Тема: Елокуція. Техніка промови як демонстрація культури оратора

Мета: ознайомлення студентів з основними принципами елокуції, тактиками мовного впливу, різними типами тропів і риторичних фігур, графічною підготовкою написаного тексту.

План

1. Основні принципи елокуції.

2. Тактики мовного впливу.

3. Тропи як один з виражальних засобів риторики.

4. Фігури та їх риторичні ресурси.

5. Розмітка тексту знаками партитури.

1. Елокуція – це етап мовного (вербального) вираження промови, він є органічним у мисленнєво-мовному рухові від мотиву, ідеї, задуму, який стимулює думку, до формування самої думки у внутрішньому слові, а згодом у значеннях зовнішніх слів і, нарешті, у вимовлених словах. Конкретна елокутивна робота («одягнення» змісту в точну мовну форму) залежатиме від призначення і теми виступу, ситуаційних умов, аудиторії слухачів і відбуватиметься відповідно до них з більшою або меншою мірою деталізації, увиразнення, образності чи узагальнення, абстрагування. До змісту елокутивної роботи входять номінування (називання) суб’єктів і об’єктів дій, ознак, обставин, відношень і залежностей та граматикалізація (граматичне введення) суб’єктів та об’єктів, відношень і залежностей. На цьому етапі підготовки виступу оратор має подбати про те, щоб уникнути помилок (девіацій), пов’язаних з мовною компетенцією (спричинених його поганим знанням мови), і помилок, пов’язаних з його низькою комунікативною компетенцією (невмінням говорити).

Основні принципи елокуції: підбір доцільних мовних засобів, граматична правильність, ясність думки, довершеність висловлення.

2. Тактики мовного впливу бувають прямими й непрямими. Прямі тактики мовного впливу можна визначити як тактики відкритого типу. Важливим показником цієї тактики є її незмінюваність. Прямі значення мовних одиниць не підлягають варіюванню. Такий, наприклад, заклик «Зробимо Полтаву зразково чистим містом!».

Існує велика кількість «вагомих» слів, які завдяки певним асоціаціям викликають приємні чи неприємні відчуття (наприклад, такий лексичний ряд: аромат, запах, дух, пахощі, сморід).

Привабливість прямого («доброякісного») повідомлення визначається ступенем довіри, який виявляє той, хто слухає, до того, хто говорить. Прямі мовні тактики не вступають у конфлікт з критерієм щирості, хоча рівень їх ефективності завжди підлягає сумніву. Співбесіднику мало коли подобається, якщо його відверто до чогось примушують.

Якщо пряма тактика мовного впливу – це відсутність підтексту, то загальний принцип побудови непрямих тактик мовного впливу базується на тому, що фактично будь-яка непряма тактика пропонує слухачеві певну загадку – більшої чи меншої складності. Якщо слухач (читач) розгадає цю шараду, то отримає певну уяву не тільки про зміст повідомлення, а ще й про мотиви того, чому повідомлення побудоване саме так, непрямо. Непряма тактика мовного впливу містить у собі інтригу, вона оволодіває особистісними характеристиками слухача, включає його у повідомлення.

Однак досить часто, застосовуючи таку тактику, сучасний мовець відчуває занепокоєння, побоюється бути неправильно зрозумілим, лякається ініціативи слухача. А тому поспішає відразу розкрити карти, щоб не виникло непорозуміння.

Очевидна особливість непрямих тактик мовного впливу в тому, що вони забезпечують слухачеві свободу дій як свободу ініціативи та фантазії. Адже «розгадати» – означає проаналізувати, перебрати в своїй свідомості декілька неприйнятних варіантів розгадки, зрозуміти, чому вони неприйнятні, а, можливо, врешті-решт і дійти «правильної відповіді».

3. До виражальних засобів риторики належать тропи і фігури.

Троп – це слово або фраза у переносному значенні, образний вислів, переміщення у семантиці слова від прямого до переносного значення. Їх поділяють на прості (епітет та порівняння) і складні (всі інші).

Порівняння – це зіставлення одного предмета з іншим на основі їх спільної ознаки. Порівняння відіграють дуже важливу роль в описах: вони допомагають уявити об’єкт зображення.

Епітет – це слово, що вказує на одну з ознак предмета, який називається, і має на меті конкретизувати уявлення про нього. Тобто образно визначає річ, людину чи дію, підкреслюючи найхарактернішу чи вражаючу якість.

Метафора – це перенесення ознаки на подібну річ. Метафору можна назвати «головним» тропом. Ще у «Поетиці» Аристотеля підкреслюється важливість опанування метафор і зазначається, що вміння складати гарні метафори – ознака справжнього таланту.

Різновидом метафори є уособлення, чи персоніфікація. Уособлення – це надання неживим речам або нелюдському життю людських рис чи взагалі заміщення неживого живим.

Метонімія – перенесення назви з одного предмета на інший за умови суміжності значень.

Синекдоха – це різновид метонімії, перенесення значення з одного слова на основі кількісних відношень: частина замість цілого, ціле замість частини, однина замість множини, множина замість однини.

Антономазія – різновид метонімії, побудованої на вживанні власного імені замість загального.

Іронія – це слово або словесний зворот, що набувають змісту, прямо протилежного їхньому значенню. Іронія звичайно вказує на ставлення мовця до зображуваного й може мати багато смислових відтінків.

Гіпербола – художнє перебільшення або укрупнення.

Літота – художнє зменшування.

Евфемізм – слово чи мовний зворот, що пом’якшує форму вираження словесної думки.

Перифраз – це описовий зворот мовлення, що вживається для того, аби надати реченню більшої виразності, уникнути повторення.

4. Риторичні фігури – це стійкі синтаксичні звороти, які склалися в тій чи тій національній мові.

Симплока – це збіг у паралельних структурах початку, кінця або середини.

Риторичні вигуки – це гасла в чистому вигляді.

Риторичні звертання виражають емоційне ставлення оратора до об’єкта його промови, причому оратори часто звертаються не тільки до людей, але й до неживих предметів або абстрактних понять.

Риторичні питання – це питання, відповідь на які вже закладено в самому питанні, чи відповідь не потрібна.

Іронія – це фігура, за допомогою якої авторові легко натякнути на своє ставлення до об’єкта, дати зрозуміти аудиторії, що він критично ставиться до зображуваної ним людини чи явища, хоча прямо цього не висловлює.

Каламбур – це гра співзвучністю слів, яка має відтінок комізму.

Оксюморон – це фігура, що полягає у зведенні слів або словосполучень, значення яких взаємо виключає одне одного, створюючи ефект смислового парадоксу.

Анафора – лексико-синтаксичне повторення слів чи словосполучень на початку речень (у віршах – рядків).

Епіфора – зворотний анафорі прийом, повторення тих же слів (словосполучень) у кінці речень (у віршах – наприкінці віршових рядків або строф).

Інверсія – незвичний, нехарактерний для певної національної мови порядок розташування слів.

Еліпс– пропуск слова, яке легко відтворити, воно ніби «підказується» контекстом.

Градація – стилістичний прийом, що дозволяє відтворити вчинки, думки, почуття чи події в розвитку. Є два види градації:

– клімакс – розташування слів за принципом семантичного підсилення, накопичення;

антиклімакс – розташування слів за принципом семантичного послаблення ознаки або її втрати.

Тавтологія – стилістична фігура, яка утворюється в результаті повтору тих самих споріднених слів.

Парономазія (гр. paronomasia — «біля називання») — стилістична фігура, що виникає на каламбурному зближенні близьких за звучанням, але різних за змістом слів.

5. Навіть досвідчений оратор, не кажучи вже про початківця, відчуває необхідність певної графічної підготовки написаного тексту: виділити найбільш важливі місця або такі, що залишають простір для неточного тлумачення. Для цього використовують знаки партитури, які допомагають зафіксувати наголошене слово, правильну інтонацію, паузи тощо.

Знаки партитури за місцем їх розташування в тексті поділяють на 3 групи: рядкові, надрядкові, підрядкові.

Рядкові знаки:

1. Фразові паузи: | коротка (на один рахунок); || на два рахунки (раз, два); на три рахунки (раз, два, три).

Якщо підмет виражено одним словом, то зазвичай пауза між ним та іншими членами речення не робиться. Середню паузу (||) ми робимо в тому випадку, якщо підмет виражений двома чи більше словами. Таку ж паузу проставляємо в наступних випадках: коли речення містить звертання, вставне слово (слова) чи вставне речення; однорідні члени; знак "–" (пропущену зв’язку). Коротку паузу (|) проставляємо, якщо є потреба лише трохи відокремити голосом складові частини однорідної структури.

2. Дужки ромбічні < >, якими варто позначати вставні речення або слова.

3. Дужки квадратні [ ] вживають, коли варто додати слово (слова), яке допомогло б утримати непевний зміст речення, знайти потрібну інтонацію.

4. У лапки " " беруть слова, що вимовляються з інтонацією іронії.

Надрядкові знаки:

1. Знак наголосу ′. Якщо в тексті є якісь нові або невідомі слова, варто позначити наголос, звірившись попередньо зі словником.

2. Підвищення тону . Цей знак використовується для інтонування і означає незавершеність вислову, питання, непевність, використовується в окличних реченнях, при звертанні тощо.

3. Пониження тону . Пониження тону використовується для позначення інтонації, що знаменує завершення вислову чи певної частини його.

4. Злам інтонації . Використовується при зламі інтонаційного малюнка (від підвищення до пониження чи навпаки).

Підрядкові знаки

1. Логічний наголос _________. Логічний наголос не можна плутати з наголосом граматичним: це знак партитури, який виділяє семантичний центр фрази (слово або групу слів). На відміну від граматичного наголосу, він може змінюватись залежно від мети, якої хоче досягти оратор.

Зазвичай місце логічного наголосу підказує контекст. Найбільш простий і швидкий прийом, яким тут можна користуватися, це скелетування, тобто знаходження смислового «скелету» фрази. При цьому вирішується, які слова з фрази могли б бути вилучені.

Для правильної розстановки логічних наголосів використовують, крім скелетування, два основних правила.

Перше правило – протиставлення. Якщо протиставляють особу, предмет чи явище іншому, то наголоси отримують саме ті слова, що означають особи, предмети, явища, котрі протиставляються.

Друге правило – введення нового поняття. Якщо у виступі вперше називається яка-небудь річ, особа чи явище, які мають значення для подальшого викладу, то слово (слова), що означає цю річ, особу чи явище, виділяється логічним наголосом.

2. Уповільнення темпу _ _ _ _ _. Цей прийом використовується для того, щоб зафіксувати увагу на слові (словах), що для промовця є ключовими.

3. Прискорення темпу . Використовується для позначення вторинності, додаткового характеру інформації.

4. Легато . Використовується для позначення злиття слів у вимові, якщо вони вимовляються як одне ціле. Свідчить, що пауза тут не потрібна.

Лекція 6 (2 год.)

Тема: Акція

Мета: Ознайомлення студентів з особливостями останнього етапу ораторської дії, передумовами вдалого виголошення промови, зі шляхами подолання опору аудиторії, а також типами риторичного ідеалу.

План

1. Акція як завершальний етап ораторської дії.

2. Інтонування. Техніка дихання і техніка мовлення.

3. Подолання опору аудиторії.

4. Риторичний ідеал.

1. Акція (від лат. actio – дія, дозвіл) є завершальним етапом ораторської дії – виголошенням промови. Як правило, промовці не надто замислюються над цим завершальним актом; оскільки все на попередніх етапах продумано, підготовлено і підібрано. Але невдале виголошення промови може звести попередню роботу нанівець. Тож п’ятий розділ риторики присвячений саме цьому завершальному акту риторичної дії – публічному виголошенню промови. Основу цього розділу складають з’ясування умов спілкування, характеристика оратора й аудиторії, методичне застереження і прийомотворення, інтонування тексту, паралінгвістичний супровід, психологічний тренінг, техніка дихання і техніка мовлення, в тому числі й дикція.

Для того, щоб аудиторія найкраще могла зосередитись на промові, оратору варто зважити на своєрідні періоди уваги, які дорівнюють приблизно 15 хвилинам. Це означає, що увага слухачів значно понижується до 15, 30 та 45-ї хвилини. Тому у випадках тривалих промов у ці моменти оратор має надати можливість аудиторії «відпочити» (зробити паузу, завершити розгляд певного питання тощо).

Оратор при виголошенні промови повинен також враховувати загальні особливості людського сприйняття. До них належать «ефект рамки», «магічне число».

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: