Ефект рамки», або «закон межі», – це такий ефект, суть якого полягає в тому, що найкраще запам’ятовується початок і кінець промови.

Криву уваги під час публічного виступу оратора можна зобразити так:

На вступ і завершення промови відводиться разом, як правило, від 10% до 30% загальної тривалості виступу. Тим не менш приблизно 80% загального враження від самого оратора та його промови визначається саме цими частинами, при цьому від вступу залежить більше. Тому перші й останні фрази мають бути ретельно продумані й гарно виголошені оратором.

«Магічне число», або число Міллера (7 ± 2) характеризує обсяг оперативної пам’яті людини. Саме таку кількість різних структурних одиниць інформації ефективніше за все здатна схопити й зберегти оперативна пам’ять. На рівні промови «магічне число» означає оптимальну кількість різних (значущих, а не допоміжних) слів у реченні. Навіть у письмових текстах сьогодні перевага віддається «телеграфному стилю», оскільки встановлено, що найкраще сприймаються фрази з 10-13 слів, а фрази, що складаються більше ніж з 30 слів, практично не сприймаються.

Отже, чіткість структури, ясність та стислість викладу, образність мовних конструкцій сприяють не тільки кращому запам’ятовуванню промови самим оратором на етапі підготовки, а й кращому засвоєнню промови аудиторією.

Для того щоб уникнути надмірного хвилювання, промовець може переконати себе в тому, що його думки краще за нього ніхто не висловить, що ніхто краще за нього не знає аналізований ним матеріал, що цей виступ – один з низки інших і якщо буде невдалим, то є шанс наступний зробити кращим, що кожна невдача – це крок до наступної перемоги, це, зрештою, досвід, через який треба пройти.

Інтонування – це перш за все наголоси і паузи. Риторична практика радить обов’язково готуватися до промови не тільки письмово (писати текст виступу), а й усно, тобто озвучувати промову. Готуючись до виступу, слід наперед уявити його звучання. Можна потренуватися перед дзеркалом, щоб побачити свій вигляд. Це треба робити ще й тому, що навіть майстерно написаний текст не завжди добре «лягає» на звучання, окремі слова можуть виявитися зайвими, а синтаксичні конструкції – одноманітними.

Перед початком роботи над інтонуванням тексту треба «освіжити» в пам’яті зміст. Якщо на підготовчому етапі логічне структурування інформації (матеріалу про предмет) вдало проведене, то воно допоможе віднайти потрібні логічні паузи і логічні наголоси у тексті, завершити текст закономірним умовисновком.

Пауза − важливий засіб впливу на слухача. Паузи можна поділити на дихальні, логічні та психологічні. Дихальні паузи використовуються, щоб набрати дихання. У цей момент оратор відпочиває сам і дає відпочити аудиторії. Логічні паузи відбивають структуру тексту і в першу чергу розділові знаки. Психологічна пауза багата внутрішнім змістом, її призначення – емоційна інтерпретація тексту, розкриття психологічного навантаження думки.

Для того щоб виробити навички гарно говорити (озвучувати текст), потрібно бути уважним до звучання мови, слухати зразкове, живе (природне) мовлення, володіти модуляцією голосу, відпрацьовувати техніку дихання і техніку вимови.

Значною вадою під час виголошення промови, виступу може стати однотонність звучання. Тільки високоавторитетні промовці з глибокими, змістовними думками можуть дозволити собі розкіш говорити однотонно й дуже тихо. Однотонні виступи звичайних промовців не привертають уваги слухачів, не зачіпають свідомість, заколисують одноманітністю, і слухачі мимоволі переключаються думкою на щось своє.

Для того щоб уникати однотонності звучання, промовець ще на етапі елокуції має добирати влучний і образний мовний матеріал, шукати свої, незвичні прийоми поєднання слів і виразів, часом епатажні, вигадливі звороти, в результаті чого його мовлення набуватиме оригінальних ознак.

Неабияке значення в подоланні одноманітності звучання мають навички володіння модуляцією власного голосу. Модуляцією (лат. modulatio – розмірність, гармонійність) називають зміну тональності, сили, ритму, звучності голосу.

Правильні артикуляція й вимова, добра дикція − запорука успіху. Слід чітко й правильно вимовляти кожен звук, боротися з шепелявістю, гаркавістю, недбалою вимовою.

Кожне слово треба чути, не можна зливати кілька слів в якусь невиразну звукову масу. Чіткість вимови часто залежить і від аудиторії, в якій виступає оратор. Потрібно пам’ятати, що чим більша аудиторія, тим повільніше поширюються звукові хвилі.

Усе базується на диханні, яке має бути досить глибоким і водночас інтенсивним. Риторична практика виробила кілька правил, виконуючи які можна відпрацювати дихання так, щоб воно було легким для промовця і непомітним та приємним для слухачів. Від дихання залежить самопочуття промовця і озвучення промови, адже звуки творяться на видихові.

На дихання оратора впливають зовнішні і внутрішні чинники. До зовнішніх належать розмір приміщення (замале або велике для певної кількості людей, з доброю або поганою акустикою, неестетичне, непровітрене, холодне), наявність сторонніх шумів, дій, людей, поспішність, доброзичливість або недоброзичливість аудиторії та керівництва тощо.

Внутрішні чинники залежать від самого промовця, тому, враховуючи їх та дотримуючись певних правил дихання і вимови і тренуючись, можна досягти значних успіхів на цьому шляху:

– Слід обрати зручне місце і зручну позу. Краще говорити завжди стоячи, з трохи піднятою головою, розправивши плечі, тоді мовні органи будуть вільними, не затисненими.

– Вдихати й видихати повітря треба безшумно, не втягуючи і не сопучи, не хекаючи і не крекчучи, не натужно, так, щоб слухачі не помічали дихання промовця, бо якісний звук утворюється тільки на спокійному струмені повітря.

– Вдихати повітря слід тільки через ніс, спокійно, вільно, безшумно.

– Починати мовлення можна лише тоді, коли в легені набереться повітря стільки, що його вистачить на вимову певної структурно-логічної частини тексту, щоб не робити позачергового, рятівного вдихання, яке може порушити плавність і ритм мовлення. Отже, цю структурно-логічну частину тексту треба уявляти внутрішнім зором або пробігти поглядом у тексті, щоб зорієнтуватися, наскільки вона довга.

– Слід витрачати повітря рівномірно і не допускати повного видиху, тому що звучання може перейти на неприємний для слухачів фальцет (італ. falsetto, від falso – неправильний, помилковий). Складається враження, що промовець втратив наснагу, а він же повинен бути для всіх невтомним.

– Щоб не втратити темпу мовлення, треба використовувати природні зупинки (паузи) між блоками тексту для добирання повітря в легені. Поповнювати запас повітря (піддихувати) треба своєчасно і непомітно.

Промовець має орієнтуватися, яка сила звучання йому потрібна, щоб набрати відповідну кількість повітря. Якщо треба говорити гучніше, сильніше (для великої аудиторії), треба більше набирати повітря. Проте й великий надлишок повітря також заважатиме утворенню звучання.

– Ніколи не треба говорити на крайній межі сили свого голосу, особливо починаючи промову. Бажано обрати середній рівень, щоб за потребою можна було підняти силу голосу чи опустити.

У слухачів повинно скластися враження, що промовець може ще говорити багато і гарно.

Кожний промовець повинен знати можливості і межі свого голосу і не перенапружувати голосові зв’язки, щоб не бути смішним.

3. Аудиторія слухачів – це те, заради чого виникала й розвивалася риторика як наука. Слухачі бувають різні: за суспільною роллю, за фахом, за освітою, за віком, за мораллю, нахилами й уподобаннями, зрештою, за внутрішньою і зовнішньою готовністю слухати чи ні, сприймати чи відхиляти оратора. Проте промовцю слід пам’ятати головне: постійним його завданням завжди має бути намагання досягти переваги над слухачами.

Аудиторія слухачів завжди конкретна, тому точних, безпомилкових приписів, як підкорити аудиторію, а тим більше подолати її опір, не може дати жоден ритор. Однак є кілька чинників, на які вказували відомі оратори і які можна задіяти для досягнення цієї мети. Умовно можна виділити такі види аудиторії: прихильна, байдужа, ворожа (навіть агресивна) і комбінована, що поєднує в собі і прихильних, і байдужих, і ворожих слухачів.

Оратор має передбачити, як не втратити прихильних, здобути байдужих, заспокоїти агресивних. Що для цього потрібно ораторові? Насамперед глибокі знання, бажання говорити, здатність швидко орієнтуватися, щоб не робити трагедії з дрібниць і не стати в результаті цього смішним.

Є й суто практичні застереження:

– вступ має бути не швидким, щоб слухачі могли зрозуміти суть справи, висновки – не повільними й не затягнутими;

– хто говорить коротко і стримано, може повідомити про щось, але не схвилювати;

– ненависть приборкують доброзичливістю, озлоблення знищується співчуттям;

– вправно використані веселий жарт, дотепний гумор також викликають прихильність слухачів, пом’якшують суворість, показують оратора людиною освіченою й тонкою.

Значно полегшує роботу промовця взаємодія з аудиторією – це спільність психологічного стану оратора і його слухачів, що викликані спільними роздумами та співпереживаннями в процесі їхньої сумісної інтелектуальної роботи. Умовами встановлення взаємодії є знання оратором предмета розмови; врахування ним потреб та настроїв аудиторії; проста, жвава мова оратора; постійний зоровий контакт зі слухачами, визначення їхньої реакції і внесення додаткових змін як у зміст, так і в методику викладення матеріалу; намагання бачити в кожному слухачеві співбесідника, товариша, не підніматися над аудиторією; залучення слухачів з перших хвилин до сумісного активного обговорення питань.

В античній риториці послідовно виробилися два риторичні ідеали. Для ораторів – носіїв першого ідеалу – головним у риторичній діяльності є переконливість, далі істинність переконливого мовлення, моральність на користь суспільству, чіткість і впорядкованість. Цей ідеал називають сократівським.

Другий риторичний ідеал вважають софістичним. Для носіїв і прихильників цього ідеалу характерною є формальна переконливість, надмірна словесна краса, пишність, вибагливість мовлення, самовираженість і корисливість оратора.

Сучасні ритори вважають, що зараз діють три риторичні ідеали. Перший з них можна назвати близьким до софістичного, але нині він дуже американізований, саморекламний, нав’язливий, такий, що повсюдно заполонив собою засоби масової інформації і спрямований на маніпуляцію свідомістю мас.

Другий риторичний ідеал несе в собі морально-етичні цінності східнослов’янського, давньоукраїнського ідеалу. Він близький до першого античного ідеалу – ідеалу переконаності й істинності, ідеалу Платона і Сократа. Характерними ознаками для нього є честь, благородство, смиренність, милосердя, шляхетність, слухняність, побожність, духовність. Ці засади сформували риторичний ідеал любові, або ідеал гуманістичної риторики, спрямованої на досягнення гармонії стосунків за допомогою засобів мовного спілкування.

Третій риторичний ідеал сформувався в імперський і радянський часи. Цей риторичний ідеал називають тоталітарним, пропагандистським.

На жаль, в українському суспільстві нині поширюється сучасний американський риторичний ідеал, чужий слов’янській культурі, зокрема українській, яка завжди мала міцні традиції успадкування еллінської античної культури. Американський ідеал перемагає наші ідеали у засобах масової інформації і масової культури. Українське суспільство ще не звільнилося і від тоталітарного риторичного ідеалу. Нагальні, закличні, категоричні, безапеляційні промови багатьох наших політиків сприймаються як рудименти радянської епохи: авторитарне мислення, нетерпиме монологічне мовлення, мовна агресія, телефонне право, влада на слово, підкорення співрозмовника тощо. Все це можна назвати політизованою псевдориторикою.

Отже, той, хто хоче стати майстерним промовцем (оратором, красномовцем), повинен подбати про:

– освіченість і глибокі знання свого фаху та дотичних до нього;

– риторичний ідеал, який би хотів наслідувати;

– пошук промовців, чиє мовлення відповідає його смаку, в кого він хотів би вчитися, знайти свій мовний авторитет;

– власний ораторський стиль;

– вміння вести розгорнений монолог (лекцію) з фахової проблематики;

– вміння вести конструктивну бесіду;

– володіння полемічним красномовством, культурою діалогу і полілогу у дискусіях і диспутах;

– морально-етичний облік освіченої і вихованої людини;

– вміння користуватися скарбницею античної і національної риторики, ораторським досвідом попередників і сучасників (використовувати взірці промов і текстів, прийоми риторичної техніки, стилістичні засоби національної мови).

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: