Право і релігія: спільні риси і відмінності

План

Вступ……………………………………………………………………………….3

1. Право і релігія: спільні риси і відмінності………………..…………………..5

2. Взаємодія права і релігії у системі суспільного регулювання……………..12

3. Основні засади відносин держави і церкви: правовий аспект……………..20

Висновки…………………………………………………………………………27

Перелік використаних джерел…………………………………………………..29

Вступ

Нещодавно одні з найвпливовіших політичних діячів світу Лауреати Нобелівської премії миру Далай-лама і президент США Барак Обама провели зустріч, присвячену питанням війни, миру та релігійної гармонії. Відповідаючи на запитання журналістів, Далай-лама зазначив, що на зустрічі з Б. Обамою він обговорював не тільки питання китайсько-тибетських відносин, а також найактуальнішу проблему сучасності, яка полягає в досягненні релігійної гармонії на основі взаємної поваги. Кожен сповідує свою релігію, але повага має виявлятися до всіх інших релігійних традицій. Розглянуті теми цієї зустрічі як ніколи є актуальними і в сучасному українському суспільстві, яке динамічно розвивається на тлі радянського атеїстичного минулого. У контексті забезпечення стабільності суспільно-політичного розвитку особливого значення набуває питання правового осмислення релігійних цінностей.

Релігія та право – дві нормативні системи зі спорідненими характеристиками, що з різних сторін врегульовують життя суспільства і протягом тисячоліть взаємодіють у найрізноманітніших формах. Зазначені фундаментальні основи буття людини формують її світоглядні цінності й виступають основою суспільної поведінки. Абсолютний характер норм і цінностей природного права цілком зіставний з нормами і цінностями релігійної моделі морально-правової реальності. Крім того, природне право запозичує принцип абсолютності зі сфери релігії й моральності, з якими воно тісно пов'язане і які здавна культивують сферу духовно-практичних відносин людини з абсолютними цінностями і нормами.

До теоретиків, які займалися аналізом питання співвідношення права і релігії, належать: Т. Аквінський, Г. Гегель, К. Гельвецій, Т. Гоббс, Г. Гроцій, І. Кант, Г. Лейбніц, Дж. Локк, К. Маркс, Ш.-Л. Монтеск'є, Б. Спіноза та інші. Серед українських та російських дослідників цим питанням займалися В. Соловйов, С. Алексеев, І. Ільїн, Є. Требецькой, Б. Чичерін, Г. Шершеневич, А. Величко, В. Нерсесянц, Г. Мальцев, П. Рабінович.

Незважаючи на достатню дослідженість, і сьогодні тематика взаємозв’язку права та релігії в українських наукових колах не втрачає актуальності, що підтверджується численними семінарами, конференціями та публікаціями на тему співвідношення права та релігії.

Метою курсового дослідження є аналіз проблемних питань співвідношення права та релігії.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

- розглянути спільні риси і відмінності права та релігії.

- дослідити питання взаємодії права і релігії у системі суспільного регулювання;

- проаналізувати правовий аспект відносин держави і церкви.

Об’єктом курсового дослідження є право та релігія.

Предметом курсового дослідження є питання співвідношення та взаємодії права та релігії.

Структура курсової роботи обумовлена метою та завданнями дослідження, та складається із вступу, трьох розділів, висновків, переліку використаних джерел.

Право і релігія: спільні риси і відмінності

Право і релігія сьогодні є найдієвішими регуляторами соціальних відносин. Попри значні видові відмінності вони зберігають відчутну долю схожих моментів. І право, і релігія за своїм статусом належать до видатних духовно-культурних досягнень людства, в яких повною мірою реалізуються ціннісно-ідеологічні настанови соціуму та споконвічні ідеали збалансованого та врівноваженого суспільного життя. Право і релігія представляють собою цілий пласт духовної культури людства, а тому вони багатогранні і неоднозначні: вони включені в різні сфери людської життєдіяльності, а відтак вивчаються різними науками. Саме тому впродовж тривалого часу наукове співтовариство прагнуло відособити, в теоретичному аспекті, їх одне від одного, досліджуючи кожний механізм окремо, відірвано від інших. Можливо, це можна пояснити прагненням людини, а особливо європейської, до «повсюдного виявлення ціннісних, нормативних і смислових полюсів», що призводило до спроби представити світ у вигляді диференційованих його елементів, що «перешкоджало сприйняттю реалій як моносистем і регулярно ставило західну філософську, художню, моральну, правову свідомість в ситуацію вимушеного вибору» [2, с. 75]. Більше того, не рідко у науковій літературі спостерігалося їх протиставлення (зокрема це характерно для марксистської суспільної думки, в межах якої релігія проголошувалася злом).

Значення права як основного соціального регулятора, то його природа достатньо висвітлена у науковій літературі. Стосовно ж релігії, то, не дивлячись на те, що вона є однією із найдревніших і складних форм впливу на поведінку людини і суспільства, в цілому її роль в системі соціального регулювання досліджена не повною мірою. Зокрема B. Клочков в своїй праці «Релігія, держава і право» справедливо вказує на відсутність глибокого аналізу регулятивної функції релігії і недооцінку її нормативного аспекту [14, с. 5-6].

Спробуємо виділити основні риси «схожості» права і релігії. Насамперед, слід вказати на ту обставину, що право і релігія можуть сформуватися лише на такій стадії розвитку людства, коли є наявною людська особистість як спосіб буттєвості людини в світі. Тобто в хронологічно-генетичному відношенні можна говорити про час розпаду міфології як синкретичної форми світогляду та регулятивного соціального механізму. На нашу думку, поява чинних і сьогодні регулятивних механізмів стала можливою у результаті неспроможності міфології виконувати свої безпосередні функції саме в зв’язку з появою нової форми людини – особистості. Як ми пам’ятаємо, особистість – це не просто особа, це такий якісний показник розвитку особи, що засвідчує її унікальність, неповторність і прояви її суверенності. Людина – особистість вільна, оскільки вона здатна не лише приймати рішення, але і готова нести відповідальність за свій вибір.

Схожість права і релігії проявляється і у їх однонаправленості, оскільки зусилля всіх цих регулятивних механізмів направлені на особистість. Але в силу того, що особистість є багатогранним та неоднозначним явищем, кожний із них обирає свою власну сферу регуляції цією особистістю, зберігаючи при цьому свою значимість та однопорядковість з собі подібними механізмами. Релігія опікується думками та помислами особистості, намагаючись їх контролювати, а праву залишається лише область вчинків цієї особистості – немає дії, немає і права.

Також, право і релігія є способом виявлення свободи особистості. Вони виступають у відношенні кожного конкретного «Я» об’єктивною дійсністю, якій можна підкорятися, сприймати її як належне або протестувати, що в цілому виявляється у існуванні конформістської та девіантної поведінки членів спільноти (з точки зору релігії, девіанти постають у образах єретиків, богохульників та атеїстів). Але у будь-якому виборі завжди проявляється свобода особистості. Звичайно, що свобода в якості приймати рішення і діяти має різні відтінки. Найбільш відомою концепцією саме такого підходу до проблеми свободи особистості є філософська концепція І. Канта. Відомий кенігсбержець вперше пов’язав поняття природи людини з поняттями волі, свободи, свавілля. Практичний розум є, у його розумінні, свободою, за допомогою якої людина здатна формувати саму себе, а отже, право як форма практичного розуму є полем творчості для людини [10, с. 515]. Визнавши існування двох автономних світів – феноменального та ноуменального – Кант визнає за свободою існування у феноменальному світі як свободи внутрішньої – моралі та свободи зовнішньої – право [10, с. 515]. Тому право, в розумінні Канта, має справу із зовнішніми умовами людського життя, оскільки право має справу лише із вчинками, які пов’язані з примусом. Однак, Кант розглядає право як явище практичного життя, а отже, воно повинне містити в собі принципи практичного розуму. Таким чином, право підпадає під розгляд у руслі практичної філософії, центральним поняттям якої є свобода. В такому контексті свобода розуміється двояко: вона є основою індивідуальної моральності і разом з тим – вона головна мета суспільного життя. Але оскільки індивідуальна свобода може перетворюватися у свавілля, то перешкодою для цього є загальна воля свободи. Загальна воля є основною умовою створення та функціонування правових відносин, але головне призначення якої – санкціонування здійснення індивідуальної свободи в межах незнищення свободи інших.

Правові та релігійні настанови доносяться до адресата у вигляді норм як типових правил поведінки. Правові та релігійні норми є особливими видами соціальних норм, в яких формуються бажані та очікувані моделі поведінки людей, які зазвичай носять ситуативний характер і презентуються у вигляді побажання/заборони. Взагалі нормативність є найпершим і найголовнішим моментом функціонування соціальної системи. Оскільки культура виражає специфічний спосіб людської діяльності, вона зумовлює і нормативність усіх соціокультурних феноменів, оскільки вони є похідними від культури: «наука, право, мораль, мистецтво – прекрасні і благородні еманації життя» [22, с. 35].

Культура здатна завдавати певного «ритму», координації дій індивідів, які складають соціальне ціле, а нормативність культури в соціальному житті проявляється в явищі інституалізації відносин і поведінки. Окрім функції орієнтації індивіда у світі неосяжного, культура вербалізує і раціоналізує людську екзистенцію. Різноманітні соціальні структури тонко користуються ненаситним бажанням свідомості розрізняти, диференціювати, замінювати реальність знаком, символом і бачити її через їхню призму. Сприйняття і відчуття, емоції та ідеї людей постають у двоїстій формі: в оформленій культурою ясній і точній, але безособовій, і в неясній, нескінченно різноманітній формі людського – внутрішнього «Я», яке постійно перебуває в процесі становлення і самореалізації. Ця друга форма не піддається стандартизації і нормуванню, бо є оригінальним і неповторним утворенням, спроба шаблонізування якого призводить до відчуження від людини притаманного їй світосприйняття і світорозуміння.

Враховуючи зазначене, можна зазначити, що спільним для норм права та норм релігії є те, що вони:

- є регулятивним механізмом міжіндивідної взаємодії, яка засновуються на свободі волі особистості, на наданні індивіду можливості вибору відповідної до його світогляду норми поведінки;

- є історично фундаментальними загальнолюдськими цінностями, і, одночасно, вони є своєрідними оціночними категоріями у відношенні окремої особистості і суспільства в цілому;

- є масштабом поведінки людей;

- не стосуються окремого індивіда, а поширюються на всіх членів спільноти (від секти до населення держави), тобто вони безадресні;

- є анонімними, тобто вони є результатом життєдіяльності певної спільноти та узагальненням типових правил поведінки;

- такі норми містять високий ступінь належного, оскільки кожна норма ж, насамперед, описом бажаної поведінки;

- вирізняються високим ступенем імперативності.

До моментів, які дозволяють розрізняти норми зазначених регулятивних механізмів слід віднести: по-перше, ступінь жорсткості вимог, заявлених у нормі – більш жорсткішими є релігійні норми (канони); по-друге, норми по-різному задають варіанти дій для адресата – більший вибір у правових норм, менший – у релігійних; по-третє, релігійні норми існують і функціонують в усній формі, тоді як існування правових норм часто пов’язане з їх письмовою фіксацією.

Організація норм та їх поєднання в систему має свої особливості для кожного регулятивного інституту. Право і релігія представляють собою замкнену систему норм. Замкненість права і релігії характеризують їх як консервативні соціально-регулятивні системи, зміни в яких відбуваються повільно. Дану обставину можна пояснити тим, що і право, і релігія виконують своєрідну функцію стабілізації соціального життя, а тому постають у вигляді критерію, безумовного орієнтиру тощо.

За своєю предметною формою існування право і релігія є соціальними інститутами деонтологічного типу. Як соціальні інститути право і релігія є результатом взаємодії людей, це стандартизовані способи поведінки, які є основними організаційними елементами у просторово-часовому бутті соціальної системи. Виникнення соціальних інститутів, очевидно, пов’язане з процесом само ідентифікації особистості, розподілом праці і розвитком товарного виробництва. Взаємозалежність індивідів, їхня взаємна потреба одного в іншому носить абсолютно-безособовий, анонімний, за суттю, характер. Однак, існування безособових, неперсоніфікованих відносин породжує проблему гарантій дотримання інтересів окремої людини: індивід повинен бути впевненим, що він надає іншим щось, що має цінність у суспільстві, що він може одержати натомість відповідний еквівалент [25, с. 743].

Суспільство гарантує (в ідеалі) індивіду те, що він, витративши певні зусилля на виробництво речі або духовного продукту, може розраховувати або має право на задоволення своїх потреб та інтересів, які забезпечуються аналогічними зусиллями інших членів суспільства. Узгодженість зусиль індивідів на рівні суспільства досягається завдяки наявності загальних правил поведінки.

Стосовно ж типу соціального інституту як деонтологічного, то право і релігія належать до найрозвинутішого виду соціальних інститутів, які виникають в цивілізований період існування людства, а їх розквіт можливий тоді, коли особистісне усвідомлення людиною себе в соціумі одержало достатній кількісний матеріал.

Цей процес супроводжувався усвідомленням своєї індивідуальної значимості в суспільстві, а це, в свою чергу, породжувало протиріччя між індивідуальним, корпоративним інтересом і суспільно-значимим інтересом. Згодом таке протиріччя породжує феномен обов’язку як необхідності збереження своєї загальнозначимості через поступ своїми інтересами на користь суспільним.

Право і релігія як соціальні інститути є найбільш викристалізуваною формою детермінації особистості. Основною змістовною особливістю цих інститутів є те, що вони відзначаються високим ступенем належного. Належне притаманне всім інститутам тією чи іншою мірою, але як нормативна організованість воно стає провідною детермінацією діяльності людей при достатньо високому ступені розвитку соціуму. Тому багато видів діяльності і суспільних відносин потребують подібного роду інститутів для більш жорсткого закріплення цих відносин і стабільності їх відтворення, тобто, право і релігія мають дисперсійний характер.

В цілому підсумовуючи зазначимо, що право і релігія як інститути характеризуються такими поняттями, як історичність і контроль: вони створюється в ході історії і не можуть бути створеними одномоментно, мають свою власну історію і одночасно є її продуктом. Розуміння права і релігії як соціокультурних феноменів неможливо без усвідомлення і дослідження їх історичного процесу становлення. Оскільки історичні форми інституалізації різноманітні, виникає питання про те, яким же чином об’єктивується інституційний характер, як людське творіння втрачає ознаки людини. Людина може забути про своє авторство внаслідок того, що процес творення не може бути виконаним від початку і до кінця одним поколінням, а тому можливе відчуття втрати зв’язку між людиною-творцем і творінням. Тому стає можливим сприйняття соціального світу як світу дегуманізованого, як чужої фактичності, яка людині непідвладна. Сучасна наука про право та релігієзнавство прагнуть подати в об’єктивній формі етапи та історичні форми розвитку права і релігії, прагнучи з’ясувати основні закономірності їх формування і розвитку. Але неможливо віднайти найперші, зародкові форми даних регулятивних механізмів, прийнаймі точно вказати на часові межі, в яких вперше прослідковується правове чи релігійне начало.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: