дослідження суперечностей у досліджуваних проблемах; формування тези (головної думки, власної позиції).

Четвертий закон (тактичний) формує і розвиває в людини уміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву діяльність співрозмовників (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості.

П’ятий закон (мовленнєвий) формує і розвиває в людини вміння володіти мовленням (одягати свою думку в дієву словесну форму).

Шостий закон (закон ефективної комунікації) формує і розвиває в людини вміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умову успішної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Сьомий закон (системно-аналітичний) формує і розвиває в людини уміння рефлексувати (виявляти і аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) і оцінювати діяльність інших, тобто визначатися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його діяльність, а також навитися вбирати в себе цінний досвід іншого.

Основним і найзагальнішим законом риторики є закон ступеневої послідовності. Він забезпечує системність мовленнєвому циклу і єдність мисленнєво-мовленнєвої діяльності, спрямованої на підготовку і виголошення промов. Основні розділи класичної риторики відображають етапи (ступені) від появи ідеї через її втілення у мовний матеріал, підготовку – і до виголошення промови та одержання очікуваного ефекту від неї:

– винайдення задуму, ідеї, мети (інвенція);

– добір і розташування відповідного матеріалу (диспозиція);

– утілення змісту в мовні форми вираження (елокуція);

– тренування оперативної пам’яті, запам’ятовування (меморія);

– виступ, публічне виголошення промови (акція);

– самоаналіз власних успіхів та невдач (релаксація).

2. Інвенція (лат. inventio – винахід, вигадка) – це перший розділ класичної риторики, в якому розробляються етапи задуму, намірів, ідей, формулювання гіпотези майбутнього виступу. На цьому етапі промовець має систематизувати власні знання про реальні предмети промови, явища чи абстракції в обраній галузі, що стануть предметом промови, потім зіставити їх зі знаннями про інші і визначитись, який предмет і у якому обсязі промовець може представити у промові.

Основне в інвенції – доречно вибраний предмет розмови і намір представити і розкритийого так, щоб досягти здійснення задуму.

Інвенція як процес вибору предмета й систематизації його складається з трьох фаз: фази вибору, фази орієнтації і фази заглиблення.

Фаза вибору передбачає перш за все вироблення концепції, тобто системи поглядів, розуміння певних явищ, процесів тощо. Концепція потребує усвідомленої послідовності таких дій: обрання теми розмови і вироблення свого бачення її. Тут важливим є свої й чуже бачення предмета, з якого можна поповнити своє, а також попередні знання, життєвий і професійний досвід.

Чи буде тема важливою і захопливою, залежить головним чином від:

а) основних інтересів аудиторії;

б) групових інтересів;

в) злободенних інтересів;

г) конкретних інтересів;

д) новизни теми;

є) закладених у темі елементів конфлікту.

3. У риториці має працювати і закон моделювання аудиторії, який потребує від оратора вивчення соціально-демографічних, суспільно-психологічних та індивідуально-особистісних ознак аудиторії з метою наступного забезпечення контакту з аудиторією в процесі виступу.

До соціально-демографічних ознак належать: стать, вік, громадянство, національність, освіта, професія, склад родини, зайнятість (працюючі, безробітні), належність до соціальних верств (селяни, міщани, інтелігенція, переселенці, біженці тощо). Ці ознаки дають загальне зовнішнє уявлення про людину, яким має керуватися оратор, але їх недостатньо для того, щоб бути певним, що контакт зі слухачами оратор встановить і мети досягне, бо вони не розкривають внутрішній світ людей.

Проаналізувавши соціально-демографічні ознаки, оратор має звернутися до суспільно-психологічних, а потім до індивідуально-особистісних. До суспільно-психологічних ознак належать такі, що зумовлюються переважно соціально-демографічними, але не охоплюють усіх слухачів, а характеризують групи або й окремих суб’єктів. Це такі ознаки, як потреби, мотиви поведінки, ставлення до промовця і предмета мовлення та рівень розуміння того, про що йдеться.

Потреби є дуже важливим поняттям у психології людини, бо вони визначають її життєві вибори і мотиви поведінки. Потреби бувають неусвідомлені й усвідомлені. До усвідомлених потреб належать особисті, професійні і громадські, в тому числі й громадянські.

Особисті потреби спонукають людину отримувати відомості тільки для себе, для задоволення власних інтересів, як кажуть, замикають інформацію тільки на ній.

Професійні потреби спонукають людину шукати й отримувати знання для того, щоб збагатити власний професійний досвід і в такий спосіб задовольнити особисті фахові потреби. Цінність професійних потреб у тому, що, задовольняючи професійне зростання однієї особи, вони сприяють професійному і духовному, культурному зростанню тих, хто залежить від фахової компетенції цієї особи. Професійне зростання вчителя добре впливає на учнів, професійне зростання викладача – на студентів, лікаря – на хворих. Отже, професійні потреби навіть однієї людини ланцюжком виходять на рівень задоволення професійних і особистих потреб груп людей і всього суспільства. Професійні потреби не можуть замикати інформацію на одній людині.

Громадські і ще вищі – громадянські потреби спонукають людину здобувати інформацію, яка корисна для широкого кола людей і навіть для всіх громадян держави. Це означає, що така людина усвідомлює свою залежність від інших людей у суспільстві та інших – від неї, що вона знає не тільки свої громадянські права, а й обов’язки. Жити треба разом з іншими, але не за їх рахунок, і самому дбати про суспільство та державу.

Мотиви поведінки людини зумовлюються її потребами або відсутністю таких. Виділяють такі основні типи мотивів: дисциплінарні, емоційно-естетичні, пізнавально-інтелектуальні, морально-етичні.

Дисциплінарний мотив, як правило, є зовнішнім, без власного бажання (чиню так, бо вимагають, зобов’язують, карають). Емоційно-естетичний мотив викликається мимовільним інтересом або задоволенням (гарно, приємно, весело), але також не підкріплений міцною власною волею і бажанням. У мотивації навчання учнів і студентів переважають саме дисциплінарний та емоційно-естетичний мотиви. Вчителі і викладачі повинні розширювати сферу мотивації, формувати вищі мотиви.

Пізнавально-інтелектуальний мотив спрямовує людину на пізнання світу і розвиток власного інтелекту як найбільшої цінності людини. Він формується міцною волею і внутрішнім бажанням, переконаннями.

Морально-етичний мотив – найвищий, бо він засвідчує в людині найвищу міру людяності: наявність совісті, моральних якостей, етичних норм. Він спрямований на збереження людського життя на планеті, на покращення довкілля, на благо для всіх і кожного.

Індивідуально-особистісні ознаки виявляють внутрішній зміст і властивості людини: тип нервової системи, особливості мислення, темпераменту, характер, емоційно-вольову сферу тощо. Для того щоб вивчити індивідуально-особистісні ознаки слухачів, промовцю потрібен тривалий час мовного спілкування з ними. У результаті промовець може змоделювати для себе аудиторію так, щоб успішно залучити всіх, і зокрема окремі особистості, які схильні до конфліктної реакції, до участі в колективній діяльності.

Моделювання аудиторії означає, що промовець має добре знати слухачів (бажано всі їхні ознаки і повністю), готуватися до зустрічі з ними, передбачати, де і коли можуть виникнути непорозуміння, а головне, впливати на слухачів за допомогою матеріалу і майстерності мовлення так, щоб дисциплінарні мотиви змінювалися інтелектуально-пізнавальними та морально-етичними, потреби слухачів усвідомлювалися як професійні і громадські, байдужість змінилася конструктивністю тощо.

Матеріал для виступу відбирається з чотирьохджерел накопичення матеріалу для промови: особистий досвід, розмірковування і спостереження, інтерв’ю і бесіда, читання.

4. Диспозиція (лат. dispositio – розташовую, розміщую) – це другий розділ риторики, який розглядає мистецтво розміщення матеріалу і оформлення структури промови. У ньому формулюються основні поняття про предмет виступу і визначаються правила оперування поняттями.

Основне призначення гарної диспозиції, тобто на етапі побудови промови – запропонувати цілий набір положень і в такій послідовності, щоб вони не суперечили одне одному, а переміщувались з однієї частини в іншу аж до закономірного висновку. Диспозиція пропонує також логічні операції, якими знімається суперечливість визначень.

План, створений перед остаточним згрупуванням матеріалу та написаннямтексту, мусить відобразити майбутню логіку побудови виступу. З античних часів виділяють три структурні моменти твору: вступ, основна частина та висновки (за можливості детальнішої побудови: вступ = зацікавлення + основна частина = опис +оповідь + міркування, висновки = переконання).

Вступ. Для кожної промови необхідно спланувати (буквально до слова) її початок і закінчення. Момент початку промови є найвідповідальнішим: який тон задасть оратор, так і прозвучить весь виступ. Крім того, за будь-яку ціну слід одразу ж привернути увагу слухачів до виступу.

Вступ може починатися з цитування чужої мудрості, крилатого вислову, з відомого афоризму, з жарту, з того, що на цеймомент хвилює суспільство тощо.

Вступ повинен бути коротким. Люди сьогодні достатньо поінформовані. Тому у вступі слід чітко і зрозуміло сформулювати суть теми виступу.

Дуже грубою помилкою буде почати з вибачень типу: «Я не оратор…»; «Я не підготувався до виступу...»; «Мені нічого сказати...». Так відвертається увага слухачів, яку потім дуже важко буде повернути.

Вступ-зацікавлення є лише підходом до теми, й необхідно одразу ж, викликавши інтерес аудиторії, сконцентрувавши її увагу на проблемі, спрямувати слухачів у потрібне русло, перейти до основної частини.

Основна частина. Це найбільш навантажена і об’ємна частина виступу. Адже тут ітиметься про ту інформацію, про ту ідею, яку в розгорнутому вигляді доведеться донести до слухачів, надихнути їх на ухвалення якогось рішення. В основній частині промови дають юридичні, економічні, політичні, конкретні наукові визначення, наводять усілякі порівняння, посилання на авторитети, статистичні дані. Тут також можна використати різноманітні наочні посібники тощо. Від ерудиції промовця, від продуманості змісту виступу, від послідовності та аргументованості у викладенні матеріалу й залежатиме врешті-решт успіх оратора.

Завершення. Останні фрази виступу краще вивчити напам’ять. Можна припуститися незначної помилки в основній частині виступу, особливо якщо оратор намагається без потреби не користуватися написаним текстом, але в заключній частині виступу, коли промовець резюмує основні положення вашої промови чи закликає до дії (якщо цей заклик має сенс у виступі), коли він щиро робить комплімент на адресу зібрання або колективу чи хоче завершити виступ якимось жартом, зовсім не до лиця припуститись якоїсь недоречності або схибити.

Неприпустимо завершувати виступ фразою типу: «Ну от приблизно все, що я хотів вам сказати. На цьому я і закінчу».

Закінчення бувають двох типів: риторичний елегантний фінал або підсумковий доцільний фінал. Елегантний фінал означає, що промова повинна закінчитися якимось красивим прийомом: поезією, жартом, самоіронією, несподіваним, але влучним порівнянням або доречним каламбуром. Таким фіналом часто завершуються похвальні, публіцистичні промови. Слухачі мають одержати естетичне задоволення, полегшення, відчути гарний настрій. Промовець ніби відсторонюється від викладу й доказів, даючи слухачам волю самим далі розібратися й зробити свої висновки. До їхніх висновків можна буде повернутися вже при іншій нагоді. Над елегантним фіналом треба багато працювати, і він вдається тільки високомайстерним, обдарованим, творчим ораторам.

Доцільний підсумковий фінал потребує таких висновків, які повинні бути відповідними темі й доказам. Такий фінал є основним в академічних, науково-навчальних, дорадчих промовах. Риторика виробила три типи доцільних (релевантних) фіналів: підсумкові, типологічні й апелювальні.

Підсумкові висновки. У таких висновках синтезуються результати всієї роботи (викладу й аргументації), підбиваються підсумки й остаточно формулюються закони чи правила. Цей підсумок можна робити двома шляхами: або збирати всі знання про предмет розмови, висловлені вище, або ці знання впорядковувати за етапами, послідовно, як розгорталася лінійна структура повідомлення.

Типологічні висновки. Типологічні висновки поглиблюють уявлення про предмет і таким чином надають слухачам можливість ще раз зрозуміти тему. Типологічні висновки не зводяться до переказу основних положень повідомлення про предмет чи структури цього повідомлення, тобто до повтору змісту викладу промовець не повертається. Типологічні висновки бувають двох видів: типологічні висновки з перспективою і типологічні висновки з фоном.

Типологічні висновки з перспективою показують, як певна проблема, подія, факт, явище «вписуються» в історію питання і в перспективу, задають напрям гіпотетичного розвитку сучасного стану предмета на майбутнє. Загальна схема типологічного висновку: «вчора – сьогодні – завтра» або «що було – що є – що буде» завжди викликає зацікавлення у слухачів.

Типологічні висновки з фоном подають предмет у ряду однорідних, споріднених або подібних предметів чи ставлять його в опозицію до них: як предмет викладу виглядає на фоні інших, чим вигідно вирізняється. Фон може бути однорідним до предмета викладу (суголосним, подібним), а може бути контрастивним (опозиційним, протилежним).

Апелювальні висновки – це пряме звертання до слухачів при завершенні промови. Ці висновки конкретно-чуттєві, емоційні. Вони використовуються в судовому, конфесійному, публіцистичному красномовстві. Апелювальні висновки зменшують дистанцію між промовцем і слухачами та інтимізують ситуацію спілкування.

Наведена тричастинна модель ораторського твору є найбільш поширеним варіантом композиційної структури, але не обов’язковим. Уже в давні часи оратори не завжди дотримувалися цієї жорсткої структури. Можна сміливо експериментувати, переставлятичастини твору, почати промову, наприклад, з кульмінаційного моменту чи навіть з висновків, але це вже прояви ораторського артистизму, початківцеві так чинити ризиковано. Слід пам’ятати, що за будь-якої композиції логічний зв’язок між частинами твору обов’язковий.

5. Основна частина диспозиції складається з двох частин (планів): викладу предмета (теми) розмови й аргументації його. Перша частина – виклад – справляє враження об’єктивного погляду на предмет (так є!), друга частина – аргументація – суб’єктивована (так є, бо я таким бачу цей предмет тому-то й тому-то).

Виклад – це представлення, презентація попередньо відібраного факту (або фактів), що становить концепт предмета. У викладі можливі дві моделі розгортання. Перша модель має відображати природний порядок елементів, ніби нагадуючи природний плин подій у житті, коли попередні події є причиною наступних, а наступні – наслідком попередніх. Це лінійна схема побудови повідомлень, за якою події подаються одна за одною, створюючи враження «йде як життя».

Друга модель викладу потребує від промовця мистецтва групування фактів не за послідовністю їх виникнення, а за сутністю, а це означає, що треба володіти мистецтвом групування фактів, аналізу їх. Різне комбінування, перестановка частин викладу стимулюють інтерес слухачів до повідомлюваного. Тут не можна пливти за течією подій, треба самому уважно стежити за промовцем, визначати, запам’ятовувати, оцінювати авторський мовний виклад, маневри думки, створювати атмосферу мовної взаємодії.

Прямому сюжетному тексту першої моделі викладу протистоїть фабульно-інтригуючий текст другої моделі викладу. У фабульно-інтригуючому тексті попередня й наступна події можуть мінятися місцями, щось пропускатися, членуватися на епізоди або, навпаки, об’єднуватися, розвиватися в обох напрямках – до фіналу і до початку. Текст може починатися з висновку, конфлікту, якоїсь незначної деталі.

Друга модель викладу потребує від автора більшої підготовки і досконалішої техніки для того, щоб вчасно представити слухачам оптимальну кількість матеріалу (не більше і не менше, ніж потрібно), а також викликати зацікавлення представленим: чому саме так згруповано матеріал, чого хоче досягти автор, де тут причина, а де наслідок.

Слухач також має бути більше підготовленим до сприймання фабульно-інтригуючого тексту, ніж до сюжетного тексту. В сюжетному тексті логіка речей і подій ніби сама веде слухача до мети, а в фабульно-інтригуючому слухач повинен уміти «читати» хід подій, їх причини і наслідки, розуміти переходи, бути готовим до несподіваних змін, тримати під контролем розвиток думки, розгадувати таємниці, передбачати зміни у фабулі тексту.

Перша модель викладу предмета оперує історичним (хронологічним) та сюжетним методами. Матеріал викладається в часовій послідовності та за розвитком сюжетної лінії.

Друга модель послуговується кількома методами: дедуктивним, індуктивним, аналогійним, стадійним, концентричним.

Проте ці методи стосуються не тільки викладу предмета розмови, представлення, а й аргументації матеріалу, тому що виклад і аргументація з розвитком риторики все більше проникають одне в одне.

Дедуктивний метод полягає у послідовному розгортанні повідомлення і руху тексту від загального до часткового. Дедуктивний метод веде слухачів від наслідку (загального положення) до причини (вона захована в конкретних фактах і процесах). І тим інтригує, провокує слухачів на пошуки цієї причини. Дедуктивний метод широко використовується у навчальному процесі, особливо у старшій і вищій освітніх ланках.

Індуктивний метод викладує оберненим до дедуктивного. Він полягає в переорієнтації ходу думки у зворотному напрямку – від конкретного до загального. Для слухача індуктивний метод спілкування завжди є легшим, тому що думка «визріває» на конкретних фактах. Для промовця обидва методи мають бути однакові, бо до зустрічі зі слухачами він самостійно повинен «пройти» свій матеріал обома методами, перевіряючи результат, і вибрати в конкретному випадку індуктивний чи дедуктивний метод викладу, зваживши всі «за» і «проти» матеріалу, слухачів, умов спілкування, комунікативної мети.

Індуктивний метод ширше застосовується у початковій освітній ланці, ніж у середній і старшій, бо він ґрунтується на конкретно-чуттєвій основі.

Аналогійний метод є варіантом індуктивного методу, бо також «веде» слухами (читача) від конкретних фактів, явищ, ознак до загального висновку. Він полягає у зіставленні подій, явищ, фактів для того, щоб виявити, чи можна перенести основні ознаки, властивості, якості, закономірності вже добре вивчених, пізнаних предметів на ще непізнані, виявити, чи є між ними якась певна відповідність, схожість, однаковість. Цей метод дає можливість залучати в обіг на основі подібності і відповідності новий, ще невідомий матеріал, закріплюючи його на фоні відомого, отже, розширює межі нашого пізнання сип у поза можливостями конкретного бачення, а за відомими зразками, аналогами.

Аналогійний метод поширений в риториці, коли йдеться про якісь яскраві, виразні чи актуальні, але ще не досліджені об’єкти дійсності, їм шукають відповідники-аналоги серед уже вивчених.. Аналогію не можна будувати на якихось випадкових, факультативних ознаках, бо в такому разі вона не буде достовірною.

Стадійний мет од близький до історичного (хронологічного) методу. Він використовується тільки в лінійній побудові повідомлення, де не допускається ніяка ретроспекція, тобто неможливе повернення назад. Отже, стадійний метод викладу матеріалу можна визначити як рух мовного повідомлення від стадії до стадії за логікою розвитку думки. Суттєвим тут є те, стадія – це етап, частина міркування, а не факт, подія, В одній стадії може бути кілька фактів, подій, ознак, властивостей. Стадійний метод потребує певної завершеності думки на кожній стадії, інакше наступна стадія не буде мати міцної опори.

Концентричний метод використовують тоді, коли виникає потреба вивчити якусь проблему. Тоді в центр уваги (дослідження) ставлять цю проблему і навколо неї колами групують споріднені, близькі, дотичні проблеми, питання, події, факти тощо. Структура викладу нагадує серію кілець, в центрі якої головна точка – ідея, до якої колами сходяться ближчі, а потім дальші питання. Специфічною ознакою концентричного методу є потреба постійно повертатися до основної ідеї, ніби звіряючи з нею весь інший матеріал.

Лекція 4 (2 год.)

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: