Взаємодія права і релігії у системі суспільного регулювання

У системі суспільного регулювання право, при всій своїй відносній самостійності, здійснює свої специфічні регулятивні функції не ізольовано, а в єдиному комплексі та взаємодії з іншими соціальними нормами. Існує точка зору, що належне регулювання суспільних відносин та нормальну життєдіяльність суспільства забезпечує вся сукупність соціальних норм, тобто певний синтез їх особливих якостей та можливостей. А значить, правові норми сучасного суспільства мають обов'язково узгоджуватися і навіть поглинати в собі інші соціальні норми, щоб виступати універсальним і потужним регулятором суспільних відносин.

Саме тому сьогодні постає ряд питань: чи немає у суспільстві більш потужного і стабільного регулятора, що зможе стати основою розбудови українського громадянського суспільства? Як глибоко мають проникати та синтезуватися правові норми з іншими соціальними нормами, щоб справді відповідати всім потребам сучасного суспільства? Яких нових якостей має набути право сучасного суспільства?

Сьогодні відбувається перехід до суспільства принципово нової якості, що тягне за собою, насамперед, зміну праворозуміння. Нова модель суспільного устрою вимагає перегляду традиційних, класичних типів праворозуміння, або їх адаптації до нових історичних і соціо-культурних умов, щоб забезпечити стабільний розвиток громадянського суспільства. Останнім часом з'явилась нова течія – діалогічна методологія, що трактує будь-яке соціальне явище як діалогічне в тому сенсі, що воно одночасно і унікальне, й типове (соціальне). При такому підході право розглядається як система зв'язків між безособовими соціальними статусами, що об'єктивовані у відповідному ментальному уявленні; і реалізація цих зв'язків у фактично здійснюваних взаємодіях персоніфікованих індивідів. Іншими словами, діалог – це відносини «я – ти», за яким завжди сховане «воно» [9, с. 247-248]. При такому підході враховуються та виявляються два протилежні моменти буття соціальних (а значить і правових) інститутів: справжнього та повинного, причому як таких, що переходять один в одного. Для сучасного етапу реформування українського суспільства такий підхід досить важливий.

Право є особливою соціальною реальністю. Воно є продуктом розвитку суспільства, не приноситься ззовні та не нав'язується суспільству владою, а значить, право – явище насамперед соціальне, а не державне. Суспільство виступає передумовою права, робить його легітимним, висловлює в ньому свої сподівання та вимоги, і зрозуміти право поза суспільством неможливо. Право не має власних завдань та цілей, що відрізняються від суспільних завдань, адже воно відіграє роль стабілізуючого фактора суспільного життя. Це дає підстави говорити, що «право виникає тільки у суспільстві, пов'язане з ним і володіє соціальною сутністю» [17, с. 10] та є «сукупним ефектом всіх «моментів», сторін соціального розвитку» [30, с. 102].

Право та цивілізація завжди були потрібні одне одному. Право завжди виявляло готовність служити завданням цивілізації. Але найкраще у нього це виходило в тих випадках, коли воно саме було вкорінене через свої природно-правові підвалини в релігійно-моральний ґрунт багатовікових культурних традицій [2, с. 8]. Дослідник даної проблеми П. Козловськи вважає, що подальший розвиток суспільства можливий лише в умовах релігійного ренесансу. Ліберальний ідеал орієнтований на релігійний вимір особистої свободи, адже відродження релігійних змістовних категорій зможе гарантувати особисту свободу в умовах зростаючого пресингу колективних форм соціального буття. «Після реалій сучасного суспільства всезагального благоустрою та економічного зростання ідея розподілу між суспільством і державою, що забезпечує виділення індивіда зі спільноти і тим самим індивідуальну свободу, демонструє нагальну потребу в синтезі лібералізму та християнського природного права» [15, с. 292].

Останнім часом в українському суспільстві спостерігається значне зниження авторитету та цінності моральних норм і, як наслідок, зростаюча криза загальної моральності, що тягне за собою збільшення протиправних дій у суспільстві. Все більше випадків байдужості до потреб інших, втрачається здатність співчувати, зростає відчуження та ворожість, люди втрачають здатність соромитись за свою аморальну поведінку, відчувати провину за протиправні вчинки, переживати почуття вини за вчинений гріх (це поняття майже зникло з лексикону). Отже, стає очевидною ідея першорядного значення взаємодії норм моралі, права та культури для нормального функціонування суспільства. Можна погодитись із твердженням, що в країнах ісламу, де комплексно діють норми права та релігійні норми, моральна та кримінально-правова атмосфера набагато краща, ніж в Україні [8, с. 33].

Історія українського народу, української нації нерозривно пов'язана з християнською вірою; цінності християнської моралі проходять через всі етапи становлення та розвитку української державності. За твердженням А.А. Козловського «нація завжди має своє обличчя». Обличчя нації виявляється у найрізноманітніших формах її життя, передусім у праві як формі самоорганізації життя нації. «Взаємодія і взаємозв'язок, – продовжує А.А. Козловський, – тут зворотний, що може бути виражено у такому пізнавальному принципі: як психологічні особливості нації знаходять своє відображення в системі права, так і вона свідчить про найважливіші особливості нації» [16, с. 11]. Обличчя української нації пронизане (і має зберегти це надалі) християнськими рисами, втративши які українська нація втратить своє обличчя.

«Внутрішній розпад нації, – зазначає Адам Фергюсон, – завжди відбувається не інакше як в силу розбещеності її членів». На жаль, ми можемо констатувати, що подібні процеси руйнації спостерігаються в сучасному українському суспільстві. «Здатні лише ті люди, які мають справжню силу Духу та цінять свою гідність, не розгубляться в будь-якій ситуації; вони здатні всюди проявити себе належним чином; вони – справжні знаряддя провидіння, що спрямоване на благо людей; або, інакше кажучи, скрізь, де вони є, державі передбачене життя та процвітання» [33, с. 389].

Християнські засади відігравали й продовжують відігравати значну роль в українському суспільстві і сучасному державотворенні.

В історії України християнство через систему цінностей сприяло національній ідентифікації, вихованню національного характеру, формуванню самобутньої духовної культури.

Трансформація християнських цінностей у сучасному українському суспільстві зумовлена змінами різноманітних чинників: тенденціями загальносвітового масштабу, внутрішніми змінами українського соціуму, зрушеннями на рівні особистості та її найближчого оточення. Трансформації стосуються як церковних ціннісних доктрин, так і індивідуальних ціннісних орієнтацій.

Від усвідомлення реалій нового світового ладу залежить і місце держави в нових світових ієрархіях, а також її здатність захищати свій політичний та економічний суверенітет, можливість впливати на міжнародні та внутрішньополітичні процеси. Для України це особливо актуально в зв'язку з її особливим геополітичним місцезнаходженням та своєрідністю історичних процесів. Українська держава повинна стати головним суб'єктом і гарантом національного суверенітету, національних інтересів, національного розвитку [26, с. 102-103].

Загалом Україні потрібно остаточно визначитись щодо реальних, а не декларативних, можливостей в політичній, соціальній та економічній сферах. Якщо роль, вплив та місце держави на сучасному етапі державотворення будуть послідовними, а її мета сповнена реальним змістом, ідеологічне забезпечення цих процесів буде зрозумілим та відповідатиме інтересам громадян – це стане потужним каталізатором у просуванні нашої країни вперед, у поглибленні процесів демократизації, поєднанні інтересів держави та суспільства, досягненні Україною провідних позицій серед європейських країн.

Сьогодні в Україні триває процес побудови демократичного громадянського суспільства, який вимагає більш інтенсивного діалогу між Державою і Церквою, в якому сторони повинні бути сильними та рівноправними учасниками [20, с. 125-126].

Європейський вибір України та складні процеси глобалізації є викликом для всіх віруючих громадян нашої держави, які повинні спільними зусиллями підносити рівень духовності нації, утверджувати цінності родинного життя, любові до ближнього, милосердя, громадянської відповідальності.

Міцну українську державу збудує лише нерозривне поєднання трьох сутностей: національної ідеї, яка ґрунтується на християнських засадах, національної економіки і національного закону. Бо «ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Ці слова В. Липинського актуальні нині як ніколи.

Гарантом успіху на цьому шляху є наша історія, її національна ідея, наша віра в Бога, непоборний дух і спрага до творення. Ніщо не здатне знищити української нації, бо її гарантом виступає сама земля як територія з численними багатствами, культура, мова, мораль, християнські засади, традиції, звичаї і міцна українська родина – це наші духовні обереги і в них запорука нашої сили і могутності.

Безперечно, процес трансформації функціональності релігійного комплексу аж ніяк не міг оминути діяльності релігійних організацій, які діють нині на теренах України. Щоправда, він, у порівнянні із зарубіжними демократичними країнами, має свою специфіку. Вона зумовлюється перш за все тим, що українська держава порівняно недавно отримала політичну незалежність. А тому й немає тих демократичних традицій, які притаманні конфесіям, що діють у цивілізованих країнах, де вони постають важливим складовим елементом громадянського суспільства. Тому за таких умов в Україні актуалізується проблема утвердження та подальшого розвитку релігійних організацій як важливих інституцій громадянського суспільства.

Нині ряд Церков, які діють в українському суспільстві, починають усвідомлювати потребу зміни власної функціональності в соціумі, що, відповідно, вимагає перегляду наявних форм і методів її реалізації. Щоправда, як свідчить практика, цей пошук явно затягнувся. Про це свідчить зокрема той факт, що у керівництві більшості конфесій з цього питання є різке розмежування. Особливо це характерне для православ'я, де воно відбувається по відомій лінії, яка умовно поділяє клір на «консерваторів» та «модерністів». Перші, побоюючись, що Церква, беручи активну участь у світському житті, втратить свою ідентичність, відстоюють позиції відносно її функціонування у справі збереження літургіко-історичної спадщини. Щодо «модерністів», то вони навпаки – визнають потребу в постійному оновленні форм і методів церковного життя, постійному діалозі із «зовнішнім» світом і ставлять собі завдання перетворення всієї повноти суспільного життя на засадах християнських цінностей [7, с. 8-12]. Варто зазначити, що нині під впливом реального життя серед християнських богословів набуває поширення думка про те, що «Церква повинна на повному серйозі прийняти секулярну сферу й довести, що християнське служіння можливе й необхідне і в ній, а не тільки в монастирі чи в парафії» [11, с. 183].

Поза сумнівом, такий підхід можливий лише на засадах переосмислення сутності самої людини. Тому вона більшістю богословів вже розглядається як суб'єкт, осереддя та мета суспільства, що вимагає шанувати її разом із притаманними їй універсальними та невід'ємними «людськими правами». Через те дискутуються, зокрема, питання щодо можливостей створення віруючими політичних партій, незалежних від держави та адміністрації профспілок, можливості боротьби віруючих за свої громадянські права [7, с. 10].

Реакцією на питання щодо місця і ролі Церкви у сучасному суспільному житті стали соціальні доктрини, соціальні вчення, зокрема християнських церков. Вони відображають погляди і настанови Церкви не лише щодо особистої поведінки віруючих, але й з приводу обов'язків християнина щодо суспільства в цілому, тобто його соціальної відповідальності. Виходячи з релігійного уявлення про л юдину та її гідність, соціальна доктрина дає основні методологічні принципи, які орієнтують віруючих в ролі громадян у їхніх соціально-політичних поглядах [7, с. 11].

Сьогодні більшість християнських Церков, які діють в Україні вважають своїм обов'язком виступати на захист прав і свобод громадян у тих випадках, коли владні структури своїми діями зумовлюють погіршення соціально-економічного становища віруючих та інших громадян, або вдавалися до обмеження задекларованих конституційних прав та свобод особистості. Той факт, що «місія Церкви є духовного порядку, насправді не протиставляє її світові. Надія на вічне спасіння та змагання (діяльне прагнення) до підтримки людей – це різні речі. Це варто пам'ятати. Проте вони нероздільні, бо ж саме на землі, в історії, в конкретних умовах життя кожна людина готує, вирішує і наперед переживає свою вічну долю. Несправедливість, визиск, неуцтво, які в межах суспільства нерідко консолідуються у справжні «структури гріха», є великими ворогами людини, бо вони впливають на моральну поведінку людини, позбавляють її гідності особи, перешкоджають їй здійснити своє покликання» [13, с. 15]. Тому для більшості з існуючих в Україні церков сьогодні є актуальною проблема їх самовизначення щодо присутності у процесі становлення і розвитку демократичного та правового суспільства в нашій країні.

Підсумовуючи викладене вище, можемо констатувати, що в умовах української моделі громадянського суспільства моральні цінності (а точніше цінності християнської моралі) мають стати основними, базовими принципами побудови та функціонування правової реальності, що дасть можливість особі почувати себе захищеною та вільною у суспільстві. Крім того, обличчя української нації пронизане християнськими рисами.

Все означене вище свідчить про поглиблення процесу трансформації функціональної природи релігійного комплексу. Так, з одного боку відбувається адаптація багатьох моментів віровчення до потреб сучасного віруючого, а з іншого – переорієнтація функціональної ролі релігійного комплексу шляхом включення у сферу власної діяльності економічних, політичних, правових, медико-біологічних, духовно-моральних, благодійницьких, екологічних та інших проблем. Зрозуміло, що цей процес не може мати лінійного характеру, оскільки Церква не може допустити зведення своїх соціальних функцій до вирішення тільки проблем земного буття і тим самим відмовитися від природи власне релігійної функціональності.

Не нашли, что искали? Воспользуйтесь поиском: